Встановлення факту належності правовстановлюючого документу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, порядок та судовий розгляд справи про встановлення факту належності правовстановлюючих документів особі

25 вересня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 947/20044/23, провадження № 61-11655ск25 (ЄДРСРУ № 130533120) досліджував питання щодо особливостей, порядку та судового розгляду справи про встановлення факту належності правовстановлюючих документів особі.

Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).

Тлумачення частини першої статті 293 ЦПК України свідчить, що суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, з метою підтвердження наявності або відсутності таких фактів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено висновок про те, що:

«…у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів».

З таких же критеріїв виходила Велика Палата Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23), від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23).

Суд розглядає справи про встановлення факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті (пункт 6 частини першої статті 315 ЦПК України).

У разі виявлення нотаріусом у тексті нотаріального документа, який створений ним у результаті вчинення нотаріальної дії, технічної помилки, яка не змінює змісту документа та не впливає на права особи(іб), щодо якої(их) було вчинено нотаріальну дію (описка, друкарська або граматична помилка), нотаріус може виправити таку помилку. Помилка у тексті нотаріального документа виправляється у всіх примірниках такого документа одночасно. Виправлення помилки повинно відповідати відомостям, що містяться в документах, які були подані нотаріусу для вчинення нотаріальної дії, або отримані безпосередньо з єдиних та державних реєстрів. Виправлення технічної помилки застерігається нотаріусом, який вчиняв нотаріальну дію, після посвідчувального напису, із зазначенням дати та проставленням свого підпису і печатки на такому застереженні. При цьому всі виправлення мають бути зроблені таким чином, щоб можна було прочитати як виправлене, так і помилково написане, а потім закреслене (пункт 6.16 розділу VI Правил ведення нотаріального діловодства від 22 грудня 2010 року № 3253/5).

У порядку окремого провадження підлягає встановленню факт належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеними у свідоцтві про народження або в паспорті, а не у будь-яких документах (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі від 23 травня 2022 року у справі № 539/4118/19 (провадження № 61-10777сво20)).

ВИСНОВОК: Касаційний суд підкреслює, що встановлення факту належності правовстановлюючих документів може бути, зокрема, зумовлене:

(а) помилкою у вказівці прізвища, ім`я, по батькові особи, тобто коли особа мала паспортний документ, але в договорі вказано інше прізвище аніж в паспортному документі. В такому разі існує можливість вирішити це питання в позасудовому порядку;

(б) отриманням після укладення договору паспортного документу, в якому вказане інше прізвище аніж в договорі. В цьому випадку відсутня можливість вирішити це питання в позасудовому порядку.

 

 

 

Матеріал по темі: «(НЕ)визначення заявником заінтересованої особи у справах окремого провадження»

 

 

Теги: окреме провадження, заявник, заінтересовані особи, встановлення факту, належність правовстановлюючого документу, паспорт, договір, прізвище, змагальність, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Вимірювання швидкості приладом TruCAM – «з рук»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вимірювання швидкості приладом TruCAM в ручному режимі (тримання в руках) законодавством не передбачено

27 серпня 2025 року Восьмий апеляційний адміністративний суд в рамках справи № 441/724/25, пров. № А/857/29469/25 (ЄДРСРУ № 129818671) серед іншого досліджував питання щодо вимірювання інспектором швидкості авто приладом TruCAM – «з рук».

Статтею 40 Закону України «Про Національну поліцію» регламентовано застосування технічних приладів, технічних засобів та спеціалізованого програмного забезпечення.

За змістом ч.1 ст.40 цього Закону поліція для виконання покладених на неї завдань та здійснення повноважень, визначених законом, може застосовувати такі технічні прилади, технічні засоби та спеціалізоване програмне забезпечення:

1) фото- і відеотехніку, у тому числі техніку, що працює в автоматичному режимі, технічні прилади та технічні засоби з виявлення та/або фіксації правопорушень;

Технічні прилади та технічні засоби, передбачені пунктом 1 цієї частини, поліція може закріплювати на однострої, у/на безпілотних повітряних суднах, службових транспортних засобах, суднах чи інших плавучих засобах, у тому числі тих, що не мають кольорографічних схем, розпізнавальних знаків та написів, які свідчать про належність до поліції, а також монтувати/розміщувати їх по зовнішньому периметру доріг і будівель.

Отже слід дійти висновку, що даною нормою закону встановлений порядок застосування, зокрема, технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки та засобів фото- і кінозйомки, відеозапису. Так, технічний засіб з виявлення та/або фіксації правопорушень має бути монтований/розміщений по зовнішньому периметру доріг і будівель, закріплені на однострої, службових транспортних засобах. Інших способів використання технічних засобів, а ніж ті, які визначені в ст.40 Закону України «Про Національну поліцію», законодавцем не визначено.

Так, значення слів «монтований/розміщений» в контексті наведеної статті закону слід розуміти так, що технічний засіб має бути або ж вмонтований, або ж розміщений стаціонарно (статично), що виключало б можливість його руху (механічного (регулярного чи випадкового) коливання предмета навколо точки рівноваги) під час вимірювання швидкості. При цьому, використання технічного засобу в ручному режимі (тримання в руках) законодавством не передбачено. 

ВИСНОВОК: Прилад TruCam при проведенні фіксації швидкості певного транспортного засобу не може триматися руками інспектора поліції, а повинен бути стаціонарно вмонтованим, що доводиться приписами ст. 40 Закону України «Про Національну поліцію» №580-VIII, в якій зазначено, що поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, з метою забезпечення правил дорожнього руху.

Аналогічні позиції викладені у постановах Шостого апеляційного адміністративного суду від 24.01.2024 у справі №758/8181/23 та Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21.01.2021 у справі №157/703/20.

Однак:

1) Колегія П`ятого апеляційного адміністративного суду у справі № 766/16657/21 прийшла до висновку, який визначено у постанові від 11 січня 2022 року, про те, що у відповідності до листа ДП «Всеукраїнський державний науково-виробничий центр стандартизації, метрології, сертифікації та захисту прав споживачів» від 01.10.2019р. за №22-38/49, лазерний вимірювач «TruCAM» відноситься саме до ручних вимірювачів швидкості транспортних засобів, тобто, конструктивно створений в першу чергу, саме для тримання його в руках під час вимірювань.

Окрім основного («ручного режиму роботи»), даний лазерний вимірювач швидкості також може бути встановлений на триногу.

При цьому, у даному конкретному випадку, порушення позивачем ПДР України зафіксовано пристроєм вимірювання швидкості «TruCAM» в ручному режимі, а не в автоматичному, а тому вимоги ч.2 ст.40 Закону №580-VIII не розповсюджуються на спірні відносини.

Приписи ч.2 ст.40 вказаного Закону щодо розміщення інформації на видному місці стосується лише розміщеної автоматичної фототехніки і відеотехніки.

2) У постанові П`ятого апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2024 року у справі № 509/5599/24 зазначено наступне:

«…. з листа ДП «Укрметртестстандарт» від 01.10.2019 року за №22-38/49 вбачається, що лазерний вимірювач «TruCAM LTI 20/20» відноситься до ручних вимірювачів швидкості транспортних засобів, тобто конструктивно створений для утримання в руках під час вимірювань. Крім основного, ручного режиму роботи, вимірювач TruCAM також може бути встановлений на триногу для проведення вимірювань швидкості руху ТЗ в автоматичному режимі.

Тобто, лазерний вимірювач TruCAM має можливість працювати у двох режимах, утриманням в руках під час вимірювання швидкості руху ТЗ або розміщенням на триногі, саме в цих режимах вказаний вимірювач проходив тестування, ліцензування та сертифікацію, був признаним таким, що відповідає стандартам та правильно вимірює швидкість руху ТЗ в обох режимах.

Таким чином, інспектор поліції має право здійснювати вимірювання швидкості руху т.з. лазерним вимірювачем швидкості руху TruCAM ІІ LTI 20/20 тримаючи його у руках, та без встановлення інформаційного знаку».

 

 

  

Матеріал по темі: «Прилад TruCam не може триматися руками інспектора поліції»

 

 

 

 

 

Теги: TruCam, трукам, радар, вимірювач швидкості, перевищення швидкості, превышение скорости, штаф, судебная практика, Адвокат Морозов

Зупинення виконання судового рішення про виключення з військового обліку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законність зупинення виконавчого провадження щодо примусове виконання судового рішення про виключення з військового обліку в ТЦК

11 вересня 2025 року Хмельницький окружний адміністративний суд в рамках справи № 560/14395/25 (ЄДРСРУ № 130173330) досліджував питання законності зупинення виконавчого провадження щодо примусове виконання судового рішення про виключення з військового обліку в ТЦК.

Так, підставою зупинення вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні є  п. 10-2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про виконавче провадження».

За змістом частини 1 статті 13 Закону України «Про виконавче провадження», під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Абзацами 22, 23 пункту 10-2 Закону України «Про виконавче провадження», визначено, що зупиняється у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, вчинення виконавчих дій у виконавчих провадженнях з виконання рішень (крім рішень за позовами фізичних осіб про стягнення заробітної плати, грошового забезпечення військовослужбовців, його перерахунку, щодо забезпечення військовослужбовців житлом), боржниками за якими є підприємства оборонно-промислового комплексу, визначені в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, органи військового управління, з`єднання, військові частини, вищі військові навчальні заклади, військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти, установи та організації, які входять до складу Збройних Сил України, рішень про стягнення з фізичної особи заборгованості за житлово-комунальні послуги на території територіальних громад, що належать до територій, на яких ведуться активні бойові дії, або тимчасово окупованих територій відповідно до переліку, затвердженого центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань тимчасово окупованої Російською Федерацією території України, або якщо стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги здійснюється щодо нерухомого майна, яке є місцем постійного проживання такої фізичної особи і було знищено або пошкоджено внаслідок воєнних (бойових) дій.

Відповідно до п.1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 №154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Втім, статтею 129-1 Конституції України регламентовано, що судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Отже, судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень.

Таким чином судовий акт, який набрав законної сили, підлягає обов`язковому та безумовному виконанню стороною, на яку покладено такий обов`язок.

Це означає, що учасник справи, якому належить виконати судовий акт, повинен здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому статтею 8 Конституції України принципу верховенства права.

У пункті 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до положень Конституції України судові рішення є обов`язковими до виконання; обов`язковість рішень суду є однією із основних засад судочинства, яка гарантує ефективне здійснення правосуддя; виконання всіма суб`єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової.

Таким чином Конституцією України гарантовано, що в умовах воєнного стану не може бути обмежено право особи на судовий захист, який включає в себе і право на виконання судового рішення.

Примусове виконання рішень покладається, зокрема, на органи державної виконавчої служби (державних виконавців).

В свою чергу невчинення державним виконавцем у повному обсязі виконавчих дій та всіх належних заходів, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», для примусового виконання рішення суду, порушує, перш за все, право особи на судовий захист, передбачене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також принцип обов`язковості судового рішення.

Частиною 3 статті 14 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів» визначено, що актуалізація бази даних Реєстру здійснюється на підставі відомостей, що вносяться органами ведення Реєстру, а також шляхом електронної інформаційної взаємодії (обміну відомостями) між Реєстром та інформаційно-комунікаційними системами, реєстрами (у тому числі публічними), базами (банками) даних, держателями (розпорядниками, адміністраторами) яких є державні органи, передбачені цією частиною.

У свою чергу, ч. 8 ст. 5 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів» органами ведення Реєстру є Міністерство оборони України, районні (об`єднані районні), міські (районні у місті, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, Центральне управління Служби безпеки України та регіональні органи Служби безпеки України, відповідні підрозділи розвідувальних органів України.

Зважаючи на те, що на даний час в Україні діє особливий період (режим воєнного стану та оголошена мобілізація) вирішення питання про внесення відомостей до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів АІТС «ОБЕРІГ» про виключення з військового обліку є актуальним саме на час дії такого періоду, та після його закінчення втрачає будь-який сенс.

Отже,  право на позивача на оскарження рішень, дій чи бездіяльності, в тому числі територіального центру комплектування та соціальної підтримки, не підлягає обмеженню в умовах воєнного стану, як і право на виконання судового рішення, оскільки гарантується Конституцією України, а тому невиконання ухваленого в даному випадку на користь позивача судового рішення фактично нівелює гарантії судового захисту для позивача.

ВИСНОВОК: Отже, положення пункту 10-2 Закону України «Про виконавче провадження» в частині зупинення у період дії воєнного стану в Україні вчинення виконавчих дій щодо виключення з військового обліку в ТЦК  не підлягають застосуванню під час виконання виконавчого провадження, оскільки суперечать нормам Конституції України та порушують право позивача на судовий захист та виконання судового рішення.

Аналогічна правова позиція викладена 16 липня 2025 року Одеським окружним адміністративним судом у справі № 420/19717/25 (ЄДРСРУ № 128892259).

 

Матеріал по темі: «Несвоєчасне вручення повістки про розгляд адміністративної справи в ТЦК»

 

 

Теги: виконавче провадження, зупинення виконавчих дій, ТЦК, зупинення у період воєнного стану, виключення з військового обліку, державний виконавець, Верховна Рада, закон, Адвокат Морозов

 

Встановлення вини у разі закриття адмінсправи по строкам притягнення до відповідальності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення вини або невинуватості  у разі закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення з підстав закінчення строків, передбачених статтею 38 КУпАП

Згідно зі ст.7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом.

В розумінні ЄСПЛ справи про адміністративні правопорушення є кримінальним провадженням, тому до таких справ за аналогією можливо застосувати принципи кримінального процесу.

А відтак, у справах про адміністративні правопорушення, на які ЄСПЛ поширює кримінально правовий аспект, особа, щодо якої розглядається справа, та потерпілий додатково користуються гарантіями ст.6 Конвенції: право на оскарження судових рішень, право на допомогу перекладача, право на виклик та допит свідків, на розумний строк розгляду справи, негайне і достатнє інформування про характер і причини обвинувачення, право на юридичну допомогу, право на безоплатну допомогу захисника (за браком коштів), ін. Крім того, в таких справах діє презумпція невинуватості.

Поширення стандартів кримінального провадження на справи про адміністративні правопорушення, безсумнівно, зумовлює необхідність дотримання особливих вимог до процедури збирання, подання та оцінки доказів, а також до вмотивованості судових рішень, які у разі визнання особи винною повинні містити відповідні достатні мотиви, які дали змогу спростувати презумпцію невинуватості та призначити пропорційне вчиненому покарання.

У рішенні у справі «Олег Колесник проти України» ЄСПЛ вказав, що вимоги пункту 3 статті 6 Конвенції слід розглядати як конкретні аспекти права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, і завдання суду полягає у тому, щоб з`ясувати, чи був увесь зазначений процес, включно зі способом, у який здійснювався збір доказів, «справедливим» у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Тлумачення положень КУпАП, що закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення з підстав закінчення строків, передбачених статтею 38 КУпАП, можливо лише за умови встановлення факту вчинення особою протиправної дії чи бездіяльності, що підпадають під визначені законом ознаки адміністративного правопорушення не відповідає дійсності, оскільки п. 7 ч. 1 ст. 247 КУпАП чітко вказує на обставини, що виключають провадження в справі про адміністративне правопорушення, зокрема провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за обставин  закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених статтею 38 цього Кодексу.

Також, п. 3. Ч. 1 ст. 284 284 КУпАП вказує, що по справі про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить одну з таких постанов: 1) про накладення адміністративного стягнення; 2) про застосування заходів впливу, передбачених статтею 24-1 цього Кодексу; 3) про закриття справи.

На підтримання цієї позиції слід звернути увагу, на Постанову ККС ВС від 18 лютого 2025 року у справі № 712/8174/23 (провадження № 51-2807км24, ЄДРСРУ № 125435248) де чітко вказано, що у результаті закриття кримінального провадження у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України за ініціативою та згодою особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, суд не може і не повинен констатувати факт вчинення цією особою кримінально караного діяння. Адже кримінальний процесуальний закон зобов’язує суд розглянути клопотання сторони захисту про таке звільнення невідкладно. У разі розгляду такого клопотання без проведення повного судового розгляду суд не може констатувати винуватість або навпаки невинуватість особи у вчиненні інкримінованого діяння.

Таким чином, посилання на цитату «…закриття провадження у справі про притягнення до відповідальності за адміністративне правопорушення у зв`язку із закінченням передбачених статтею 38 КУпАП строків накладення адміністративного стягнення не є реабілітацією особи, щодо якої розглядалась справа, тому така обставина не спростовує факт (але і не доводить!!! – примітка авт.) наявності або відсутності вини» викладені в постановах Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 серпня 2019 року у справі № 927/120/18 (ЄДРСРУ № 83692034) та Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 29 квітня 2020 року (справа № 686/4557/18) не є релевантною у справах про притягнення військовозобов’язаних до адміністративної відповідальності.

ВИСНОВОК: Закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених статтею 38 КУпАП виключає провадження в справі про адміністративне правопорушення, а отже не можуть досліджуватися будь-які докази та склад адмінправопорушення, а отже фактично це унеможливлює встановлення наявності або відсутності вини.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Хто має повноваження щодо розгляду справ про порушення військового обліку?»

 

 

#тцк, #військовий_обовязок,  #купап, #військовий_облік, #керівник_ТЦК_ та_СП, #судова_практика,  #Верховний_суд, #закриття_провадження, #закінчення_строків, #встановлення_вини,

Визначення цільового призначення рахунку боржника перед накладенням арешту

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: щодо відсутності у виконавця обов’язку перевіряти цільове призначення рахунків боржника до накладення арешту

14 серпня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/14377/23, адміністративне провадження №К/990/39545/24 (ЄДРСРУ № 129537512) досліджував питання щодо відсутності у виконавця обов’язку перевіряти цільове призначення рахунків боржника до накладення арешту.

Судове рішення є обов`язковим до виконання, й у разі невиконання боржником рішення добровільно, державним або приватним виконавцем здійснюється його примусове виконання у порядку, визначеному Законом №1404-VIII.

Виконавець зобов`язаний вживати передбачених Законом №1404-VІІІ заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Під час вчинення виконавчих дій (здійснення виконавчого провадження) виконавець має право, серед іншого, накладати арешт на кошти боржника, зокрема на кошти, які перебувають на рахунках у банках.

Порядок звернення стягнення на кошти та інше майно боржника визначено статтею 48 Закону №1404-VIII, в якій установлено також перелік рахунків, на кошти на яких накладати арешт заборонено.

При цьому стаття 48 Закону №1404-VIII, як констатував Верховний Суд у постановах, зокрема, від 16 липня 2020 року в справі №1.380.2019.006270, від 10 червня 2021 року в справі №520/4794/2020, від 22 липня 2021 року в справі №280/3860/20, від 18 квітня 2022 року в справі №640/19274/20, установлює невичерпний перелік рахунків, на кошти на яких накладати арешт заборонено, зазначаючи, що законом можуть бути визначені й інші кошти на рахунках боржника, звернення стягнення або накладення арешту на які заборонено.

Згідно із висновками, викладеними Верховним Судом у постановах від 16 липня 2020 року    в справі №1.380.2019.006270 та від 18 квітня 2022 року в справі №640/19274/20, виконуючи рішення суду, виконавець може накладати арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, окрім тих, накладення арешту на які заборонено законом. При  цьому саме банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону №1404-VІІІ, повинен визначити статус коштів рахунку, на якому вони знаходяться, та в разі їхнього знаходження на рахунку, на кошти на якому заборонено накладення арешту, банк зобов`язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із частиною четвертою статті 59 Закону №1404-VІІІ. Також виконавець може самостійно зняти арешт з усіх або частини коштів на рахунку боржника у банківській установі в разі отримання документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом (частина четверта статті 59 Закону №1404-VІІІ).

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, зроблених у постанові від 20 квітня 2022 року в справі №756/8815/20, виконуючи рішення суду, виконавець може накладати арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, окрім тих, накладення арешту на які заборонено законом. При цьому саме банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону №1404-VІІІ, повинен визначити статус коштів і рахунку, на якому вони знаходяться, та в разі знаходження на рахунку коштів, накладення арешту на які заборонено, банк зобов`язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із частиною четвертою статті 59 Закону №1404-VІІІ. Також виконавець може самостійно зняти арешт з усіх або частини коштів на рахунку боржника у банківській установі в разі отримання документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом (частина четверта статті 59 Закону №1404-VІІІ). При цьому передбачене абзацом 2 частини другої статті 59 Закону №1404-VIII зобов`язання виконавця зняти арешт на підставі повідомлення банку не виключає зняття такого арешту на підставі повідомлення боржника, та за наслідками здійснення контролю за правильністю стягнення на підставі наданих звітів про стягнення, оскільки у відповідності до пункту 1 частини четвертої статті 59 цього Закону підставами для зняття виконавцем арешту з майна боржника або його частини є отримання ним документального підтвердження, що звернення стягнення на такі кошти боржника заборонено законом. Для боржника надання вищевказаних підтверджуючих документів є процесуальною можливістю відновити свої права, порушені у зв`язку накладенням незаконного арешту, а для виконавця зняття такого арешту є здійсненням повноважень для усунення спричинених негативних наслідків. Однак це не виключає зобов`язання банку при виконанні приписів державного та/або приватного виконавця окремо від боржника повідомити виконавця про неможливість накладення арешту на грошові кошти боржника у зв`язку з забороною, встановленою законом.

У постановах від 14 серпня 2024 року в справі №338/1125/23 та від 29 січня 2025 року  в справі №279/809/24 Верховний Суд констатував, що саме банк, який виконує постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону №1404-VІІІ, повинен визначити статус коштів і рахунку, на якому вони знаходяться, та в разі їхнього обліковування на рахунку, на кошти на якому заборонено накладення арешту, банк зобов`язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути таку постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із частиною четвертою статті 59 Закону №1404-VІІІ. У разі, якщо банк не повідомив державного виконавця, що рахунок, на якому знаходяться кошти боржника, є рахунком зі спеціальним режимом використання, то дії державного виконавця щодо накладення арешту на кошти на цьому банківському рахунку та їхнє подальше списання не можна вважати протиправними.

ВИСНОВОК: Отже, за сформованою судовою практикою, Закон №1404-VІІІ не покладає на виконавця обов`язку здійснювати попереднє дослідження цільового призначення кожного банківського рахунку боржника до накладення арешту. Частина третя статті 52 указаного Закону такий обов`язок покладає на банк - саме він повинен перевірити, чи підпадає рахунок під спеціальний режим, і в разі виявлення цільового призначення, яке виключає арешт коштів, зобов`язаний повідомити виконавця та повернути постанову про арешт коштів боржника  без виконання.

Водночас обов`язок виконавця полягає у знятті арешту з коштів на рахунку боржника саме за умови надання документального підтвердження, що відповідний рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом, банком або боржником.

 

 

 

Матеріал по темі: «Заборона звернення стягнення та накладення арешту на кошти та рахунки боржника»

 

 

 

 

Теги: накладення арешту на рахунок боржника, призначений для виплати заробітної плати, інших виплат працівникам, підстави для зняття виконавцем арешту, арешт рахунків, судова практика, Адвокат Морозов

Перетинання державного кордону для військовозобов’язаних осіб

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, документальне оформлення та судова практика Верховного суду щодо перетинання державного кордону для військовозобов’язаних осіб 

Відповідно до частини першої статті 33 Конституції України кожному гарантується право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, що встановлюються законом.

З огляду на введення в Україні воєнного стану, гарантоване частиною першою статті 33 Конституції України конституційне право на свободу пересування зазнало тимчасових обмежень в силу дії особливого правового режиму воєнного стану в країні, що узгоджується з вимогами статті 64 Основного Закону.

Відповідно пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Указом № 64/2022 введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №2102-IX, який у подальшому був продовжений Указами Президента України і діє на даний час.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 8 Закону №389-VIII військове командування разом з іншими органами влади має право встановлювати особливий режим в`їзду і виїзду громадян, зокрема обмежувати свободу пересування військовозобов`язаних осіб.

За приписами частини 2 статті 9 Закону №389-VIII Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, військове командування, військові адміністрації, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування здійснюють повноваження, надані їм Конституцією України, цим та іншими законами України.

Частинами першою-другою статті 20 Закону №389-VIII передбачено, що правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону. В умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України.

Відповідно до пункту 2 Указу № 64/2022 військовому командуванню (зокрема, Державні прикордонній службі України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування доручено запроваджувати та здійснювати передбачені Законом №389-VIII заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

Пунктом 3 Указу №64/2022 визначено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України (у тому числі право на вільне залишення території України), а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону №389-VIII.

ВИСНОВОК № 1: Отже, право особи на вільний перетин державного кордону України, згідно з положеннями Конституції України та законодавчих норм, може бути обмежено в умовах воєнного стану.

 

***

Зі змісту Закону №2232-XII вбачається, що на військову службу за призовом під час мобілізації приймаються громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років.

Статтею 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі Закон №3543-XII) передбачені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації, які передбачають, серед іншого, з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період (абзац другий частини першої цієї статті).

У той же час статтею 23 Закону №3543-XII передбачена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації.

Водночас цей Закон не встановлює переліку документів, якими особа, яка має відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, підтверджує свій відповідний статус.

Верховний Суд у постанові від 18 квітня 2024 року у справі №260/2850/22 наголосив, що приписи Закону №389-VIII, Закону №2232-XII, Закону №3543-XII, Закону України «Про прикордонний контроль» (далі Закон №1710-VI), Правил ґрунтуються на тому, що право громадянина на перетин кордону має бути підтверджено певними документами, які дають уповноваженій службовій особі Держприкордонслужби прийняти обґрунтоване рішення.

Порядок перетинання громадянами України державного кордону визначений у Правилах, згідно з пунктом 2 яких у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону особа, крім паспорта, повинна мати також документи, що підтверджують підстави для виїзду.

Пункт 2-6 Правил визначає, що у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.

За змістом пункту 12 Правил № для здійснення прикордонного контролю громадяни подають уповноваженим службовим особам підрозділу охорони державного кордону паспортні, а у випадках, передбачених законодавством, і підтверджуючі документи без обкладинок і зайвих вкладень. Паспортні та підтверджуючі документи громадян, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами підрозділу охорони державного кордону з метою встановлення їх дійсності та належності громадянину, який їх пред`являє. З метою перевірки паспортних та підтверджуючих документів уповноважені службові особи Держприкордонслужби безоплатно, зокрема шляхом електронної інформаційної взаємодії, у встановленому законодавством порядку одержують інформацію, у тому числі з інформаційних (автоматизованих), інформаційно-комунікаційних систем і довідкових систем, реєстрів і банків даних, держателем (адміністратором) яких є органи державної влади або органи місцевого самоврядування, зокрема інформацію з обмеженим доступом. Використання такої інформації здійснюється із дотриманням законодавства про захист персональних даних. У ході перевірки документів під час виїзду з України з`ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон.

Відповідно статті 1 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів» (далі Закон №1951-VIII) єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів - інформаційно-комунікаційна система, призначена для збирання, зберігання, обробки та використання даних про призовників, військовозобов`язаних та резервістів, створена для забезпечення військового обліку громадян України.

Згідно з статтею 3 Закону №1951-VIII основними засадами ведення Реєстру, серед іншого, є:

1) обов`язковість та своєчасність внесення до Реєстру передбачених цим Законом відомостей про призовників, військовозобов`язаних та резервістів;

2) повнота та актуалізація відомостей Реєстру про призовників, військовозобов`язаних та резервістів.

Оформлення документів військового обліку громадян України здійснюється з використанням засобів Реєстру.

До Реєстру вносяться, обробляються та зберігаються в базі даних Реєстру такі відомості: персональні дані призовників, військовозобов`язаних та резервістів (пункт 1 частини першої статті 6 Закону №1951-VIII).

Відповідно до частини першої статті 7 Закону №1951-VIII до персональних даних призовника, військовозобов`язаного та резервіста належать, зокрема:

17-1) відомості про результати медичних оглядів, що проводяться з метою визначення придатності до виконання військового обов`язку;

34) відомості про наявність права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.

Таким чином, враховуючи вимоги наведених правових норм, факт тимчасової непридатності до військової служби має бути відображений у Єдиному реєстрі.

Отже, необхідними умовами для виїзду за кордон військовозобов`язаних громадян України є:

- дійсний документ, визначений статтею 2 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» (далі Закон №3857-XII) та документи, необхідні для в`їзду до держави прямування, транзиту;

- відсутність підстав для тимчасового обмеження у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону №3857-XII;

- в умовах воєнного стану документальне підтвердження належності до категорії громадян України щодо яких не застосовуються обмеження у праві виїзду за межі території України (відповідні документи, які свідчать про звільнення від призову на військову службу під час мобілізації). Аналогічний за змістом висновок викладений Верховним Судом у постанові від 11 серпня 2025 року у справі №640/21967/22.

У справі № 260/4205/22 (постанова від 26 червня 2025 року) Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій в частині того, що з моменту початку війни в Україні діє правовий режим воєнного часу, а територіальні центри комплектування є відповідальними за ведення військового обліку та видачу військово-облікових документів. Військовий квиток, тимчасове посвідчення або приписне - єдині документи, що підтверджують належність до військового обов`язку. Лише на підставі таких документів прикордонники можуть оцінити правомірність перетину кордону. При цьому право на відстрочку від мобілізації саме по собі не дає автоматичного права на виїзд з України.

Військово-обліковий документ є документом, що визначає належність його власника до виконання військового обов`язку, який оформляється (створюється) та видається громадянину України, який є призовником, військовозобов`язаним або резервістом, у тому числі, якщо він був виключений з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів.

З огляду на усталену практику Верховного Суду у категорії справ щодо надання оцінки правомірності відмови у перетинанні державного кордону України під час воєнного стану слід зазначити, що у вказаний час громадяни України для перетину державного кордону повинні мати та надати на паспортному контролі не тільки дійсний паспортний документ, але і відповідний документ, який свідчить про звільнення від призову на військову службу під час мобілізації, що відповідатиме вимогам Закону №3543-XII та Правил.

Верховний Суд вже неодноразово досліджував питання законності обмеження права громадянина України на виїзд за кордон в умовах воєнного стану, зокрема наявності достатніх правових підстав для відмови у перетинанні державного кордону у разі непред`явлення підтверджуючих документів, передбачених законодавством на підставі пунктів 2-1, 2-6 Правил.

До прикладу, у справі № 380/572/23 Верховний Суд дійшов висновку, що в умовах воєнного стану, з урахуванням передбачених законом обмежень, для перетину державного кордону громадяни України повинні мати не лише дійсні паспортні документи, але й, у передбачених випадках, додаткові підтверджуючі документи, що підтверджують підстави виїзду.

Обмеження певних категорій громадян у праві виїзду за кордон під час воєнного стану певною мірою є втручанням у приватне життя особи в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, однак таке втручання прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну мету (постанова Верховного Суду від 9 березня 2023 року у справі № 600/2520/22-а).

Той факт, що Закон №3857-XII не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, не означає, що такі обмеження до вказаної категорії осіб не можуть застосовуватися на підставі Закону №389-VIII та Закону №3543-XII, які є спеціальними для цього періоду. Водночас, застосовуючи критерії статті 2 КАС Верховний Суд дійшов висновку, що враховуючи першочерговий пріорітет публічного інтересу, обумовлений безпрецедентним масштабом загрози для суверенітету та незалежності України, спосіб реалізації державою у тих умовах прав, свобод та інтересів її громадян визначався потребою мобілізації оборонних людських та матеріальних ресурсів для забезпечення захисту державності, а тому є співмірним із застосованим до позивача обмеженням та не є свавільним (постанова Верховного Суду від 17 серпня 2023 року в справі № 380/7792/22).

У постанові від 31 серпня 2023 року (справа № 380/572/23) Верховний Суд дійшов висновку, що в умовах воєнного стану на підставі спеціальних законів - Закону №389-VIII та Закону №3543-XII - можуть застосовуватися обмеження права громадян на виїзд з України, навіть якщо Закон №3857-XII таких обмежень прямо не містить.

У справі № 380/572/23 Верховний Суд, оцінюючи доводи касаційної скарги щодо порушення конституційних прав і гарантій, а також прав, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, звернув увагу на те, що Україна офіційно повідомила про тимчасовий відступ від окремих міжнародних зобов`язань у зв`язку з воєнним станом.

Так, Україна офіційно повідомила ООН і іноземні держави про тимчасове відступлення від деяких міжнародних зобов`язань, зокрема щодо свободи пересування (стаття 33 Конституції України, стаття 2 Протоколу № 4 до Конвенції), у зв`язку з воєнним станом. Водночас навіть в умовах війни держава зобов`язана діяти в межах Конституції та законів і поважати права людини. Суд підкреслив, що баланс між правами громадян і потребами національної безпеки має досягатися у спосіб, який відповідає принципу верховенства права. В умовах воєнного стану обмеження права на виїзд були виправдані пріоритетом публічного інтересу та не були свавільними.

Приписи статті 3 Закону №3857-XII визначають загальні процедури прикордонного контролю, серед яких, зокрема, передбачено, що громадяни України перетинають державний кордон у пунктах пропуску після пред`явлення одного з документів, передбачених статтею 2 цього Закону (паспорт для виїзду за кордон, дипломатичний або службовий паспорт, посвідчення особи моряка чи члена екіпажу, посвідчення на повернення в Україну).

Аналогічні положення містить Закон № 1710-VI, згідно зі статтями 6 та 14 якого перетин державного кордону дозволяється лише за умови пред`явлення дійсних паспортних документів та, у передбачених випадках, інших документів, що підтверджують право особи на виїзд. Рішення про відмову в пропуску приймається уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України та оформлюється у встановленому порядку.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону № 1710-VI прикордонний контроль - це державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.

Відповідно до статті 10 Закону № 1710-VI органи охорони державного кордону безпосередньо виконують поставлені перед Державною прикордонною службою України завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону України.

Прикордонний загін є основною оперативно-службовою ланкою Державної прикордонної служби України, на яку покладаються охорона певної ділянки державного кордону самостійно чи у взаємодії з іншими органами охорони державного кордону та Морською охороною, забезпечення дотримання режиму державного кордону і прикордонного режиму, а також здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України та до тимчасово окупованої території і з неї осіб, транспортних засобів, вантажів.

За приписами статті 14 Закону № 1710-VI іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону №3857-XII, відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.

ВИСНОВОК № 2: Таким чином, наявність правових підстав для виїзду без належного відображення її результатів у військово-облікових документах та Єдиному реєстрі не є достатньою правовою підставою для реалізації права на перетин державного кордону України під час дії правового режиму воєнного стану.

 

 

 

Матеріал по темі: «Окрема думка Судді Верховного суду щодо перетинання державного кордону в воєнний час»

 

 

 

Теги: прикордонна служба, перетинання кордону, виїзд чоловіків за кордон, підтверджуючі документи, мобілізація, звільнення від військової служби, Адвокат Морозов