Податкові спори: реальність здійснення господарської операції

Адвокат Морозов (судовий захист)

Докази та заходи на підставі яких платник податку може довести фактичність здійснення господарської операції або реальність вчинення правочину. Межі повноважень фіскальних органів.

Нещодавно Верховний суд України зробив висновок, що недоведеність фактичного здійснення господарської операції (нездійснення операції) позбавляє первинні документи юридичної значимості для цілей формування податкової вигоди, а покупця - права на формування цієї податкової вигоди навіть за наявності правильно оформлених за зовнішніми ознаками та формою, але недостовірних та у зв'язку з цим юридично дефектних первинних документів, і незважаючи на наявність у платника податку доказів сплати продавцеві вартості товарів/послуг, якщо рух коштів не забезпечений зв'язком з господарською діяльністю учасників цих операцій. (!!!) При цьому відсутність ділової мети також є підставою для відмови у наданні податкової вигоди (Постанова Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 14 березня 2017 р. у справі № 826/757/13-а, ЄДРСРУ № 65537637).

Матеріал по темі: «Юридична значимість первинних документів при фіктивному правочині» 

Постає питання: яким чином або за допомогою яких засобів та доказів платник податку має переконати суд (так, саме суд, а не фіскальний орган) в реальності та фактичності здійснення господарської операції?

Відповідаючи на вказане питання з першу необхідно вказати, що  господарська операція - дія або подія,  яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства (ч. 4. ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»).

Первинний документ -   документ,  який  містить  відомості  про господарську  операцію; (ч. 10 ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»).

В свою чергу, підставою   для   бухгалтерського  обліку  господарських операцій  є  первинні  документи (ч.1 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні).

Отже, фактичне здійснення господарської операції підтверджується наступним: 1) дією або подією; 2) зміною в структурі активів та зобов’язань або власному капіталі ; 3) первинними документи з відомостями про господарську операцію; 4) економічним ефектом (приріст/збиток) у часі.

Між тим, позиція фіскальних органів виражена у листі ДФС від 21.11.2016 р. N 20011/5/99-99-10-01-16 і яка полягає у наступному: висновок про реальність господарської операції для цілей податкового обліку, тобто про відповідність даних, зазначених у первинних документах, об'єктивним обставинам вчинення господарської операції, повинен бути результатом належного аналізу зібраних у справі доказів.

Відповідно до підпункту 14.1.231 пункту 14.1 статті 14 Кодексу розумна економічна причина (ділова мета) - це причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті господарської діяльності.

Зміст поняття розумної економічної причини (ділової мети) передбачає обов'язкову спрямованість будь-якої операції платника податків на отримання позитивного економічного ефекту (!!!).

Надалі у цьому листі йде роз’яснення, що поняття економічного ефекту не розкрито в Кодексі. Однак із загального розуміння характеру економічної діяльності можна дійти висновку, що економічний ефект - це приріст (збереження) активів платника податків та/або їх вартості, а так само створення умов для такого приросту (збереження) в майбутньому.

Разом з тим, ч.1 ст. 42 Господарського кодексу України вказує, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Більше того, ч.1 ст. 44 ГКУ розкриває принципи підприємництва, яке здійснюється на основі: - вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності; - самостійного формування підприємцем програми діяльності; - вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється; - залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом; - встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; - вільного найму підприємцем працівників; -комерційного розрахунку та власного комерційного ризику; - вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; - самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

ВАЖЛИВО: Повертаючись до листа ДФС: … «при цьому необов'язково, аби економічний ефект спостерігався негайно після вчинення операції. Не виключено, що такий ефект настане в майбутньому. Також не виключено, що в результаті об'єктивних причин економічний ефект може не настати взагалі. Зокрема, операція може виявитися збитковою, і це є один із варіантів нормального перебігу подій при здійсненні господарської діяльності.

Проте із визначеного Кодексом поняття ділової мети випливає, що обов'язково повинен бути намір платника податків отримати відповідний економічний ефект, тобто господарська операція принаймні теоретично (за умови досягнення поставлених завдань) має передбачати можливість приросту або збереження активів чи їх вартості.

Якщо ж та чи інша операція не зумовлена розумними економічними причинами (позбавлена ділової мети), то такі операції не є вчиненими в межах господарської діяльності, а отже, їх наслідки, не зумовлені діловою метою, не підлягають відображенню в податковому обліку».

Постає наступне питання: «Чи наділений орган ДФС, в силу приписів ст. ст. 42 та 44 ГКУ, встановлювати та/або визначати «розумні економічні причини» (ділову мету) того чи іншого правочину при здійсненні підприємцем господарської діяльності?».

Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Це передбачається, зокрема, положеннями конституції про те, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними, непорушними (ст. 21), що права і свободи людини і громадянина визначаються виключно законами України (ст. 92) тощо.

Будь-які прогалини, колізії та інші недоліки в законах мають тлумачитися і використовуватися лише на користь особи. Ніщо не може бути підставою і ніхто не може примусово робити те, що не передбачено законодавством.

Отже, вплив (особливо примус) з боку держави на особу та суспільство в цілому мусить бути мінімальним, що можливо лише за умови діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування виключно в межах закону.

Відповідно до п.п. 1.1. ст. 1  ПКУ Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Законодавець, для узгодженості та систематизації  прав контролюючих органів (в даному випадку податкових), у ст. 20 Податкового кодексу України «Права контролюючих органів», надав їх вичерпний перелік.

Матеріал по темі: «Повноваження податкового органу щодо звернення до суду. Способи захисту платника податків.» 

Зокрема п.п. 20.1.30. п. 20.1 ст . 20 ПКУ передбачено право фіскального органу  звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов’язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

ВИСНОВОК: Отже на мій погляд, орган ДФС, в силу приписів ст. ст. 42 та 44 ГКУ (мета та принципи підприємництва), ст. 20 ПКУ (права фіскальних органів) та  ч. 1 ст. 2 КАС України (завдання адміністративного судочинства), не наділений правом визначати «розумність економічної причини» (ділову мету) того чи іншого правочину при здійсненні підприємцем господарської діяльності, фактично підміняючи функції суду.

Лише за наявності ознак недійсності або фіктивності правочину (реєстрація підприємства на підставну особу, за підробленими, втраченими, позиченими або викраденими документами, документами померлих осіб, за вигаданою юридичною адресою; внесення в установчі документи неправдивих даних про засновників і керівників підприємства або про інші обставини; залучення до протиправної діяльності у формі призначення на посаду керівника реально існуючого громадянина із специфічним соціальним статусом (малозабезпечені, психічно хворі тощо); відсутність ознак діяльності фірми, зазначеної в установчих документах; короткий термін існування підприємства; відсутність руху коштів підприємства на його банківських рахунках або, навпаки, занадто великий обсяг фінансових операцій на банківських рахунках підприємства, яке лише нещодавно зареєструвалось) у  фіскального органу  є право звернутися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов’язаних із визнанням правочинів недійсними.

Між тим частиною 2 статті 71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Однак і платник податку, захищаючись в судовому провадженні та опираючись на вимоги діючого законодавства та відповідну судову практику, повинен довести в суді фактичність здійснення господарської операції і підтвердити це останній має наступним: 1) дією або подією (правочин, угода); 2) зміною в структурі активів, зобов’язань або власному капіталі (бухгалтерський/податковий облік, рух та зміна активів, тощо); 3) первинними бухгалтерськими документи з відомостями про господарську операцію (накладні, ордери, відомості, тощо); 4) економічний ефект (приріст/збиток) у часі.

Теги: фіктивний правочин, реальність господарської операції, фіктивний контрагент, податкова перевірка, ділова мета, акт перевірки, оскарження податкового повідомлення-рішення, ПКУ, ППР, НУР, податкова вимога, судовий захист, Адвокат Морозов

Транспортний податок 2015 р.

Адвокат Морозов (судовий захист)

СУД: підстави для справляння транспортного податку у 2015 році відсутні. Законодавчою перешкодою для цього є приписи пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України.

Вищий адміністративний суд України від 30.03.2017 р. у справі № К/800/4451/16 - підстави для справляння транспортного податку у 2015 році відсутні. Законодавчою перешкодою для цього є приписи пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України.

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів Законом України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 року № 71-VIII (далі - Закон щодо реформи) було запроваджено новий місцевий податок, а саме податок на майно, який складається з трьох різновидів: 1) транспортний податок та 2) податок на майно, відмінне від земельної ділянки та 3) плата за землю.

Законом щодо реформи було запроваджено низку правових норм, що врегулювали питання справляння місцевих податків.

Згідно із п. 10.2 ст. 10 Податкового кодексу України (далі - ПК України), в редакції Закону щодо реформи, місцеві ради обов'язково установлюють єдиний податок та податок на майно (в частині транспортного податку та плати за землю).

Відповідно до п. 12.3 ст. 12 ПК України сільські, селищні, міські ради та ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Зі змісту наведених законодавчих норм випливає, що встановлення податку на майно, зокрема в частині транспортного податку, є безумовним обов'язком місцевої ради, який повинен бути виконаний шляхом прийняття відповідного рішення.

Одночасно пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України визначено порядок опублікування та застосування рішень місцевої ради про встановлення місцевих податків. Зазначені рішення офіційно оприлюднюються відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

ВАЖЛИВО: Наведеною нормою передбачено обов'язок місцевої ради опублікувати рішення про встановлення місцевого податку, а також наслідки несвоєчасного опублікування відповідного рішення. Причому норма розрізняє період опублікування рішення ради (це період, який передує плановому), плановий період (у якому планується встановити місцевий податок) і наступний період, (тобто період, який є наступним за плановим).

Кожен із цих періодів має самостійне правове значення. При цьому такі періоди не можуть співпадати в часі. Зокрема, не може бути плановим період, у якому було прийняте та опубліковане відповідне рішення ради. Плановим у будь-якому разі може бути лише той період, який є наступним після періоду опублікування рішення ради.

Якщо таке рішення не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.

(!!!) В ситуації із запровадженням транспортного податку на 2015 рік відповідні норми Закону щодо реформи набрали чинності з 01.01.2015 року. Отже, лише в 2015 році місцеві ради отримали повноваження і одночасно набули обов'язку щодо встановлення транспортного податку. Відповідно, лише після цієї дати місцеві ради мали юридичні підстави для прийняття рішення про встановлення транспортного податку.

При цьому, виходячи з неможливості збігу між періодом опублікування рішення та плановим періодом, в 2015 році не можна було визначити плановим періодом 2015 рік.

Плановим відповідно до норми пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України є період після того, в якому приймається відповідне рішення ради.

ВИСНОВОК: Отже, рішення місцевих рад щодо транспортного податку, прийняті у 2015 році, могли встановлювати плановим лише 2016 рік.

Таким чином, з урахуванням норми пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України рішення місцевих рад стосовно транспортного податку, прийняті в 2015 році та опубліковані протягом січня-лютого 2015 року, не могли бути застосовані в 2015 році. Такі рішення могли передбачати плановим лише 2016 рік, і саме з цього періоду транспортний податок міг вважатися встановленим місцевою радою.

При цьому факт прийняття Верховною Радою України і набрання чинності Закону щодо реформи, а так само обов'язковість для місцевих рад впровадити транспортний податок, не може заперечувати необхідність встановлення цього податку саме рішенням місцевих рад, оскільки встановлення місцевих податків є виключною компетенцією саме місцевих рад, як це визначено п. 10.2 ст. 10 ПК України.

Тобто, Верховна Рада України не може підміняти власними повноваженнями компетенцію місцевих рад щодо встановлення місцевих податків.

Підтвердженням цього може слугувати п. 4 Прикінцевих положень Закону щодо реформи. Цим пунктом було рекомендовано органам місцевого самоврядування у місячний термін з дня опублікування цього Закону переглянути рішення щодо встановлення на 2015 рік податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів житлової нерухомості, а також прийняти та оприлюднити рішення щодо встановлення у 2015 році податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів нежитлової нерухомості, податку на майно (в частині транспортного податку) та акцизного податку з реалізації суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів.

Отже, Прикінцеві положення Закону щодо реформи рекомендували встановити місцевим радам транспортний податок на 2015 рік у 2015 році. Проте така рекомендація не може розглядатися як скасування чинної норми пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України, яка імперативно врегульовує порядок опублікування і застосування рішення місцевої ради про встановлення місцевого податку.

Таким чином, навіть прийняті на рекомендацію Верховної Ради України рішення місцевих рад не можуть застосовуватися інакше, ніж це передбачено пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України.

Разом із тим, Податковим кодексом України встановлено спеціальні правові наслідки невиконання місцевою радою свого обов'язку щодо встановлення тих місцевих податків, запровадження яких є обов'язковим.

Згідно з пп. 12.3.5 п. 12.3. ст. 12 ПК України у разі якщо сільська, селищна, міська рада або рада об'єднаних територіальних громад, що створена згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів, що є обов'язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю.

Зі змісту наведеної норми чітко вбачається, що її диспозиція (тобто справляння невстановленого обов'язкового місцевого податку в розмірі мінімальної ставки) застосовується за наявності відповідної гіпотези, тобто в разі, якщо відповідне рішення місцевої ради не було прийнято.

При цьому з системного аналізу норм ст. 12 ПК України випиває, що в пп. 12.3.5  п. 12.3 ст. 12 ПК України йдеться саме про те рішення, яке передбачено попереднім підпунктом, а саме пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України.

Отже, для застосування наслідків, передбачених пп. 12.3.5 п. 12.3 ст. 12 ПК України, повинна мати місце протиправна бездіяльність місцевої ради щодо неприйняття обов'язкового рішення про встановлення місцевого податку, зокрема, транспортного.

В свою чергу, відповідна бездіяльність може виникнути лише після того, як сплинуть строки, протягом яких місцева рада має прийняти рішення про встановлення обов'язкового для справляння місцевого податку.

Очевидно, що такими строками є період, передбачений пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України - тобто період прийняття рішення, який завжди передує плановому і не може з ним збігатися.

Наведене безпосередньо передбачено пп. 12.4.3 п. 12.4 ст. 12 ПК України, згідно з яким до повноважень сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, щодо податків та зборів належать, зокрема, до початку наступного бюджетного періоду прийняття рішення про встановлення місцевих податків та зборів, зміну розміру їх ставок, об'єкта оподаткування, порядку справляння чи надання податкових пільг, яке тягне за собою зміну податкових зобов'язань платників податків та яке набирає чинності з початку бюджетного періоду.

ВАЖЛИВО: Отже, рішення місцевої ради про встановлення місцевих податків приймається до початку наступного бюджетного періоду і набирає чинності з наступного бюджетного періоду. При цьому відповідно до п. 12.5 ст. 12 ПК України офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України. Тому за умови дії пп. 12.3.4  п. 12.3 ст. 12 ПК України рішення місцевої ради щодо встановлення місцевого податку не може набрати чинності в тому самому бюджетному періоді, в якому воно прийняте. В свою чергу, з урахуванням п. 10.2 ст. 10 ПК України юридичний факт встановлення місцевого податку місцевою радою відповідним рішенням має передувати його справлянню.

При цьому з урахуванням змісту норм ПК України Верховна Рада України не є уповноваженою на встановлення місцевих податків, оскільки відповідно до пп. 12.1.2 п. 12.1 ст. 12 ПК України Верховна Рада України лише встановлює перелік місцевих податків та зборів, установлення яких належить до компетенції сільських,   селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад.

Отже, сама собою наявність у ПК України  норм, які регулюють правила справляння транспортного податку, не є підставою для його справляння за відсутності відповідного рішення місцевої ради або якщо не сплинув строк, протягом якого таке рішення мало бути прийняте.

Враховуючи викладене, виключно місцева рада має компетенцію щодо прийняття рішень стосовно встановлення місцевих податків протягом бюджетного періоду, причому таке рішення набуває чинності лише з початку наступного бюджетного періоду, але з урахуванням приписів п. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України.

Відповідно, висновок про те, чи скористалася місцева рада своєю компетенцією щодо встановлення місцевого податку, можна зробити лише після закінчення бюджетного періоду, протягом якого мало бути реалізоване відповідне повноваження. І лише з наступного бюджетного періоду контролюючі органи на підставі пп. 12.3.5 п. 12.3 ст. 12 ПК України можуть розпочати справляння місцевого податку, який місцева рада повинна була встановити згідно з п. 10.2 ст. 10 ПК України, але не встановила.

Для конкретної правової ситуації щодо запровадження транспортного податку у 2015 році період прийняття рішення місцевою радою - це 2015 рік, оскільки саме цього року місцеві ради набули повноважень і одночасно обов'язку встановити транспортний податок.

Разом із тим, плановим у цьому разі залишається виключно 2016 рік, оскільки за змістом пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України період прийняття рішення завжди передує плановому періоду. Тобто, в 2015 році місцеві ради могли встановити транспортний податок лише на 2016, а не на 2015 рік. Отже, і бездіяльність місцевої ради може мати місце лише після закінчення 2015 року, оскільки до цього часу ще невідомо, чи виконає місцева рада свій обов'язок.

ВАЖЛИВО: Відповідно, якщо протягом 2015 року місцеві ради не приймають рішення про встановлення транспортного податку, то виключно з 2016 року (тобто з початку планового періоду) можуть застосовуватися приписи пп. 12.3.5 п. 12.3 ст. 12 ПК України.

Таким чином, незалежно від прийняття або неприйняття рішення місцевою радою у 2015 році транспортний податок міг справлятися не раніше 2016 року.

Крім того, відповідно до пп. 12.3.5 п. 12.3 ст. 12 ПК України місцевий податок підлягає справлянню за мінімальною ставкою.

Разом із цим, транспортний податок у 2015 році передбачав лише одну специфічну ставку податку, яка є базовою - 25 тис. грн. за один автомобіль з об'ємом двигуна понад 3 тис. кубічних сантиметрів.

Натомість ст. 27 ПК України передбачено поняття граничної ставки, до яких належить максимальний або мінімальний розмір ставки за певним податком, встановлений цим Кодексом. Отже, мінімальна ставка є одним із різновидів граничної ставки і протиставляється максимальній ставці. Причому обидва розміри мають бути встановлені саме ПК України.

Водночас, специфічна ставка, передбачена для транспортного податку, не містить шкали ставок від мінімальної до максимальної. Тому єдина ставка транспортного податку одночасно є і мінімальною, і максимальною. В свою чергу, невстановлений місцевою радою податок може справлятися лише в розмірі мінімальної ставки, але не максимальної. Відповідно, зазначений пункт не може поширюватися на місцеві податки, які не мають граничних ставок (тобто не передбачають одночасно і мінімального, і максимального їх розміру).

Виходячи з викладеного, підстави для справляння транспортного податку у 2015 році відсутні. Законодавчою перешкодою для цього є приписи пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 ПК України.

Зазначене підтверджується тією обставиною, що запроваджуючи змінений транспортний податок у 2016 році законодавець обмежив дію пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу України, передбачивши, що ця норма не поширюється на рішення місцевих рід про встановлення місцевих податків на 2016 рік.

В такий спосіб Верховною Радою України було змінено правове регулювання питання запровадження місцевих податків, і зокрема, транспортного податку. Відповідно, усі передбачені пп. 12.3.4 п. 12.3 ст. 12 наслідки, в тому числі послідовність дій місцевих рад щодо прийняття та опублікування рішень про встановлення місцевих податків не застосовуються.

Матеріал по темі: ПОДАТКОВІ СПОРИ: ЗАКОННІСТЬ НАРАХУВАННЯ ТРАНСПОРТНОГО ПОДАТКУ

Теги: транспортний податок, автомобильный налог, налог на авто, налог на транспорт, транспорт, податки, податок на транспорт 2015, судовий захист, Адвокат Морозов

Орендна плата є однією з істотних умов договору оренди землі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховним судом України зроблено правовий висновок щодо визнання недійсності договорів оренди землі з підстав відсутності на момент укладення договорів оренди земельних ділянок нормативно грошової оцінки.

13.03.2017р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права до подібних правовідносин, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-2195цс16 виходили з нижчевикладеного.

Визнання угоди недійсною є одним зі способів захисту прав на землю, передбаченим частиною третьою статті 152 ЗК України.

За положеннями частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відносини, пов’язані з орендою землі для ведення фермерського господарства регулюються відповідними нормами ЦК України, ЗК України, законами України «Про фермерське господарство», «Про оренду землі» та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до положень статей 22, 31, 93, 124 ЗК України землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам для ведення фермерського господарства та використовуватися цим господарством, зокрема, на умовах оренди.

ВАЖЛИВО: За правилом статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється за результатами проведення земельних торгів.

Частинами другою та третьою статті 134 ЗК України визначені випадки, коли земельні торги не проводяться, а передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу. Зокрема, земельні торги не проводяться при передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства.

Отже, стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати інші, ніж установлені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

Разом з тим відносини, пов’язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються крім ЗК України Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2).

(!!!) У таких правовідносинах Закон України «Про фермерське господарство» є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України – загальним.

Так, згідно з абзацом 1 частини першої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

Передача в оренду земельних ділянок здійснюється за договором оренди.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов  договору та вимог земельного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» однією з істотних умов договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного суду України від 21.09.2016 р. у справі № 6-1512цс16.

Орендна плата відповідно до статті 21 Закону України «Про оренду землі» – це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

До речі, правовою позицією в постанові Верховного суду України  від 03.12.2013 р. по справі № 3-34гс13 (№ в ЄДРСРУ 36171774) передбачено: «Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати».

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 14.03.2017 р. в рамках справи № 21-2246а16.

Частиною першою статті 13 Закону України «Про оцінку земель» передбачено, що для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності обов’язково проводиться та використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, яка являє собою капіталізований рентний дохід (дохід, який можна отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки), визначений за встановленими та затвердженими нормативами (стаття 1 Закону України «Про оцінку земель»).

ВАЖЛИВО: Крім того, за змістом статті 93 ЗК України відповідач набуває право використовувати земельну ділянку та обов’язок сплачувати орендну плату не з моменту прийняття рішення компетентним органом про передачу цієї ділянки в оренду, а з моменту укладення договору оренди землі.

Отже, нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати при укладенні договору оренди.

Відповідно до абзацу 13 статті 1 Закону України «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельних ділянок – це капіталізований рентний дохід із земельної ділянки, визначений за встановленими і затвердженими нормативами.

Частиною п’ятою статті 5 цього Закону передбачено, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, державного мита при міні, спадкуванні та даруванні земельних ділянок згідно із законом, орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, вартості земельних ділянок площею понад 50 гектарів для розміщення відкритих спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд, а також при розробці показників та механізмів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель.

Згідно із частиною третьою статті 201 ЗК України нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель тощо.

ВИСНОВОК: Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що нормативна грошова оцінка – конкретна вартісна характеристика, яка містить низку етапів, передбачених чинним законодавством. Зокрема, це прийняття уповноваженим органом влади рішення щодо проведення нормативної грошової оцінки земель, розробка технічної документації грошової оцінки спеціальною установою, погодження технічної документації органами влади, прийняття відповідною радою рішення про затвердження технічної документації.

У справі, яка переглядається, суди виходили з того, що на момент укладення спірних договорів оренди земельних ділянок не було проведено нормативної грошової оцінки цих земельних ділянок і ця обставина є безумовною підставою для визнання вчинених правочинів недійсними.

Разом з тим поза увагою судів залишилась та обставина, що в подальшому сторони оспорюваних договорів вчинили дії, спрямовані на приведення зазначених правочинів у відповідність до вимог закону: визначили нормативну грошову оцінку земельних ділянок.

Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, сума орендної плати, нормативно – грошова оцінка землі, припинення права користування земельною ділянкою, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, судова практика, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов