Правові підстави та порядок встановлення або демонтажу тимчасової споруди (кіоск)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Тимчасові споруди (торговельні лотки, павільйони, кіоски): підстави для встановлення, паспорт прив’язки, порядок демонтажу або знесення, підсудність спору та судова практика Верховного суду

27 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2а-72/12, провадження № К/9901/3486/18 (ЄДРСРУ № 88456825) досліджував питання щодо підстав для розміщення тимчасових споруд та порядку отримання паспорту прив`язки ТС.

Правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою населених пунктів врегульовано Законом України «Про благоустрій населених пунктів».

Згідно статті 1 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» благоустрій населених пунктів - комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля.

Статтею 13 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» передбачено, що до об`єктів благоустрою населених пунктів належать: 1) території загального користування: а) парки (гідропарки, лугопарки, лісопарки, парки культури та відпочинку, парки - пам`ятки садово-паркового мистецтва, спортивні, дитячі, історичні, національні, меморіальні та інші), рекреаційні зони, сади, сквери та майданчики;  б) пам`ятки культурної та історичної спадщини; в) майдани, площі, бульвари, проспекти;  г) вулиці, дороги, провулки, узвози, проїзди, пішохідні та велосипедні доріжки; ґ) пляжі; д) кладовища; е) інші території загального користування; 2) прибудинкові території; 3) території будівель та споруд інженерного захисту територій; 4) території підприємств, установ, організацій та закріплені за ними території на умовах договору.

До об`єктів благоустрою можуть належати також інші території в межах населеного пункту.

За приписом пункту 5 частини 1 статті 16 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» на об`єктах благоустрою забороняється самовільно встановлювати об`єкти зовнішньої реклами, торговельні лотки, павільйони, кіоски тощо.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить здійснення самоврядного контролю за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів, інженерних споруд та об`єктів, підприємств, установ та організацій, майданчиків для паркування транспортних засобів (у тому числі щодо оплати послуг з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів), озелененням таких територій, охороною зелених насаджень, водних об`єктів тощо.

Згідно із частинами 1, 2 статті 34 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» Правила благоустрою території населеного пункту - нормативно-правовий акт, яким установлюється порядок благоустрою та утримання територій об`єктів благоустрою.

Правила розробляються для всіх сіл, селищ, міст і затверджуються відповідними органами місцевого самоврядування.

ВАЖЛИВО: Однак Верховний суд підкреслює, що відсутність Правил благоустрою території не свідчить про протиправність рішення про демонтаж, оскільки цими Правилами установлюється порядок благоустрою та утримання територій об`єктів благоустрою, а не визначається компетенція органу місцевого самоврядування щодо прийняття рішень.

Частинами 2, 4 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.

Розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури.

Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затверджено наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 жовтня 2011 року № 244.

Згідно із пунктом 1.1 Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності цей Порядок визначає механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.

Пунктами 2.1, 2.2, 2.3, 2.6, 2.7, 2.31 розділу Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності підставою для розміщення тимчасових споруд (далі - ТС) є паспорт прив`язки ТС.

Замовник, який має намір встановити ТС, звертається до відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації із відповідною заявою у довільній формі про можливість розміщення ТС.

До заяви додаються: графічні матеріали із зазначенням бажаного місця розташування ТС, виконані замовником у довільній формі на топографо-геодезичній основі М 1:500 кресленнями контурів ТС з прив`язкою до місцевості; реквізити замовника (найменування, П. І. Б., адреса, контактна інформація).

Для оформлення паспорта прив`язки замовник звертається до органу з питань містобудування та архітектури із додатковою заявою щодо оформлення паспорта прив`язки ТС.

Паспорт прив`язки ТС оформлюється органом з питань містобудування та архітектури протягом десяти робочих днів з дня подання зазначеної заяви.

Розміщення ТС самовільно забороняється.

Підпунктом 7 пункту «а» частини 1 статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить здійснення контролю за станом благоустрою виробничих територій, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.

Згідно із пунктом 44 частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішується питання встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку.

Аналіз вищезазначених норм дає підстави для висновку про те, що до об`єктів благоустрою населених пунктів належать вулиці, дороги, провулки, узвози, проїзди, пішохідні та велосипедні доріжки.

На об`єктах благоустрою забороняється самовільно встановлювати торговельні лотки, павільйони, кіоски тощо.

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів

Питання щодо благоустрою, в тому числі і щодо здійснення демонтажу самовільно встановлених тимчасових споруд та порядку його проведення, відноситься до компетенції виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

Підставою для встановлення тимчасової споруди є отримання паспорта прив'язки тимчасової споруди на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на її розміщення, а також наявність належним чином укладеного договору щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою.

Аналогічну правову позицію викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.06.2018 у справі № 905/1552/16.

Стосовно речового права на земельну ділянку на які розміщено ТС

Однак, навіть наявність у позивача паспорта прив`язки розташування тимчасової споруди на спірній земельній ділянці не засвідчує його речового права на цю земельну ділянку з огляду на наступне.

Частиною 4 статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" установлено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури.

На виконання вимог частини 4 статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 № 244 затверджено Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності (далі - Порядок), який визначає механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.

За змістом пункту 2.1 Порядку підставою для розміщення тимчасових споруд є паспорт прив`язки тимчасових споруд.

Відповідно до пунктів 2.10, 2.12, 2.24, 2.25 Порядку паспорт прив`язки тимчасових споруд оформлюється органом з питань містобудування та архітектури за формою, наведеною в додатку 1 до цього Порядку, та підписується керівником (заступником керівника) відповідного органу з питань містобудування та архітектури виконавчого органу міської ради. Паспорт прив`язки виготовляється у двох примірниках. Один примірник зберігається у замовника тимчасової споруди, другий - у відповідному органі з питань містобудування та архітектури. Відомості паспорта прив`язки вносяться органом з питань містобудування та архітектури виконавчого органу відповідної ради або відповідної районної державної адміністрації в інформаційну базу містобудівного кадастру (для стаціонарних тимчасових споруд). Паспорт прив`язки підписується керівником (заступником керівника) відповідного органу з питань містобудування та архітектури виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації.

Згідно з пунктами 2.3, 2.6 та 2.11 Порядку перелік документів для отримання паспорта прив`язки тимчасових споруд є вичерпним.

У зазначених пунктах не передбачено надання документів про відведення земельних ділянок для розміщення тимчасових споруд.

Із викладеного вбачається, що положення Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Порядку не містять юридичних приписів щодо обов`язкового попереднього або наступного набуття суб`єктами господарювання будь-яких прав на земельні ділянки, на яких вони мають бажання встановити тимчасові споруди для здійснення підприємницької діяльності.

Для розміщення тимчасової споруди за наявності відповідного рішення органу місцевого самоврядування земельна ділянка не відводиться, а обов`язок щодо зазначення площі земельної ділянки згідно з документами на землекористування стосується лише тих суб`єктів господарювання, які є власниками земельної ділянки.

Аналогічну правову позицію викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.06.2018 у справі № 905/1552/16.

Водночас, Порядок визначає механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності та не містить жодних положень щодо правових підстав набуття суб`єктами господарювання прав на земельні ділянки у зв`язку із розміщенням тимчасової споруди.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 16.05.2018 у справі № 918/633/16.

(!!!) Отже, правом вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування земельною ділянкою наділені лише власники, землекористувачі та особи, які мають інші речові права на земельну ділянку, а власник металевого кіоску, як правило,  не має  будь-яких документів, які підтверджують право користування земельною ділянкою.

За змістом частини 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Так, правовий аналіз наведеної норми дає змогу виокремити такі ознаки самочинного будівництва:

- об`єкт нерухомого майна збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети у встановленому порядку;

- відсутність належного дозволу чи належно затвердженого проекту для будівництва;

- створення об`єкта з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Кожна із зазначених ознак є самостійною і достатньою для того, щоб визнати об`єкт нерухомого майна самочинним будівництвом.

Наведену правову позицію Верховного Суду викладено у постановах від 03.03.2020 р. у справі  № 915/1402/16 (ЄДРСРУ № 88050879), від 10.01.2019 у справі № 915/1376/17, від 24.07.2019 у справі № 910/10932/17.

Стосовно демонтажу (знесення) тимчасових споруд (ТС)

Діючим законодавством, а саме Законами України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про благоустрій населених пунктів» та Порядку №244 не передбачено повноважень виконавчих органів місцевого самоврядування вирішувати питання щодо анулювання паспортів прив`язки тимчасових споруд. Аналогічна правова позиція викладена в рішеннях ухвалених Верховним Судом, постанова від 24.04.2018р. справа №405/1317/15-а та постанова від 10.10.2018р. у справі №373/2346/16-а.

Відповідно до статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису.

(!!!) У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням.

За рішенням суду самочинно збудований об`єкт підлягає знесенню з компенсацією витрат, пов`язаних із знесенням об`єкта, за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) таке самочинне будівництво.

У разі неможливості виконання рішення суду особою, яка здійснила таке самочинне будівництво (смерть цієї особи, оголошення її померлою, визнання безвісно відсутньою, ліквідація чи визнання її банкрутом тощо), знесення самочинно збудованого об`єкта здійснюється за рішенням суду за рахунок коштів правонаступника або за рішенням органу місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевого бюджету та в інших випадках, передбачених законодавством.

Виконання рішення суду, що набрало законної сили, щодо знесення самочинно збудованого об`єкта здійснюється відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».

Таким чином, об`єкти самочинного будівництва підлягають знесенню виключно за рішенням суду.

За таких обставин, будь-які рішення виконавчого комітету «Про демонтаж тимчасових споруд» є такими, що прийняті не на підставі, у межах повноважень та не у спосіб, що передбачені законодавством України, а тому таке рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

Вказані висновки суду узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеній у постанові від 24.04.2018 року по справі №405/1317/15-а (провадження №К/9901/5088/18) та з правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеній у постанові від 07.10.2019 року по справі №705/6569/16-а (провадження № К/9901/37487/18, К/9901/37490/18, ЄДРСРУ № 84805297).

Стосовно стягнення шкоди завданої демонтажем тимчасових споруд 

Суб`єктами відповідальності, відповідно до ст. 1173 ЦК України є органи державної влади або місцевого самоврядування. Вказану правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 21.06.2018р. по справі №916/1371/17.

Частиною 2 статті 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За загальними положеннями, передбаченими статтею 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Статті 1173, 1174 Цивільного кодексу України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17.

Сам по собі факт наявності шкоди ще не породжує обов`язку її компенсації, оскільки необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності, при цьому правильно визначивши суб`єкта такої відповідальності.

За наведених обставин, до предмета доказування у даній справі входять обставини щодо належності позивачу споруд, правомірності/неправомірності їх демонтажу, понесення позивачем реальних збитків. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 209/5369/15.

Стосовно підсудності аналогічних спорів

12 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 923/652/19 (ЄДРСРУ № 88210956) вказав, що спори щодо виконання суб`єктами владних повноважень функцій у сфері благоустрою (зокрема, відновлення благоустрою шляхом демонтажу елементів благоустрою) є публічно-правовими й мають розглядатись в порядку адміністративного судочинства.

Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 25.06.2019 у справі №914/1092/18.

Верховний Суд звертає увагу на те, що рішення суб`єкта владних повноважень щодо демонтажу тимчасових споруд у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога щодо демонтажу тимчасових споруд - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами вчинення відповідних дій у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимогу про здійснення демонтажу тимчасових споруд можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред`являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред`явлення позовної вимоги про здійснення демонтажу тимчасових споруд є оспорювання цивільного права особи (зокрема, права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб`єкта владних повноважень щодо такого демонтажу.

ВИСНОВОК: За відсутності паспорта прив`язки тимчасової споруди, оформленим  органом з питань містобудування та архітектури,  тимчасові споруди є самовільно встановленими та фактично підлягають демонтажу, але виключно на підставі рішення суду, так як у виконавчого комітету відсутні повноваження для прийняття рішень, положень, порядків про демонтаж тимчасових споруд (торговельних лотків, павільйонів, кіосків і т.і.).

Матеріал по темі: «Відповідальність за розміщення реклами без дозволу. Доведення вини»

ТЕГИ: обєкти зовнішньої реклами, торговельні лотки, павільйони, кіоски, паспорт привязки, тимчасова споруда, демонтаж, знесення, статус земельної ділянки, рішення про демонтаж кіоску, судова практика, Адвокат Морозов

Ринок землі сільськогосподарського призначення в Україні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Довідка законопроекту щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення

Набувати право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть: а) громадяни України; б) юридичні особи України, учасниками (акціонерами, членами) яких є лише громадяни України та/або держава, та/або територіальні громади;  в) територіальні громади; г) держава.

Банки набувають право власності на земельні ділянки лише в порядку звернення стягнення на них як на предмет застави, але такі земельні ділянки мають бути відчужені банками на земельних торгах протягом двох років з дня набуття права власності.

Іноземцям, особам без громадянства та юридичним особам заборонено набувати частки у статутному (складеному) капіталі, акції, паї, членство у юридичних особах (крім як у статутному (складеному) капіталі банків), які є власниками земель сільськогосподарського призначення.

Примітка. Цей абзац втрачає чинність за умови та з дня схвалення на референдумі рішення, визначеного в абзаці восьмому частини першої цієї статті.

(!!!) Іноземці, в тому числі кінцеві бенефіціарні власники, можуть придбати с/х земельну ділянку лише після референдуму.

Загальна площа земельних ділянок сільськогосподарського призначення у власності громадянина не може перевищувати десяти тисяч гектарів.

У випадках коли відповідно до закону власник земельної ділянки зобов’язаний відчужити її протягом певного строку і земельна ділянка не була відчужена ним протягом такого строку, така ділянка підлягає конфіскації за рішенням суду.

Таке ж правило дії і щодо граничної площі земель сільськогосподарського призначення, тобто земельні ділянки, площа яких перевищує зазначені граничні розміри, конфіскуються за рішенням суду.

Орендарі земельних ділянок, які набули право оренди землі шляхом переоформлення права постійного користування щодо зазначених земельних ділянок, мають право на викуп таких земельних ділянок у власність з розстрочкою платежу до семи років за ціною, яка дорівнює нормативній грошовій оцінці таких земельних ділянок, без проведення земельних торгів.

Продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності забороняється.

Цей Закон набирає чинності з 1 липня 2021 року.

ВИСНОВКИ:

• Суб’єкти набуття (фізичні (громадяни України) та юридичні особи України, територіальні громади та Держава) мають право придбати не більше 10 000 ГА земель с/г призначення «в одні руки»;
• Іноземці, в т.ч. юридичні особи з іноземними бенефіціарними власниками, мають право набувати право власності на с/г землі тільки після проведення всеукраїнського референдуму;
• Купівля – продаж землі здійснюється за допомогою цивільно – правової угоди (договір купівлі – продажу);
• Продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності забороняється;
• Закон набуває чинності з 01.07.2021 р.

P.s. За будь-яких умов, у тому числі у випадку схвалення на референдумі рішення, визначеного в абзаці восьмому частини першої цієї статті, забороняється набуття права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення:

1) юридичними особами, учасниками (акціонерами, членами) або кінцевими бенефіціарами яких є особи, які не є громадянами України, - на земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної і комунальної власності, земельні ділянки сільськогосподарського призначення, виділені в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв), і які розташовані ближче 50 кілометрів від державного кордону України (крім державного кордону України, який проходить по морю);

2) юридичними особами, учасниками (акціонерами, членами) або кінцевими бенефіціарами яких є громадяни держави, визнаної Україною державою-агресором або державою-окупантом;

3) особами, які належать або належали до терористичних організацій;

4) юридичними особами, учасниками (акціонерами, членами) або кінцевими бенефіціарами яких є іноземні держави;

5) юридичними особами, у яких неможливо встановити бенефіціарного власника (контролера);

6) юридичними особами, бенефіціарні власники (контролери) яких зареєстровані в офшорних зонах, віднесених до переліку офшорних зон Кабінетом Міністрів України;

7) фізичними та юридичними особами, стосовно яких застосовано спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) відповідно до Закону України «Про санкції» у вигляді заборони на укладення правочинів з набуття у власність земельних ділянок, а також пов’язаними з ними особами;

8) юридичними особами, створеним за законодавством України, що перебувають під контролем фізичних та юридичних осіб, зареєстрованих у державах, включених Міжнародною групою з протидії відмиванню брудних грошей (FATF) до списку держав, що не співпрацюють у сфері протидії відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом.

Закон про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення

Повернення платнику податків надмірно /помилково сплачених коштів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення платникам надмірно та/або помилково сплаченого податку

18 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/13360/18, адміністративне провадження №К/9901/24789/19 (ЄДРСРУ № 88305208) досліджував питання щодо повернення платникам надмірно та/або помилково сплаченого податку.

Підпунктом 14.1.115 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що надміру сплачені грошові зобов`язання - суми коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов`язань, граничний строк сплати яких настав на таку дату.

Відповідно до підпункту 17.1.10 пункту 17.1 статті 17 ПК України платник податків має право на залік чи повернення надміру сплачених, а також надміру стягнутих сум податків та зборів, пені, штрафів у порядку, встановленому цим Кодексом.

Стаття 43 ПК України визначає умови повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань та пені.

Помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов'язання підлягають поверненню платнику відповідно до цієї статті та статті 301 Митного кодексу України, крім випадків наявності у такого платника податкового боргу.

В той же час у разі наявності у платника податків податкового боргу, повернення помилково та/або надміру сплаченої суми грошового зобов'язання на поточний рахунок такого платника податків в установі банку або шляхом повернення готівковими коштами за чеком, у разі відсутності у платника податків рахунку в банку, проводиться лише після повного погашення такого податкового боргу платником податків.

Платник податків подає заяву про повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань та пені у довільній формі, в якій зазначає напрям перерахування коштів: на поточний рахунок платника податків в установі банку; на погашення грошового зобов’язання та/або податкового боргу з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, незалежно від виду бюджету; повернення у готівковій формі коштів за чеком у разі відсутності у платника податків рахунка в банку.

Контролюючий орган не пізніше ніж за п'ять робочих днів до закінчення двадцятиденного строку з дня подання платником податків заяви готує висновок про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету та подає його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів.

На підставі отриманого висновку орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, протягом п’яти робочих днів здійснює повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань та пені платникам податків у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.

Контролюючий орган несе відповідальність згідно із законом за несвоєчасність передачі органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів для виконання висновку про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету.

Повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань платникам податків здійснюється з бюджету, у який такі кошти були зараховані.

Слід вказати, що Міністерством фінансів України затверджено наказ від 11.02.2019  № 60 «Про затвердження Порядку інформаційної взаємодії Державної фіскальної служби України, її територіальних органів, Державної казначейської служби України, її територіальних органів, місцевих фінансових органів у процесі повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань та пені»

П. 2 Порядку встановлює, що його дія не поширюється на:  - відшкодування податку на додану вартість; - повернення авансових платежів (передоплати), помилково та/або надміру внесених платниками податків за власним бажанням, як попереднього грошового забезпечення сплати майбутніх митних та інших платежів, що сплачуються до/або під час митного оформлення, та грошової застави; - повернення митних та інших платежів, що сплачуються до/або під час митного оформлення; - повернення помилково та/або надміру перерахованих (унесених) платниками коштів, сплачених шляхом надання при митному оформленні податкового векселя; - повернення суми акцизного податку, внесеної в рахунок погашення податкових векселів; -виконання рішень судів щодо безспірного списання коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджетів.

Вимоги до заяви встановлюються п. 2 розділу 2 Порядку, зокрема: у заяві платник зазначає назву помилково та/або надміру сплаченого податку, збору, платежу, його суму, дату сплати і реквізити з платіжного документа, за якими кошти перераховано до бюджету (код класифікації доходів бюджету, бюджетний рахунок, на який перераховано кошти, код ЄДРПОУ територіального органу Казначейства, на ім’я якого відкрито рахунок, та МФО Казначейства), та визначає напрям(и) перерахування помилково та/або надміру сплачених коштів, що повертаються: - на поточний рахунок платника податку в установі банку; -  на погашення грошового зобов’язання та/або податкового боргу з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на органи ДФС, незалежно від виду бюджету; - у готівковій формі коштів за чеком у разі відсутності у платника податків рахунку в банку.

Додатково до заяви платник може подати копію платіжного документа, на виконання якого помилково та/або надміру сплачений платіж перераховано до бюджету (п. 2. Розділу II. «Опрацювання заяв платників та формування електронних висновків» Порядку)

Таким чином, Обов`язковою передумовою повернення платнику податків надміру/помилково сплачених коштів є одночасна наявність наступних обставин: 1) відсутність у такого платника податкового боргу; 2) подання платником податків заяви про повернення коштів протягом 1095 днів від дня виникнення переплати; 3) відповідність поданої заяви вимогам пункту 43.4 Податкового кодексу України. За наслідками подання відповідної заяви орган ДФС у визначені законом строки повинен або підготувати висновок про повернення такої суми, або надати письмову відмову у поверненні коштів з бюджету з пропозицією проведення звірення стану рахунків (у разі відсутності в інформаційних базах даних ДФС відомостей щодо розміру заявленої до повернення суми).

Аналогічний правовий висновок викладено і в постановах Верховного Суду від 22.10.2019 по справі № 814/3220/15, від 18 червня 2019 року (справа №826/3490/18), від 13 червня 2019 року (справа №812/1017/16), від 11 червня 2019 року (справа №826/8802/16), від 5 березня 2019 року (справа №814/3233/15), від 28 лютого 2019 року (справа №805/1218/16-а), від 5 лютого 2019 року (справа №826/7672/17).

Матеріал по темі: «Повернення надмірно сплаченого податку або взаємозарахування по іншим платежам»

Теги: повернення надмірно сплаченого податку, помилково сплачені кошти, заява про повернення податку, податкові спори, податок, збір, платіж, судова практика, Адвокат Морозов

Бюджетне відшкодування не залежить від цільового призначення об`єкта нерухомості

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення фактичного цільового призначення об`єктів нерухомого майна не впливає на порядок формування податкового кредиту та не обмежує у праві на бюджетне відшкодування податку на додану вартість

25 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/7113/19, адміністративне провадження №К/9901/29302/19 (ЄДРСРУ № 88430990) досліджував питання щодо права бюджетного відшкодування при будівництві нерухомості.

Суть справи: ДФС було проведено інвентаризацію за місцезнаходженням об`єкта, в ході якої не видалось за можливе дослідити цільове призначення об`єкта. З огляду на вказане відповідач дійшов висновку про порушення позивачем пункту 200.4 статті 200 ПК України.

Згідно з підпунктом 14.1.18 пункту 14.1 статті 14 ПК України встановлено, що бюджетне відшкодування - відшкодування від`ємного значення податку на додану вартість на підставі підтвердження правомірності сум бюджетного відшкодування податку на додану вартість за результатами перевірки платника.

Пунктом 198.1 статті 198 ПК України визначено, що право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв`язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно з пунктом 198.2 статті 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг.

Відповідно до пункту 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду, зокрема, у зв`язку з придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

(!!!) Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до пункту 200.1 статті 200 ПК України сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов`язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

При від`ємному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума: а) враховується у зменшення суми податкового боргу з податку, що виник за попередні звітні (податкові) періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до цього Кодексу) в частині, що не перевищує суму, обчислену відповідно до пункту 200-1.3 статті 200-1 цього Кодексу на момент отримання контролюючим органом податкової декларації, а в разі відсутності податкового боргу - б) або підлягає бюджетному відшкодуванню за заявою платника у сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів/послуг у попередніх та звітному податкових періодах постачальникам таких товарів/послуг або до Державного бюджету України, в частині, що не перевищує суму, обчислену відповідно до пункту 200-1.3 статті 200-1 цього Кодексу на момент отримання контролюючим органом податкової декларації, в) та/або зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду (пункт 200.4 статті 200 ПК України).

За правилами пункту 200.5 статті 200 ПК України не мають права на отримання бюджетного відшкодування особи, які: були зареєстровані як платники цього податку менш ніж за 12 календарних місяців до місяця, за наслідками якого подається заява на бюджетне відшкодування (крім нарахування податкового кредиту внаслідок придбання або спорудження (будівництва) основних фондів); мали обсяги оподатковуваних операцій за останні 12 календарних місяців менші, ніж заявлена сума бюджетного відшкодування (крім нарахування податкового кредиту внаслідок придбання або спорудження (будівництва) основних фондів).

Вiдповiдно до Інструкцiї про застосування Плану розрахункiв бухгалтерського облiку активiв, капiталу, зобов`язань i господарських операцiй пiдприємств i органiзацiй, затвердженої наказом Мiнiстерства фiнансiв України вiд 30 листопада 1999 року № 291 (зареєстровано в Мiнiстерствi юстицiї України 21 грудня 1999 року за № 893/4186; у редакцiї, чиннiй на час виникнення спiрних вiдносин), збiльшення зазначених витрат на придбання або створення матерiальних та нематерiальних необоротних активiв вiдображається за дебетом рахунку 15 «Капiтальнi iнвестицiї», а за кредитом цього рахунку - їх зменшення (введення в дiю, прийняття в експлуатацiю придбаних або створених нематерiальних активiв тощо).

Водночас, рахунок 10 «Основнi засоби» призначено для облiку й узагальнення iнформацiї про наявнiсть та рух власних або отриманих на умовах фiнансової оренди об`єктiв i орендованих цiлiсних майнових комплексiв, якi вiднесенi до складу основних засобiв, а також об`єктiв iнвестицiйної нерухомостi.

Аналіз наведених правових норм свідчить, що правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування податкового кредиту та його подальше бюджетне відшкодування наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності, що пов`язані з рухом активів, зміною зобов`язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами.

Приймаючи оскаржуване податкове повідомлення-рішення про відмову у врахуванні суми від`ємного значення при наданні бюджетного відшкодування з податку на додану вартість на рахунок платника у банку контролюючий орган керувався тим, що при огляді Об`єкта не видалось за можливе встановити цільове призначення останнього, що є порушенням приписів пункту 200.4 статті 200 ПК України.

Разом з тим, зазначена правова норма до умов, з якими пов`язується право платника податків на отримання бюджетного відшкодування, не відносить обов`язковість визначення цільового призначення об`єкта, у зв`язку з придбанням/створенням якого і виникло від`ємне значення різниці між сумами податкового кредиту та податкових зобов`язань. На переконання Верховного суду, вимога контролюючого органу про необхідність підтвердження (встановлення) фактичного цільового призначення об`єкта нерухомості з метою отримання бюджетного відшкодування не є нормативно підкріпленою.

Право на бюджетне відшкодування не пов`язане з моментом надходження основних засобів на баланс підприємства та відображенням їх на рахунку 10 «Основні засоби». Якщо зазначені підприємством витрати на будівництво, реконструкцію, модернізацію (інші поліпшення, що збільшують первісну (переоцінену) вартість), виготовлення, придбання об`єктів матеріальних необоротних активів (у тому числі необоротних матеріальних активів, призначених для заміни діючих, і устаткування для монтажу) відображені на рахунку 15 «Капітальні інвестиції» (згідно з актом перевірки рахунок 15 «Капітальне будівництво»), це підприємство має право на отримання бюджетного відшкодування.

Аналогічне правозастосування викладене і в постановах Верховного Суду України від 20 січня 2015 року (справи №21-316а14, №21-514а14), постановах Верховного Суду від 27 лютого 2020 року (справа №817/321/17), від 15 жовтня 2019 року (справа №803/3519/15), від 20 червня 2019 року (справа № 802/4928/13-а), від 28 травня 2019 року (справа №813/805/15), від 21 березня 2019 року (справа №804/3654/16).

ВИСНОВОК: Отже, посилання контролюючого органу на неможливість встановити цільове призначення об`єкту нерухомого майна як на порушення позивачем пункту 200.4 статті 200 ПК України та підставу для відмови у наданні бюджетного відшкодування податку на додану вартість є необґрунтованими.

«Фізична особа-підприємець» та «фізична особа» мають різний податковий статус

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право фізичної особи на формування податкового кредиту при придбані транспортних засобів

26 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 803/979/16, адміністративне провадження №К/9901/36152/18 (ЄДРСРУ № 88431135) досліджував питання щодо права фізичної особи на формування податкового кредиту при придбані транспортних засобів та різності податкового та правового статусу «фізичної особи-підприємця» та «фізичної особи»

В даній справі податковий орган доводив суду, що «фізична особа-підприємець» та «фізична особа» мають різний податковий та правовий статус, ФОП облік основних фондів не веде,  амортизаційні нарахування не здійснює, відтак немає права на формування податкового кредиту у разі придбання основних засобів як «фізична особа».

(!!!) Важливим фактором визначення правильності формування податкового кредиту для фізичної особи-підприємця, зареєстрованого як   платника ПДВ є подальше використання таких товарів (основних засобів) в оподатковуваних операціях в межах господарської діяльності.      

   

п.189.1 ст. 189, п.199.1 ст. 199 ПК України встановлено, - у разі якщо придбані та/або виготовлені товари/послуги, необоротні активи частково використовуються в оподатковуваних операціях, а частково - ні, платник податку зобов`язаний нарахувати податкові зобов`язання враховуючи базу оподаткування, визначеної відповідно до пункту 189.1 статті 189 цього Кодексу, та скласти не пізніше останнього дня звітного (податкового) періоду і зареєструвати зведену податкову накладну в Єдиному реєстрі податкових накладних на загальну суму частки сплаченого (нарахованого) податку під час їх придбання або виготовлення, яка відповідає частці використання таких товарів/послуг, необоротних активів в неоподатковуваних операціях.

Підпунктом 189.1. ст. 189 цього Кодексу визначено - у разі здійснення операцій відповідно до пункту 198.5 статті 198 цього Кодексу база оподаткування за необоротними активами визначається виходячи з балансової (залишкової) вартості, що склалася станом на початок звітного (податкового) періоду, протягом якого здійснюються такі операції (у разі відсутності обліку необоротних активів - виходячи із звичайної ціни), а за товарами/послугами - виходячи з вартості їх придбання.

Підпункт 198.5. ст. 198 ПК України встановлює, що платник податку зобов`язаний нарахувати податкові зобов`язання з урахуванням бази оподаткування, визначеної відповідно до пункту 189.1 статті 189 цього Кодексу, та скласти не пізніше останнього дня звітного (податкового) періоду і зареєструвати в Єдиному реєстрі податкових накладних в терміни, встановлені цим Кодексом для такої реєстрації, зведену податкову накладну за товарами/послугами, необоротними активами (для товарів/послуг, необоротних активів, придбаних або виготовлених до 1 липня 2015 року, - у разі, якщо під час такого придбання або виготовлення суми податку були включені до складу податкового кредиту), у разі якщо такі товари/послуги, необоротні активи призначаються для їх використання або починають використовуватися:

а) в операціях, що не є об`єктом оподаткування відповідно до статті 196 цього Кодексу (крім випадків проведення операцій, передбачених підпунктом 196.1.7 пункту 196.1 статті 196 цього Кодексу) та місце постачання яких розташоване за межами митної території України;

б) в операціях, звільнених від оподаткування відповідно до статті 197, підрозділу 2 розділу XX цього Кодексу, міжнародних договорів (угод) (крім випадків проведення операцій, передбачених підпунктом 197.1.28 пункту 197.1 статті 197 цього Кодексу та операцій, передбачених пунктом 197.11 статті 197 цього Кодексу);

в) в операціях, що здійснюються платником податку в межах балансу платника податку, у тому числі передача для невиробничого використання, переведення виробничих необоротних активів до складу невиробничих необоротних активів;

г) в операціях, що не є господарською діяльністю платника податку.

У разі якщо такі товари/послуги, необоротні активи в подальшому починають використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності, у тому числі переведення невиробничих необоротних активів до складу виробничих необоротних активів, платник податку може зменшити суму податкових зобов`язань, що були нараховані відповідно до цього пункту, на підставі розрахунку коригування до податкової накладної, зазначеної в абзаці першому цього пункту, зареєстрованого в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Тобто, придбаваючи основні засоби, платник податку повинен  обліковувати такі фонди,  в тому числі їх використання в оподатковуваних або неоподатковуваних операціях. Натомість, у разі придбання їх фізичною особою такий облік не ведеться, що виключає застосування приписів ст. 198, 200 ПК України.

Окрім того, слід зазначити, що відповідно до пункту 6 Порядку державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затверджених   постановою Кабінету Міністрів України № 1388 від 07 вересня 1998 року, передбачено реєстрацію транспортних засобів лише за юридичними або фізичними особами, тому у свідоцтвах про реєстрацію транспортних засобів не може зазначатися як їх власник фізична особа-підприємець. Отже, як вбачається зі змісту даної норми, транспортні засоби реєструються за їх власниками (фізичними чи юридичними особами), а реєстрація за фізичними особами-підприємцями, не передбачена.

Таким чином, суди прийшли до передчасного висновку, що неможливість державної реєстрації транспортних засобів за фізичними особами-підприємцями не позбавляє права таких осіб на податковий кредит по операціях з придбання транспортних засобів, якщо були дотримані умови його формування, визначені статтею 198 Податкового кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 51 ЦК України, - до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Це положення однаково відноситься до прав і до обов`язків фізичної особи-підприємця, а  саме, юридична особа зобов`язана вести бухгалтерський облік та подавати відповідну  фінансову звітність, натомість у  фізичної особи  відсутні такі обов`язки, як і відсутнє право на формування податкового кредиту при придбані транспортних засобів.

Тобто «фізична особа-підприємець» та «фізична особа» мають різний податковий та правовий статус і ця відмінність полягає саме у тих правовідносинах, в яких приймає участь така фізична особа та використовується майно.

Вказана позиція узгоджується із висновком Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду, який викладений в постанові від 17.12.2018 справа №810/1726/16 адміністративне провадження №К/9901/31620/18.

Більше того, 03 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 753/16525/16-ц, провадження № 14-574цс18 (ЄДРСРУ № 81203066) визначила співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця та їх правового статусу.

Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.

У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.

З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус «фізична особа - підприємець» сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Згідно з частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Більше того, ч. 2 ст. 325 ЦК України встановлює, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

При цьому,  власник має право використовувати своє майно  для  здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (частина перша  статті  320  Цивільного  кодексу  України)

Отже, суб'єктом   права  власності  визнається  саме  фізична особа,  яка може бути власником будь - якого майна, крім майна, що не може перебувати у власності фізичної особи. При цьому, правовий статус фізичної особи - підприємця не впливає  на  правовий  режим майна, що перебуває у його власності.  Таким чином,    майно  має  реєструватися за фізичною особою.

Таким чином, наявність у фізичної особи статусу суб'єкта господарювання не означає, що усі правовідносини за її участю є господарськими.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати  Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 910/16713/15 та від 17.10.2018 у справі № 922/2972/17. 

Матеріал по темі: «Співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи – підприємця»

ТЕГИ: ФОП, ФЛП, фізична особа-підприємець, суб’єкт підприємницької діяльності, припинення ФОП, зобов’язання фоп, физическое лицо-предприниматель, індивідуальний підприємець, индивидуальный предприниматель, судова практика, Адвокат Морозов