Фіктивність поруки укладеної з невідомим боржнику поручителем

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Укладання договору поруки з невідомим боржнику поручителем – фіктивність угоди досліджував Верховний суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду

19 лютого 2021 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи №  904/2979/20 (ЄДРСРУ № 95170149) досліджував питання фіктивності поруки укладеної з невідомим боржнику поручителем.

Згідно з приписами    статей 553,   554 ЦК України  за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Договір поруки є двостороннім, він укладається між кредитором і поручителем. Що ж до боржника, то він стороною договору поруки не виступає, а є учасником у зобов`язанні, забезпеченому порукою. Обов`язок кредитора або поручителя за договором поруки одержувати згоду боржника на укладення такого договору законодавством України не передбачений та не випливає зі змісту правовідносин поруки, хоча укладення тристороннього договору між кредитором, боржником і поручителем ЦК України не забороняє і це є звичною діловою практикою.

Таке регулювання (можливість укладення договору поруки без згоди боржника) відповідає загальному підходу цивільного законодавства про можливість відступлення кредитором своїх вимог без згоди боржника (стаття 516 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 03.09.2019 у справі   № 904/4567/18, зазначено, що договір поруки безпосередньо на права та обов`язки боржника не впливає, його зобов`язання в цьому випадку не встановлюються, не припиняються та не змінюються (не доповнюються та не збільшуються). Разом із тим це не означає, що за позовом боржника такий договір не може бути визнано недійсним, якщо буде доведено, що він порушує його права чи законні інтереси чи буде доведено зловмисну домовленість кредитора з поручителем діяти на шкоду боржникові.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18.

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише "про людське око", знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом    для цього виду правочину (така правова позиція викладена, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц  та постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).

Основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Таким чином, суд з`ясовуючи питання щодо фіктивності договору, як укладеного всупереч інтересам позивача, має з`ясувати дійсні наміри сторін, тобто чи була мета укладення договору іншою, аніж це випливає зі змісту договору.

Будь-яка господарська операція, дія суб`єкта господарювання повинна мати розумне пояснення мети та мотивів її здійснення. Оскільки договір поруки є безоплатним, тобто не має очевидної економічної мети (за виключенням випадків коли поручитель бере плату за свої послуги з боржника відповідно до статті 558 ЦК України), то суд при вирішенні питання щодо фіктивності договору має з`ясувати дійсні мотиви, через які особа поручається за боржника перед кредитором і чи є такі мотиви добросовісними.

(!!!) Відповідно до усталеної ділової практики боржнику відома особа поручителя і презюмується наявність певних відносин між боржником та поручителем (родинних, особистих, ділових, корпоративних, відносин пов`язаності, афілійованості, економічної  залежності чи підпорядкування тощо). Саме ці відносини з боржником, як правило, спонукають поручителя взяти на себе додатковий економічний тягар і на безоплатних підставах укласти договір щодо забезпечення зобов`язань боржника.

Укладення поручителем договору з кредитором без відома боржника і без наявності будь-яких відносин з боржником  ("невідомий боржнику поручитель") є нетиповою діловою практикою, яка може свідчити про те, що договір поруки укладається з іншою метою, аніж забезпечення виконання боржником основного зобов`язання. Цей факт може свідчити про недобросовісність таких дій, зокрема на їх спрямування на зміну територіальної юрисдикції (підсудності) спорів, що випливають із основного зобов`язання, чи обхід заборони на відступлення кредитором  прав за основним зобов`язанням.

У постанові від 03.09.2019 у справі №   904/4567/18 Верховний Суд у застосуванні приписів статі 234 ЦК України у подібних правовідносинах виходив, зокрема, з того, що: у разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний; фактичне вчинення відповідачами дій на виконання своїх обов`язків за договором поруки спростовує аргументи позивача про відсутність у відповідача наміру взяти на себе обов`язки позивача за основним зобов`язанням та про його укладання сторонами без спрямування на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного вище, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду вважає за необхідне  уточнити правовий висновок, що міститься у постанові від 03.09.2019 у справі №   904/4567/18, таким чином:

-          при застосуванні приписів статті 234 ЦК України у вирішенні питання щодо того, чи наявні наміри сторін договору поруки щодо створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, несуттєве, часткове виконання (в порівнянні з розміром основного зобов`язання) поручителем своїх обов`язків за договором поруки не завжди свідчить про те, що оспорюваний правочин не є фіктивним, цей факт потрібно оцінювати у сукупності з іншими встановленими судами обставинами, на які посилається заінтересована особа.

Водночас, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав або інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено (відповідна позиція міститься в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі №   910/12787/17).

 

Закриття апеляційного провадження, як помилково відкритого

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Закриття апеляційного провадження з перегляду ухвали суду першої інстанції, яка не підлягає окремому оскарженню

26 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 29/5005/6381/2011 (ЄДРСРУ № 95203357) досліджував питання правомірності закриття помилково відкритого апеляційного провадження.

Ухвали суду першої інстанції оскаржуються в апеляційному порядку окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 255 цього Кодексу.  Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 255 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається (частина друга статті 254 ГПК України).

Частиною першою статті 255 ГПК України визначено перелік ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду першої інстанції.

Отже, перелік ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, наведений у статті 255 ГПК України, є вичерпним.

Системне тлумачення статті 255 ГПК України свідчить про те, що законодавець свідомо виокремив випадки, в яких може бути оскаржена або конкретна процесуальна дія, або така конкретна дія і відмова в її вчиненні.

Зазначені процесуально-процедурні обмеження права на апеляційне оскарження деяких ухвал місцевого господарського суду окремо від остаточного рішення суду встановлено з метою ефективного здійснення правосуддя і не зменшують для сторін можливості доступу до суду апеляційної інстанції та не ускладнюють їм цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, оскільки сторони не позбавляються права на апеляційне оскарження таких ухвал місцевого господарського суду взагалі, їх право лише відтерміновується до винесення остаточного рішення зі справи.

Навпаки, відповідне обмеження має на меті забезпечити розгляд справи упродовж розумного строку та запобігти зловживанням процесуальними правами, які можуть призводити до невиправданих зволікань під час такого розгляду.

Предметом апеляційного оскарження, як встановлено в оскаржуваній ухвалі суду апеляційної інстанції, є ухвала місцевого господарського суду, якою в порядку статті 81 ГПК України (витребування доказів).

Втім суд апеляційної інстанції вірно зазначив, що ухвала про витребування доказів  не входить до переліку ухвал, визначених частиною першою статті 255 ГПК України, що підлягають оскарженню в апеляційному порядку, що зумовлено тим, що відповідна ухвала не порушує прав та охоронюваних законом інтересів учасників провадження у справі, а її оскарження призведе лише до затягування розгляду справи.

Відповідно пункту 4 частини першої статті 261 ГПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню.

Частиною першою статті 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20 липня 2006 року вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Zand v. Austria", висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з […] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів […]".

Статтею 264 ГПК України визначені підстави для закриття апеляційного провадження. Втім, хоча стаття 264 ГГПК України не містить такої підстави для закриття провадження, як помилково відкрите, в даному випадку, процесуально вірними були дії суду апеляційної інстанції щодо закриття апеляційного провадження, оскільки апеляційне провадження у даній справі було відкрите з перегляду ухвали суду першої інстанції, яка не підлягає оскарженню, і в разі апеляційного перегляду оскаржуваної ухвали суд апеляційної інстанції буде діяти не як "суд встановлений законом" в розумінні статті 6 Конвенції та прецедентної практики Європейського суду з прав людини.

Аналогічний за змістом правовий висновок про закриття апеляційного провадження у випадку його відкриття за переглядом судового рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню, викладений у постановах Верховного Суду від 08.01.2019 у справі №922/1906/18, від 10.07.2019 у справі № 761/29385/17, від 13.08.2019 у справі № 5002-17/2743-2009, 20.08.2019 у справі № 910/1702/15-г, від 29.04.2020 у справі №917/1185/18.

В той же час висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року в справі № 522/2455/17 передбачають, що апеляційне провадження було неправильно закрито у зв`язку з поданням апеляційної скарги на рішення суду із пропуском строку на апеляційне оскарження, оскільки цьому повинно передувати постановлення ухвали про залишення без руху апеляційної скарги та надання стороні строку для подачі заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження, а не одразу закриття провадження.

Окрім цього, 17 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 206/2-1238/11, провадження № 61-23491 св 18 (ЄДРСРУ № 95067027) вказав, що суд апеляційної інстанції у випадку встановлення, що права заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про її права і обов`язки стосовно сторін у справі судом першої інстанції не вирішувалися має право закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.

 Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі № 62/112 та від 16 січня 2020 року у справі № 925/1600/16, а також у постанові Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13.

Більше того, аналогічної думки, щодо закриття провадження, як помилково відкритого, притримується і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, так 18 лютого 2021 року в рамках справи № 826/8079/18, адміністративне провадження № К/9901/65404/18 (ЄДРСРУ № 95009832) де вказав, що  оскільки Кодексом адміністративного судочинства України не передбачено можливість такого апеляційного оскарження, а підстави для відкриття апеляційного провадження були відсутні, тому апеляційне провадження підлягало закриттю як помилково відкрите.

Схожий підхід застосовувала Велика Палата Верховного Суду у справах №761/10509/17 (ухвала від 15.05.2019р.), №640/1266/19 (ухвала від 08.11.2019р.), №640/2306/19 (ухвала від 21.11.2019р.), №817/1768/18 (ухвала від 27.11.2019р.), №766/12353/18 (ухвала від 08.10.2019р.), №629/1261/15-а (ухвала від 21.01.2020р.), №826/4866/18 (ухвала від 05.02.2020р.), №1.380/2019/001145 (ухвала від 02.04.2020р.) та №826/10834/14 (ухвала від 29.12.2020р.).

ВИСНОВОК: Якщо апеляційним судом відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою, яка не підлягає оскарженню в порядку апеляційного провадження окремо від рішення суду першої інстанції (навіть не приймаючи до уваги що процесуальний закон не дає таке право), то процесуально вірними є дії суду апеляційної інстанції щодо закриття апеляційного провадження.

 

Матеріал по темі: «Скасування судового рішення з підстав пропущення процесуальних строків»

 

Митний контроль після пропуску товарів на територію України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави для продовження здійснення митного контролю після пропуску товарів на територію України

25 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/24268/15, адміністративне провадження №К/9901/27239/18 (ЄДРСРУ № 95139047) досліджував питання щодо підстав для продовження здійснення митного контролю після пропуску товарів на територію України.

Згідно з пунктами 21, 23 та 24 частини першої статті 4 МК України митна процедура - зумовлені метою переміщення товарів через митний кордон України сукупність митних формальностей та порядок їх виконання; митне оформлення - виконання митних формальностей, необхідних для випуску товарів, транспортних засобів комерційного призначення; митний контроль - сукупність заходів, що здійснюються з метою забезпечення додержання норм цього Кодексу, законів та інших нормативно-правових актів з питань митної справи, міжнародних договорів України, укладених у встановленому законом порядку.

Митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, відповідно до статті 49 МК України, є вартість товарів, що використовується для митних цілей, яка базується на ціні, що фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

Декларант або уповноважена ним особа, які заявляють митну вартість товару, зобов`язані, зокрема, подавати митному органу достовірні відомості про визначення митної вартості, які повинні базуватися на об`єктивних, документально підтверджених даних, що піддаються обчисленню (частина друга статті 52 МК України).

Відповідно до статті 53 МК України у випадках, передбачених цим Кодексом, одночасно з митною декларацією декларант подає органу доходів і зборів документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення.

Частина друга статті 53 МК України передбачає, що документами, які підтверджують митну вартість товарів, є: 1) декларація митної вартості, що подається у випадках, визначених у частинах п`ятій і шостій статті 52 цього Кодексу, та документи, що підтверджують числові значення складових митної вартості, на підставі яких проводився розрахунок митної вартості; 2)  зовнішньоекономічний договір (контракт) або документ, який його замінює, та додатки до нього у разі їх наявності; 3) рахунок-фактура (інвойс) або рахунок-проформа (якщо товар не є об`єктом купівлі-продажу); 4) якщо рахунок сплачено, - банківські платіжні документи, що стосуються оцінюваного товару; 5) за наявності - інші платіжні та/або бухгалтерські документи, що підтверджують вартість товару та містять реквізити, необхідні для ідентифікації ввезеного товару; 6) транспортні (перевізні) документи, якщо за умовами поставки витрати на транспортування не включені у вартість товару, а також документи, що містять відомості про вартість перевезення оцінюваних товарів; 7) копія імпортної ліцензії, якщо імпорт товару підлягає ліцензуванню; 8) якщо здійснювалося страхування, - страхові документи, а також документи, що містять відомості про вартість страхування.

Частиною першою статті 54 МК України встановлено, що контроль правильності визначення митної вартості товарів здійснюється органом доходів і зборів під час проведення митного контролю і митного оформлення шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості.

Відповідно до частини п`ятої статті 54 МК України Митний орган з метою здійснення контролю правильності визначення митної вартості товарів має право: 1) упевнюватися в достовірності або точності будь-якої заяви, документа чи розрахунку, поданих для цілей визначення митної вартості; 2)  у випадках, встановлених цим Кодексом, письмово запитувати від декларанта або уповноваженої ним особи встановлені статтею 53 цього Кодексу додаткові документи та відомості, якщо це необхідно для прийняття рішення про визнання заявленої митної вартості; 3) у випадках, встановлених цим Кодексом, здійснювати коригування заявленої митної вартості товарів; 4)  проводити в порядку, визначеному статтями 345- 354 цього Кодексу, перевірки правильності визначення митної вартості товарів після їх випуску; 5) звертатися до митних органів інших країн із запитами щодо надання відомостей, необхідних для підтвердження достовірності заявленої митної вартості; 6) застосовувати інші передбачені цим Кодексом форми митного контролю.

Рішення про коригування заявленої митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України з поміщенням у митний режим імпорту, приймається органом доходів і зборів у письмовій формі під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості цих товарів як до, так і після їх випуску, якщо органом доходів і зборів у випадках, передбачених частиною шостою статті 54 цього Кодексу, виявлено, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів (частина перша статті 55 МК України).

Метод визначення митної вартості товарів за ціною договору (контракту) щодо товарів, які імпортуються, не застосовується, якщо використані декларантом або уповноваженою ним особою відомості не підтверджені документально або не визначені кількісно і достовірні та/або відсутня хоча б одна із складових митної вартості, яка є обов`язковою при її обчисленні (частина друга статті 58 МК України).

Згідно зі статтею 336 МК України митний контроль здійснюється безпосередньо посадовими особами органів доходів і зборів шляхом: 1) перевірки документів та відомостей, які відповідно до статті 335 цього Кодексу надаються органам доходів і зборів під час переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України; 2) митного огляду (огляду та переогляду товарів, транспортних засобів комерційного призначення, огляду та переогляду ручної поклажі та багажу, особистого огляду громадян); 3) обліку товарів, транспортних засобів комерційного призначення, що переміщуються через митний кордон України; 4) усного опитування громадян та посадових осіб підприємств; 5) огляду територій та приміщень складів тимчасового зберігання, митних складів, вільних митних зон, магазинів безмитної торгівлі та інших місць, де знаходяться товари, транспортні засоби комерційного призначення, що підлягають митному контролю, чи провадиться діяльність, контроль за якою відповідно до цього Кодексу та інших законів України покладено на органи доходів і зборів; 6)  перевірки обліку товарів, що переміщуються через митний кордон України та/або перебувають під митним контролем; 7) проведення документальних перевірок дотримання вимог законодавства України з питань державної митної справи, у тому числі своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати митних платежів; 8) направлення запитів до інших державних органів, установ та організацій, уповноважених органів іноземних держав для встановлення автентичності документів, поданих органу доходів і зборів.

Відповідно до підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

За змістом частини першої статті 345 МК України документальна перевірка - це сукупність заходів, за допомогою яких органи доходів і зборів переконуються у правильності заповнення митних декларацій, декларацій митної вартості та в достовірності зазначених у них даних, законності ввезення (пересилання) товарів на митну територію України або на територію вільної митної зони, вивезення (пересилання) товарів за межі митної території України або за межі території вільної митної зони, а також своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати митних платежів.

Предметом документальних невиїзних перевірок є дані про своєчасність, достовірність, повноту нарахування та сплати митних платежів при переміщенні товарів через митний кордон України підприємствами, а також при переміщенні товарів через митний кордон України громадянами з поданням митної декларації, передбаченої законодавством України для підприємств. Документальна невиїзна перевірка проводиться у разі: 1) виявлення ознак, що свідчать про можливе порушення законодавства України з питань державної митної справи, за результатами аналізу електронних копій митних декларацій, інформації, що стосується товарів, митне оформлення яких завершено, отриманої від суб`єктів зовнішньоекономічної діяльності та виробників таких товарів, з висновків акредитованих відповідно до законодавства експертів; 2)  надходження від уповноважених органів іноземних держав документально підтвердженої інформації про непідтвердження автентичності поданих органові доходів і зборів документів щодо товарів, митне оформлення яких завершено, недостовірність відомостей, що в них містяться, а також запитів стосовно надання інформації про зовнішньоекономічні операції, які здійснювалися за участю суб`єктів зовнішньоекономічної діяльності - резидентів України (частини перша та друга статті 351 МК України).

Статтею 352 МК України передбачено, що посадовими особами органів доходів і зборів під час проведення перевірок можуть бути використані: 1) документи, визначені цим Кодексом; 2)  податкова інформація; 3) експертні висновки; 4) судові рішення; 5) отримані від уповноважених органів іноземних держав документально підтверджені відомості щодо вартісних, кількісних або якісних характеристик, країни походження, складу та інших характеристик, які мають значення для оподаткування товарів, їх ввезення (пересилання) на митну територію України або на територію вільної митної зони чи вивезення (пересилання) за межі митної території України або території вільної митної зони, які відрізняються від задекларованих під час митного оформлення; 6) інші матеріали, отримані в порядку та спосіб, передбачені цим Кодексом або іншими законами України.

(!!!) Отже, надходження ж від уповноважених органів іноземних держав документально підтвердженої інформації про непідтвердження автентичності поданих органові доходів і зборів документів щодо товарів, митне оформлення яких завершено, недостовірність відомостей, що в них містяться є підставою для проведення перевірки.

При цьому у разі, якщо митний орган, приймаючи митну декларацію, самостійно визначає митну вартість товару та пропускає товар на митну територію України (після сплати імпортером передбачених законом податків і зборів), то в подальшому він не має правових підстав для прийняття рішень про донарахування податкових зобов`язань, проте у разі якщо митний орган не визначав митну вартість товару, а така вартість була визначена платником податку самостійно, то митний орган вправі здійснювати митний контроль і після завершення митного оформлення за умови обґрунтованої підозри, що під час пропуску товарів через митний кордон України було допущено порушення законодавства України.

Окрім цього, доповнюючи вищевикладене 03 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2а-4387/09/0670, адміністративне провадження № К/9901/13977/18 (ЄДРСРУ № 93268082) вказав, … ще й за винятком випадку, коли за наслідками службової перевірки або розгляду кримінальної справи встановлено змову між декларантом і митним органом, спрямовану на заниження обов`язкових платежів.

В інших випадках, за умови обґрунтованої підозри, що під час пропуску товарів і транспортних засобів через митний кордон України було допущено порушення законодавства України, митний орган має право продовжити здійснення митного контролю, за наслідками якого донарахувати обов`язкові платежі, якщо протиправні дії декларанта спричинили їх недобір.

Аналогічна правова позиція неодноразово викладалась і в постановах Верховного Суду України, зокрема, від 07 листопада 2011 року №21-223а11, від 06 листопада 2012 року №21-330а12, від 05 березня 2013 року №21-36а13, від 18 листопада 2014 року №21-509а14, від 08 травня 2015 року №21-1011а15, а також й Верховним Судом (постанова від 11 лютого 2020 року у справі №808/1236/16, адміністративне провадження №К/9901/18937/18).

ВИСНОВОК: Підставою для продовження здійснення митного контролю (проведення документальної перевірки) після пропуску товарів на територію України може бути:

•      у разі якщо митний орган не визначав митну вартість товару, а така вартість була визначена платником податку самостійно;
•       за умови «обґрунтованої підозри»;
•      за наслідками службової перевірки або розгляду кримінальної справи, якщо буде встановлено змову між декларантом і митним органом, спрямовану на заниження обов`язкових платежів. 

Матеріал по темі: «Право на оскарження відкоригованих та сплачених декларантом митних платежів»

 

Теги: митний контроль, продовження здійснення митного контролю, документальна перевірка, обґрунтована підозра, недостовірні відомості декларанта, заниження митної вартості, другорядний метод, судова практика, Верховний суд , Адвокат Морозов

Внесення змін в наказ про проведення податкової перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правова можливість внесення змін в наказ на проведення податкової перевірки

25 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 0440/5517/18,  (ЄДРСРУ № 95139170) досліджував питання щодо правової можливості внесення змін в наказ на проведення податкової перевірки.

Відповідно до підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України (далі - ПК України) контролюючі органи мають право проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

За приписами пункту 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки. Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи.

Згідно з підпунктом 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 ПК України документальна планова перевірка проводиться відповідно до плану-графіка перевірок.

Відповідно до пункту 77.1 статті 77 ПК України документальна планова перевірка повинна бути передбачена у плані-графіку проведення планових документальних перевірок. План-графік документальних планових перевірок на поточний рік оприлюднюється на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику, до 25 грудня року, що передує року, в якому будуть проводитися такі документальні планові перевірки.

Згідно з пунктом 77.4 статті 77 ПК України про проведення документальної планової перевірки керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу приймається рішення, яке оформлюється наказом. Право на проведення документальної планової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому не пізніше ніж за 10 календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки вручено під розписку або надіслано рекомендованим листом з повідомленням про вручення копію наказу про проведення документальної планової перевірки та письмове повідомлення із зазначенням дати початку проведення такої перевірки.

На переконання колегії суддів, незважаючи на те, що зміну дати початку проведення перевірки законодавчо не врегульовано, проте це не означає, що контролюючий орган позбавлений такого права і що таке перенесення неможливе. Наявність рішення контролюючого органу про призначення документальної планової виїзної перевірки, прийнятого на підставі, в порядку і у спосіб, передбачений законодавством, зумовлює необхідність його реалізації у спосіб, не заборонений законом, у разі встановлення обставин, які унеможливлюють проведення перевірки у визначений наказом строк. При цьому, за платником податків зберігається право перевірки дотримання контролюючим органом положень    статті 81 ПК України, яка визначає умови та порядок допуску посадових осіб контролюючих органів до проведення документальних виїзних та фактичних перевірок.

Більш того, Верховний Суд у постановах від 20 червня 2018 року  (справа №819/1775/17), від 9 жовтня 2019 року (справа №813/2766/15), від 20 березня 2020 року (справа №804/1318/18) вказав, що правова природа наказу як розпорядчого документа керівника установи допускає на практиці можливість унесення до нього змін шляхом видання нового наказу, наприклад, у разі виникнення обставин, які роблять виконання такого документа або окремого його пункту фактично або юридично неможливим, або ж ускладнюють його виконання.

ВИСНОВОК: З урахуванням зазначеного вище вбачається, що в наказ на проведення податкової перевірки можуть бути внесені зміни, зокрема щодо строку її проведення, ревізорів, тощо (наприклад, у разі його оскарження в судовому порядку), а ось підстави та порядок перевірки змінений бути не може, оскільки це фактично нові обставини, які зумовлюють нові заходи перевірки.

Матеріал по темі: «Внесення змін в план – графік податкових перевірок»

 

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов

Забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення про зупинення реєстрації ПН/РК в ЄРПН

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Доцільність в забезпеченні позову шляхом зупинення дії рішення про зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних про відповідність/невідповідність платника податку на додану вартість критеріям ризиковості платника

25 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/5012/20, адміністративне провадження №К/9901/23665/20 (ЄДРСРУ № 95139248) досліджував питання щодо доцільності в забезпеченні позову шляхом зупинення дії рішення про зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних про відповідність/невідповідність платника податку на додану вартість критеріям ризиковості платника.

Наслідки зупинення реєстрації ПН/РК в ЄРПН для платника носять виключно негативний характер:

•    строк реєстрації кожної податкової накладної значно збільшується, а на платника покладається додатковий обов`язок щодо надання пояснень та документів, при цьому, остаточне рішення про реєстрацію податкової накладної чи про відмову в реєстрації буде прийнято лише після надання таких пояснень та документів;
•      контрагенти платника не мають можливості сформувати податковий кредит за податковою накладною, реєстрація якої зупинена, що у подальшому несе ризики припинення господарських відносин між платником та його контрагентами.

Отже, доцільність в забезпеченні позову шляхом зупинення дії рішення про зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних про відповідність/невідповідність платника податку на додану вартість критеріям ризиковості платника є очевидною, відповідає критеріям розумності, обґрунтованості і адекватності, забезпечення збалансованості інтересів учасників спірних правовідносин, запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних інтересів учасників процесу та відповідатиме інституту забезпечення позову в адміністративному судочинстві, але…не на думку Верховного суду…

Частинами першою та другою статті 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо :

1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або

2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Згідно з положеннями частини першої статті 151 КАС України позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється в безспірному порядку.

Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб (частина 2 статті 151 КАС України).

В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову та підстави його обрання (частина 6 статті 154 КАС України).

Тобто, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

При цьому заходи забезпечення мають вживатись лише в межах позовних вимог, бути співмірними з ними, а необхідність їх застосування повинна обґрунтовуватись поважними підставами й підтверджуватись належними доказами.

При цьому співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони Відповідачу здійснювати певні дії.

Таким чином, суд, розглядаючи заяву про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, з огляду на докази, надані заявником для підтвердження своїх вимог, має пересвідчитись, зокрема, у тому, що існує дійсна і реальна загроза невиконання рішення суду чи суттєва перешкода у такому виконанні.

Вирішуючи питання щодо забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих Позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

При цьому, вживаючи заходи забезпечення позову, суд в ухвалі про забезпечення позову повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Також суд має вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав, будуть значними.

Так само суд повинен вказати підстави, з яких він дійшов висновку про існування очевидних ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, цим рішенням, дією або бездіяльністю до ухвалення рішення у справі.

Слід зазначити, що під час вирішення питання щодо забезпечення позову обґрунтованість позову не досліджується, оскільки питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті та не можуть вирішуватись ним під час розгляду клопотання про забезпечення позову.

Пунктом  201.16 статті 201 Податкового кодексу України передбачено, що реєстрація податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних може бути зупинена в порядку та на підставах, визначених Кабінетом Міністрів України.

Дійсно, у разі коли за результатами автоматизованого моніторингу платник податку, яким складено податкову накладну/розрахунок коригування, відповідає хоча б одному критерію ризиковості платника податку, реєстрація таких податкової накладної/розрахунку коригування зупиняється (пункт 6 Порядку №1165).

Водночас, підпункт 3 пункту 11 Порядку №1165 передбачає, що у квитанції про зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування зазначається, серед іншого, пропозиція щодо надання платником податку пояснень та копій документів, необхідних для розгляду питання прийняття контролюючим органом рішення про реєстрацію податкової накладної/розрахунку коригування в Реєстрі або відмову в такій реєстрації.

При цьому пункт 5 Порядку №1165 визначає, що платник податку, яким складено та/або подано для реєстрації в Реєстрі податкову накладну/розрахунок коригування, що не відповідають жодній з ознак безумовної реєстрації, перевіряється щодо відповідності критеріям ризиковості платника податку (додаток 1), показникам, за якими визначається позитивна податкова історія платника податку (додаток 2). Податкова накладна/розрахунок коригування, що не відповідають жодній з ознак безумовної реєстрації, перевіряються щодо відповідності відображених у них операцій критеріям ризиковості здійснення операцій (додаток 3).

(!!!) Таким чином, перевірка контролюючим органом на відповідність критеріям ризиковості платника податків здійснюється при реєстрації кожної податкової накладної/розрахунку коригування, незалежно від факту віднесення платника податків до переліку ризикових, та є передбаченим законом заходом контролю.

Висновки судів попередніх інстанцій, що невжиття заходів щодо зупинення дії оскаржуваного платником рішення зумовить настання негативних та незворотних наслідків для його господарської діяльності не підтверджені оцінкою судами будь-яких доказів. Так само суди не зазначили, на підставі яких саме доказів визнано підтвердженими доводи позивача, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити ефективність захисту і унеможливити поновлення порушених прав позивача.

Вжиття заходів забезпечення позову у запропонований платником спосіб (зупинення дії рішення Комісії )фактично вирішило спір по суті, що суперечить меті застосування статті 150 КАС України.

З приводу негативних наслідків для господарської діяльності платника Верховний суд зазначає, що безумовно, рішення чи дії суб`єктів владних повноважень справляють певний вплив на суб`єктів господарювання. Такі рішення можуть завдавати шкоди і мати наслідки, які позивач оцінює негативно. Проте, відповідно до статті 150 КАС України зазначені обставини, навіть у разі їх доведення, не є безумовними підставами для застосування заходів забезпечення позову в адміністративній справі.

При цьому Суд також зазначає, що віднесення певних платників податків до ризикових є по суті формою здійснення контролюючим органом податкового контролю, який, в тому числі, спрямований і на забезпечення прав та інтересів інших суб`єктів господарювання в частині правильності відображення ними результатів господарської діяльності з метою оподаткування. Водночас, за позивачем залишається право належними документами довести реальність здійснення фінансово-господарських операцій у межах своєї господарської діяльності, та у разі повноти документів по даних операціях, подальшого прийняття позитивного рішення про реєстрацію податкових накладних/розрахунків коригування. Та обставина, що надання додаткових документів та пояснень у кожному конкретному випадку вимагає значного часу та зусиль, не може сприйматися як визначена законом підстава для забезпечення позову.

Окрім цього, визнання відповідачем на підставі оцінки податкової поведінки платника податків таким, що відповідає критеріям ризиковості, не впливає на його господарську діяльність, не створює перешкод для цього, так само, як і не завдає шкоди його діловій репутації. Аналогічний висновок викладено і в постанові Верховного Суду    від 19 травня 2020 року (справа № 160/10287/19).

Суд звертає увагу, що аналогічний підхід щодо застосування положень статей 150, 151 КАС України прослідковується із чіткої та послідовної судової практики. Так аналогічні за змістом висновки викладено, зокрема, в постановах Верховного Суду від 8 жовтня 2020 року у справі №280/2284/20, від 19 травня 2020 року у справі №160/10287/19, від 3 грудня 2020 року №140/8457/20, 18 лютого 2021 року у справі №420/7063/20.

ВИСНОВОК: З огляду на вказане, подавати заяву про забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення про зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних про відповідність/невідповідність платника податку на додану вартість критеріям ризиковості платника є практично недоцільним…але, якщо вдасться довести, що рішення фіскального органу явно протиправне та суттєво перешкоджає фінансово-господарській діяльності платника або фактично паралізує роботу підприємства, створює неможливість отримання прибутку, забезпечує відсутність коштів на оплату оренди, виплату заробітної плати працівникам, сплати митних, податкових та інших загальнообов`язкових платежів тощо, то спробувати можна, але…

Матеріал по темі: «Відмова в реєстрації податкової накладної в ЄРПН: строк на оскарження рішення»

 

Теги: реєстрація податкової накладної, відмова в реєстрації, штрафні санкції, зупинення реєстрації податкової накладної, ЄРПН, реєстр податкових накладних, судова практика, Адвокат Морозов

Підтвердження/спростування фіктивності контрагента

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законодавство не ставить умовою виникнення податкових зобов`язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів

25 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/3515/19, адміністративне провадження № К/9901/17585/20 (ЄДРСРУ № 95139271) досліджував питання виникнення податкових зобов`язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів.

Законодавство не ставить умовою виникнення податкових зобов`язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів або спеціальних дозволів у останніх. Тому, платник не може нести відповідальність за невиконання його контрагентом своїх зобов`язань, адже поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов`язку з контролю за дотриманням його постачальником правил оподаткування.

Отже, чинне законодавство не зобов`язує платника податків перевіряти безпосередніх контрагентів або третіх осіб у відносинах з контрагентами на предмет виконання ними вимог податкового законодавства.

Так, Верховний Суд у постанові від 28 листопада 2018 року у справі №816/1959/17 вказав на те, що доводи податкового органу щодо непідтвердження руху товару по ланцюгу базуються лише на інформації, отриманій з Єдиного реєстру податкових накладних, однак правовідносини контрагента із третіми особами у ланцюгах постачання, з якими позивач не вступав у господарські відносини, самі по собі, за відсутності інших об`єктивних та підтверджених даних про порушення позивачем податкового законодавства, не можуть бути самостійною та достатньою підставою для висновку про нереальність господарських взаємовідносин.

Окрім цього, висновки Верховного суду, викладені в постановах від 27.04.2020 у справі №360/1050/19 та від 18.06.2020 у справі №824/245/19 вказують, що здійснення моніторингу відповідності податкових накладних/розрахунків коригування критеріям оцінки ступеня ризиків є превентивним заходом, спрямованим на убезпечення від безпідставного формування податкового кредиту за операціями, що не підтверджені первинними документами або підтверджені платником податків копіями документів, які складені з порушенням законодавства. Здійснення моніторингу не повинно підміняти за своїм змістом проведення податкових перевірок, як способу реалізації владних управлінських функцій податкового органу.

В постанові від 4 грудня 2018 року у справі №802/851/18-а Верховний Суд висловив правову позицію, що не підтвердження операцій за ланцюгом постачання, так само як і податкова інформація про інші порушення податкової дисципліни, допущені контрагентом платника податків або третіми особами у відносинах з контрагентом, не є свідченням нереальності господарських операцій, за умови їх підтвердження належними і допустимими первинними документами, як підставами формування бухгалтерського обліку. Податковий орган наділений такою сукупністю повноважень, належна реалізація яких надає можливість виявити податкові правопорушення, допущені контрагентом при здійсненні своєї господарської діяльності, та притягнути саме його до відповідальності, що охоплюється принципом індивідуальної відповідальності платника податків.

В постанові від 24 квітня 2018 року у справі №813/8500/13-а Верховний Суд висловив правову позицію, що норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв`язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певними постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування витрат та податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на податковий кредит, за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними.

Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 17 квітня 2018 року №808/1543/17.

Верховний Суд погоджується, що відсутність трудових та матеріальних ресурсів самостійно не є безумовною підставою для висновків про відсутність фактичного виконання спірних операцій за умови наявності у платника первинних документів, які спростовують такі доводи.

Верховний Суд вважає необхідним зазначити й те, що ступінь деталізації опису господарської операції у первинному документі законодавством не встановлена. Умовою документального підтвердження операції є можливість на підставі наявних документів зробити висновок, що витрати фактично понесені.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постановах від 10.05.2018 р. по справі №820/1763/16, від 29.01.2019 року по справі №824/392/17-а, і від 28.11.2018 року по справі №816/1959/17.

На підставі оцінки наданих сторонами доказів та аналізу встановлених обставин справи суди попередніх інстанцій правильно вказали на те, що посилання фіскального органу на фіктивність господарських відносин між платником податків  та його контрагентом носять загальний характер, без наведення інформації та надання доказів, які б засвідчили конкретні обставини ведення фіктивної діяльності таким контрагентом, а тому не можуть спростовувати фактичне здійснення операцій таким суб`єктом господарювання.

Окрім цього, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов`язань.

За умови не встановлення компетентним органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій платника  та його контрагентів для одержання платником незаконної податкової вигоди, останній не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу.

Більше того, податкове законодавство не містить положень, які б дозволяли контролюючому органу оцінювати витрати суб`єкта господарювання з точки зору їх доцільності, раціональності та ефективності, платник здійснює фінансово-господарську діяльність на власний ризик, а тому вправі самостійно оцінювати її ефективність та доцільність (20 січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/16152/19, адміністративне провадження №К/9901/24919/20 (ЄДРСРУ № 94264468).

І на останок, до винесення вироку в рамках кримінального провадження, пояснення чи інші матеріали досудового розслідування, а також ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення окремих слідчих дій, не можуть вважатись належним доказом в адміністративному судочинстві. Тобто, доказове значення в адміністративному процесі може мати виключно вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 16 січня 2018 року у справі №2а-7075/12/2670, від 26 червня 2018 у справі №808/2360/17 та Верховним Судом України у постановах від 12 квітня 2016 року у справі №826/17617/13, від 05 березня 2012 року у справі №21-421а11 та від 22 вересня 2015 року у справі №810/5645/14.

І навіть після цього, суд не може робити висновок про нереальність господарських операцій підприємства з контрагентами на підставі вироку, якщо в останньому немає жодних обставин, що підтверджували б факт безтоварності спірних господарських операцій, а також якщо встановлена у вироку обставина не має значення для податкового спору, тобто не стосується предмету доказування даної адміністративної справи.

Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 808/2459/17, від 12.04.2018 у справі № 826/1571/16 та від 16.05.2018 у справі №2а-0870/12052/11, від 08 листопада 2018 року у справі №826/15028/17 (24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/1911/19, адміністративне провадження № К/9901/26430/20 (ЄДРСРУ № 93792485).

Матеріал по темі: «(Не) Реальність господарських операцій у податковому спорі»

 

Теги: протокол допиту, фіктивний директор, ухилення від сплати податків, фіктивне підприємництво, акт перевірки, податкова перевірка, допит свідка, кримінальне провадження , Верховний суд, Адвокат Морозов

Оскарження несвоєчасно отриманого судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поновлення процесуального строку на оскарження несвоєчасно отриманого судового рішення

Законодавче обмеження строку оскарження судового рішення, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України певних процесуальних дій.

У постанові Верховного Суду від 18.06.2020 у справі №826/13606/16 зроблено висновок про те, що при оцінці поважності причин пропуску строку слід звертати увагу не лише на об`єктивні, але й суб`єктивні чинники, зокрема поведінку особи, що свідчить про її наміри реалізувати процесуальні права.

Встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

При цьому якщо пропуск строку на апеляційне оскарження є вочевидь незначним, то перегляд судового рішення суду першої інстанції не порушить принципу res judicata.

Аналогічна правова позиція неодноразово викладена в рішеннях Верховного Суду, зокрема, у постановах від 23.10.2019 (справа №297/420/19),  від 18.06.2020 (справа №826/13606/16), від 30 липня 2020 року у справі № 330/898/19(2-а/330/19/2019).

Право учасників справи одержувати копії судових рішень, у тому числі за їхньою заявою, не скасовує обов`язок суду видати копії судових рішень учасникам справи або надіслати їм, якщо вони не були присутні під час його проголошення, а отже суд апеляційної інстанції має перевірити дотримання судом першої інстанції порядку надсилання учасникам справи копії судового рішення та надати оцінку своєчасності подання апеляційної скарги з урахуванням дати отримання скаржником повного тексту судового рішення (25 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 489/901/20, адміністративне провадження № К/9901/34270/20, ЄДРСРУ № 95139185).

Оприлюднення судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень не скасовує обов’язок суду видати копії судових рішень учасникам справи або надіслати їм, якщо вони не були присутні під час його проголошення (11 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 404/4551/19 (2-а/404/262/19), адміністративне провадження № К/9901/7347/20 (ЄДРСРУ № 90898900).

В  той же час, сам лише факт неотримання кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвали для вчинення відповідних дій за належною адресою та які повернулися в суд, у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

Аналогічної позиції дотримується Верховний суд у постановах від 16.05.2018р. № 910/15442/17, від 23.04.2018 у справі № 916/3188/16, від 23.11.2018 у справі №10/17-3639-2011, від 22.08.2019 у справі №922/85/18.

ВИСНОВОК: Причини пропуску строку на апеляційне оскарження підлягають оцінці на предмет їхньої поважності в загальному порядку, передбаченому КАС України і суд апеляційної інстанції не обмежений у повноваженні щодо поновлення цього строку за наявності відповідних підстав, зокрема з підстав несвоєчасного отримання копії судового рішення.

Наведена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду, зокрема від 17 квітня 2019 року в справі №212/2354/18 (2-а/212/93/18), від 19 червня 2019  року в справі №175/4952/18 (2-а/175/69/18), від 25 червня 2019 року в справі №211/94/18 (2-а/211/25/19), від 02 жовтня 2019 року в справі №404/7875/18 (2-а/404/802/18), 27 січня 2020 року у справі № 826/4126/17, адміністративне провадження №К/9901/21866/19 (ЄДРСРУ № 87170948).

 Також аналогічний правовий висновок містить постанова Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 22 листопада 2019 року у справі №461/5908/18.

 

Матеріал по темі: «Поновлення строку на оскарження рішення суду з підстав невчасного його отримання»