Можливість оскарження ухвал Вищого антикорупційного суду у справі про застосування санкцій

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість оскарження ухвал Вищого антикорупційного суду про забезпечення позову (відмову у забезпеченні позову) у категорії справ про застосування санкцій

26 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 991/8725/23, адміністративне провадження № К/990/41163/23  (ЄДРСРУ № 116582235) досліджував питання щодо можливості оскарження ухвал Вищого антикорупційного суду у справі про застосування санкцій. 

Суть справи: відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду дійшла висновку, що ухвала суду першої інстанції про забезпечення позову (відмову у забезпеченні позову) у категорії справ про застосування санкцій, визначених статтею 283-1 КАС України, не підлягають оскарженню.

Так, глава 11 КАС України, зокрема стаття 283-1 «Особливості провадження у справах про застосування санкцій», визначає особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ. Указані норми цієї статті дійсно мають пріоритет над загальними нормами КАС України.

Водночас, спеціальні норми, у тому числі й стаття 283-1 КАС України, урегульовують вирішення відповідних категорій справ по суті. При цьому, порядок розгляду процесуальних питань (зокрема оскарження ухвал суду першої інстанції) норми статті 283-1 КАС України не визначають.

Ураховуючи зазначене, Верховний суд уважає, що при вирішенні питань щодо яких норми відповідної глави Кодексу не передбачають окремого порядку оскарження, належить керуватися загальними правилами провадження в адміністративній справі.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу, що під час доповнення КАС України статтею 283-1 (згідно з Законом України від 12  травня 2022  року №  2257-ІХ) законодавець не вказав у ній жодних положень, які б стосувалися можливості/неможливості забезпечення позову у справах про застосування санкцій, особливостей процедури відповідного забезпечення та щодо можливості/неможливості оскарження рішень щодо забезпечення чи відмови в забезпеченні позову в таких справах, тому відповідні питання повинні вирішуватися згідно із загальними правилами, передбаченими КАС України. Крім того, у статті 283-1 КАС України законодавцем не було зазначено жодних особливостей чи обмежень щодо застосування заходів забезпечення позову, визначених главою 10 цього Кодексу.

При цьому, частина восьма статті 283-1 КАС України врегульовує виключно:

- строки оскарження рішення Вищого антикорупційного суду по суті справи, які відрізняються від загальних строків, зазначених у частині першій статті 295 КАС України (п`ять днів, а не тридцять);

- тривалість апеляційного розгляду, передбаченого частиною першою статті 309 КАС України (п`ятнадцять, а не шістдесят днів);

-  наслідки неявки учасників, що відмінні від зазначених у частині першій статті 313 КАС України;

- заборону касаційного оскарження рішення апеляційного суду, що відрізняє особливий порядок, який застосовується в справах про санкції, від наведеного в частині п`ятій статті 321 КАС України;

- порядок направлення і вручення судового рішення у справі про санкції, відмінний від загального, який наведено в частині четвертій статті 321 КАС України.

Також Верховний суд звертає увагу, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. Реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.

Отже, право на апеляційне оскарження судових рішень в контексті положень частин першої, другої статті 55, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України є складовою права кожного на звернення до суду (абзац четвертий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв`язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду) від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010).

Водночас, у Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України (справа про забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду) від 28 квітня 2010 року № 12-рп/2010, Суд зазначив: «Аналізуючи ці норми Кодексу у взаємозв`язку з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України, Конституційний Суд України дійшов висновку про можливість апеляційного оскарження судового рішення у випадках, коли закон не містить прямої заборони на таке оскарження. Отже‚ такий системний підхід до розуміння змісту пункту 2 частини першої статті 293 Кодексу дає підстави зробити висновок‚ що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали як про забезпечення позову і щодо скасування забезпечення позову‚ так і ухвали‚ якими відмовлено в забезпеченні позову і скасуванні забезпечення позову. Таке розуміння узгоджується з положенням пункту 2 частини третьої статті 129 Конституції України‚ яким гарантується рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом».

Верховний Суд звертає увагу, що такі ухвали можуть бути оскаржені на підставі пункту 2 частини першої статті 294 КАС України, у якій прямо передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову.

Також колегія суддів уважає за необхідне зазначити, що відповідно до внесених до Закону України від 14 серпня 2014 року №  1644-VII «Про санкції» змін згідно з Законом України від 12 травня 2022 року №  2257-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення ефективності санкцій, пов`язаних з активами окремих осіб» застосування санкції, передбаченої пунктом 1-1 частини першої статті 4 Закону України «Про санкції», передбачено у період дії правового режиму воєнного стану чи після його припинення або скасування (якщо позовну заяву про застосування цієї санкції подано в період  дії правового режиму воєнного стану) та за умови, що на відповідну фізичну чи юридичну особу в порядку, визначеному цим Законом, вже накладено санкцію у виді блокування активів.

Водночас, обмеження права на судовий захист, в тому числі, на апеляційне оскарження, не допускається у силу статті 64 Конституції України, що також підтверджене Указом Президента України від 24  лютого 2022  року №  64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (затвердженого Законом України від 24  лютого 2022  року №  2102-ІХ).

ВИСНОВОК: З огляду на викладене, Верховний Суд не погоджується з висновками Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду про те, що апеляційна скарга може бути подана виключно на рішення Вищого антикорупційного суду, а не на ухвали, оскільки стаття 283-1 КАС України не містить прямої заборони на оскарження ухвал, постановлених Вищим антикорупційним судом під час вирішення справ про застосування санкцій.

  

Матеріал по темі: «Солідарне стягнення з подружжя необґрунтованих активів у дохід держави»

 

Теги: санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Солідарне стягнення з подружжя необґрунтованих активів у дохід держави

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законодавча можливість солідарного стягнення з подружжя необґрунтованих активів у дохід держави

04 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 991/2396/22, провадження № 61-8529св23 (ЄДРСРУ № 114020811) досліджував питання відносно солідарного зобов’язання подружжя щодо стягнення необґрунтованих активів у дохід держави.

Активи, щодо яких судом на підставі поданих доказів не встановлено, що вони або грошові кошти, необхідні для їх придбання, були набуті за рахунок законних доходів, є необґрунтованими і підлягають стягненню в дохід держави за рішенням суду в установленому законом порядку (частина друга статті 69 Закону України «Про запобігання корупції»).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Право власності припиняється у разі визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (пункт 12 частини першої статті 346 ЦК України).

Позовна давність у чотири роки застосовується за вимогами про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (частина п`ята статті 258 ЦК України).

Перебіг позовної давності за вимогами про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави починається від дня набуття оспорюваних активів відповідачем (частина сьома статті 261 ЦК України).

Позов про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави може бути пред`явлено до особи, яка, будучи особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, набула у власність активи, зазначені у частині другій цієї статті, та/або до іншої фізичної чи юридичної особи, яка набула у власність такі активи за дорученням особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або якщо особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може прямо чи опосередковано вчиняти щодо таких активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними (частина четверта статті 290 ЦПК України).

Під «набуттям активів» слід розуміти набуття активів особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність, а також набуття активів у власність іншою фізичною або юридичною особою, якщо доведено, що таке набуття було здійснено за дорученням особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або що особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може прямо чи опосередковано вчиняти щодо таких активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними (пункт 2 частини восьмої статті 290 ЦПК України).

Суд визнає необґрунтованими активи, якщо судом на підставі поданих доказів не встановлено, що активи або грошові кошти, необхідні для придбання активів, щодо яких поданий позов про визнання їх необґрунтованими, були набуті за рахунок законних доходів (частина перша статті 291 ЦПК України).

У разі неможливості звернення стягнення на активи, визнані необґрунтованими, на відповідача покладається обов`язок сплатити вартість таких активів або стягнення звертається на інші активи відповідача, які відповідають вартості необґрунтованих активів (частина третя статті 292 ЦПК України).

Політико-правовий підхід допускає існування різних конструкцій конфіскації. Як наслідок, у світовій практиці сформувалося дві різновиди конфіскації: проти особи (особиста конфіскація, in personam); проти речі (речова конфіскація, in rem). Традиційно зазначені різновиди конфіскації розмежовуються:

процедурою вилучення майна: конфіскація in personam застосовується в кримінальному судочинстві (або в тому яке кваліфікується як кримінальне), а in rem - в цивільному судочинстві.

стандартами доказування, які застосовуються: для конфіскації in personam має застосовуватися кримінально-правовий стандарт «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt). Натомість в конфіскації in rem використовується стандарт «баланс ймовірностей» (balance of probabilities).

Європейський суд з прав людини зауважив, що: «обговорюваний порядок, незважаючи на термінологію, яка використовується у національному законодавстві, має мало спільного з виключно адміністративною конфіскацією, а, навпаки, стосується попередньої наявності кримінального обвинувачення державної посадової особи, і тому за своєю суттю є цивільною процедурою in rem, яка спрямована на повернення майна, набутого незаконним шляхом або походження якого неможливо пояснити і яке належить державним посадовим особам та їхньому близькому оточенню»;

«тягар доведення законності походження майна, яке, як стверджувалось, було отримано незаконним шляхом, міг бути законним чином перекладений на відповідачів цих некримінальних проваджень щодо конфіскації, у тому числі цивільних проваджень in rem. У випадку, коли рішення про конфіскацію було видано в результаті цивільного провадження in rem, яке стосувалося доходів від серйозних злочинів, у таких процедурах суду не потрібні докази «поза сумнівом» щодо незаконності походження майна. Натомість доказ щодо балансу вірогідностей або високої ймовірності незаконного походження майна в поєднанні з неможливістю власником цього майна довести протилежне був достатній для перевірки критерію пропорційності відповідно до статті 1 Протоколу №1. Національні органи влади відповідно до Конвенції надалі отримали свободу дій у питанні застосування конфіскаційних заходів не лише стосовно осіб, безпосередньо обвинувачених у злочинах, а й членів їхніх сімей та інших близьких родичів, які могли володіти та неформально управляти незаконно набутим майном від імені підозрюваних правопорушників, а також будь-кого, хто не мав необхідного статусу добросовісності (bona fide)» (GOGITIDZE AND OTHERS v. GEORGIA, № 36862/05, § 91, 105, ЄСПЛ, 12 серпня 2015 року).

(!!!) Касаційний суд зауважує, що українська модель конфіскації in rem отримала своє вираження в конструкції «необґрунтовані активи», що мають досить нетиповий правовий режим. Такий специфічний правовий режим:

виявляється в досить суттєвих особливостях правового регулювання. Матеріально-правове регулювання конструкції необґрунтованих активів відбувається частково в: ЦК; ЦПК; Законі України «Про запобігання корупції». У ЦК України міститься тільки фрагментарне регулювання певних аспектів позовної давності, кваліфікацію рішення про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави як спростування презумпції правомірності набуття права власності та підстави припинення права власності;

характеризується суб`єктами, до яких може бути пред`явлений позов про визнання активів необґрунтованими, є публічні особи та «пов`язані» з ними особи (частина четверта статті 290 ЦПК). Тобто правовий режим необґрунтованих активів є свого роду додатковим обмеженням для публічних фізичних осіб. Натомість для звичайних суб`єктів така конструкція нехарактерна і невластива;

законодавець не здійснює конструювання правового режиму необґрунтованих активів через використання конструкції недійсності. З урахуванням сутності та призначення конструкції недійсності правочину очевидно, що вона не розрахована на її використання при визнанні необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, оскільки в цьому разі достатньо спростувати презумпцію правомірності набуття права власності (частина друга статті 328 ЦК України).

Усталеним як в доктрині приватного права так і практиці касаційного суду є те, що при існуванні множинності осіб у зобов`язанні виникає часткове зобов`язання. Тому кредитор у частковому зобов`язанні має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати свій обов`язок у рівній частці. Натомість солідарне (від лат. solidus - цілий, увесь) зобов`язання виникає у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов`язання (стаття 541 ЦК України) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21).

Касаційний суд зауважує, що законодавець окремо не урегулював ті випадки. за яких необґрунтовані активи набуваються двома або більше особами (тобто, має місце множинність осіб).

Стаття 541 ЦК України, за відсутності окремого правового регулювання, поширюється на стягнення необґрунтованих активів у дохід держави чи вартості таких активів.

У справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави позивач зобов`язаний навести у позові фактичні дані, які підтверджують зв`язок активів з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та їх необґрунтованість, тобто наявність визначеної частиною другою статті 290 цього Кодексу різниці між вартістю таких активів та законними доходами такої особи. У разі визнання судом достатньої доведеності зазначених фактів на підставі поданих позивачем доказів спростування необґрунтованості активів покладається на відповідача (абзац 2 частини другої статті 81 ЦПК України).

ВИСНОВОК: Законом не встановлено випадків виникнення солідарного зобов`язання для стягнення необґрунтованих активів у дохід держави чи вартості таких активів, а тому суди зробили помилковий висновок про солідарне стягнення з відповідачів у дохід держави вартості необґрунтованих активів…, але Закон надає кредитору (Державі) право стягнення за частковим зобов’язанням, а тому суму солідарного стягнення можна просто розділити порівну на кожного із подружжя!

 

Матеріал по темі: «Шлюбний договір як інструмент ухилення від санкцій Держави»

 

Теги: санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Шлюбний договір для зміни статусу спільного майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Укладення шлюбного договору за для ухилення від виконання зобов’язання перед кредитором (фраудаторний правочин) шляхом зміни статусу спільної сумісної власності подружжя

06 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/3563/21, провадження № 61-1957св23 (ЄДРСРУ № 113396036) досліджував питання щодо укладення шлюбного договору за для ухилення від виконання зобов’язання перед кредитором (фраудаторний правочин) шляхом зміни статусу спільної сумісної власності подружжя.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

(!!!) Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

• особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

• наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

• враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:

• фіктивного (стаття 234 ЦК України);
• такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);
• такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили (див. подібний висновок в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2020 року в справі № 569/6427/16 (провадження № 61-39814 св18).

Касаційний суд вже звертав увагу, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19).

У статті 60 СК України закріплено принцип спільності майна подружжя. Сторони шлюбного договору мають можливість домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України. При цьому майно, набуте за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2022 року в справі № 755/5802/20 (провадження № 61-17477св21).

Шлюбний договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками приватних відносин, покликаний забезпечити регулювання приватних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення шлюбного договору не для регулювання цивільних відносин та не для встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Договором, що вчиняється на шкоду кредитору (фраудаторним договором), може бути й шлюбний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при вчиненні шлюбного договору має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати такий договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: 1) момент укладення шлюбного договору; 2) те, що внаслідок вчинення шлюбного договору відбувається унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг майна боржника (наприклад, подружжя про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України).

ВИСНОВОК: Подружжя, яке домовляється в шлюбному договорі про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України, після настання строку повернення позики чи пред`явлення позову про стягнення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки оспорюваний договір направлено на недопущення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг майна боржника.

 

Матеріал по темі: «Шлюбний договір як інструмент ухилення від санкцій Держави»

 

 

Теги: шлюбний договір, брачный договор, санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, визнання шлюбного договору недійсним, сімейні спори, поділ майна подружжя, приватна власність, спільна власність, захист прав, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Шлюбний договір як інструмент ухилення від санкцій Держави

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Шлюбний договір, як засіб ухилитися від застосування антикорупційним судом санкції у виді стягнення активів в дохід держави

31 липня 2023 Вищий антикорупційний суд (ВАКС) в рамках справи № 991/6040/23, провадження 2-а/991/17/23 (ЄДРСРУ № 112597143) досліджував шлюбний договір між відповідачем та третьою особою, яким врегульовані майнові відносини подружжя і на підставі чого третя особа стверджувала про непоширення на належне особисто їй майно правил щодо спільної сумісної власності подружжя.

Але «зацікавлена особа» наполягла, що хтось із подружжя (напевно Відповідач) знаходиться в «надзвичайно невигідному матеріальному становище» і тому…

Відповідно до статті 355 ЦКУ майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Згідно із статтею 358 ЦКУ спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Частинами 1, 2 статті 7 Сімейного кодексу України (далі-СКУ) встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 60 СКУ визначає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Стаття 61 СКУ передбачає, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1 статті 67 СКУ визначено, що дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

Частиною 1 статті 70 СКУ встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Частина 1 статті 92 СКУ визначає, що шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

Стаття 93 СКУ визначає таке: 1. Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. 2. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов`язки подружжя як батьків. 3. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. 4. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. 5. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Частина 2 статті 95 СКУ визначає, що якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.

Стаття 97 СКУ визначає таке: 1. У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім`ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу. 2. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. 3. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. 4. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. 5. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

З огляду на вищенаведене, правовий режим майна подружжя розглядається як система юридичних правил, що визначають обсяг прав та обов`язків подружжя стосовно майна, порядок придбання та його продажу, відповідальність подружжя по спільних або особистих зобов`язаннях, з метою всебічного упорядкування майнових відносин у сім`ї, забезпечення та захисту майнових прав та законних інтересів подружжя.

Правовий режим майна подружжя розрізняється залежно від того, ким він встановлений - законом чи самим подружжям, тобто вирізняють законний (легальний) і договірний (контрактний) правові режими подружнього майна, які суттєво відрізняються один від одного за своїми основними характеристиками та правовими заходами, що включені до їх складу.

(!) Загалом сімейному праву України притаманна презумпція спільності майна подружжя, у зв`язку з чим доведенню підлягає лише факт приналежності майна до роздільного майна подружжя. У разі визнання судом недостатності доказів належності спірного майна до роздільної власності одного з подружжя таке майно визнається таким, що належить на праві спільної сумісної власності.

Статтею 203 ЦКУ визначено таке: 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Також статтею 215 ЦКУ визначено таке: 1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу. 2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. 3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому частиною 4, 5 статті 216 ЦКУ визначено, що правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Стаття 217 ЦКУ визначає, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Окрім того, частини 1, 2 статті 228 ЦКУ визначають таке: 1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. 2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Стаття 236 ЦКУ визначає, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Суд враховує таку правову позицію, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 в справі №522/22473/15-ц: «153. Велика Палата Верховного Суду насамперед нагадує, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується лише до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує висновок щодо нікчемності правочину. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. Подібні висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19, пункти 53, 54), від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17 (провадження № 12-304гс18, пункти 74,75) та багатьох інших. Аналогічно позовна вимога про визнання неукладеного правочину нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу».

З урахуванням підстав поданого позову та аналізу шлюбного договору суд вважає, що умови такого договору є нікчемними в частині визнання особистою приватною власністю одного з подружжя рухомого і нерухомого майна, яке підлягає державній реєстрації, як такі, що суперечать актам цивільного законодавства (норми частин 4, 5 статті 93 СКУ), інтересам держави і суспільства, його моральним засадам та порушуватимуть публічний порядок, що не вимагає наявності рішення суду про визнання їх недійсними.

Відтак є неспроможними доводи третьої особи щодо належності до її особистої приватної власності транспортного засобу, земельних ділянок та домоволодіння, зареєстрованих на третю особу, які відтак є об`єктами спільної сумісної власності подружжя відповідача та третьої особи.

Враховуючи вищенаведені обставини, суд констатує, що відповідач може опосередковано (через третю особу) вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження такими об`єктами спільної сумісної власності подружжя, що дає підстави для їх стягнення в дохід держави.

 

Матеріали по темі: «Шлюбний договір: визнання недійсним за рішенням суду»

«Процесуальні строки застосування санкцій про стягнення в дохід держави активів»

 

 

 

Теги: шлюбний договір, брачный договор, санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, визнання шлюбного договору недійсним, сімейні спори, поділ майна подружжя, приватна власність, спільна власність, захист прав, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Строк на оскарження Указу Президента про застосування персональних санкцій

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строк на оскарження Указу Президента про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)

03 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 990/154/22, адміністративне провадження № П/990/154/22 (ЄДРСРУ № 108259936) досліджував питання щодо строку оскарження Указу Президента України про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій).

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але таке право не є абсолютним та обмежується на законодавчому рівні, зокрема строками звернення до суду.

Згідно з ч. 1 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України ( далі - КАС України) позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою про вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Тривалість строку звернення до суду не змінюється залежно від того, коли було фактично реалізоване право на позов.

Отже, початок перебігу строку звернення до суду за чинним процесуальним законом України починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому термін «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не прямий обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав.

Як вбачається зі змісту оспорюваного Указу Президента України він встановлює застосування обмежувальних заходів щодо визначеного ним кола осіб, не містить загальнообов`язкових правил поведінки і вичерпує свою дію після реалізації , тобто є актом індивідуальної дії. 

Подібні за змістом позиції, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 9901/518/19, від 05 лютого 2020 року у справі № 9901/520/19 та від 14 квітня 2021 року у справі № 9901/215/19.

Законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені в суді їхніми адресатами, тобто суб`єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов`язки.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року (справа № 9901/415/18), від 09 квітня 2019 року (справа № 9901/611/18) та від 10 грудня 2019 року (справа № 9901/351/19).

Отже, Указ Президента щодо застосування персональних санкцій може перевірятися як на предмет конституційності, так і законності (03 листопада 2021 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 9901/226/21, провадження № 11-254заі21 (ЄДРСРУ № 101211544).

За визначенням, наведеним у національному праві, індивідуальний акт, - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті (рішенні) особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (п.19 ч.1ст. 4 КАС України).

Враховуючи, що оскаржуваний Указ Президента є індивідуально-правовим актом, то до спірних правовідносин підлягає застосуванню установлений ст.122 КАС України шестимісячний строк звернення до адміністративного суду.

Подібна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22.

При цьому суд акцентує увагу, що законодавством не визначено обов`язку відповідача доводити до відома осіб, до яких застосовано санкції, зміст указів в інший спосіб, аніж опублікування їх в офіційних виданнях.

Щодо доводів на обґрунтування поважності причин поновлення строку звернення до суду про те, що оскаржуваний акт Президента України, встановлює триваючі та безстрокові обмеженні прав позивача (безстрокові санкції), а тому вимога про визнання протиправним та скасування оскаржуваного Указу Президента є способом захисту від триваючого порушення його прав, Суд зазначає.

Зі змісту оскаржуваного Указу Президента України вбачається, що обмежувальні заходи (санкції), запроваджені ним до позивача, діють з моменту набрання чинності оскаржуваним указом Президента України та діють безстроково.

Відповідно пункту 1 Указу Президента України від 10 червня 1997 року № 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п`ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. При цьому законодавством не визначено обов`язку відповідача доводити до відома осіб, до яких такі санкції застосовано, зміст указів в інший спосіб, аніж опублікування їх в офіційних виданнях.

Офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України», газета «Урядовий кур`єр».

Офіційним друкованим виданням, в якому здійснюється офіційне оприлюднення законів, актів Президента України, є також інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України».

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 14 квітня 2021 року у справі № 9901/215/19 дійшла висновків про необхідність розмежування відносин, що виникають у зв`язку з прийняттям індивідуального адміністративного акта та наслідками його реалізації.

Набрання чинності Указу відбулося в момент його опублікування і саме із цієї дати набули чинності обмежувальні заходи, застосовані до позивача, тому починаючи саме із цього дня обсяг його прав був обмежений ( як вважає позивач).

(!!!) Водночас, відповідно до рішення Ради національної безпеки і оброни забезпечення реалізації самих обмежувальних заходів покладено на Кабінет Міністрів України разом зі Службою безпеки України та Національним банком України, правомірність рішень і дій яких змістом позовних вимог не охоплюється та судом у межах цієї справи не вирішується. 

Учинення конкретних дій органами державної влади чи іншими суб`єктами у сферах відносин, що охоплюються застосованими до позивача санкціями, є лише правовими наслідками прийняття оскаржуваного указу, які, відповідно до змісту останнього, триватимуть безстроково з часу його прийняття.

Отже, застосування певного обмежувального заходу з числа запроваджених у сфері господарських чи інших майнових/немайнових відносин свідчить про дію (реалізацію) індивідуального акта (указу Президента України), що слід відокремлювати від факту прийняття та оприлюднення (забезпечення можливості ознайомлення із первинним актом відповідного суб`єкта широкого кола осіб), що відбувається в часі раніше. Саме тому днем початку обчислення строку звернення до суду є момент обізнаності (забезпечення реальної можливості такої обізнаності) про прийняття оскаржуваного указу, що впровадив обмежувальні заходи, а не конкретні випадки застосування певного їх виду.

Тому доводи скаржника про те, що днем початку перебігу такого строку є  кожен день порушення ( обмеження) прав позивача, з огляду на триваючий характер такого порушення,  є помилковими.

Суд зауважує, що відсутні підстави вважати, що скаржник як іноземний резидент має чи повинен мати преференції у вигляді особливого ставлення у питаннях визначення моменту відліку строку на оскарження рішення суб`єкта владних повноважень до адміністративного суду чи мати інші пільги порівняно з резидентами України.

Аналогічну позицію висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 січня 2020 року у справі №9901/518/19.

Суд зазначає, що за змістом Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право позивача на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, теж не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що потребує регулювання з боку держави. Процесуальний закон чітко врегулював питання як строку звернення до суду, так і наслідків пропуску такого строку.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки таке право за своєю природою потребує регулювання з боку держави, і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб. Встановлюючи такі правила, Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Хоча остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції залишається за Судом, до його завдань не входить заміна оцінки національних органів влади будь-якою іншою оцінкою того, що може бути кращою стратегією у цій сфері. Проте встановлені обмеження не повинні обмежувати доступ, наданий особам, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть цього права була підірвана. Крім того, обмеження буде несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо немає розумної пропорційності між застосованими засобами та метою, якої прагнуть досягти (параграф 41 рішення від 18 грудня 2018 року у справі «Абрамова проти України»).

Таким чином, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду, чітко й однозначно передбачених національним процесуальним законом, не є порушенням права на доступ до суду.

Аналогічна правова позиція застосована 14 грудня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 9901/473/21, адміністративне провадження № П/9901/473/21 (ЄДРСРУ № 101899161).

За приписами ч.2 ст. 123 КАС України, якщо заяву не буде подано у зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

ВИСНОВОК: Отже, Указ Президента України про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) є індивідуально-правовим актом і положення частини третьої статті 264 КАС України щодо права особи на оскарження нормативно-правового акта протягом всього строку його дії до цих правовідносин не застосовуються.

 

Матеріал по темі: «Оскарження зацікавленими особами рішення Апеляційної палати ВАКС в Верховному суді»

 

 

Теги: санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов