Оподаткування втраченого підакцизного товару = доведення форс-мажорних обставин

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доведення форс-мажорних обставин та особливості оподаткування при втраті підакцизного товару (крадіжка, розбій і т.і.)

19 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/21584/18, адміністративне провадження №К/9901/28761/19 (ЄДРСРУ № 85742370) розглядав дуже цікавий кейс податкових спорів, який стосується доведення форс-мажорних обставин при втраті підакцизного товару (крадіжка, розбій).

Фабула справи: До матеріалів справи платником податків долучено витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань, відповідно до якого до ЄРДР внесено запис про кримінальне провадження за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 187 Кримінального кодексу України (розбій). Згідно з фабулою злочину двоє невідомих осіб погрожуючи предметом зовні схожим на пістолет незаконно заволоділи автомобілем в якому перебували тютюнові вироби, чим завдали Товариству (перевізник товару) матеріального збитку в особливо великих розмірах.

Примітка: Фабула ЄРДР передбачає завдання збитків саме перевізнику (!!!), а не виробнику підакцизних товарів (тютюн), хоча на погляд автора збиток отримав як перевізник (незаконне заволодіння автомобілем), так і виробник (втрата підакцизного товару).

Пунктом 216.3 статті 216 Податкового кодексу України, яка регулює дату виникнення податкових зобов`язань з акцизного податку визначено, що податкове зобов`язання щодо втраченого підакцизного товару (продукції) не виникає, якщо зокрема платник податку документально зафіксував ці втрати та надав контролюючим органам необхідні докази того, що відповідний підакцизний товар (продукцію) утрачено внаслідок аварії, пожежі, повені чи інших форс-мажорних обставин і його використання на митній території України є неможливим.

Платник посилаючись на положення цієї статті доводить наявність у спірних відносинах підстав для звільнення від оподаткування акцизним податком.

Помилковість твердження у цій частині полягає у тому, що положеннями цієї статті врегульовані питання відсутності підстав нарахування податкового зобов`язання щодо підакцизного товару (продукції) внаслідок втрати партії тютюнових виробів шляхом крадіжки автомобіля, у якому ці товари перевозилися, що в розумінні Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" від 2 грудня 1997 року № 671/97-ВР є форс-мажорною обставиною, а не підставою звільнення від оподаткування експортної операції яка не відбулася.

Суди попередніх інстанцій погодилися з доводом позивача, що крадіжка підакцизного товару є форс-мажорною обставиною, однак здійснивши аналіз положень ч.2  статті 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" від 2 грудня 1997 року № 671/97-ВР («Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об’єктивно унеможливлюють виконання зобов’язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов’язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо»), яка регулює видачу сертифікатів щодо форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ці протиправні дії третіх осіб (втрата підакцизного товару внаслідок протиправних дій третіх осіб) підлягають засвідченню Торгово-промисловою палатою України.

Ще одним аргументом платника було те, що втрачена партія тютюнових виробів була продана нерезиденту на підставі експортного контракту, ним оформлені всі документи на експорт означеного товару, а тому в силу приписів підпункту 213.2.1 пункту 213.2 статті 213 Податкового кодексу України, позивач вважав, що об`єкт оподаткування акцизним податком відсутній.

Натомість, підпунктом 213.2.1 пункту 213.2 статті 213 Податкового кодексу України передбачено, що до операцій з підакцизними товарами, які не підлягають оподаткуванню, належить вивезення (експорту) підакцизних товарів (продукції) платником податку за межі митної території України.

Товари (продукція) вважаються вивезеними (експортованими) платником податку за межі митної території України, якщо їх вивезення (експортування) засвідчене належно оформленою митною декларацією, у тому числі, якщо відвантаження відбулося у звітному періоді, а вивезення (експортування) - у наступному звітному періоді і на дату подання декларації з акцизного податку за звітний місяць наявна така митна декларація.

Верховний Суд визнав, що відсутність експорту товару позбавляє платника податків права на декларування вартості цього товару, як операцій звільнених від оподаткування, оскільки сам факт цих операцій місця не мав. 

Суд визнає, що само по собі заповнення митної декларації не підтверджує вивезення товару за межі митної території України. Суди попередніх інстанцій надали оцінку факту вивезення (експорту) підакцизних товарів (продукції) в розумінні пункту 213.2.1 пункту 213.2 статті 213 Податкового кодексу України та встановили її відсутність.

Примітка: Відповідно до ч.1 ст. 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб’єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб’єктів малого підприємництва видається безкоштовно.

Однак, судами попередніх інстанцій встановлено, що форс-мажорні обставини позивачем належними доказами не підтверджено, а доказів наявності обставин зазначених у цьому пункті позивачем впродовж усіх судових розглядів не надано та до матеріалів справи не долучено.

ВИСНОВОК: Не надання платником податків належних доказів форс-мажорної обставини (сертифікату Торгово-промислової палати України про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили)) зумовила висновок судів про відсутність обставини, яка звільняє від оподаткування.

Теги: форс-мажорні обставини, акциз, втрата підакцизного товару, крадіжка, розбійний напад, оподаткування підакцизного товару, витяг з ЄРДР, захист платника, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Принцип змагальності: стандарт доказування або «баланс ймовірностей»

Адвокат Морозов (судовий захист)

Принцип змагальності:  стандарт доказування або «баланс ймовірностей» (balance of probabilities)

18 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  902/761/18 (ЄДРСРУ № 85710940) акцентував увагу на стандарті доказування та принципу змагальності в судовому процесі.

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є, серед іншого, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (Nadtochiy v. Ukraine, заява N 7460/03, § 26) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Отже, принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 14.08.2018 року у справі №  905/2382/17, від  02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.

Саме стандарт доказування, поряд із внутрішнім переконанням судді, дозволяє оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суддю у своїй версії, що робить оцінку доказів об`єктивною та більш обґрунтованою. Застосування певного стандарту доказування, дозволяє продемонструвати у судовому акті розумовий процес судді щодо оцінки доказів.

Стандарт доказування це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину доведеною. Мова йде про достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним. Іншими словами, це певний критерій (поріг) прийняття рішення для суду, через установлення певної міри, ступення доведеності (переконання/впевненості), досягнувши якої факт вважається встановленим.

Вітчизняне процесуальне законодавство, за виключенням кримінального, чітко не визначає певні стандарти доказування, що є більш характерним для англосаксонської правової системи. Натомість, судові акти різних національних судових інстанцій (Верховного Суду - справи № 917/1307/18, № 916/2403/18, № 910/18036/17, № 905/2382/17), як і Європейського суду з прав людини і основоположних свобод (рішення по справі «Бендерський проти України») орієнтують судову практику застосовувати при оцінці доказів стандарт доказування «баланс ймовірностей» (balance of probabilities), або як його ще називають «переваги більш вагомих доказів» (preponderance of the evidence), що притаманний саме приватно-правовим відносинам. За класичним визначенням цей стандарт тлумачиться як розумний ступінь ймовірності, але менш високий в порівнянні з кримінальною справою.

Якщо на підставі доказів суд може сказати: «Ми вважаємо це більш імовірним, ніж навпаки», - то обов`язок доведення виконаний, але він не виконаний, якщо ймовірності виявляються рівними. Говорячи математичною мовою, звичайно це лише умовно, позивач повинен довести встановленим факт із імовірністю більше 50 відсотків. Проте це не означає просто більшої кількості наданих доказів, також перевага повинна бути в якості таких доказів, тобто їх спроможності до переконання, їх вазі та ефекту, що вони справляють на розум судді.

Саме за цим стандартом доказування, тягар доведення факту вважається виконаним, якщо на підставі поданих доказів можна зробити висновок, що факт швидше мав місце, ніж не мав.

Тому, Суд обираючи оптимальний стандарт доказування віддає перевагу саме «балансу ймовірностей» (Монастириський районний суд Тернопільської області, справа № 595/1198/19 (ЄДРСРУ № 85666688).

ВИСНОВОК: З урахуванням зазначеного вище вбачається, що під час судового провадження суд не встановлює істину (відновлює «справедливість», здійснює пошук «правди» тощо), а лише «оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням» і оскільки оптимальним стандартом доказування є аргументи викладені сторонами, то через призму наданих доказів («балансу ймовірностей») приймає рішення.

Теги: принцип змагальності, стандарт доказування, баланс ймовірностей, докази у справі,  тягар доведення факту, судові дебати, судова практика, Адвокат Морозов

Попередження антиконкурентної змови учасників

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виявлення та попередження антиконкурентної змови учасників та накладення штрафів Антимонопольним комітетом України

14 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/938/19 (ЄДРСРУ № 85617477) досліджував питання щодо виявлення та попередження антиконкурентної змови та накладення штрафів Антимонопольним комітетом України.

Законодавство про захист економічної конкуренції передбачає спеціальні правові механізми, спрямовані на попередження антиконкурентних узгоджених дій підприємців, антиконкурентних дій державних органів, запобігання монополізації товарних ринків.

Їх основу складають три види попереднього контролю, що здійснюється Антимонопольним комітетом України: попередній контроль над узгодженими діями суб’єктів господарювання, метою якого є недопущення антиконкурентних змов підприємців; попередній контроль над концентрацією суб’єктів господарювання, покликаний попереджати появу на ринку монопольних утворень при злитті чи приєднанні підприємств, створенні нових підприємств, набутті корпоративних прав або набутті контролю одного суб’єкта господарювання над іншим у будь-який спосіб; попередній контроль за прийняттям рішень органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю (офіційний веб-сайт АМКУ).

Стосовно антиконкурентних узгоджених дій 

Верховний суд наголошує, що для кваліфікації дій суб`єкта господарювання як антиконкурентних узгоджених дій не є обов`язковою наявність негативних наслідків у вигляді збитків, порушень прав та охоронюваних законом інтересів інших господарюючих суб`єктів або споживачів. Достатньо встановлення факту погодження конкурентної поведінки, яка може мати негативний вплив на конкуренцію.

Відтак для визнання територіальним відділенням АМК порушення законодавства про захист економічної конкуренції вчиненим достатнім є встановлення й доведення наявності наміру суб`єктів господарювання погодити (скоординувати) власну конкурентну поведінку, зокрема шляхом обміну інформацією під час підготовки конкурсних пропозицій, що, у свою чергу, призводить або може призвести до переваги одного з учасників під час конкурентного відбору з метою визначення переможця процедури закупівлі (Правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10 жовтня 2019 року по справі № 916/492/19 (ЄДРСРУ №  84916115).

Відносно штрафів АМКУ

Частиною другою статті 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції» визначено, що до повноважень АМКУ та його територіальних органів віднесено накладення штрафів на об`єднання, суб`єктів господарювання: юридичних осіб; фізичних осіб; групу суб`єктів господарювання - юридичних та/або фізичних осіб.

При цьому названий Закон не містить норм, які надавали б господарському суду право зменшувати розмір (а відтак і суму) стягуваних штрафу та/або пені чи звільняти від їх сплати (у разі їх правомірного нарахування).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 13.02.2018 № 910/20661/16.

Стосовно вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог

Частина п`ята статті 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» є спеціальною нормою, яка застосовується до правових відносин, що регулюються цим Законом, і згідно з якою дія рішення органу Антимонопольного комітету України може бути зупинена господарським судом лише за наявності достатніх підстав.

Право суду зупинити дію оскаржуваного рішення органу Антимонопольного комітету України за заявою, поданою суду відповідно до частини п`ятої статті 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції», не може розглядатися як підстава для забезпечення позову.

У зв`язку з цим суд касаційної інстанції бере до уваги, що відповідно до антиконкурентного законодавства рішення органів Антимонопольного комітету України приймаються з метою припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема - антиконкурентної змови під час торгів, а згідно з приписом частини одинадцятої статті 137 ГПК України не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.

Фактично забезпечення позову у такий спосіб призводить до продовження позивачем діяльності на противагу рішенню, згідно з яким така діяльність визнана протиправною (здійснення антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 22.08.2019 у справі №916/492/19 (ЄДРСРУ №  83799883)

Матеріал по темі: «Правова можливість оскарження листів Антимонопольного комітету України»

Презумпція вини завдавача шкоди

Адвокат Морозов (судовий захист)

Презумпції вини завдавача шкоди та обов’язок встановлення складу цивільного правопорушення у деліктних правовідносинах

15 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 907/327/18 (ЄДРСРУ № 85649227) досліджував питання презумпції вини завдавача шкоди у деліктних правовідносинах.

Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди - один із способів захисту цивільних прав та інтересів, передбачених статті 16 ЦК України.

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України)

Для застосування такого виду цивільно-правової відповідальності, як відшкодування шкоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) протиправної поведінки; 2) шкоди та її розміру; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та шкодою;   4) вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Таким чином, деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. 

Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. 

Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. 

Причинний зв`язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв`язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком.

Важливим елементом доказування підстав для стягнення шкоди є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою відповідача та шкодою потерпілої сторони. Позивачу належить довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а шкода, яка завдана особі, - наслідком такої протиправної поведінки.

При цьому, з урахуванням визначених господарсько-процесуальним законодавством принципів змагальності і диспозитивності судочинства, позивач звільняється від обов`язку доказування вини відповідача у заподіянні шкоди.

Так, частиною 2 статті 1166 ЦК України передбачено, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Таким чином, цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини завдавача шкоди, згідно з якою особа, яка завдала шкоду, буде вважатися винною, якщо вона не доведе відсутність своєї вини, зокрема у зв`язку із наявністю вини іншої особи або через дію об`єктивних обставин (аналогічна усталена правова позиція наведена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 року у справі № 686/10520/15, від 08.05.2018 у справі № 922/2026/17, від 21.09.2018 у справі  № 910/19960/15).

Крім цього Верховний суд акцентує увагу на правовій позиції , викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17 щодо самостійного встановлення судом наявності чи відсутності складу цивільного правопорушення у деліктних правовідносинах.

Теги: елементи складу цивільного правопорушення, шкода, презумпція вини, заподіювач шкоди, майнова відповідальність, доказування вини, причинний зв'язок, судова практика, Адвокат Морозов

Компетенція апеляційного суду вирішувати долю касаційної скарги

Адвокат Морозов (судовий захист)

Компетенція апеляційного суду вирішувати долю касаційної скарги, якщо вона подана через апеляційної інстанції.

13 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/501/19 (ЄДРСРУ № 85617382) досліджував питання можливих компетенції апеляційної інстанції вирішувати долю касаційної скарги.

02.06.2016 Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» та Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (нова редакція), які набрали чинності 30.09.2016.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» запропоновано, зокрема: 1) перехід до триланкової системи судів: місцеві суди, апеляційні суди та Верховний Суд.

Перехід до триланкової судової системи та утворення нового Верховного суду, як єдиного в державі суду касаційної інстанції, є найголовнішою новелою конституційного законодавства.

Статтею 129 Конституції України встановлено основні засади судочинства, якими, зокрема, є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст. 286 ГПК України судом касаційної інстанції у господарських справах є Верховний Суд.

Статтею 287 ГПК України визначено право касаційного оскарження.

Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 289 ГПК України).

Відповідно до ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Верховний Суд здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції.

Згідно зі ст. 26 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, - як суди першої інстанції, з розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Таким чином, суди апеляційної інстанції не уповноважені діяти як суд касаційної інстанції.

Апеляційний суд здійснює правосуддя у порядку, встановленому процесуальним законом (п. 1 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Водночас відповідно до пп. 17.5 п. 1 розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

(!!!) Системний аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що законодавець передбачив можливість подання касаційної скарги через суд апеляційної інстанції, а не її розгляд зазначеним судом.

Вирішення питання про прийняття касаційної скарги до розгляду або навпаки є компетенцією лише і виключно Верховного Суду, у цьому разі, зокрема, компетенцією Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Апеляційний суд такими повноваженнями не наділений. Він не є судом касаційної інстанції, тобто компетентним судом з питань розгляду поданих касаційних скарг.

ВИСНОВОК: Тільки Верховний Суд є належним судом, до повноважень якого належить вирішення питання про прийняття до розгляду касаційної скарги та подальший її розгляд.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.04.2019 у справі №911/564/18, від 13.06.2019 у справі № 911/1693/18, від 20.08.2019 у справі № 910/26664/15,  від 29.08.2019 у справі № 904/4009/18, від 09.10.2019 року у справі № 904/502/19, від 10.10.2019 року у справі № 904/501/19 та від 04.11. 2019 року у справі № 904/502/19

Матеріал по темі: «Апеляційна скарга подається до суду апеляційної інстанції або через суд першої?»

Правила об`єднання позовних вимог

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові наслідки порушенням та правила об`єднання позовних вимог в господарському судочинстві

14 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/9302/19 (ЄДРСРУ № 85617404) досліджував питання правових наслідків порушення та правила об`єднання позовних вимог в господарському судочинстві.

В межах вказаної справи предметом касаційного перегляду була ухвала місцевого господарського суду, залишена без змін постановою апеляційного господарського суду, про повернення позивачеві позовної заяви на підставі пункту 2 частини 5 статті 174 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку з порушенням позивачем правил об`єднання позовних вимог.

Згідно із пунктом 2 частини 5 статті 174 Господарського процесуального кодексу України суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи у разі, якщо порушено правила об`єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 173 цього Кодексу).

За змістом частини 1 статті 173 Господарського процесуального кодексу України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.

Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Таким чином, у зазначеній нормі процесуального права визначено право позивача об`єднати в одній позовній заяві декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами.

(!!!) Об`єднання позовних вимог дає можливість досягти процесуальної економії, ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права, а також запобігти можливості ухвалення різних рішень за однакових обставин.

Під вимогою розуміється матеріально-правова вимога, тобто предмет позову, який одночасно є способом захисту порушеного права. При цьому об`єднанню підлягають вимоги, пов`язані між собою підставами виникнення або доказами, що підтверджують ці вимоги.

Крім того слід враховувати, що суд вправі з власної ініціативи до початку розгляду справи по суті роз`єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об`єднаних вимог в самостійне провадження (14 серпня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 9901/430/19, провадження № 11-815ав19 (ЄДРСРУ № 83642878)).

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Як вбачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що сумісний розгляд заявлених вимог перешкоджатиме встановленню всіх обставин справи, з`ясуванню спірних правовідносин сторін та суттєво утруднить вирішення спору, оскільки позов подано на підставі двох договорів, кожен з яких має окреме коло фактичних обставин спору та доказів, які необхідно буде дослідити окремо (вимоги обґрунтовуються значним обсягом доказів - додатки до позовної заяви у 12 томах), здійснити аналіз кожного окремого договору, надати їм правову оцінку.

Однак наведені висновки судів попередніх інстанцій Верховний Суд вважає передчасними, оскільки необхідність об`єднання в позовній заяві декількох позовних вимог, що мають різні підстави виникнення, обґрунтовано позивачем пов`язаністю поданих до позовної заяви доказів, на яких ґрунтуються позовні вимоги і, на стадії відкриття провадження у справі суд позбавлений процесуального права надавати оцінку доказам поданим позивачем в обґрунтування позовних вимог. При цьому, на стадії відкриття провадження у справі, суд має надавати оцінку доказам, які додані позивачем до матеріалів позовної заяви виключно з мотивів наявності/відсутності підстав для відкриття провадження у справі, тобто належності оформлення позовної заяви відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України, а не перевіряти докази, надані позивачем в обґрунтування позовних вимог по суті спору (така ж правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 10.05.2018 у справі № 918/1/18, від 10.05.2019 у справі № 905/2043/18, від 13.09.2019 у справі № 905/909/19).

P.s. Постановлення оскаржуваної ухвали статтею 174 Господарського процесуального кодексу України (в редакції після 15.12.2017), на відміну від статті 63 Господарського процесуального кодексу України (в редакції до 15.12.2017), не передбачено повернення позовної заяви з таких мотивів, що об`єднання позовних вимог перешкоджає з`ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво утруднює вирішення спору.

Матеріал по темі: «Роз`єднання позовних вимог за ініціативою адміністративного суду»

Оскарження відмови у задоволенні клопотання про призначення експертизи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання про призначення експертизи не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду

11 листопада 2019 року Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/7038/17, провадження № 61-40444св18 (ЄДРСРУ № 85541400) досліджував питання можливості  апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання про призначення експертизи.

Відповідно до частини другої статті 352 ЦПК України ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу.

У частині першій статті 353 ЦПК України визначено вичерпний перелік ухвал суду першої інстанції, на які можуть бути подані апеляційні скарги окремо від рішення суду.

ВАЖЛИВО: У вказаному переліку є ухвала суду першої інстанції про призначення експертизи. Водночас ухвала про відмову у задоволенні клопотання про призначення експертизи у цьому переліку відсутня.

Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (частина друга статті 353 ЦПК України).Цей припис згідно з позицією Конституційного Суду України слід розуміти так, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду (абзац п`ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010).

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмежене, особливо щодо умов прийнятності скарги. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (рішення у справі «Мельник проти України» («Melnyk v. Ukraine») від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03, § 22).

Правові висновки щодо порядку оскарження окремо від рішення суду ухвал суду першої інстанції висловлено Великою Палатою Верховного Судув ухвалах від 13 червня 2018 року у справі № 522/14750/16-ц (провадження № 14-205цс18), від 13 червня 2018 року у справі № 761/6099/15-ц (провадження № 14-184цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 623/3792/15-ц (провадження № 14-259цс18), у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 522/18296/14-ц (провадження № 14-62цс19).

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що встановлення у процесуальному законі переліку ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені окремо від рішення суду стосовно суті спору, та відтермінування реалізації права на апеляційне оскарження з питань, які не перешкоджають подальшому провадженню у справі, до подання апеляційної скарги на рішення суду щодо суті спору є розумним обмеженням, що має на меті забезпечити розгляд справи впродовж розумного строку та запобігти зловживанням процесуальними правами, які можуть призводити до невиправданих зволікань під час такого розгляду. Така мета є легітимною.

Обмеження права на апеляційне оскарження окремо від рішення суду щодо суті спору ухвал, не передбачених у частині першій статті 353 ЦПК України, є передбачуваним, оскільки чітко регламентоване процесуальним законом. Звертаючись з апеляційною скаргою на ухвалу суду, що за законом не може бути окремо оскаржена в апеляційному порядку, учасник справи може спрогнозувати юридичні наслідки такого оскарження.

ВИСНОВОК: Отже, ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання про призначення експертизи не може бути оскаржена в апеляційному порядку до ухвалення рішення суду по суті спору й окремо від цього рішення, тобто, оскарження такої ухвали в апеляційному порядку можливе разом з рішенням суду, яким спір має бути вирішений по суті.

Матеріал по темі: «Касаційне оскарження ухвали апеляційного суду про призначення експертизи?»

Теги: ухвала суду, клопотання про призначення експертизи, відмова призначення експертизи, оскарження в апеляційному порядку, судова експертиза, зупинення провадження, судова практика, Адвокат Морозов