Судова практика
Верховного суду щодо різниці між фіктивним та фраудаторним (на шкоду
кредиторам) правочинами
10
червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати
Касаційного цивільного суду в рамках справи №
754/9834/18, провадження № 61-7827св20 (ЄДРСРУ № 97565747) та від
10 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
господарського суду в рамках справи № 904/2981/20 (ЄДРСРУ № 97597925)
досліджували питання фіктивності правочинів.
Одним
із способів захисту цивільних прав та інтересів відповідно до статті 16 ЦК
України є визнання правочину недійсним.
Згідно
з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які
встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього
Кодексу.
В
силу частин першої - третьої, частини п`ятої статті 203 ЦК України зміст
правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного
законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє
правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення
учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що
обумовлені ним.
Правочин
є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він
не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
За
частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не
встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує
його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути
визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Виділяються
наступні критерії визначення заінтересованості позивача в оспорюваному
договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо
порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові
інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа
отримує що-небудь в результаті проведення реституції (права, майно).
Виходячи
з наведених норм при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного
правочину, судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції
правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав
недійсності правочину, передбачених законом, але й визначитися, чи було
порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке
саме право порушене та в чому полягає порушення.
Відповідно
до частин першої, другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який
вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим
правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Правові
наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами
(частина третя статті 234 Цивільного кодексу України).
Фіктивний
правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не
мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним
правочином. Таким може бути
визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений.
Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину,
суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без
застосування будь-яких наслідків. У разі, коли на виконання правочину було
передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме
лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його
фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення
судом умислу його сторін.
З
урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи
припинення цивільних прав та обов`язків, він не створює цивільно-правових наслідків
незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.
Для
визнання зобов`язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявність
наступних умов: вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на
вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути у сторін до
моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність
правових наслідків, обумовлених договором. Відсутність хоча б однієї з цих умов
не дає підстав стверджувати, що зобов`язання вчинялося фіктивно. У фіктивних
правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.
У
розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути
притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася
досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним.
Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі
учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його
вчинення.
Основними
ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення
угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів
учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування
справжніх намірів учасників правочину.
Отже,
фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин
лише «про людське око», знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи
фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином.
Аналогічна
правова позиція викладена, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду
від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц та
Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від
07.12.2018 у справі № 910/7547/17.
В
постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду
від 20.06.2019 у справі № 522/8158/15-ц
зроблено висновок, що визнання судом недійсним договору у зв`язку з його
фіктивністю має свої особливості, а саме: у фіктивних правочинах внутрішня воля
сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його,
знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Позивач, який вимагає визнання
правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру
створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування
фіктивності правочину покладається на позивача.
У
постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року в справі № 583/780/17 (провадження № 61-11198св20) вказано,
що укладення особою, яка заподіяла шкоду, договору дарування майна зі своїм
родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення
на це майно в рахунок відшкодування шкоди відповідно до статей 1166, 1188 ЦК
України свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо
передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій
особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
У
постанові від 03 липня 2019 року у справі №
369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду
підтримала та конкретизувала висновок, викладений у постанові Верховного Суду у
складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28
лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц
(провадження № 61-28761св18) про те, що позивач вправі звернутися до суду із
позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення
звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного
законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання
правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму,
що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як
підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава,
передбачена статтею 228 ЦК України.
У
постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського
суду від 05 липня 2018 у справі № 922/2878/17
зазначено, що «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір
купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для
уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що
набрало законної сили. Укладення боржником, проти якого розпочате судове
провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу, і в першу чергу, з
тривалою відстрочкою платежу, може свідчити про його недобросовісність та
зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий договір купівлі-продажу
може порушити майнові інтереси кредитора і бути направлений саме на недопущення
звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза
реакцією такі дії, які можуть хоч і не порушувати конкретних імперативних норм,
але бути недобросовісними та зводитися до зловживання правом».
У
постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати
Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19)
зроблено висновок, що «договором, що вчиняється на шкоду кредиторам
(фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.
Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому
договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють
кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До
таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з
яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок
боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова),
наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника)».
Відтак
будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання
із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає
бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності
та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на
шкоду кредиторам) (постанови Верховного Суду у справі №405/1820/17
від 24.07.2019, №910/8357/18 від
28.11.2019).
Боржник,
який вчиняє дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності після
виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики діє очевидно
недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. (постанова Верховного
від 20 травня 2020 року по справі № 922/1903/18)
Реалізуючи
право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним
правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в
установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує
(зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити
доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності
від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для
правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права
позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову,
незалежно від інших встановлених судом обставин.
ВИСНОВОК: Фіктивним може бути визнаний будь-який
правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які
встановлені законом для цього виду правочину та направлений на введення в оману
або сторону правочину або будь – яку іншу третю особу, натомість фраудаторний
договір завжди вчиняється виключно на шкоду кредиторам та є різновидом
фіктивних правочинів.
Матеріал по темі: «Фіктивний правочин: ознаки, сторони та тягар доказування»
Теги: фіктивний правочин, фиктивная сделка,
последствия сделки, недействительность сделки, недійсність угоди, наслідки
недійсного правочину, реституція, нікчемний, договір, приховання правочину,
судебная защита, Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар