Адвокат Морозов (судовий захист)
Задоволення вимог за дійсним основним зобов’язанням одночасно чи за
наявності рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може мати
наслідком подвійного стягнення за основним зобов’язанням.
13.03.2017 р. Верховним судом України під
час розгляду справи № 6-224цс17 вирішено питання відносно неоднакове
застосування судом касаційної інстанції статті 599 ЦК України (припинення
зобов'язання) та статті 33 ЗУ «Про іпотеку» (невиконання зобов'язання).
Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК
України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець)
зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на
умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит
та сплатити проценти.
За частиною першою статті 1049 ЦК України
позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій
самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості,
такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у
строк та в порядку, що встановлені договором.
Виконання зобов’язання може забезпечуватися
заставою (частина перша статті 546 ЦК України).
Іпотекою є застава нерухомого майна, що
залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про
іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном,
що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким
іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого
іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета
іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку,
встановленому цим Законом.
Згідно із частиною першою статті 7 цього
Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою
вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій
іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи
сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї
суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне
зобов’язання.
Відповідно до частини першої статті 33
Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання
боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої
вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає
з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Право вибору конкретного способу звернення
стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК
України суди повинні розглядати питання про можливість застосування звернення
стягнення на предмет іпотеки у спосіб, заявлений у позовній вимозі. При цьому
здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від
застосування нею інших способів правового захисту.
Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням,
проведеним належним чином.
Належним виконанням зобов'язання є
виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та
обов'язки сторін зобов'язання.
Звернення стягнення на предмет іпотеки
повинне задовольнити вимоги кредитора за основним зобов’язанням, і тільки ця
обставина може бути підставою для припинення зобов’язання, що вважається
виконаним згідно зі статтею 599 ЦК України.
Необхідно враховувати, що Верховним судом
України 14.12.2016 р. висловлена правова позиція по справі № 6-890цс16 щодо звернення стягнення на предмет іпотеки
в ході процедури виконавчого провадження без відповідного судового рішення.
Разом з тим, порядок реалізації предмета
іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою
передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на
предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації
предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури
продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.
Треба відмітити, що за вимогами частини
першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» під час розгляду справи та
викладення змісту судового рішення суд повинен вирішити такі питання:
- загальний розмір вимог та всі його
складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки;
- опис нерухомого майна, за рахунок якого
підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя;
- заходи щодо забезпечення збереження
предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації,
якщо такі необхідні;
- спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом
проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої
статтею 38 цього Закону;
- пріоритет та розмір вимог інших
кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки;
- початкова ціна предмета іпотеки для його
подальшої реалізації.
Згідно з положеннями частини першої статті
39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна
іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.
Так, , посилання суду у резолютивній
частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час
здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам Закону України «Про
іпотеку».
01.03.2017 р. Верховний суд України
розглядаючи справу № 6-2284цс16 зробив правовий висновок, яким в черговий
раз підтвердив алгоритм реалізації іпотечного (заставного) майна на підставі
судового рішення. (див. матеріал «Визначення ціни
іпотеки при її реалізації на підставі судового рішення»).
Оскільки рішення суду про звернення
стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна,
то викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет
іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто
встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його
подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою
статті 38 Закону України «Про іпотеку».
Аналогічний правовий висновок Верховний Суд
України вже сформулював у постанові від 13 травня 2015 року (справа № 6-63цс15) та у постановах від 13 травня 2015
року (№ 6-53цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015
року (№ 6-449цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2026цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 8 червня 2016
року (№ 6-1239цс16), 7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 4 листопада
2015 року (№ 6-340цс15).
Між тим необхідно вказати, що норми
законодавства дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет
іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь
іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою
зобов’язань, за таких умов: 1) відсутність у боржника будь-якого іншого майна,
на яке можна першочергово звернути стягнення; 2) наявність заборгованості
виключно перед іпотекодержателем; 3) дотримання порядку реалізації майна,
визначеного Законом України «Про іпотеку».
Аналогічне положення містяться в рішенні
Верховного суду України від 28.09.2016 р. по справі № 6-1680цс16.
Теги: ипотека, припинення іпотеки,
продаж заставного майна, застава, залог, іпотека, стягнення,
іпотекодержатель, банк, кредит, кошти, оцінка іпотеки,, рішення суду, продаж,
прилюдні торги, судова практика, мораторій, заборона, виконавчі дії,
юрист, судовий захист, Адвокат Морозов
