Посилення захисту прав добросовісного набувача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд щодо посилення захисту прав добросовісного набувача

12 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 127/8274/24, провадження № 61-11478св25 (ЄДРСРУ № 132164130) досліджував питання щодо посилення захисту прав добросовісного набувача.

09 квітня 2025 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 12 березня 2025 року (далі - Закон України № 4292-ІХ від 12 березня 2025 року), яким внесені зміни, зокрема до статей 388, 390, 391 ЦК України та статей 177, 185, 265 ЦПК України.

Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви (частина п`ята статті 390 ЦК України, в редакції Закону України № 4292-IX від 12 березня 2025 року).

У разі подання органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором позовної заяви про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади до позову додаються документи, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви (абзац другий частини четвертої статті 177 ЦПК України, у редакції Закону України № 4292-IX від 12 березня 2025 року).

Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави невнесення у визначених законом випадках на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, суд у такій ухвалі зазначає про обов`язок позивача внести відповідну грошову суму (абзац третій частини другої статті 185 ЦПК України, у редакції Закону України № 4292-IX від 12 березня 2025 року).

У пункті 2 Розділу ІІ Закону України № 4292-IX від 12 березня 2025 року зазначено, що положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом.

ВИСНОВКИ Верховного суду:

обов`язок попереднього внесення вартості майна на депозитний рахунок суду передбачений у нормі матеріального права. Положення частини п`ятої статті 390 ЦК України поширюється на випадки подання позову про витребування майна у добросовісного набувача. При цьому у випадку подання та розгляду судом позову про витребування майна у недобросовісного набувача вимоги частини п`ятої статті 390 ЦК України не підлягають застосуванню;

(!!!) у випадку, якщо позивач обґрунтовує позов про витребування нерухомого майна недобросовісністю набувача, то положення частини п`ятої статті 390 ЦК України не застосовуються;

питання про добросовісність/недобросовісність набувача судом може бути вирішене лише після дослідження доказів на стадії ухвалення судового рішення. У випадку встановлення недобросовісності набувача суд задовольняє позов без застосування частини п`ятої статті 390 ЦК України. Натомість у разі встановлення, що набувач добросовісний, суд відмовляє у задоволенні позову на підставі частини п`ятої статті 390 ЦК України, якщо позивачем попередньо не внесено вартість майна на депозитний рахунок суду.

  

 

 

Матеріал по темі: «Віндикаційний імунітет при витребування майна придбаного на електронних торгах»

 

 

 

 

 

Теги: фраудаторність, добросовісність, зловживання правом, зменшення майна, приховування майна, фіктивний правочин, недійсний, шкоду кредиторам, боржник, неплатоспроможність, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Землі лісогосподарського призначення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення

26 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/6646/22, провадження № 61-11937св24 (ЄДРСРУ № 132164293) досліджував питання щодо земель лісогосподарського призначення.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та  місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина перша статті 1 ЛК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства (стаття 5 ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до статті 63 ЛК України ведення лісового господарства полягає у  здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та  розширеного відтворення лісів.

До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які  надані  та  використовуються для потреб лісового господарства (стаття 55  ЗК  України).

Згідно зі статтями 56, 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та  юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до  5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у  яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Водночас у частині другій статті 5 ЛК України передбачено, що віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Відповідно до статті 48 ЛК України в матеріалах лісовпорядкування дається якісна  і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого  розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об`єкта лісовпорядкування. Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування. У проекті організації та розвитку лісового господарства визначаються і обґрунтовуються основні напрями організації і  розвитку лісового господарства об`єкта лісовпорядкування з урахуванням стану та перспектив економічного і соціального розвитку регіону. Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з  питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов`язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів.

За змістом статей 181-184, 202-204 ЗК України, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій» дані Державного земельного кадастру - це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх  цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за  категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.

Згідно з пунктом 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на  право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять  детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх  виготовлення.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18  і власник, і користувач земельної ділянки зобов`язані використовувати її за цільовим призначенням, зокрема для того, щоби забезпечити збереження землі, її ресурсів, надр і їх законне та раціональне використання. Такий обов`язок не є ілюзорним. Його порушення може тягнути відповідні негативні наслідки.

Окрім того, відповідно до правового висновку Верховного Суду, наведеного у вже згаданій постанові від 14.07.2020 у справі № 916/1998/19, цільове призначення земельної ділянки відповідно до законодавчо встановлених категорій земель визначається на підставі документації із землеустрою, а порядок використання земельної ділянки в межах певної категорії визначається землекористувачем самостійно, проте з обов`язковим дотриманням містобудівної документації та документації із землеустрою.

Зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, а отже, не потребує проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо).

Єдина умова, яку встановлюють положення частини 5 статті 20 ЗК України при самостійному визначені виду використання земельної ділянки її власником/користувачем, є дотримання вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, та необхідність урахування містобудівної документації та документації із землеустрою.

Варто також звернути увагу на те, що з 10.07.2022 набув чинності Закон України від 20.06.2022 № 2321-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження лісів", відповідно до якого пункт 5 Розділу VІІІ "Прикінцеві положення" ЛК України викладено у такій редакції: "… До здійснення державної реєстрації, але не пізніше 1 січня 2027 року, державними та комунальними лісогосподарськими підприємствами, іншими державними і комунальними підприємствами та установами права постійного користування земельними ділянками лісогосподарського призначення, які надані їм у постійне користування до набрання чинності Земельним кодексом України, таке право підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування". 

Правова позиція про те, що планово-картографічні матеріали лісовпорядкування підтверджують наявність права постійного користування спеціалізованого державного лісогосподарського підприємства неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 30.01.2018 у справі № 707/2192/15-ц, від 21.02.2018 у справі № 488/5476/14-ц, від 07.10.2020 у справі № 369/16418/18.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 сформувала правовий висновок щодо підтвердження речових прав на земельні ділянки за відсутності правовстановлюючих документів, вказавши таке:

"…40. Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства у частині використання й охорони лісового фонду (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).

41. Відповідно до пункту 5 Розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування".

Цей же висновок Верховним Судом послідовно застосовано у постанові від 13.08.2024 у справі № 910/9909/23 та від  04 лютого 2025 року у справі №  910/19615/23.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу.

Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11.12.1986, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

ВИСНОВОК: Вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України.

Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 368/1158/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 488/402/16-ц, постановах Верховного Суду від 15.01.2019 у справі № 907/459/17, від 19.06.2019 у справ № 911/604/18, від 21.04.2021 у справі № 707/2196/15-ц, від 07.04.2021 у справі № 367/3877/15-ц, від 01.03.2018 у справі № 910/19932/16, від 08.02.2018 у справі № 910/9256/16.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Оренда земельної ділянки в охоронній зоні пам`яток архітектури»

 

 

Теги: земля, ліс, лісове господарство, земельна лісова ділянка, оренда земельної ділянки, лісовпорядкувальні матеріали, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Правовий режим допоміжних приміщень у багатоквартирному будинку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правовий режим допоміжних приміщень в багатоквартирному будинку: колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення

26 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 760/34774/19, провадження № 61-14419св24 (ЄДРСРУ № 132164292) досліджував питання щодо правового режиму допоміжних приміщень у багатоквартирному будинку.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою співвласників (частина друга статті 369 ЦК України).

Європейський суд з прав людини зауважив, що рішення місцевого органу влади щодо укладення контракту на реконструкцію горища третьою особою становило втручання у право заявників володіти своїм майном. Вирішуючи спір між заявниками (іншими співвласниками) і місцевим органом, національні судові органи чітко зазначили, що згідно з чинними на той час положеннями Цивільного кодексу для укладення інвестиційного контракту потрібна згода заявників, а в разі її відсутності органи влади могли звернутись до суду, щоб отримати дозвіл на проведення відповідних робіт. Втім, районна адміністрація не виконала цих вимог, уклавши контракт без згоди заявників чи судової санкції. Таким чином, як випливає з обґрунтування національних судів, органи влади не дотримались умов, передбачених законом для укладення інвестиційного контракту. В кінцевому підсумку після виконання контракту національні суди визнали його дійсним, встановивши, що він вигідний для всіх співвласників будинку. Отже, Суд вважає, що немає потреби оцінювати, чи було забезпечено цим рішенням національних судів справедливий баланс інтересів. З цього приводу Суд зауважує, що для цілей статті 1 Першого протоколу здійснювати оцінку справедливості доцільно лише тоді, коли відповідне втручання відповідає нормам застосовного законодавства. Ані з матеріалів справи, ані із зауважень Уряду не видно, що перед укладенням інвестиційного контракту існували якісь обставини, які перешкоджали місцевому органу отримати дозвіл на реконструкцію або безпосередньо від співвласників горища, або в судовому порядку. Крім того, з наявних матеріалів не вбачається, що те чи інше положення національного законодавства дозволяло місцевому органу укласти контракт без такої згоди або у разі спору - без його судового вирішення. Отже, укладення інвестиційного контракту становило втручання, яке не відповідало закону. У зв`язку з цим було порушено статтю 1 Першого протоколу (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 41 - 45, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно з частиною другою статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку.

(!!!) Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення); нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна (пункти 2, 3 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»).

У частині другій статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і та інше) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

У рішенні Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4рп-2004 зазначено, що допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і інше) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 09 листопада 2011 року № 14-рп-2011 із змісту пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» вбачається, що в ньому не встановлено обмежень щодо набуття права власності на допоміжні приміщення будинку залежно від підстав набуття права власності на житло. Наведене відповідає Конституції України та узгоджується з правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною в Рішенні від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004, згідно з якою у багатоквартирних будинках, де не всі квартири приватизовані чи приватизовані повністю, власник (власники) неприватизованих квартир (їх правонаступники) і власники приватизованих квартир багатоквартирного будинку є рівноправними співвласниками допоміжних приміщень. Вони є рівними у праві володіти, користуватися і розпоряджатися допоміжними приміщеннями. Ніхто з власників квартир не має пріоритетного права користуватися та розпоряджатися цими приміщеннями (абзац перший підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини).

Таким чином, на допоміжні приміщення багатоквартирного будинку поширюється правовий режим як спільної сумісної, так і спільної часткової власності, який передбачає особливий порядок здійснення правомочностей власника щодо володіння, користування і розпорядження. При цьому в законодавчому порядку не виокремлюються суб`єкти права спільної власності залежно від підстав набуття права власності на квартиру.

У постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 915/1096/18, від 18 липня 2018 року у справі № 916/2069/17, від 22 листопада 2018 року у справі № 904/1040/18, від 15 травня 2019 року у справі № 906/1169/17, від  06 серпня 2019 року у справі № 914/843/17 зроблено висновок, що допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

ВИСНОВОК: Переобладнання допоміжного приміщення (наприклад, у окрему квартиру)  без дозволу його власника(ів) є протиправним та порушує вимоги статей 317, 319 ЦК України, що призводить до позбавлення співвласника(ів) будинку реалізувати право спільної сумісної власності на спірне майно.

 

  

 

 

Матеріал по темі: «Перепланування допоміжних приміщень у багатоквартирних будинках»

 

Теги: нежитлове приміщення, нежилі, допоміжне, багатоквартирний будинок, спільна власність, приватизація, підвальне приміщення, право власності, житловий фонд, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Аванс чи завдаток: сплачені платежі в рахунок попереднього договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Коли сторони лише домовилися укласти договір, але відповідно його не оформили, сплачені в рахунок виконання договору платежі визнаються авансом чи завдатком?

26 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/6648/20, провадження № 61-1313св23 (ЄДРСРУ № 132164164) досліджував питання щодо сплачених платежів в рахунок попереднього договору без укладання основного зобов’язання.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з статтею 610, частиною статтею 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

У силу статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Частинами першою та третьою статті 635 ЦК України передбачено, що попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом. 

Аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (див.: постанову Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 910/12382/17, постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19, провадження № 12-42гс20).

(!) Відповідно до змісту вказаної норми ознакою завдатку є те, що він одночасно виступає способом платежу, способом забезпечення виконання зобов`язання обома його сторонами, а також доказом факту укладення договору.

Таким чином, внесення завдатку як способу виконання зобов`язання може мати місце лише в разі наявності зобов`язання, яке повинно було виникати на підставі договорів купівлі-продажу нерухомості.

У постанові Верховного Суду України від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12 зроблено висновок про те, що "внесення завдатку як способу виконання зобов`язання може мати місце лише в разі наявності зобов`язання, яке повинно було виникати на підставі договорів купівлі-продажу будинку та частин земельних ділянок. Оскільки договори купівлі-продажу будинку й частин земельних ділянок, які б за своєю формою та змістом відповідали вимогам закону, між сторонами у справі укладені не були, а сторони лише домовилися укласти такі договори в майбутньому, передана відповідачу грошова сума є авансом, який підлягає поверненню".

Статтею 571 ЦК України передбачено правові наслідки порушення або припинення зобов`язання, забезпеченого завдатком. Якщо порушення зобов`язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора. Якщо порушення зобов`язання сталося з вини кредитора, він зобов`язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості. Сторона, винна у порушенні зобов`язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором. У разі припинення зобов`язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

Аванс не має забезпечувальної функції, якщо основний договір не укладено з ініціативи будь-якої зі сторін, то аванс повертається його власникові (19 лютого 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 523/10249/20, провадження № 61-16752св24). 

ВИСНОВОК: Отже, у разі коли сторони лише домовилися укласти договір, але відповідно його не оформили, сплачені в рахунок виконання договору платежі визнаються авансом і мають бути повернуті в тому розмірі, в якому вони надавалися.

Внесення завдатку як способу виконання зобов`язання може мати місце лише у випадку, якщо таке зобов`язання випливає із договору, укладеного сторонами.

 

 

 

Матеріал по темі: «Різниця між завдатком та авансом: правові наслідки»

 

 

Теги: аванс, завдаток, задаток, попередня оплата, різниця між авансом та завдатком, форма оплати, забезпечення виконання договору, судовий захист, Верховний суд, Адвокат Морозов

(НЕ)Припинення утримання обвинуваченого в межах скляної кабіни під час судового засідання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення утримання обвинуваченого в межах скляної кабіни та надання дозволу на перебування обвинуваченого поруч із захисником під час судового засідання

06 листопада 2025 року Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 335/4734/18, провадження № 51-4644км24 (ЄДРСРУ № 131713639) досліджував питання щодо відмови суду першої інстанції в задоволенні клопотання про перебування поруч із захисником, а не в скляній кабінці.

Апеляційний суд зазначив, що відмова суду в задоволенні цього клопотання ґрунтується на вимогах Інструкції з організації конвоювання та тримання в судах обвинувачених (підсудних), засуджених за вимогою судів, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України, Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Державної судової адміністрації України, Генеральної прокуратури України від 26 травня 2015 року № 613/785/5/30/29/67/68.

Відповідно до п. 11 Інструкції у залі судового засідання місце для тримання обвинувачених (підсудних), засуджених обладнується загородженнями відповідно до вимог ДБН. На вікнах залів судових засідань незалежно від поверховості встановлюються ґрати.

Пунктом 27 Інструкції передбачено, що за розпорядженням головуючого в судовому засіданні (судді-доповідача) начальник варти дозволяє спілкування обвинуваченому (підсудному), засудженому із захисником, прокурором та при цьому обвинувачений (підсудний), засуджений з-під охорони не звільняється.

Отже, ця Інструкція не містить випадків можливості перебування обвинуваченого, якому обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, під час проведення судового засідання не в відповідному загородженні. Крім того, положеннями Інструкції не передбачено надання головуючим дозволу на перебування обвинуваченого, якому обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, не в спеціально відведеному місці.

Суд зауважив, що безпека в залі є умовою справедливого судового розгляду з огляду на значення, яке надається правам захисту осіб, а тому будь-які заходи, що обмежують участь обвинуваченого під час судового засідання або накладають обмеження на нього чи його відносини з адвокатом повинні бути застосовані доки це необхідно і мають бути пропорційні ризикам у кожному конкретному випадку.

Такі рішення Верховного суду не поодиноку, див. наприклад, ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 10 червня 2024 року у справі № 331/2750/23, провадження № 51-4727 км 23.

Поруч з цим, на думку автора судом не враховано, що відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Згідно з ч. 5ст. 9 КПК України кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини у справі «Ярослав Бєлоусов проти Росії» у рішенні від 04.10.2016 та у справах «Ходорковський проти Росії», «Свинаренко і Сляднєєв проти Росії», розглянув питання сумісності перебування підсудних у залі засідань в металевій клітці, скляній кабіні з вимогами статей3,6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо заборони катування та права на справедливий суд. У зазначених рішеннях ЄСПЛ дійшов висновку, що перебування підсудних в металевій клітці чи скляній кабіні в залі судових засідань становить порушення статей 3, 6 Конвенції, оскільки обмежує право підсудного на ефективну участь в судовому розгляді і отримання реальної та ефективної правової допомоги, що не сумісне з поняттям справедливого судового розгляду з огляду на презумпцію невинуватості, не відповідає нормам цивілізованої поведінки в демократичному суспільстві, є приниженням людської гідності.

(!!!) Перебування обвинуваченого в скляному боксі певною мірою обмежує його участь у розгляді справи, оскільки унеможливлює конфіденційні контакти з захисником.

Положення вищевказаної Інструкції з організації конвоювання та тримання в судах обвинувачених, засуджених не містять категоричної заборони перебування обвинувачених, які утримуються під вартою, у залі судового засідання безпосередньо під час судових засідань поряд зі своїм захисником поза межами скляного боксу із забезпеченням надійної охорони.

ВИСНОВОК: Усі загородження, які обладнані в судах для перебування обвинувачених, відповідають вимогам ДБН та надають можливість обвинуваченим ефективно використовувати свої права, зокрема право на захист та спілкування із захисником, а отже вказане свідчить про відсутність порушення права на захист.

 

 

Матеріал по темі: «Відмова від отримання письмового повідомлення про підозру»