Фіктивні угоди за для ухилення від виконання судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Коли договори відчуження нерухомого майна укладено між близькими родичами є фіктивними? 

23.08.2017 р. Верховний суд України в контексті справи № 6-2697цс16 досліджував питання щодо вчинення дій направлених на унеможливлення виконання судового рішення в частині стягнення заборгованості шляхом відчуження майна боржника за «фіктивними» договорами дарування та/або купівлі – продажу укладеними між близькими родичами.

Так п. 2 та п. 3  ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо: у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними або стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення;

Наслідком повернення виконавчого документа (крім офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем) до суду, який його видав, згідно ч. 1 ст. 40 Закону арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв’язку із закінченням виконавчого провадження.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

Згідно зі статтею 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчиняють жодних дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування жодних наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому  її  прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.  

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань за договором; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.   

У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідачка відчужила належне їй на праві власності нерухоме майно після набрання чинності судовим рішенням про стягнення з неї заборгованості на користь позивачки, отже, могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно.  

Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що відповідачка була присутня в судових засіданнях як першої, так і апеляційної інстанцій, спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року по справі № 6-1873цс16, відповідно до якого при розгляді таких справ суди повинні брати до уваги те, що спірні договори дарування нерухомого майна укладено між близькими родичами, та перевіряти: чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. 

Тобто фактично суд вказав, що у разі якщо боржник знає(в) про наявність судового рішення про стягнення з нього заборгованості (наприклад, брав участь у судових засіданнях, надавав заперечення, отримував повістки і.т.і.), то укладання угоди про відчуження рухомого та/або нерухомого майна по своєї суті є фіктивним, так як направлене на ухилення від примусового виконання судового рішення.

Матеріал по темі:«Фіктивний правочин: ознаки, сторони та тягар доказування» 

Для упередження вказаної ситуації, автор рекомендує застосовувати такий процесуальний інструментарій, як «забезпечення позову».

Відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи унеможливити виконання рішення суду.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду і вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України).

Більше того, 24.05.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-640цс17 фактично підтвердив «революційний крок» стосовно дії у часі та просторі ухвали суду про забезпечення позову висловленій у Постанові ВСУ від 25.05.2016 року по справі № 6-605цс16 (№ в ЄДРСРУ 57933051) та від 18.01.2017 р. у  справі № 6-2552цс16 зазначивши про таке: факт того, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень.

Тобто, при винесенні судом ухвали про забезпечення позову, кредитор фактично обмежує майнові права боржника, тим самим страхуючи себе від потенційних труднощів пов’язаних з подальшим виконанням відповідного судового рішення.

Теги: фіктивний правочин, фиктивная сделка, последствия сделки, недействительность сделки, недійсність угоди, наслідки недійсного правочину, реституція, нікчемний, договір, приховання правочину, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Усиновлення дитини: судовий та позасудові етапи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок, строки та документи необхідні для вирішення питання щодо усиновлення дитини. Форма, зміст, підсудність та резолютивна частина заяви до суду.

Безумовно, що усиновлення дітей є пріоритетною формою влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Вказана політика держави реалізується її відповідними органами та посадовими особами, однак процес усиновлення доволі об’ємний та часто-густо часозатратний.

Вказаний вище процес усиновлення умовно можна розділити на декілька етапів: 1) позасудовий та 2) судовий.

Позасудовий етап:

Правове регулювання даного етапу здійснюється на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 08.10.2008 р. № 905 «Про затвердження порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей» та ст.ст. 213, 218, 220, 229 та 231 Сімейного кодексу України.

Забігаючи наперед необхідно зазначити, що фінальним документом «позасудового етапу» є Висновок служби у справах дітей про доцільність / не доцільність усиновлення.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону від 13 січня 2005 р. № 2342-ІV «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» безпосереднє ведення справ та координація діяльності стосовно дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладаються на служби у справах дітей. Висновок оформляєть­ся на бланку державних адміністрацій районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих органів міських чи районних у містах, сільських, селищних рад, підписується головою (заступником голови) та скріплюється печаткою.

Для отримання висновку, який до того ж затверджується виконавчим комітетом відповідної ради, заявник(и) подають до відповідної у місті ради ряд документів, серед них:

1) копія паспорта або іншого документа, що посвідчує особу;

2) довідка про заробітну плату за останні шість місяців або копія декларації про доходи за попередній календарний рік, засвідчена органами ДФС;

У разі коли усиновлювачами є сімейна пара, довідку про заробітну плату за останні шість місяців або копію декларації про доходи за попередній календарний рік, засвідчену органами ДФС, може подавати один із подружжя, який має постійний дохід;

3) копія свідоцтва про шлюб, укладений в органах реєстрації актів цивільного стану, якщо заявники перебувають у шлюбі;

4) висновок про стан здоров'я кожного заявника;

5) засвідчена нотаріально письмова згода другого з подружжя на усиновлення дитини (у разі усиновлення дитини одним з подружжя), якщо інше не передбачено законодавством;

6) довідка про наявність чи відсутність судимості для кожного заявника, видана територіальним центром з надання сервісних послуг МВС;

7) копія документа, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням.

Окрім цього службою витребуються, довідка від лікаря-нарколога та лікаря-психіатра про облік заявника (заявників).

Надалі, на протязі місяця після отримання вказаного вище висновку, заявник повинен звернутися до відповідного суду для вирішення питання по суті.

Судовий етап:

Спочатку необхідно вказати, що розгляд судом справ про усиновлення регулюється гл. 5 розділу ІV Цивільно – процесуального кодексу України та здійснюється судом в рамках окремого провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 234 ЦПК України  окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

ВАЖЛИВО: Визначені ст. 211 СК особи, які можуть бути усиновлювачами, при зверненні до суду набувають статусу заявника. Заявниками у справах зазначеної категорії можуть бути громадяни України та іноземці (ст. 283 СК).

Визначення підсудності має найважливіше значення, оскільки якщо заява буде подана до не уповноваженого суду вона не буде розглянута, а Заявник втратить дрогоційний час.

Відповідно до ч. 1 ст. 251 ЦПК України заява про усиновлення дитини або повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування, подається до суду за місцем їх проживання.

Для правильного визначення підсудності необхідно враховувати, що згідно з частинами 3 та 4 ст. 29 ЦК місцем проживання фізичної особи у віці до 10 років та від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона перебуває, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

(!!!) Суд розглядає справу про усиновлення дитини за обов'язковою участю заявника, органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати (ч.1 ст. 254 ЦПК України).

Примітка: В судово-процесуальних документах необхідно вживати термін «заінтересована особа», а не, як це іноді трапляється, «зацікавлена особа». Пунктом 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 р. № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» роз’яснено, що, ухвалюючи рішення згідно зі ст. 255 ЦПК та ст. 224 СК, суд повинен обґрунтувати задоволення чи відхилення заяви про усиновлення.

ВАЖЛИВО: У разі її задоволення в резолютивній частині рішення необхідно навести відомості про заявника (заявників), повністю зазначивши його прізвище, ім’я, по батькові, день, місяць і рік народження, а також про його громадянство. За наявності клопотання заявників про зміну прізвища, імені та по батькові, дати й місця народження дитини суд вирішує його відповідно до статей 229—231 СК. При цьому слід мати на увазі, що зміни вносяться не до свідоцтва про народження, а до актового запису про народження дитини.

Згідно ст.207 СК України усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282 цього Кодексу. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.

Відповідно до ч.ч.1, 2, 3 ст.211 СК України усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа віком не молодша двадцяти одного року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини. Усиновлювачем може бути особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років. Усиновлювачами можуть бути подружжя.

Як було зазначено вище особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про усиновлення (ст. 223 СК України). Подання такої заяви через представника не допускається.

Між тим відповідно до вимог ст. 217 СК України усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків, а згідно ст. 220 СК України на усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, засвідчена нотаріально.

Згідно ст. 225 СК України, усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

Відповідно до ст.229 СК України особа, яка подала заяву про усиновлення, може виявити бажання бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини або повнолітньої особи. Суд задовольняє таку заяву усиновлювача у рішенні про усиновлення, якщо це відповідає інтересам дитини.

Згідно ст.233 СК України на підставі рішення суду про усиновлення в актовий запис про народження дитини або повнолітньої особи, складений органами державної реєстрації актів цивільного стану України, орган державної реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни і видає нове Свідоцтво про народження з урахуванням цих змін. Свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюється.

Відповідно до ч.3 ст.252 ЦПК України за клопотанням заявника (заявників) суд вирішує питання про зміну імені, прізвища та по батькові, дати і місця народження усиновленої дитини, про зміну імені, прізвища, по батькові усиновленої повнолітньої особи, про запис усиновлювачів батьками.

Відповідно до Закону України № 69-16 дія Європейської Конвенції про здійснення прав дітей поширюється на розгляд судами справ, що стосуються усиновлення дитини.

Згідно ч.1 ст. 8 ЦПК України, суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст.7 Європейської Конвенції про здійснення прав дітей, ратифікованої Законом України № 69-V від 03 серпня 2006 року, під час розгляду справ, що стосуються дитини, судовий орган діє швидко для уникнення будь-яких невиправданих зволікань, а швидке виконання прийнятих рішень повинно бути забезпечене відповідною процедурою. У термінових випадках судовий орган при необхідності має повноваження приймати рішення, які підлягають негайному виконанню.

ВИСНОВОК: З урахуванням положень ч. 2 ст. 224 СК, відповідно до яких суд постановляє рішення, яким оголошує особу усиновлювачем дитини, можна вважати, що найбільш прийнятним є викладення прохальної частини заяви у справах про усиновлення так: «оголосити заявника усиновлювачем дитини».

Після набрання рішенням законної сили його копія в порядку ч. 7 ст. 255 ЦПК надсилається до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення, а у справах про усиновлення дітей іноземцями - також до уповноваженого органу виконавчої влади. Усиновлення вважається здійсненим з дня набрання законної сили рішенням суду.

Відповідно до ст. 233 СК на підставі рішення суду про усиновлення в актовий запис про народження дитини або повнолітньої особи державнийорган реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни і видає нове свідоцтво про народження з урахуванням цих змін. Свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюється.

Теги: усиновлення, усиновлення дитини, заява про усиновлення дитини, висновок служби у справах дітей, актовий запис, свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб, зміна прізвища дитини, судова практика, Адвокат Морозов

Спадщина: необізнаність або незнання спадкоємця про наявність заповіту

Адвокат Морозов (судовий захист)

Пропуск спадкоємцем шестимісячного строку для прийняття спадщини у зв’язку з необізнаністю (незнанням) останнього про наявність заповіту, як підстава для поновлення строків на прийняття спадщини.

23.08.2017 р. Верховний суд України в аспекті справи № 6-1320цс17 досліджував питання щодо поновлення строків на прийняття спадщини у зв’язку з необізнаністю (незнанням) спадкоємця про наявність заповіту.

Суд вказав, що у статті 1233 ЦК України зазначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Між тим, 14 вересня 2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 755/7357/15-ц, провадження № 6-1215цс16 дійшов до досить суперечливого висновку, суть якого полягає в наступному: «…якщо спадкоємець не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні».

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

ВАЖЛИВО: За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила  частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними.

Аналогічна норма міститься в п. 24 постанови Пленуму Верховного суду України від 30.05.2008 р. за  N 7 «Про судову практику у справах про спадкування».

Більше того, Верховний суд України в постанові від 4 листопада 2015 року по справі № 6-1486цс15 вказав, що причина пропуску строку для прийняття спадщини не може бути визнана поважною, оскільки саме по собі незнання про смерть спадкодавця без установлення інших об’єктивних, непереборних, істотних труднощів на вчинення дій щодо прийняття спадщини не свідчить про поважність пропуску зазначеного строку.

Такий висновок узгоджується з нормами, викладеними в ст.ст. 1222, 1220, 1269,1270, 1272 ЦК, якими регулюються питання порядку прийняття спадщини.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року (справа № 6-85цс12).

Однак у даній справі спадкоємець наполягав, що він не є родичем спадкодавця за заповітом, повідомлення про смерть не публікувались у регіональній пресі, що підтверджується відповідною довідкою, нотаріусом не було зроблено жодної спроби розшукати спадкоємця за заповітом, про існування заповіту та відкриття спадщини йому стало відомо лише після того, як один з родичів померлого звернувся до суду з позовом про визнання заповіту недійсним.

Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» нотаріус  або  в сільських населених пунктах - посадова особа органу місцевого   самоврядування,   уповноважена   на  вчинення нотаріальних  дій,  отримавши  від  спадкоємців  повідомлення  про відкриття спадщини, зобов’язана повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме. Нотаріус  або посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена  на  вчинення  нотаріальних  дій,  також може зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі.

Згідно пункту 209 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 року за № 283/8882, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, при підготовці до видачі свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність спадкової справи, спадкового договору, заповіту.

ВИСНОВОК: при розгляді таких спорів судам слід досліджувати чи вчиняв нотаріус після встановлення ним наявності заповіту спадкодавця дії для повідомлення спадкоємця про відкриття спадщини, чи здійснювався виклик  спадкоємця за заповітом, в тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця.

Матеріал по темі:«Пропущення строку для прийняття спадщини: поважні причини» 

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов 

Визнання протиправним наказу про призначення податкової перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Тенденції судової практики передбачають, що визнання протиправним та скасування наказу податкового управління про призначення податкової перевірки є найбільш ефективним та малозатратним (з точки зору фінансів) способом захисту інтересів платника податку.

Вказане вбачається з наступного: 1) судовий збір у такого роду спорах сплачується виходячи із ставок щодо «немайнового характеру»; 2) наслідком скасування наказу є те, що податкові повідомлення-рішення є протиправними та підлягають скасуванню в силу незаконності податкової перевірки та відсутності правових наслідків такої. 

Відносно правової можливості платника податку оскаржувати наказ про проведення податкової перевірки. 

Необхідно вказати на правову можливість платника податку оскаржувати наказ про проведення податкової перевірки вже після її проведення.

Доказом вказаного є постанова Вищого адміністративного суду України від 11.05.2016 р. у справі № К/800/4432/15 (ЄДРСРУ № 57729291) в якій визначено право платника податків оскаржувати наказ про проведення перевірки контролюючим органом вже після її проведення.

Більше того, в листах Вищого адміністративного суду України від 27.07.2010 р. №1145/11/13-10 та від 24.12.2010 №1844/11/13-10 висловлено правову позицію відносно того, що видання керівником податкового органу наказу про проведення перевірки безпосередньо призводить до виникнення певних обов'язків у платника податків, щодо якого прийнято таке рішення. Зазначений наказ є таким, що має правове значення, а, отже, є актом у розумінні пункту 1 частини першої статті 17 КАС України та, відповідно, правомірність останнього може бути предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства.

ВИСНОВОК 1: З вищевикладеного вбачається, що наказ про проведення податкової перевірки безпосередньо призводить до виникнення певних обов'язків у платника податків, а отже може бути оскаржений в судовому порядку навіть вже після її проведення.

Відносно юридичних наслідків податкової перевірки при скасуванні відповідного наказу.

У постановах Верховного суду України № 21-425а14 від 27.01.2015 р., № 826/5689/13 від 09.02.2016 та від 16.02.2016 р. у справі № 826/12651/14 міститься висновок про те, що невиконання вимог зокрема пункту 79.2 статті 79 ПК призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої

Тобто у разі визнання перевірки незаконною така перевірка відсутня як юридичний факт, що виключає наявність у податкового органу компетенції на прийняття податкового повідомлення-рішення. У такому випадку висновки акта перевірки, визнаної протиправною, не повинні оцінюватися судом. Податкові повідомлення-рішення є протиправними та підлягають скасуванню в силу незаконності податкової перевірки та відсутності правових наслідків такої.

Аналогічна позиція  Вищого адміністративного суду України викладена в ухвалі від 22.06.2016 по справі № К/800/53023/15.

Судова практика акцентує увагу, що суди, приймаючи рішення, зокрема, про відмову в задоволенні вимоги щодо скасування наказу, виходять з того, що зміст наказу є достатнім для висновків про фактичну підставу для проведення відповідної перевірки, а оцінку процедурним порушенням, які вчинені контролюючим органом при призначенні та/або проведенні перевірки, суд може надати під час розгляду питання щодо правомірності податкових повідомлень-рішень, прийнятих контролюючим органом за результатами відповідної перевірки.

Однак Верховний суд України вказує наступне: «право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду такої. Реалізація такого права за відсутності обов'язку у контролюючого органу повідомляти про перевірку до її проведення була б неможливою.

Окрім того, незважаючи на проголошену пунктом 79.3 статті 79 ПК необов'язковість присутності платника податків під час проведення документальних невиїзних перевірок, останній має право бути присутнім

Такий висновок узгоджується з приписами підпункту 17.1.6  пункту 17.1 статті 17 ПК».

Таким чином, аналізованими нормами ПК, з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів, встановлені умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вимог підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 та пункту 79.2 статті 79 ПК призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Згідно з правовою позицією Верховного суду України,  яка викладена у постанові № 6-143цс14 від 17.12.2014 року, вбачається: «За загальним змістом термін «повідомлення» включає в себе не тільки направлення відомостей, з якими особа має бути обізнаною, а й отримання цією особою зазначених відомостей».

Аналогічна правова позиція підтверджена Верховним судом України  у постанові № 6-813цс15 від 02.09.2015 року.

Окремо необхідно вказати, що в вищевказаному випадку суб'єктом владних повноважень порушено принцип юридичної визначеності (legal certainty), який є невід'ємним елементом принципу правової держави та верховенства права. Як зазначено у справі Black Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638, сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.

Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.

Як зазначив Європейський суд у справі Yvone van Duyn v. Home Office, принцип правової визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться в законодавчому акті, якій загалом не має автоматичної прямої дії.

Така дія названого принципу пов'язана із іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатись на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності.

На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії", заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах ("Онер'їлдіз проти Туреччини", п. 128, та "Беєлер проти Італії", п. 119).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків ("Лелас проти Хорватії", п. 74).

ВИСНОВОК 2: Чинне законодавство передбачає, що завчасне отримання платником податків наказу про проведення податкової перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце її проведення, саме виключно до початку перевірки, є запорукою її законності .

Разом з тим є і «зворотна сторона  медалі» яка передбачає, що під час правового аналізу і у разі виявлення вищевказаних порушень допущених з боку податкового управління, використовуючи  належний правовий захист та відповідну судову практику, платник податків має правову можливість захистити свої інтереси  в судовому порядку та скасувати протиправно складені фіскальною службою податкові повідомлення – рішення, уникнувши негативних  наслідків у вигляді застосованих фінансових санкцій.

Отже, підсумовуючи все вищевикладене та роблячи загальний висновок вбачається наступне:

1. Платник податків має право оскаржувати наказ про проведення перевірки контролюючим органом вже після її проведення;

2. Право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду останньої;

3.  У випадку незаконності перевірки, прийняті за її результатами податкові повідомлення-рішення автоматично підлягають визнанню протиправними та скасуванню;

4. Судовий збір сплачується виходячи із ставок щодо «немайнового характеру»;

5.  Процесуальний строк на оскарження наказу контролюючого органу щодо проведення перевірки платника податку становить 1095 днів.

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: таким чином визнання протиправним та скасування наказу податкового управління про призначення податкової перевірки є найбільш ефективним та малозатратним (з точки зору фінансів) способом захисту інтересів платника податку, оскільки судовий збір у такого роду спорах сплачується виходячи із ставок щодо «немайнового характеру», а наслідком скасування наказу є те , що податкові повідомлення-рішення є протиправними та підлягають скасуванню в силу незаконності податкової перевірки та відсутності правових наслідків такої.

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой  проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків,  обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов 

Індивідуальне (автономне) опалення: оплата послуг

Адвокат Морозов (судовий захист)

Індивідуальне (автономне) опалення: оплата послуг за квадратні метри загального користування.

Споживач, у квартирі якого було встановлено індивідуальне (автономне) опалення, і в установленому законодавством порядку здійснено від’єднання квартири від системи центрального теплопостачання, все ж таки користується послугами з централізованого опалення місць загального користування будинку, які надає теплоенерго, а тому зобов’язаний їх оплачувати відповідно до Методики (Постанова Верховного суду від 23.08.2017 р. у справі №6-1207цс17)

Теги: автономне опалення, індивідуальне опалення, комунальні послуги, централізоване теплопостачання, від’єднання квартири