Пайова участь забудовників в інфраструктурі міста

Адвокат Морозов (судовий захист)

Реконструкція наявної будівлі, без забудови нової земельної ділянки, не звільняє замовника від укладення із міськрадою договору про пайову участь, а також від перерахування коштів пайової участі.

22.03.2017 р. Верховним судом України у справі № 3-1553гс16 досліджувалось питання щодо стягнення збитків (упущеної вигоди) на користь міської ради з замовника - забудовника - реконструктора, які полягають в тому, що останній за час реконструкції наявного будівельного об’єкту, ухилився від укладання договору з міськрадою та від перерахування коштів пайової участі.

Суд вказав, що відповідно до частин другої, третьої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17 лютого 2011 року № 3038-VІ (далі – Закон № 3038-VІ) замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов’язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

За змістом положень частини першої статті 40 Закону № 3038-VI порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону.

Міськрадою приймається рішення яким і затверджується відповідний Порядок.

Цей Порядок регулює організаційні та економічні відносини, пов'язані із залученням, розрахунком розміру, використанням коштів пайової участі замовників будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста та укладання договорів про пайову участь.

ВАЖЛИВО: Законом № 3038-VI встановлено, що саме на замовника покладено обов’язок укладення договору про пайову участь та сплати відповідних коштів.

Замовник – фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву (стаття 1 Закону № 3038-VI).

За змістом статей 2, 10  Закону № 3038-VI, статей 4, 9 Закону № 687-XIV під забудовою території слід розуміти діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, реконструкцію існуючої забудови.

Отже, реконструкція, здійснена відповідачем, охоплюється законодавчим визначення забудови, а виходячи із наведених положень законодавства, відповідач є замовником.

За таких обставин у справі, яка розглядається, висновок судів  про те, що реконструкція наявної будівлі без забудови нової земельної ділянки звільняє відповідача від укладення із міськрадою договору про пайову участь, а також від перерахування коштів пайової участі, є помилковим.

Аналогічну правову позицію наведено у постанові Верховного Суду України від 1 лютого 2017 року у справі № 3-1441гс16.

Стосовно стягнення збитків суд вказав, що згідно зі статтею 22 ЦК особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За змістом статті 1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної особи або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

ВАЖЛИВО: Отже, для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: 1) протиправної поведінки; 2) збитків; 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника, збитками та вини.

Відповідач не уклав договору про пайову участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста, що свідчить про його бездіяльність у вчиненні передбачених законодавством обов'язкових дій щодо такого звернення та укладення договору.

Таким чином, неправомірна бездіяльність відповідача щодо його обов'язку взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, який кореспондується зі зверненням відповідача до позивача із заявою про укладення такого договору, є протиправною формою поведінки, внаслідок якої міськрада була позбавлена права отримати на розвиток інфраструктури населеного пункту відповідну суму коштів, яка охоплюється визначенням упущеної вигоди.

При цьому наслідки у виді упущеної вигоди перебувають у безпосередньому причинному зв'язку із наведеною неправомірною бездіяльністю відповідача.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду України від 30 листопада 2016 року № 3-1323гс16.

ВИСНОВОК: 1) Реконструкція існуючої забудови є різновидом забудови території, а отже пов’язана з обов’язком замовника укласти договір про пайову участь з відповідною радою; 2) саме на замовника покладено обов’язок укладення договору про пайову участь та сплати відповідних коштів; 3) в разі не укладання пайового договору з міськрадою та не прийняття участі розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту дії/бездіяльність замовника вважаються неправомірними та підлягають обкладенням господарськими санкціями.

Теги: реконструкція об’єкту, будівля, будівництво, забудова, договір пайової участі, міська рада, пайові внески, ДАБІ, архітектурна інспекція, інфраструктура міста, містобудівна діяльність, судова практика, Адвокат Морозов

Зміна судової практики Верховного суду, як нововиявлена обставина

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зміна правової позиції Верховного Суду України не є нововиявленими обставинами в розумінні вимог діючого законодавства України. 

29.03.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-6сно16 торкнувся питання нововиявлених обставин.

Характерною цю справу робить те, що спочатку Верховний Суд України постановою від 24 червня 2015 року провадження справі (знесення самочинного будівництва) закрив, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а вже 15 листопада 2016 року судовою палатою в адміністративних справах цього Суду винесено постанову у справі № 21-1959а16, в якій зазначено, що правовідносини, подібні тим, що були предметом розгляду в їхній справі, підлягають розгляду саме в порядку цивільного судочинства.

Матеріал по темі: «Юрисдикційна підсудність спору про знесення самочинного будівництва» 

Нововиявлені обставини – це юридичні факти, які мають істотне значення для розгляду справи та існували на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомі заявнику, а також обставини, які виникли після набрання судовим рішенням законної сили та віднесені законом до нововиявлених обставин (п. 3 Постанови № 4 Пленуму ВССУ від 30.03.2012 р. «Про застосування цивільного процесуального законодавства при перегляді судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами»).

Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення. Ці обставини мають бути належним чином засвідчені, тобто підтверджені належними і допустимими доказами. Не може вважатися нововиявленою обставина, яка ґрунтується на переоцінці тих доказів, які вже оцінювалися господарським судом у процесі розгляду справи (п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 N 17 «Про деякі питання практики перегляду рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами»).

Між тим нещодавно, а саме 13.03.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 3-1629гс16 вже досліджував питання щодо умов перегляду рішень судів розглянутих за нововиявленими обставинами.

Матеріал по темі: «Нововиявлені обставини, як підстава для перегляду судового рішення» 

Відповідно до статті 361 ЦПК рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ можуть бути переглянуті у зв’язку з нововиявленими обставинами, вичерпний перелік яких міститься у частині другій зазначеної статті.

Однією з підстав для такого перегляду судового рішення є істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи.

Зазначені обставини – це юридичні факти, які існували на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомі заявнику. Крім цього, вони повинні бути істотними, тобто такими, що могли вплинути на висновки суду при ухваленні судового рішення і були встановлені після набрання ним законної сили.

ВИСНОВОК: Нова обставина, що з’явилася або змінилася після розгляду справи, не є підставою для перегляду справи в порядку, встановленому статтями 361–365 ЦПК.

Не вважаються нововиявленими обставинами нові докази, які виявлені після постановлення рішення суду, а також зміна правової позиції суду в інших подібних справах.

Більше того, як вбачається із рішення Європейського Суду з прав людини  від 18 листопада 2004 року у справі «Правєдная проти Росії» (Pravednaya v. Russia), заява № 69529/01, пп. 27–28, та рішення від 6 грудня 2005 року у справі «Попов проти Молдови» № 2 (Popov v.Moldova № 2), заява № 19960/04, п. 46). процедура скасування остаточного судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак він міг би призвести до іншого результату судового розгляду.

Теги: нововиявлені обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Визначення способу захисту цивільного права: реституція або віндикація

Адвокат Морозов (судовий захист)

29.03.2017 р. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України під час розгляду справу № 6-3104цс16 зробила аналіз та розмежування інституту захисту права власності шляхом подання віндикаційного позову або застосування реституції.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

Необхідно також враховувати і судову практику, яка склалася при вирішенні даної категорії правових спорів, зокрема на рішення Верховного суду України по справі  № 6-327цс15 від 23.12.2015 р. (№ в ЄДРСРУ 55159817), яке передбачає, що виходячи з положень закону право витребувати майно із чужого незаконного володіння має лише власник цього майна.

Між тим Постановою ВСУ від 17.12.2014 року по справі № 6-140цс14 (№ в ЄДРСРУ 42576425) передбачено, що за положеннями зазначених норм права власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

ВАЖЛИВО: Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним.

Реститу́ція (лат. restitutio — відновлення) — поновлення порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою заподіяно шкоди, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі — тих же самих, або подібних, або речей такої самої вартості. Якщо їх неможливо повернути у натурі, то відшкодовується їх вартість у грошах. Інститут реституції  застосовується у цивільному праві щодо недійсних угод (джерело – «Вікіпедія»).

У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

Положення частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Разом з тим відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Віндикація (від лат. Vindicatio захист)  – витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Схожі правові висновки містяться в постановах Верховного суду України:

- захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову за наявності підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача (від 7 листопада 2012 року від № 6-107цс12);

- витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (17 лютого 2016 року № 6-2407цс15).

- норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину і відчуженого третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують, передбачені статтею 388 ЦК України підстави, які дають право витребувати в набувача це майно (від 31 жовтня 2012 року № 6-53цс12; 18 вересня 2013 року № 6-95цс13; 29 жовтня 2014 року № 6-164цс14; 19 листопада 2014 року № 6-170цс14; 13 травня 2015 року № 6-67цс15; 17 лютого 2016 року № 6-2407цс15).

Матеріал по темі: «ВСУ: РЕСТИТУЦІЯ ТА/АБО ВІНДИКАЦІЯ ПРИ ВИЗНАННІ ПРАВОЧИНІВ НЕДІЙСНИМ» .

Теги: реституція, віндикація, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, судова практика, позивач, відповідач, відповідальність, шкода, витрати, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат,  Морозов Евгений

Припинення поруки з підстав ліквідації юридичної особи-боржника

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ліквідація юридичної особи – боржника не припиняє поруки, якщо кредитор реалізував своє право на стягнення заборгованості до припинення юридичної особи – боржника.

29.03.2017 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, зокрема частини першої статті 559, частини першої статті 598, частини першої статті 609 ЦК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-2013цс16 виходила з нижчевикладеного.

Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

ВАЖЛИВО: За частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Згідно із частиною першою статті 598, статтею 599 ЦК України зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 609 ЦК України встановлено, що зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Згідно із частиною п’ятою статті 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду.

Відповідно до пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України, статті 14 ЦПК України однією з основних засад судочинства є обов’язковість рішень суду.

За статтею 14 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

ВИСНОВОК:  Таким чином, положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки з припиненням забезпеченого нею зобов’язання не може застосовуватися до правовідносин, у яких обов’язок поручителя щодо виконання зобов’язання за основним договором виник з рішення суду, а не лише з договору поруки.

Правовий аналіз зазначених норм матеріального права свідчить про те, що припинення основного зобов’язання внаслідок ліквідації юридичної особи – боржника за цим зобов’язанням не припиняє поруки, якщо кредитор реалізував своє право на стягнення заборгованості до припинення юридичної особи – боржника.

Отже, оскільки у справі, яка переглядається, право на стягнення з поручителя заборгованості (шляхом звернення до суду з позовом, за результатами розгляду справи за яким ухвалено судове рішення про стягнення цієї заборгованості з поручителя) було реалізоване кредитором до ліквідації боржника, то ліквідація останнього не свідчить про припинення зобов’язання поручителя.

Саме до цього зводяться висновки Верховного Суду України щодо застосування частини першої статті 559, частини першої статті 609 ЦК України, викладені в постанові від 25 листопада 2015 року № 6-172цс15.

Між тим у відповідності до правового висновку викладеному у постанові Верховного суду України від 14.09.2016 р. у справі № 6-223цс16 суд вказав, що при застосуванні частини четвертої статті 559 ЦК України слід ураховувати, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків.

Отже, виходячи з положень частини четвертої статті 559 ЦК України, вимога до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинна бути пред’явлена у судовому порядку в межах строку дії договору поруки, або протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі, якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

P.s.  1. Правова позиція судді Верховного суду України висловлена Верховним Судом України в Постанові від 7 листопада 2012 року у справі № 6-129 цс 12 під головуванням судді ВСУ Яреми А.Г.:  « Згідно із ч. 1 ст. 609 ЦК України зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема, за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Згідно із ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Відповідно до змісту ст. ст. 559, 598 ЦК України припинення зобов’язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, при якому в силу передбачених законом обставин суб’єктивне право і кореспондуючий йому обов’язок перестають існувати.

Термін «порука», застосований законодавцем у ч. 1 ст. 559 ЦК України, використовується в розумінні зобов’язальних правовідносин поруки, з припиненням яких втрачає чинність договір поруки.

Висновок: Зі змісту зазначеної норми вбачається, що порука припиняється в разі припинення основного зобов’язання, отже припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою припинення поруки, тому що зобов’язання за кредитним договором припинилося».

2. Правова позиція Верховного суду України висловлена в Постанові від 11 вересня 2013 року у справі № 6-52цс13 під головуванням судді ВСУ Яреми А.Г.: « Відповідно до  ч. 1 ст. 609 ЦК України зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов’язання, забезпеченого заставою.

Частина 3 ст. 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Висновок: Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що у разі ліквідації боржника – сторони основного зобов’язання - право застави, що забезпечувало його виконання, також є припиненим. При цьому, ураховуючи імперативний характер норми п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК України, зазначення в договорі застави інших умов, за яких право застави у разі припинення основного зобов’язання залишається дійсним, слід вважати нікчемним.

Таким чином, виходячи з однорідної юридичної природи поруки та застави як засобів забезпечення виконання зобов’язань, а також того факту, що як порука, так і застава припиняються у разі припинення основного зобов’язання відповідно до  ч. 1 ст. 575,   п. 1 ч. 1 ст. 593,    ч. 1 ст. 609  ЦК  України,    ч. 1     ст. 17 Закону України "Про іпотеку", іпотека як вид застави припиняється в разі припинення основного зобов’язання (кредитного договору). Зважаючи на це, припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою припинення іпотеки, оскільки зобов’язання за кредитним договором припиняється.

Урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним».

3. Правова позиція Верховного суду України висловлена в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14 під головуванням судді ВСУ Яреми А.Г.: «Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов’язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов’язання, які випливають з основного зобов’язання, не повинні припиняти дію зобов’язань, які забезпечують основне зобов’язання, яке залишилось невиконаним.

За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки.

Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) приймає на себе всі ризики, пов’язані з невиконанням зобов’язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки)), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із ЄДРЮО та ФОП. Оскільки покладення на особу, яка видала забезпечення, цих ризиків відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме з кредитором, то всі прийняті ризики повинні покладатися на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника, отже, ліквідація несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто, звільнення останньої від таких ризиків повинно бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором.

Висновок: Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником.».

Більш детально за посиланням: «Подвійні стандарти Верховного суду України: кредитно-іпотечні справи»  

Теги: обеспечительные обязательства, порука, поручительство, іпотека, ипотека, залог, кредит, споры с банком, кредитный договор, банкротство, ликвидация, судебная практика, правовая позиция, Верховный суд Украины, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Забрати іпотечне житло за допомогою рішення суду можливо / не можливо

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд України дослідив правову можливість щодо стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань.

Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Виконання зобов’язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Аналіз статей 36, 37, 38, 39 Закону України «Про іпотеку» та статей  328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки:

1. судовий – на підставі рішення суду:

а) шляхом проведення прилюдних торгів;

б) застосування процедури продажу згідно ст. 38 ЗУ «Про іпотеку» (право  іпотекодержателя  на  продаж  предмета іпотеки будь-якій  особі-покупцеві);

2. два позасудових способи захисту:

а) на підставі виконавчого напису нотаріуса;

б) згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Аналогічна правова позиція Верховного суду України викладена у постанові від 30 березня 2016 р. у справі № 6-1851цс15.

Однак існує ще однин «змішаний»: в рамках правової позиції Верховного суду України від 14 вересня 2016 року по справі № 6-1219цс16.

У вищевказаному рішенні Верховний суд України відступив від своєї правової позиції (суд не вправі визнавати право власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем) однак залишив в силі рішення попередніх інстанцій, якими саме на підставі рішення суду за іпотекодержателем визнано право власності на предмет іпотеки.

Позиція «можливо»

Нещодавно Верховний суд України відступив від двох правових позицій та підтвердив «змішаний» спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, а також її дійсність незалежно від переходу права власності на обтяжене іпотекою нерухоме майно.

Це правові позиції зазначені у постановах суду від 12.10.2016 р. № 6-504цс16 та від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1625цс16.

Детальніше за посиланням: «Ефективний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки: поза законом» .

ВСУ вказав, хоч у справі, яка переглядається, суд, ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей  36, 37, 38, 39 Закону України «Про іпотеку», однак установивши, що позичальник не виконував грошових зобов’язань за кредитним договором і що договори купівлі-продажу, на підставі яких відповідачі придбали майно у власність, є чинними і саме відповідачі на момент прийняття рішення у справі були власниками майна, що є предметом іпотеки, суд правильно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитора щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою.

Позиція «не можливо»

Вищевказана позиція підтверджується постановою Верховного Суду України в від 22 березня 2017 року у справі № 6-2967цс16.

Зокрема суд вказав, що порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті  328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

ВАЖЛИВО: Аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя).

У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

ВИСНОВОК: Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди, ухвалюючи судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону України «Про іпотеку».

Таким чином, Верховним судом України, неправомірна судова практика щодо визнання право власності за іпотекодержателем на забезпечене іпотекою майно, направлена в русло вимог діючого законодавства, а боржники (іпотекодателі) захищенні від необґрунтованого свавілля судової системи.

Теги: ипотека, припинення іпотеки, прекращение ипотечных обязательств, застава,  залог, іпотека, стягнення на предмет іпотеки, іпотекодержатель, банк, кредит, кошти, виконавчий напис нотаріуса, суд, продаж, прилюдні торги, закон, право власності, судова практика, мораторій, заборона, виконавчі дії, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов