Відділ примусового виконання рішень ДВС не є належним відповідачем у справі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби не є належним відповідачем у справі, а суд апеляційної інстанції позбавлений можливості провести його заміну або залучити співвідповідача

07 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 501/1397/17, адміністративне провадження №К/9901/55756/18 (ЄДРСРУ № 88628016) досліджував питання щодо належності/неналежності відділу примусового виконання рішень бути відповідачем у справі при оскарженні дій державної виконавчої служби.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 02 червня 2016 року №1403-VIII систему органів примусового виконання рішень становлять: 1) Міністерство юстиції України; 2) органи державної виконавчої служби, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку.

Згідно з пунктом 3 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року №2832/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 30 вересня 2016 року за №1302/29432), органами державної виконавчої служби є: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до якого входить відділ примусового виконання рішень; управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень; районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні, міжрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних територіальних управлінь юстиції.

Верховний суд зазначає, що відповідно до пункту 3 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року №2832/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 30 вересня 2016 року за №1302/29432З наведених приписів законодавства випливає, що відповідачами у справах з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби можуть бути лише Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до якого входить відділ примусового виконання рішень; управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень; районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні, міжрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних територіальних управлінь юстиції. У зв`язку з тим, що структурні підрозділи органів державної виконавчої служби: відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України; відділи примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі не визначені як самостійні органи державної виконавчої служби, це виключає можливість їхньої участі як відповідачів у таких справах.

Отже, відділи примусового виконання рішень є структурними підрозділами управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, які, в свою чергу, входять до системи органів державної виконавчої служби.

(!!!) Таким чином, в розумінні приписів КАС України, вказані структурні підрозділи не можуть бути відповідачами в адміністративних справах щодо оскарження дій, рішень та бездіяльності державних виконавців.

Ураховуючи те, що наведений перелік органів державної виконавчої служби є вичерпним, у разі подання позовної заяви до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділів примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, необхідно за правилами статті 48 КАС України здійснювати заміну неналежного відповідача на належного.

Згідно з частиною 3 статті 48 КАС України якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача.

Заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції (частина 7 статті 48 КАС України).

З аналізу статті 48 КАС України слідує, що заміна первинного позивача або відповідача належним позивачем або відповідачем належить до повноважень суду першої інстанції.

Аналогічний правовий  висновок Верховного Суду, викладений зокрема у постановах від 13 лютого 2019 року у справі №336/2138/17 (2-а/336/223/2017), 26 червня 2019 року у справі №303/3794/17, 09 серпня 2019 року у справі №821/2089/17, від 09 жовтня 2019 року у справі №456/2935/15-а, від 30.09.2019 року у справі №819/940/18 та від 31.10.2019 року у справі №826/17241/16.

ВИСНОВОК: Належним відповідачем у даному спорі є орган державної виконавчої служби-Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у відповідній області.

Матеріал по темі: «Відділ примусового виконання рішень не може бути відповідачем у справі»

Теги: виконавча служба, відділ примусового виконання рішень, примуса,  ДВС, заміна відповідача, управління юстиції,  належний відповідач, оскарження дій ВДВС, бездіяльність виконавця, закінчення, виконавче провадження, виконання рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Повернення рекомендованих листів з відміткою "інші причини" або «за закінченням терміну зберігання»

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки повернення кореспонденції суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» або «інші причини»

03 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 751/680/18, адміністративне провадження №К/9901/61908/18 (ЄДРСРУ № 88575406) досліджував питання щодо наслідків повернення кореспонденції суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» або «інші причини»

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц (провадження № 14-280цс18) зроблений висновок, що повернення апеляційної скарги з тих підстав, що особа не виконала вимоги ухвали про усунення недоліків, можливо лише у тому випадку, коли особа отримала відповідну ухвалу суду, тобто ознайомилася з її змістом, але ухилилася від виконання вимог, указаних в ухвалі.

Відповідно до пунктів 4, 5 частини шостої статті 251 КАС України днем вручення судового рішення є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Так, згідно з частиною першою статті 131 КАС України учасники судового процесу зобов`язані під час провадження у справі повідомляти суд про зміну місця проживання (перебування, знаходження), роботи, служби. У разі неповідомлення про зміну адреси повістка надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку в порядку, визначеному статтею 129 цього Кодексу, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Положення Кодексу адміністративного судочинства України не передбачають повернення рекомендованих листів з відміткою "інші причини", така відмітка не передбачена як підстава невручення судового рішення. Ця відмітка не розкриває суті причини неможливості вручити адресату відповідний рекомендований лист.

Отже, така відмітка не дає суду обґрунтованих процесуальних підстав для визначення факту належного повідомлення сторони у судовій справі, зокрема не визначає чи адресат відмовився від отримання судового повідомлення, чи адресат відсутній, чи особу, якій адресовано судове рішення, не виявлено за місцем проживання.

Зазначена правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12  грудня 2018 року у справі № 752/11896/17 та від 12 лютого 2019 року у справі №906/142/18 та постанові Верховного Суду від 27 лютого 2020 року в справі №814/1469/17 (ЄДРСРУ № 87901024).

Верховний Суд вважає, що невручення поштового відправлення з відміткою "інші причини", не може свідчити про обізнаність позивача щодо його існування та як наслідок, виконати вимоги ухвали у встановлений судом строк.

Окрім цього, щодо повернення рекомендованих листів з відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання», то така відмітка не передбачена як причина невручення судового рішення. Ця відмітка не розкриває суті причини неможливості вручити адресату відповідний рекомендований лист.

Наприклад, 01 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 0818/9696/2012, провадження № 61-16706св19 (ЄДРСРУ № 88574954) вказав, що надіслана судом судова повістка про розгляд справи, адресована стороні, повернулася до суду з відповідною відміткою поштової установи про неможливість вручення поштового відправлення з зазначених підстав, а саме: «за закінченням терміну зберігання», а отже це є не належним доказом інформування сторони про час і місце розгляду справи.

Окрім того, за змістом висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» не свідчить про відмову сторони від одержання повістки чи про її незнаходження за адресою, повідомленою суду (пункт 31 постанови від 20 червня 2018 року у справі № 127/2871/16-ц (26 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 617/1674/13-ц, провадження № 61-32002св18, ЄДРСРУ № 88546264).

Матеріал по темі: «Особливості (не) вручення судової повістки»

Теги: судова повістка, вручення судової повістки, закінчення терміну зберігання, інші причини не вручення поштового відправлення, повідомлення, судове рішення, направлення судового рішення, сторона по справі, оскарження рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Витрати на службові відрядження працівників

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застереження чи обмеження у праві підприємства відобразити у складі витрат фактично понесені та документально підтверджені витрати на відрядження працівників

03 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/3049/19, адміністративне провадження №К/9901/35009/19 (ЄДРСРУ № 88575448) досліджував питання щодо відображення у складі витрат фактично понесених та документально підтверджених витрат на відрядження працівників за будівельним контрактом.

Порядок відображення в бухгалтерському обліку витрат на службові відрядження регламентується Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31 грудня 1999 року №318 (надалі також - П(С)БО 16), відповідно до пункту 6 якого витратами звітного періоду визнаються або зменшення активів, або збільшення зобов`язань, що призводять до зменшення власного капіталу, за умови, що ці витрати можуть бути достовірно оцінені.

Отже, Податковий кодекс України у редакції з 1 січня 2015 році не містить визначення «витрат» і, як наслідок, умов віднесення до них теж. Формування витрат при визначенні фінансового результату до оподаткування за звітний податковий період, починаючи з вказаного періоду, здійснюється виходячи з національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності.

Водночас для віднесення відповідних сум до складу витрат з 1 січня 2015 року стає необов`язковим зв`язок відповідних витрат із господарською діяльністю платника податків. Однак відповідні суми мають підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами, оскільки таке підтвердження передбачено Законом «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» та підзаконними нормативними документами.

Відповідно до підпункту 15.1 пункту 15 П(С)БО 16 до складу загальновиробничих витрат включаються витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату управління цехами, дільницями тощо; відрахування на соціальні заходи й медичне страхування апарату управління цехами, дільницями; витрати на оплату службових відряджень персоналу цехів, дільниць тощо).

За правилами пункту 17 П(С)БО 16 витрати, пов`язані з операційною діяльністю, які не включаються до собівартості реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг), поділяються на адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати.

Пунктом 18 вказаного Положення передбачено, що до адміністративних витрат відносяться такі загальногосподарські витрати, спрямовані на обслуговування та управління підприємством, зокрема, витрати на службові відрядження і утримання апарату управління підприємством та іншого загальногосподарського персоналу.

Разом з цим, за правилами пункту 19 П(С)БО 16 витрат на збут включають витрати, пов`язані з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг), зокрема, витрати на відрядження працівників, зайнятих збутом.

У свою чергу, у пункті 26 П(С)БО 16 наводяться відповідні елементи операційних витрат, зокрема й витрати на відрядження.

Згідно з пунктом 5 П(С)БО 16 витрати відображаються в бухгалтерському обліку одночасно зі зменшенням активів або збільшенням зобов`язань.

Пунктом 7 П(С)БО 16 встановлено, що витрати визнаються витратами певного періоду одночасно з визнанням доходу, для отримання якого вони здійснені. Витрати, які неможливо прямо пов`язати з доходом певного періоду, відображаються у складі витрат того звітного періоду, в якому вони були здійснені.

Пунктом 3 Положення (стандарт) 16 «Витрати» передбачено, що це Положення (стандарт) застосовується до обліку витрат за будівельними контрактами з урахуванням особливостей їх визнання і складу, установлених Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 18 «Будівельні контракти».

Положеннями пунктів 12-14 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 18 «Будівельні контракти» визначено, що витрати за будівельним контрактом включають витрати: безпосередньо пов`язані з виконанням даного контракту; загальновиробничі витрати.

До складу витрат, безпосередньо пов`язаних з виконанням будівельного контракту, належать прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати (включаючи вартість виконаних субпідрядниками робіт) згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 16 «Витрати».

До складу загальновиробничих витрат включаються передбачені Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» затрати на управління, організацію та обслуговування будівельного виробництва з розподілом між об`єктами будівництва з використанням бази розподілу при нормальній потужності (пропорційно прямим витратам; обсягам доходів; прямим витратам на оплату праці; відпрацьованому будівельними машинами і механізмами часу тощо).

Пунктом 15 П(С)БО 18 передбачено, що не включаються до складу витрат за будівельним контрактом, а відображаються у складі витрат того звітного періоду, в якому вони були здійснені: адміністративні витрати; витрати на збут; інші операційні витрати; витрати на утримання (амортизація, охорона тощо) незадіяних будівельних машин, механізмів та інших необоротних активів, які не використовуються при виконанні будівельного контракту.

Отже, зміст вказаних Положень вказує на те, що право платника податків на віднесення витрат на відрядження до витрат не залежить від будь-яких граничних норм. Вирішальне значення при реалізації такого права суб`єктом господарювання має встановлення фактичного розміру витрат, що понесені у зв`язку із такою діяльністю (відрядження).

Враховуючи те, що ці Положення не містять застережень чи обмежень у праві підприємства відобразити у складі витрат фактично понесені та документально підтверджені витрати на відрядження працівників, висновки судів попередніх інстанцій про неправомірне визначення фінансового результату до оподаткування, виходячи з фактичних витрат, які воно понесло у зв`язку із відрядженням працівників, та які відображено в бухгалтерському обліку на дату затвердження авансових звітів на основі первинних документів, є помилковими.

За правилами підпункту 170.9.1 пункту 170.9 статті 170 Податкового кодексу України до оподатковуваного доходу не включаються також витрати на відрядження, не підтверджені документально, на харчування та фінансування інших власних потреб фізичної особи (добові витрати), понесені у зв`язку з таким відрядженням у межах території України, але не більш як 0,1 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року, в розрахунку за кожен календарний день такого відрядження, а для відряджень за кордон - не вище 80 євро за кожен календарний день такого відрядження за офіційним обмінним курсом гривні до євро, установленим Національним банком України, в розрахунку за кожен такий день.

Отже, Податковим кодексом України передбачено розмір суми витрат на відрядження, який не включається до оподатковуваного доходу платника податків.

Положеннями підпункту 164.2.11 пункту 164.2 Податкового кодексу України визначено, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається, зокрема сума надміру витрачених коштів, отриманих платником податку на відрядження або під звіт та не повернутих у встановлені законодавством строки, розмір якої обчислюється відповідно до пункту 170.9 статті 170 цього Кодексу.

Таким чином, сума перевищення добових над установленими Податковим кодексом України розмірами є об`єктом обкладення податок на доходи фізичних осіб. Водночас база оподаткування в такому випадку визначається в порядку, установленому пунктом 164.5 Кодексу.

Так, згідно з пунктом 164.5 статті 164 Податкового кодексу України під час нарахування (надання) доходів у будь-якій негрошовій формі базою оподаткування є вартість такого доходу, розрахована за звичайними цінами, правила визначення яких встановлені згідно з цим Кодексом, помножена на коефіцієнт, який обчислюється за такою формулою.

К= 100 : (100- Сп), де К - коефіцієнт;

Сп - ставка податку, встановлена для таких доходів на момент їх нарахування.

У такому самому порядку визначаються об`єкт оподаткування і база оподаткування для коштів, надміру витрачених платником податку на відрядження або під звіт та не повернутих у встановлені законодавством строки.

Документальна позапланова перевірка за період, який раніше перевірявся

Адвокат Морозов (судовий захист)

Аспект законності проведення документальної позапланової податкової  перевірки за період, який раніше перевірявся

03 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/3614/15, адміністративне провадження №К/9901/26403/18 (ЄДРСРУ № 88575468) досліджував питання щодо законності проведення документальної позапланової податкової  перевірки за період, який раніше перевірявся.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд помилково виходив з того, що перевірка платника податків була проведена відповідно до постанов слідчого органу (на підставі .п.78.1.11 п.78.1 ст.78 Податкового кодексу України) та у межах порушених кримінальних справ, а тому, обмеження у підставах проведення перевірки позивача, визначені Податковому кодексі України не можуть бути застосовані до цих правовідносин.

Разом з тим, контролюючі органи та їх посадові особи при виконанні владних повноважень, у тому числі прийнятті наказів про проведення позапланової перевірки, зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Податковим кодексом України, та не допускати згідно зі статтею 21 Податкового кодексу України порушень прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій.

З огляду на викладене, контролюючий орган при прийнятті рішень щодо проведення перевірок зобов`язаний дотримуватися приписів пункту 78.2 статті 78 Податкового кодексу України, згідно з якими контролюючим органам забороняється проводити документальні позапланові перевірки, які передбачені підпунктами 78.1.1, 78.1.4, 78.1.8, 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України, у разі, якщо питання, що є предметом такої перевірки, були охоплені під час попередніх перевірок платника податків.

Положення пункту 78.2 статті 78 Податкового кодексу України доповнено абзацом 2 (приписи якого набули чинності 01.01.2015), відповідно до якого, контролюючим органам забороняється проводити документальні позапланові перевірки, які передбачені підпунктами 78.1.1, 78.1.4, 78.1.8, 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 цього Кодексу, у разі, якщо питання, що є предметом такої перевірки, були охоплені під час попередніх перевірок платника податків.

Тобто, норми абзацу 2 пункту 78.2 статті 78 Податкового кодексу України є спеціальними по відношенню до норм абзацу 1 пункту 78.2 статті 78 Податкового кодексу України, та носять імперативний характер, тобто є обов`язковими для виконання контролюючим органом.

Верховний суд зазначає, що абзац другий пункту 78.2 статті 78 Податкового кодексу України не забороняє проводити документальну позапланову перевірку, зокрема, на підставі підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України за період, який раніше перевірявся, якщо предметом перевірки будуть інші питання, не охоплені попередніми перевірками, але при цьому чітко визначені в наказі контролюючого органу.

Аналогічна правова позиція висловлена 21 грудня 2018 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/2028/16, адміністративне провадження №К/9901/39880/18 (ЄДРСРУ № 78811891)

Матеріал по темі: «Податкова перевірка за період який перевірявся раніше: аспект законності»

Зразок заяви про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції (COVID-19)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зразок заяви про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції за допомогою додатку Zoom у зв`язку з застосуванням заходів щодо запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби  COVID-19 спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 зробленої на підставі Ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03 квітня 2020 р. по справі № 160/2860/20 (ЄДРСРУ № 88572992)

ЗАЯВА

про участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції  у зв`язку з застосуванням заходів щодо запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби  COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 

(в порядку ч. 3 ст. 195 КАС України (поза межами приміщення суду))

В провадженні _________________________________________суду знаходиться адміністративна справа № ____________, розгляд якої призначений на ______________ о ______ год. _______ хв.

У відповідності до ст. 195 КАС України учасники справи мають право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за умови наявності у суді відповідної технічної можливості, про яку суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі, крім випадків, коли явка цього учасника справи в судове засідання визнана судом обов`язковою.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами) введено обмеження перевезення пасажирів автомобільним транспортом міжміського сполучення, та заборонено перевезення залізничним транспортом, також відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23.03.2020 р. № 228 «Питання перевезень авіаційним транспортом» обмежено прийняття та відправлення повітряних суден щодо перевезення пасажирів.

Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 значно обмежено перевезення пасажирів міським пасажирським транспортом.

Запроваджені заходи значно ускладнюють та роблять неможливим для сторін реалізувати своє право на участь у розгляді їх справи в суді через обмеження пересування як в межах території країни так і в межах населених пунктів.

Також, зазначеною постановою було рекомендовано забезпечити за технічної можливості роботи в режимі реального часу через Інтернет.

Відповідно до ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Отже, право на судовий захист встановлене ст. 55 Конституції України не може обмежуватись навіть за умови оголошення карантину.

В тому числі, не може бути обмежено право встановлене ч. 5 ст. 5 КАС України, а саме: на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку.

З огляду на те, що розгляд справ в загальному провадженні передбачає участь сторони у розгляді справи шляхом особистої участі в судовому засіданні, проведення судового засідання в режимі відеоконференції, а також шляхом подання письмових доказів та пояснень під час розгляду справи в порядку письмового провадження, то, за умов карантину та введених обмежень пересування територією країни, доцільним для забезпечення права на участь в розгляді справи, є розгляд справи в режимі відеоконференції або в порядку письмового провадження.

В той же час, позбавлення сторони права на участь у розгляді своєї справи через карантинні заходи суперечило б вимогам Конституції України, КАС України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та було б не пропорційним між використаними засобами та поставленою метою.

Частиною 1 ст. 6 Конвенції закріплено такі елементи права на судовий захист: 1) право на розгляд справи; 2) справедливість судового розгляду; 3) публічність розгляду справи та проголошення рішення; 4) розумний строк розгляду справи; 5) розгляд справи судом, встановленим законом; 6) незалежність і безсторонність суду.

У ст. 6 Конвенції передбачається право кожної людини на те, що розгляд її справи буде відбуватися публічно. Публічний характер розгляду справи спрямований на захист особи від таємного, не підконтрольного суспільству відправлення правосуддя. З іншого боку, публічність є важливим інструментом, який сприяє зміцненню довіри до діяльності судової системи. Вимога публічності поширюється як на процес розгляду справи, так і на проголошення судового рішення.

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (§44 Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Статтею 195 КАС України встановлено можливість проведення судового засідання в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за заявою учасників справи.

Частиною 3 вказаної статті зазначено про можливість проведення судового засідання в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду згідно з вимогами Положення про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему.

Враховуючи, що право на участь в розгляді своєї справи гарантоване Конвенцією, Конституцією України та КАС України, з урахуванням обмежувальних заходів пов`язаних з введенням карантину на території України, а також того, що Положення про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему на даний час не прийнято, сторона вважає можливим використовувати наявні технічні засоби для проведення судових засідань в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Відповідно до ч. 3-1 ст. 195 КАС України під час карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), учасники справи можуть брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Підтвердження особи учасника справи здійснюється із застосуванням електронного підпису, а якщо особа не має такого підпису, то у порядку, визначеному Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» або Державною судовою адміністрацією України.

Враховуючи необхідність забезпечення права на доступ до правосуддя, рівність учасників процесу перед законом і судом, з метою забезпечення своєчасного розгляду адміністративної справи, суд вважає за необхідне задовольнити клопотання представника позивача та провести судове засідання в режимі відеоконференції, з урахуванням технічних можливостей у суді.

Керуючись ст. ст. 44,47 195, КАС України, -

ПРОШУ:

Забезпечити проведення  судового засідання по справі № _______________ в режимі відеоконференції за допомогою додатку Zoom, який може бути встановлений за веб-посиланням https://zoom.us.

Заявник, в рамках ч. 4 ст. 195 КАС України, попереджений, що ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву.

         

  Посада                                                      підпис                                                ПІБ

Дата                                                                   

Примітка:

Для ефективності проведення судового засідання в режимі відеоконференції за допомогою додатку Zoom, суд має право:

•     зобов`язати сторони подати скановані копії документів, що посвідчують особу учасника або його представника для встановлення повноважень, письмових заяв і клопотань, письмових доказів засвідчених електронним цифровим підписом за один робочий день до проведення судового засідання;
•    надати посилання на призначену відеоконференцію із застосуванням додатку Zoom та ідентифікатор конференції;
•      направити сторонам Інструкцію по використанню сервісу Zoom та пам`ятку про права та обов`язки;
•   роз’яснити, що для часті в судовому засіданні в режимі відеоконференції сторонам необхідно використовувати комп`ютерну техніку або смартфони з доступом в мережу Інтернет, які дозволяють передавати аудіосигнал та відеозображення;
•   попередити сторони, що проведення судового засідання в режимі відеоконференції через додаток Zoom обмежено 40 хвилинами (безкоштовна версія);
•     попередити сторони про необхідність забезпечення участі у конференції з приміщення, яке б виключало наявність сторонніх звуків (шуму) та в охайному вигляді.

Подання платником податків документів після проведення податкової перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Норми податкового законодавства не обмежують період подання платником необхідних первинних документів лише часом проведення податкової перевірки

01 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/637/19, адміністративне провадження №К/9901/31929/19 (ЄДРСРУ № 88556308) досліджував питання щодо надання платниками податків документів після проведення податкової перевірки.

Питання надання платниками податків документів до перевірки врегульовано статтею 85 ПК України, пунктом 85.2 якої передбачено, що платник податків зобов`язаний надати посадовим (службовим) особам органів державної податкової служби у повному обсязі всі документи, що належать або пов`язані з предметом перевірки. Такий обов`язок виникає у платника податків після початку перевірки.

Відповідно до пункту 44.6 статті 44 ПК України у разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в абзаці другому пункту 44.7 цієї статті платник податків не надає посадовим особам органу державної податкової служби, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності.

Якщо відсутність у платника податків необхідних первинних документів під час проведення перевірки була обумовлена їх вилученням правоохоронними органами, однак доказів про направлення контролюючим органом письмового запиту до  правоохоронного органу останнім не надано і контролюючий орган не вжив відповідних заходів щодо отримання доступу до таких документів та не здійснив заходів щодо перенесення термінів проведення розпочатої перевірки до дати отримання копій документів від правоохоронних органів або забезпечення доступу до них, то останній діяв не у спосіб, передбачений законодавством.

Вказане узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним в постанові від 06 серпня 2019 року у справі № 2340/4818/18 (ЄДРСРУ № 83552566).

Якщо ж платник податків після закінчення перевірки та до прийняття рішення контролюючим органом за результатами такої перевірки надає документи, що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, не надані під час перевірки (у випадках, передбачених абзацами другим і четвертим пункту 44.7 цієї статті), такі документи повинні бути враховані контролюючим органом під час розгляду ним питання про прийняття рішення.

Пунктом 44.7 статті 44 ПК України визначено, що у разі якщо посадова особа контролюючого органу, яка здійснює перевірку, відмовляється з будь-яких причин від врахування документів, наданих платником податків під час проведення перевірки, платник податків має право до закінчення перевірки надіслати листом з повідомленням про вручення та з описом вкладеного або надати безпосередньо до контролюючого органу, який призначив проведення перевірки, копії таких документів (засвідчені печаткою платника податків (за наявності печатки) та підписом платника податків - фізичної особи або посадової особи платника податків - юридичної особи).

(!!!) У разі якщо надіслані у передбаченому абзацом першим цього пункту порядку документи надійшли до контролюючого органу після завершення перевірки або у разі надання таких документів відповідно до абзацу другого цього пункту, контролюючий орган має право не приймати рішення за результатами проведеної перевірки та призначити позапланову документальну перевірку такого платника податків.

При цьому, відповідно до підпункту 78.1.5 пункту 78.1 статті 78 ПК України у разі, якщо платником податків подано в установленому порядку органу державної податкової служби заперечення до акта перевірки або скаргу на прийняте за її результатами податкове повідомлення-рішення, в яких вимагається повний або частковий перегляд результатів відповідної перевірки або скасування прийнятого за її результатами податкового повідомлення-рішення і коли платник податків у своїй скарзі (запереченнях) посилається на обставини, що не були досліджені під час перевірки, та об`єктивний їх розгляд неможливий без проведення перевірки, - здійснюється документальна позапланова перевірка. Така перевірка проводиться виключно з питань, що стали предметом оскарження.

Системний аналіз наведених вище правових норм свідчить про те, що законодавцем передбачено право платника податків надати контролюючому органу документи, які були відсутні під час перевірки. При цьому, якщо платник податків у запереченнях на акт перевірки посилається на обставини, що не були досліджені під час перевірки, до прийняття рішення за результатами такої перевірки це зумовлює обов`язок податкового органу щодо призначення та проведення позапланової перевірки.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 08 серпня 2019 року у справі №802/1069/13-а.

Окрім цього, 04 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 0440/5658/18, адміністративне провадження №К/9901/21544/19 (ЄДРСРУ № 88360076) вказав на те, що обставина порушення платником податків обов`язку, встановленого пунктом 85.2 статті 85 ПК України, щодо надання після початку перевірки всіх документів, які належать або пов`язані з предметом перевірки, не означає, що такий платник не має права додатково їх надати після спливу 90-денного строку, але до прийняття відповідного рішення, й, при цьому, не звільняє контролюючий орган від обов`язку врахувати такі документи, та, за наявності передбачених підпунктом 78.1.5 пункту 78.1 статті 78 ПК України підстав, призначити додаткову позапланову перевірку.

Верховний Суд також зауважує, що неможливість платника в силу об`єктивних обставин надати певні документи контролюючому органу безпосередньо до перевірки не свідчить про невиконання ним обов`язку, встановленого підпунктами 16.1.5, 16.1.7 пункту 16.1 статті 16 ПК України, а також обумовлює здійснення відповідачем певних дій з метою отримання таких документів.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22 серпня 2019 року по справі №805/1690/16-а.

Окрім цього, право надавати заперечення щодо висновків податкового органу та долучати до матеріалів справи докази на підтвердження таких заперечень надається платнику як на усіх стадіях податкового контролю, так і на стадіях судового процесу із поданням учасником процесу нових доказів, що у протилежному випадку є обмеження судом предмету дослідження та призведе до неповноти дослідження й порушення справедливого судового розгляду, наголошується Верховним Судом у постановах від 12.11.2018 у справі №806/434/16 (ЄДРСРУ № 78329873), від 24.01.2019 у справі № 820/12113/15 (ЄДРСРУ № 79409332), від 12.02.2019 у справі №820/6512/16 (ЄДРСРУ №  79791393).

ВИСНОВОК: Платник податків у разі ненадання документів під час проведення перевірки не позбавлений права надання таких і після завершення такої перевірки, які мають бути враховані контролюючим органом під час розгляду ним питання про прийняття рішення. Також платник податків у разі якщо посадова особа контролюючого органу, відмовляється з будь-яких причин від врахування документів, наданих платником податків під час проведення перевірки, має право до закінчення перевірки надіслати такі безпосередньо до контролюючого органу.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним судом 09 жовтня 2019 року у справі № 808/9397/13-а, адміністративне провадження №К/9901/8622/18 (ЄДРСРУ № 84828127)

Матеріал по темі: «Доцільність оскарження наказу про проведення податкової перевірки»

Теги: подання платником податків документів, після проведення податкової перевірки, первинні бухгалтерські документи, після акту перевірки, до прийняття рішення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Правонаступництво у виконавчому провадженні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальне правонаступництво у виконавчому провадженні або заміна сторони виконавчого провадження

02 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 805/1596/16-а, адміністративне провадження №К/9901/35106/18 (ЄДРСРУ № 88556936) досліджував питання щодо правонаступництва у виконавчому провадженні.

Необхідно вказати, що процесуальне правонаступництво можна визначити як заміну сторони чи третьої особи у спірних або встановлених судом правовідносинах внаслідок зміни суб`єктів права або обов`язку в матеріальних правовідносинах. Тобто, спочатку має відбутися зміна у матеріальних відносинах, щодо яких розглянутий спір, а потім, як наслідок, здійснено процесуальне правонаступництво.

Так, наприклад відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов`язанні допускається протягом усього часу існування зобов`язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 23.04.2018 у справі № 913/53/16, постанові Верховного Суду від 05.04.2018 у справі № 923/607/16).

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України від 02 червня 2016 року №  1404-VIІІ «Про виконавче провадження» (далі - Закон №  1404-VІІІ).

Згідно зі ст. 1 Закону №  1404-VІІІ виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження, і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Пунктом 1 ч. 5 ст. 15 Закону №  1404-VІІІ передбачено, що у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Під правонаступництвом у виконавчому провадженні необхідно розуміти заміну однієї зі сторін (стягувача або боржника) з переходом прав та обов`язків від права попередника до іншої особи (правонаступника), що раніше не брали участі у виконавчому провадженні.

З аналізу вказаних законодавчих норм убачається, що виконавче провадження є однією зі стадій судового провадження, яка його завершує, та розпочинається з набранням судовим рішенням законної сили і завершується з настанням відповідних обставин, передбачених ст. 39 Закону №  1404-VIII. За вказаним законом на стадії виконавчого провадження можлива заміна однієї сторони провадження іншою. Така заміна є прийнятною, зокрема, у правовідносинах, що допускають правонаступництво.

При цьому, заміна сторони виконавчого провадження її правонаступником (процесуальне правонаступництво) відбувається виключно за відповідним рішенням суду.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 05 березня 2020 року у справі № 682/952/17 (ЄДРСРУ № 88027620).

Верховний Суд у постанові у справі №2-н-148/09 від 25.04.2018 зробив висновок, що виходячи із результатів системного аналізу цих норм, зокрема п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 512 ЦК України, у разі передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) чи правонаступництва (припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання поділу, перетворення або ліквідації, спадкування) на стадії виконання судового рішення відбувається вибуття кредитора.

По своїй суті заміна кредитора в зобов`язанні внаслідок відступлення права вимоги є різновидом правонаступництва та можлива на будь-якій стадії процесу. У зв`язку заміною кредитора відбувається вибуття цієї особи з виконавчого провадження, і її заміна новим кредитором проводиться відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» за заявою заінтересованої особи. Такою заінтересованою особою є новий кредитор (правонаступник).

Заміна сторони правонаступником може відбуватися як при відкритому виконавчому провадженні, так і при відсутності виконавчого провадження.

Тобто, правонаступництво сторін у виконавчому провадженні допускається на будь-якій стадії процесу. Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 20 листопада 2013 року №6-122цс13, постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі №6-1355/10, від 05 грудня 2018 року у справі № 643/4902/14.

Матеріал по темі: «Заміна сторони виконавчого провадження її правонаступником»

Теги: виконавче провадження, правонаступництво, заміна сторони, заява про заміну правонаступником, рішення суду, стягувач, боржник, виконавець, подання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов