Звільнення від відповідальності за малозначності вчиненого адмінправопорушення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повноваження органу, який має право звільнити особу від адміністративної відповідальності за малозначності вчиненого правопорушення

12 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 678/568/17, адміністративне провадження №К/9901/21533/18 (ЄДРСРУ № 86305715) досліджував питання щодо повноважень органу, який має право звільнити особу від адміністративної відповідальності за малозначності вчиненого правопорушення.

Частиною другою статті 33 КУпАП встановлено, що при накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, крім випадків накладення стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксованому в автоматичному режимі.

За статтею 22 КУпАП при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням.

Зважаючи на викладене, розгляд та питання про звільнення порушника від адміністративної відповідальності є виключними повноваженнями посадової особи органу Національної поліції, а не суду.

Перелік справ про адміністративні правопорушення, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, встановлено у частині першій статті 222 КУпАП.

За змістом цієї статті органи Національної поліції розглядають, зокрема, справи про адміністративні правопорушення, які виникають внаслідок порушення правил дорожнього руху, правил паркування транспортних засобів, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту.

Згідно з частиною другою статті 222 КУпАП від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.

Відповідно до ст. 293 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді скарги на постанову по справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обгрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень:

1) залишає постанову без зміни, а скаргу без задоволення;

2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;

3) скасовує постанову і закриває справу;

4) змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.

Згідно частини 3 статті 286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право: залишити рішення суб`єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення; скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи); скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення; змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.

Із вищезазначеного вбачається, що суд, розглядаючи справу з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності, наділений повноваженнями НЕ ТІЛЬКИ змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення.

Враховуючи наведене, вбачається, що сфера застосування ст. 22 КУпАП (звільнення особи від адміністративної відповідальності за малозначності вчиненого правопорушення) поширюється саме на орган, уповноважений вирішувати справу, а не на суд.

Верховний суд зазначає, що вирішення питання про звільнення порушника від адміністративної відповідальності та закриття провадження по справі про адміністративне правопорушення належить до компетенції органу, що приймав рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності, або органу, який розглядає скаргу на постанову по справі про адміністративне правопорушення, у відповідності до положень КУпАП.

Аналогічних правових висновків Верховний Суд дійшов, зокрема, у справі №266/3228/16-а (постанова К/9901/23406/18 від 31 жовтня 2019 року).

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного, на думку автора, висновок Верховного суду про те, що звільнення особи від адміністративної відповідальності за малозначності вчиненого правопорушення) поширюється саме на орган, уповноважений вирішувати справу, а не на суд є законодавчо обґрунтованим, в той же час суд, як орган який розглядає скаргу в рамках ст.ст. 293 КУпАП та 286 КАС України, може скасувати спірну постанову і закрити провадження у справі за відсутністю складу адмінправопорушення  або скасувати постанову та направити справу на новий розгляд або ж змінити захід стягнення.

Матеріал по темі: «Підсудність  спору стосовно оскарження дій патрульної поліції в застосуванні фізичної сили»

Встановлення порядку спільного користування квартирою

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду щодо особливостей встановлення порядку спільного користування квартирою

12 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 639/2184/16-ц, провадження № 61-15936св18 (ЄДРСРУ № 86310018) досліджував питання щодо особливостей встановлення порядку спільного користування квартирою.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Частиною першою статті 355 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Згідно із частиною першою статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Частиною першою статті 369 ЦК України передбачено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

Згідно із частиною першої статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (ст. 358 ЦК України).

Відповідно до пункту 14 постанови Пленуму Верховного Суду від 25 грудня 1995 (зі змінами, внесеними постановою від 25 травня 1998) № 15 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» квартира, яка є спільною сумісною чи спільною часткою власності, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення із самостійними виходами, які можуть використовуватись як окремі квартири або ті, які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщенням квартири, якщо про це заявлено позов.

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Ця норма свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.

При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.

А тому доводи сторони про те, що остання не має права користування приміщеннями облаштованими під кухню та санвузол, оскільки вони є частиною приватизованої загальної площі, яка входить до складу частини від загальної площі квартири і належить іншій особі на праві приватної власності є необґрунтованими з огляду на те, що кожен із співвласників спірної квартири має право на частку у праві власності на майно (ідеальну частку) в цілому і частка кожного співвласника не є вираженою в натурі. Отже, встановити, що приміщеннями (кухня, санвузол) приватизовані та належать виключно однією із сторін неможливо.

У даному випадку спірні правовідносини стосуються не поділу квартири, а встановлення порядку спільного користування нею. Тому критерій необхідності виділення у користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов`язковим.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року № 6-1500цс15 та до подібних правових висновків дійшов верховний Суд у постанові   від 03 жовтня 2018 року у справі № 363/928/16-ц, провадження № 61-24395св18.

Матеріал по темі: «Особливості встановлення порядку спільного користування квартирою»

Теги: спільна часткова власність, спільне користування квартирою, розподіл комунальних рахунків, поділ майна, частики при поділі майна, спільне користування, співмешканці, судова практика, Адвокат Морозов

Підсудність спору стосовно оскарження дій патрульної поліції в застосуванні фізичної сили

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спору стосовно оскарження дій патрульної поліції в застосуванні фізичної сили та технічних засобів відносно особи поза межами кримінального провадження

11 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 545/2432/16-а, адміністративне провадження №К/9901/29677/18, №К/9901/29682/18 (ЄДРСРУ № 86275224) досліджував питання щодо підсудності спору стосовно оскарження дій патрульної поліції в застосуванні фізичної сили та технічних засобів відносно особи поза межами кримінального провадження.

Щодо висновків суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги в частині визнання протиправними дій відповідачів щодо застосування фізичної сили та адміністративного затримання відносно позивача та примусового доставлення до відділу поліції; визнання протиправними дій відповідачів щодо адміністративного затримання без складання протоколу про адміністративне затримання позивача та примусового доставлення до відділу поліції, не підлягають розгляду  в порядку адміністративного судочинства за правилами КАС України, Верховний Суд зазначив наступне.

Згідно зі статтею 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до вимог статті 4 цього Кодексу правосуддя в адміністративних справах здійснюється адміністративними судами. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

У силу вимог пункту 2 частини третьої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові справи, крім тих, зокрема, які належить розглядати в порядку кримінального судочинства.

Нормативні акти, які регулюють кримінальне судочинство, не містять порядку розгляду справ щодо оскарження дій уповноважених службових осіб.

У силу вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

(!!!) Оскільки законодавством не визначено іншого порядку судового захисту прав та законних інтересів особи у цих публічних правовідносинах, то за загальним принципом, визначеним у статтях 4 та 17 КАС України, такі справи належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій (оперативно-службової діяльності), крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Одночасно, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції та який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом (Рішення Конституційного Суду від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №815/3591/17.

ВИСНОВОК: Враховуючи вищевикладене Верховний Суд дійшов висновку, що спори про визнання протиправними дій посадових осіб патрульної поліції щодо адміністративного затримання особи поза межами кримінального провадження підлягають розгляду відповідно до правил КАС судами адміністративної юрисдикції як такі, що є публічно-правовими за своєю правовою природою.

Матеріал по темі: «Відеозапис з нагрудної камери патрульного поліцейського»

Критерії вмотивованості судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Критерії вмотивованості судового рішення з урахуванням прецедентної практики ЄСПЛ

09 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/10083/14, адміністративне провадження №К/9901/14874/18, К/9901/14877/18 (ЄДРСРУ № 86203643) назвав критерії вмотивованості судового рішення на підставі прецедентної практики ЄСПЛ.

Як зазначається у     рішенні Конституційного Суду України від 29 серпня 2012 року № 16-рп/2012,     Конституція України     гарантує здійснення судочинства судами на засадах, визначених у частині третій     статті 129 Конституції, які забезпечують неупередженість здійснення правосуддя судом, законність та об`єктивність винесеного рішення тощо. Ці засади, є конституційними гарантіями права кожного на судовий захист, зокрема, шляхом забезпечення перевірки судових рішень в апеляційному та касаційному порядках, крім випадків, встановлених законом (рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2011 року №  13-рп/2011).

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

До повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"     суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Для встановлення конкретних ознак (критеріїв) мотивованості судового рішення можна врахувати практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Матеріал по темі: «Вмотивоване рішення суду або ігнорування судом доречних аргументів»

Наприклад, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; пункт 30).

У іншому рішенні, зокрема, у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58) зазначено, що призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, пункт 30). На важливість дотримання судами вимоги щодо мотивованості (обґрунтованості) рішень йдеться також у ряді інших рішень ЄСПЛ.

Так, в пункті 31 рішення у справі "Волошин проти України" (№ 15853/08) та пункті 22 рішення у справі "Бацаніна проти Росії" (№ 3932/02) зазначено, що принцип рівності сторін вимагає "справедливого балансу між сторонами", і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її.

У пункті 25 рішення у справі "Проніна проти України" (№ 63566/00), пункту 13 рішення у справі "Петриченко проти України" (№ 2586/07) та пункту 280 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" (№ 42310/04) була висловлена позиція, згідно з якою Суд зобов`язаний оцінити кожен специфічний, доречний та важливий аргумент, а інакше він не виконує свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції.

Крім цього у пункті 42 рішення у справі "Бендерський проти України" (№ 22750/02) вказано, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи (… ). Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (…). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом.

Таким чином, згідно з уже розробленими теоретичними підходами, зробленими на основі аналізу прецедентної практики ЄСПЛ, можна дійти висновку про такі критерії мотивованості судового рішення: 1) у рішенні вмотивовано питання факту та права, проте обсяг умотивування може відрізнятися залежно від характеру рішення та обставин справи; 2) у рішенні містяться відповіді на головні аргументи сторін; 3) у рішенні чітко та доступно зазначені доводи і мотиви, на підставі яких обґрунтовано позицію суду, що дає змогу стороні правильно аргументувати апеляційну або касаційну скаргу; 4) рішення є підтвердженням того, що сторони були почуті судом; 5) рішення є результатом неупередженого вивчення судом зауважень, доводів та доказів, що представлені сторонами; 6) у рішенні обґрунтовано дії суду щодо вибору аргументів та прийняття доказів сторін.

Матеріал по темі: «Принцип змагальності: стандарт доказування або «баланс ймовірностей»

Теги: судове рішення, обґрунтованість, вмотивованість, мотивування, описова частина, дослідження доказів, встановлення обставин, висновок суду, докази, аргументи, судова практика, ЄСПЛ, Верховний суд, Адвокат Морозов

Цивільний позов у кримінальному провадженні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строки пред’явлення цивільного позову у кримінальному провадженні, необхідність сплати судового збору та застосування до цих правовідносин строків позовної давності визначених Цивільним кодексом України

20 серпня 2019 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 652/219/17, провадження № 51-9366км18 (ЄДРСРУ № 83836445) досліджував питання цивільного позову в кримінальному провадженні, зокрема строків пред’явлення та застосування строків позовної давності визначених Цивільним кодексом України.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до ч. 2 ст. 127 КПК шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Як передбачено у ч. 1 ст. 128 КПК, особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

Відповідно до ч. 5 ст. 128 КПК цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

У п. 7 ч. 1 ст. 368 КПК зазначено, що, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання про те, чи підлягає задоволенню пред`явлений цивільний позов і, якщо так, на чию користь, в якому розмірі та в якому порядку.

А відповідно до положень ч. 1 і ч. 2 ст. 129 КПК рішення про відмову в задоволенні цивільного позову в кримінальному провадженні може бути ухвалене лише залежно від доведеності підстав і розміру позову під час ухвалення вироку, постановлення ухвали про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, а також у разі встановлення відсутності події кримінального правопорушення.

При цьому, згідно ст. 257 ЦК тривалість загального терміну позовної давності становить три роки; ст. 261 ЦК, відповідно до якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; ч. 4 ст.  267 ЦК, у якій зазначено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Однак Верховний суд наголошує, що  у ч. 1 ст. 128 КПК встановлено кінцеву межу строку звернення з цивільним позовом про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням майнової та/або моральної шкоди під час кримінального провадження: «до початку судового розгляду». При цьому кримінальний процесуальний закон жодним чином не пов`язує такі межі зі спливом позовної давності за правилами ЦК.

Таке нормативне встановлення строку, до якого можливе пред`явлення цивільного позову під час кримінального провадження, обумовлено насамперед тим, що у кримінальному провадженні дотримання правил про позовну давність об`єктивно не залежить виключно від волевиявлення особи, якій шкода заподіяна кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням (наприклад, органом досудового розслідування не встановлено особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, і це не дозволяє виконати вимоги ч. 4 ст. 128 КПК щодо форми та змісту позовної заяви; або ж саме кримінальне провадження з тих чи інших причин було розпочато через значний проміжок часу після вчинення кримінального правопорушення, тощо).

Згадані положення ч. 1 ст. 128 КПК враховано і в нормах ЦК. Зокрема, визначаючи у ч. 2 ст. 265 ЦК спеціальні правила про перебіг позовної давності у разі залишення позову, який був пред`явлений у кримінальному провадженні, без розгляду, законодавець встановлює гарантований мінімальний строк для звернення з цим позовом у порядку цивільного судочинства - шість місяців. Причому початок перебігу цього строку пов`язується саме з днем набрання законної сили судовим рішенням, яким позов було залишено без розгляду у кримінальному провадженні, а не з обставинами, зазначеними у ст.  261 ЦК.

Крім того, у абзаці першому ч. 2 ст. 265 ЦК пред`явлення та розгляд цивільного позову у кримінальному провадженні фактично визначається самостійною підставою для зупинення перебігу позовної давності.

Доречним буде вказати, що відповідно до висновку, викладеного в Постанові Верховного Суду від 16 травня 2019 року (справа № 462/5779/15-к, провадження № 51-8147 км 18), згідно п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір»  позивачі у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, а також смертю фізичної особи, звільнені від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях. Разом із тим, відповідно до п. 6 цієї ж частини статті передбачено звільнення позивачів від сплати судового збору у справах про відшкодування матеріальних збитків, завданих унаслідок вчинення будь-якого кримінального правопорушення, незалежно від об`єкту посягання.

Вказані правові норми не містять суперечностей і підлягають застосуванню щодо позовів про відшкодування будь-якої шкоди (матеріальної чи моральної), завданої в результаті заподіяння тілесних ушкоджень або смерті, незалежно від того, настали такі наслідки в результаті вчинення кримінального правопорушення або інших дій чи бездіяльності, за які відповідач несе цивільну відповідальність згідно із законом. Тобто, суд касаційної інстанції вже зробив висновок про те, що цивільні позивачі у кримінальному провадженні звільняються від сплати судового збору з позовів про відшкодування будь-якої шкоди, завданої в результаті вчинення кримінального правопорушення.

Ця практика повністю узгоджується з рішенням об`єднаної палати від 23 січня 2019 року, винесеним у справі № 187/291/17 (ЄДРСРУ № 79439726), де зазначено, що главою 8 КПК України врегульовано питання процесуальних витрат у кримінальному провадженні, яке суд вирішує під час постановлення вироку. Згідно ст. 124 КПК України у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним процесуальні витрати. Вичерпний перелік видів таких витрат міститься у ст. 118 КПК України, а саме: витрати на правову допомогу; витрати, пов`язані із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження; витрати, пов`язані із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів; витрати, пов`язані із зберіганням і пересиланням речей і документів. Судовий збір до вказаних витрат не належить. За таких обставин об`єднана палата дійшла висновку, що стягнення судового збору із засудженого, який несе цивільну відповідальність, не допускається.

ВИСНОВОК: Строк, у межах якого особа може звернутися з вимогою про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням майнової та/або моральної шкоди під час кримінального провадження, не може бути обмежений спливом позовної давності за правилами ЦК.

Крім того, кримінальний процесуальний закон, визначаючи у ч. 1 і ч. 2 ст. 129 КПК виключний перелік підстав для ухвалення рішення про відмову в задоволенні цивільного позову в кримінальному провадженні, не передбачає, на відміну від ч. 4 ст. 267 ЦК, як самостійну підставу для такої відмови «сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі».

Враховуючи ж вимоги ч. 5 ст. 128 КПК, за наявності відповідної регламентації з цього питання в зазначених нормах КПК, це також вказує на недопустимість ухвалення рішення про відмову у задоволенні цивільного позову в кримінальному провадженні у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, тобто з підстави, яка не знайшла свого закріплення у ст. 129 КПК.

P.s. Висновки Верховного суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах

Щодо застосування ч. 1 ст. 128 КПК

Встановлений у ч. 1 ст. 128 КПК строк, у межах якого особа може звернутися з вимогою про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням майнової та/або моральної шкоди під час кримінального провадження, не може бути обмежений спливом позовної давності за правилами Цивільного кодексу України.

Щодо застосування ст. 129 КПК

У ч. 1 і ч. 2 ст. 129 КПК наведено виключний перелік підстав для ухвалення рішення про відмову в задоволенні цивільного позову в кримінальному провадженні. А тому під час вирішення цивільного позову у кримінальному провадженні суд не вправі ухвалити рішення про відмову в його задоволенні на підставі ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України - у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі.

Теги: судовий збір, цивільний позов у кримінальному провадженні, потерпілий, гражданский иск в уголовном деле, строк предявлення цивільного позову, відшкодування шкоди в наслідок злочину, судова практика, Адвокат Морозов

Встановлення земельного сервітуту (право користування чужим майном)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, порядок та судова практика Верховного суду в питаннях встановлення земельного сервітуту

05 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду  в рамках справи № 310/8975/16-ц, провадження № 61-41715св18 (ЄДРСРУ № 86137724) досліджував питання особливостей та порядку встановлення земельного сервітуту.

Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Статтею 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Відповідно до положень частин першої-третьої статті 403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду (частини).

Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту (частина перша, друга статті 404 ЦК України).

Особливості та порядок встановлення земельного сервітуту визначено ЗК України.

Стаття 98 ЗК України визначає право земельного сервітуту як право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Стаття 99 ЗК України визначає перелік, який не є вичерпним, земельних сервітутів, встановлення яких можуть вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок.

Статтею 100 ЗК України встановлено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Тлумачення наведених положень цивільного і земельного законодавства України свідчить про те, що земельний сервітут може бути встановлений судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту, у разі недосягнення домовленості між цією особою та власником (володільцем) земельної ділянки.

Отже, встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що: правове регулювання дій щодо встановлення сервітуту має здійснюватися виключно між власником (володільцем) земельної ділянки та особою, яка має намір нею користуватися, а тому необхідно визначити суб`єктний склад спірних правовідносин відповідно до частини другої статті 402, частини другої статті 404 ЦК України (правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 листопада 2018 року у справі № 642/3165/17 (провадження № 61-14776св18); метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задоволення такої потреби в інший спосіб, тобто якщо власник земельної ділянки відмовляється укласти угоду про встановлення земельного сервітуту або сторони не можуть дійти згоди про його умови (правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 351/1146/16-ц (провадження № 61-14776св18).

Зазначене узгоджується з роз`ясненнями, наданими судам у пункті 22-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ».

Закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що нормальне використання своєї земельної ділянки неможливо без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому слід довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити будь-яким іншим способом.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2019 року по справі № 607/12777/17, від 17 вересня 2018 року у справі №127/1417/16-ц, від 17 вересня 2018 року у справі №686/3104/16-ц, від 21 березня 2018 року у справі №379/794/16-ц, від 17 січня 2019 року у справі № 607/12777/17; у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №918/370/17; у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 2а-1147/10.

ВИСНОВОК: Верховний Суд виходить з того, що сервітут має встановлюватися для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Недоведення неможливості задоволення своїх потреб іншим способом, ніж користування чужим нерухомим майном унеможливлює сервітут.

Матеріал по темі: «Встановлення земельного сервітуту за рішенням суду»

Теги: сервітут, встановлення сервітуту, користування чужим майном, потреби власника земельної ділянки, неможливість задовольнити потреби, судова практика, Адвокат Морозов

Скасування державної реєстрації автомобіля із-за помилки сервісного центру

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість та підстави для скасування державної реєстрації автомобіля із-за помилки сервісного центру

Верховний Суд за результатами аналізу діючого законодавства дійшов висновку, що державна реєстрація транспортного засобу полягає у здійсненні комплексу заходів, пов`язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, оформленням і видачею реєстраційних документів та номерних знаків та проводиться з метою здійснення контролю за відповідністю конструкції та технічного стану транспортних засобів установленим вимогам стандартів, правил і нормативів, дотриманням законодавства, що визначає порядок сплати податків і зборів (обов`язкових платежів).

В даній справі  Територіальний сервісний центр здійснив первинну державну реєстрацію транспортного засобу, тобто сервісним центром було здійснено комплекс заходів, пов`язаних із перевіркою документів, які стали підставою для проведення реєстрації транспортного засобу марки, а згодом, інший ТСЦ здійснив перереєстрацію транспортного засобу марки за договором купівлі-продажу на нового власника.

Таким чином, саме вказані вище обставини, на переконання Верховного суду є суттєвими, оскільки питання зняття з обліку вже зареєстрованого транспортного засобу повинно відбуватись виключно до вимог нормативно-правових актів України.

Пунктом 40 Порядку №1388, передбачені підстави зняття з обліку транспортних засобів. Зокрема визначено, що у разі встановлення факту знищення, фальсифікації або підроблення ідентифікаційних номерів складових частин транспортних засобів, виявлення транспортних засобів, зареєстрованих (перереєстрованих), знятих з обліку в уповноважених органах МВС, у тому числі тимчасово, за фіктивними чи підробленими документами або таких, що розшукуються правоохоронними органами України у зв`язку з незаконним заволодінням, уповноважені особи сервісних центрів МВС оформляють в установленому порядку необхідні документи, скасовують державну реєстрацію (перереєстрацію), зняття з обліку транспортних засобів і передають усі відповідні документи та за наявності транспортні засоби до відповідного органу досудового розслідування. Якщо виявлено факт підроблення митних документів, їх ксерокопії з необхідним поясненням надсилаються до органів доходів і зборів, у зоні діяльності яких проживають особи, за якими зареєстровані відповідні транспортні засоби.

Відповідно до пункту 5.7 Інструкції про порядок здійснення підрозділами Державтоінспекції МВС державної реєстрації, перереєстрації та обліку транспортних засобів, оформлення і видачі реєстраційних документів, номерних знаків на них, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 11 серпня 2010 року №379 (далі - «Інструкція №379»), на підставі документів, що підтверджують встановлення факту знищення, фальсифікації або підроблення ідентифікаційних номерів складових частин ТЗ, виявлення ТЗ, зареєстрованих (перереєстрованих), знятих з обліку в Центрі, у тому числі тимчасово, за фіктивними чи підробленими документами, таких, що розшукуються правоохоронними органами України у зв`язку з незаконним заволодінням, або інформацію про реєстрацію яких несанкціоновано внесено до автоматизованої бази даних АІС «Автомобіль» та (або) Єдиного державного реєстру Державтоінспекції, працівники Центру оформляють в установленому порядку необхідні документи, скасовують державну реєстрацію (перереєстрацію), зняття з обліку ТЗ і передають усі відповідні документи до органу досудового розслідування для подальшого проведення перевірки.

ВАЖЛИВО: З аналізу вищенаведених норм слідує, що уповноважені особи сервісних центрів МВС скасовують державну реєстрацію (перереєстрацію) у разі виявлення транспортних засобів, зареєстрованих (перереєстрованих), знятих з обліку в уповноважених органах МВС, у тому числі тимчасово, за фіктивними чи підробленими документами, і передають усі відповідні документи до відповідного органу досудового розслідування для подальшого проведення перевірки.

Отже, на момент прийняття рішення про скасування державної реєстрації транспортного засобу у розпорядженні уповноваженої особи сервісного центру МВС повинні бути беззаперечні документальні докази того, що транспортний засіб був зареєстрований (перереєстрований) за фіктивними чи підробленими документами.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що підставою для скасування реєстрації транспортного засобу став факт реєстрації вказаного транспортного засобу на підставі сертифікату відповідності, який було подано до первинної реєстрації цього транспортного засобу.

Проте, на момент реєстрації вказаний орган сертифікації не входив до переліку органів, які уповноважені на виконання робіт із затвердження типу та індивідуального затвердження колісних транспортних засобів, їх частин та обладнання відповідно до Порядку затвердження конструкції транспортних засобів, їх частин та обладнання, затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 17 серпня 2012 року №521. Відтак, поданий при першій реєстрації транспортного засобу сертифікат відповідності є неналежним сертифікатом відповідності відповідно до Порядку №521.

Одночасно, транспортний засіб був зареєстрований як Територіальним сервісним центром за первинним власником, так і ТСЦ за покупцем ТЗ .

В рамках розгляду справи встановлено, що  порушення порядку реєстрації транспортного засобу допущено провідним головним спеціалістом відділу організації реєстраційно-екзаменаційної роботи та взаємодії із суб`єктам господарювання РСЦ, в той же час відсутні посилання на документи, що підтверджують встановлення факту реєстрації (перереєстрації) транспортного засобу саме за фіктивними чи підробленими документами.

Таким чином відповідач скасував державну реєстрацію транспортного засобу за відсутності документів чи інших підтверджуючих обставин, що засвідчують факт реєстрації (перереєстрації), а саме за фіктивними чи підробленими документами.

Отже, висновок РСЦ МВС України в частині скасування реєстрації вказаного транспортного засобу є необґрунтований, тобто прийнятий без наявних на те правових підстав, а тому є протиправним і його належить скасувати.

Згідно практики Європейського суду з прав людини, відповідно до якої потреба виправити колишню «помилку» не повинна непропорційним чином втручатись в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (справа «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Лелас проти Хорватії»). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Отже, якщо проведено державну реєстрацію автомобіля на нового власника і за фактом реєстрації видано свідоцтво про реєстрацію ТЗ, однак в подальшому воно було скасоване з вини (необачності) працівників сервісного центру (орган сертифікації не входив до переліку уповноважених  органів), то ризик помилки несе виключно сервісний центр МВС, а не власник автомобіля.

ВИСНОВОК: Таким чином, помилка державного органу при первинній реєстрації транспортного засобу не може порушувати право нового власника транспортного засобу, на якого останній перереєстрований, на користування та розпорядження належним йому майном.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі №803/64/18 (ЄДРСРУ № 85575030) та постанові від 05 грудня 2019 рок у справі №161/18700/17, адміністративне провадження №К/9901/61987/18 (ЄДРСРУ № 86137205).

Теги: сервісний центр, свідоцтво про право власності, технічний паспорт, сертифікат на авто, розмитнення, власник автомобіля, скасування реєстрації, ТЗ, транспортний засіб, судова практика, Адвокат Морозов