Роз'яснення Міноборони щодо статусу "обмежено придатний" до військової служби

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Прийнятий Верховною Радою Закон України 3621-IX підписано Президентом України і який набрав чинності 04 травня 2024 р.

Виходячи зі змісту останього, громадяни, які визнані «обмежено придатними», повинні повторно пройти ВЛК протягом 9 місяців з дня набрання чинності Законом, тобто до 04 лютого 2025 року.

Текст Закону: «…Установити, що громадяни України, які були визнані обмежено придатними до військової служби до набрання чинності цим Законом, протягом дев’яти місяців з дня набрання чинності цим Законом підлягають повторному медичному огляду з метою визначення придатності до військової служби» (п.2 Прикінцевих та перехідних положень).

Питання: Чи зобов’язаний обмежено придатний самостійно зявитися до ТЦК для повторного проходження ВЛК?  

Зазначена вище правова норма створює обовʼязок для військовозобовʼязаного – пройти ВЛК, для ТЦК – направити на ВЛК та для комісії ВЛК – провести медогляд. 

Отже, у військовозобов’язаного із статусом «обмежено придатний», в рамках постанови КМУ від 30 грудня 2022 р. № 1487 «Про затвердження Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов’язаних та резервістів», якою затверджено «Правила військового обліку призовників, військовозобов’язаних та резервістів», відсутній обов’язок проявляти ініціативу щодо повторного проходження ВЛК.

В той же час, військовозобов’язаний повинен прибувати за викликом ТЦК та проходити медичний огляд (п.2 та 4 Правил)!!!

 

 

 

Матеріал по темі: «Обмежено придатний до військової служби призовник»

 

 

 

 

 

 

Теги: військово-лікарська комісія, ВЛК, військомат, призов, мобілізація, обмежено придатний до військової служби, непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час, Адвокат Морозов

Початок відліку строку для оголошення судом фізичної особи померлою під час війни

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: початок відліку строку для оголошення судом фізичної особи померлою в результаті воєнних дій

11 грудня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 755/11021/22, провадження № 14-94цс24 (ЄДРСРУ № 123992364) досліджувала питання щодо початку відліку строку, передбаченого реченням другим частини другої статті 46 ЦК України, для оголошення судом фізичної особи померлою

Оголошення фізичної особи померлою (смерть in absentia) - це судове визнання померлою фізичної особи, щодо якої за місцем її постійного проживання немає будь-яких відомостей про місце перебування протягом встановленого законом строку.

У правовому контексті оголошення фізичної особи померлою є припущенням її смерті (praesumptio mortis), що має наслідком припинення правосуб`єктності. Суд під час оголошення фізичної особи померлою достеменно не може встановити факт її смерті, а лише припускає це на підставі непрямих доказів або у зв`язку із тривалою безвісною відсутністю.

Оголошення фізичної особи померлою є юридичною фікцією, техніко-правовим прийомом, за якого суд визнає дійсними юридичні факти і обставини, які не підтверджуються неспростовними доказами через брак останніх або їх недостатність.

Законодавець розрізняє дві підстави оголошення судом фізичної особи померлою: загальну та спеціальну.

Відповідно до частини першої статті 46 ЦК України фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

За змістом частини другої статті 46 ЦК України фізична особа, яка пропала безвісти у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

У частині першій статті 46 ЦК України міститься загальна норма: «фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років» - та дві спеціальні: «якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців» та «за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру».

У частині другій статті 46 ЦК України законодавець навів дві спеціальні норми: «фізична особа, яка пропала безвісти у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій» (речення перше) та «з урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців» (речення друге).

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України (другий сенат) від 18 червня 2020 року № 5-р(ІІ)/2020 принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori); «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali); «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 також звертала увагу на співвідношення між загальною та спеціальною нормою. Так, спеціальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у певних випадках, визначених такою нормою права, а загальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання.

Законодавець запроваджує спеціальну цивільно-правову норму з метою конкретизації, деталізації та диференціації правового регулювання цивільних відносин в межах їх загального роду. Спеціальна норма походить від загальної і тісно з нею пов`язана.

(!!!) Відповідно у ситуації, коли внаслідок збройної агресії рф проти України фізична особа пропала безвісти, суд має право оголосити цю фізичну особу померлою відповідно до частини другої статті 46 ЦК України саме на підставі цих приписів (за умови доведеності зазначених обставин), використовуючи ці норми як спеціальні.

Велика Палата Верховного Суду враховує, що приписи частини другої статті 46 ЦК України пов`язують оголошення фізичної особи померлою у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом, а не у зв`язку з воєнним станом як таким.

Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (стаття 1 Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану»).

За змістом статті 1 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (станом на час виникнення правовідносин у цій справі):

-       воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень;

-       бойові дії - форма застосування з`єднань, військових частин, підрозділів (інших сил і засобів) Збройних Сил України, інших складових сил оборони для вирішення бойових (спеціальних) завдань в операціях або самостійно під час відсічі збройної агресії проти України або ліквідації (нейтралізації) збройного конфлікту, виконання інших завдань із застосуванням будь-яких видів зброї (озброєння);

-       воєнні дії - організоване застосування сил оборони та сил безпеки для виконання завдань з оборони України;

-       район воєнних (бойових) дій - визначена рішенням Головнокомандувача Збройних Сил України частина сухопутної території України, повітряного або/та водного простору, на якій впродовж певного часу ведуться або/та можуть вестися воєнні (бойові) дії.

Відповідно бойові дії є однією із форм воєнних дій. Ці категорії співвідносять як ціле (воєнні дії) та частина (бойові дії). Тому воєнні дії, які законодавець згадує у частині другій статті 46 ЦК України, не обмежуються лише бойовими діями.

(!) Законодавець у 2018 році вніс зміни до частини другої статті 46 ЦК України, доповнивши частини другу і третю статті 46 після слів «воєнними діями» словами «збройним конфліктом».

Із пояснювальної записки до проєкту Закону про правовий статус осіб, зниклих безвісти: «Беручи до уваги триваючий збройний конфлікт на території України та його наслідки як для населення в цілому, так і для окремих осіб, найбільш доцільним є прийняття окремого закону, який визначатиме правовий статус осіб, зниклих безвісти, та забезпечуватиме правове регулювання відносин, пов`язаних з обліком цих осіб та їх розшуком, з метою максимального подолання руйнівних наслідків конфлікту».

Збройний конфлікт - це збройне зіткнення між державами (міжнародний збройний конфлікт, збройний конфлікт на державному кордоні) або між ворогуючими сторонами в межах території однієї держави, як правило, за підтримки ззовні (внутрішній збройний конфлікт) (пункт 7 частини першої статті 1 Закону України від 21 червня 2018 року № 2469-VIII «Про національну безпеку України»).

Потрібно наголосити на тому, що законодавець розмежовує категорії «воєнні дії», «збройний конфлікт» і «воєнний стан». Частина друга статті 46 ЦК України послуговується категоріями «воєнні дії» і «збройний конфлікт», а не «воєнний стан». Тому немає підстав пов`язувати початок перебігу строків, зазначених у частині другій статті 46 ЦК України, із введенням, припиненням або скасуванням воєнного стану в Україні.

Велика Палата Верховного Суду для з`ясування змісту припису речення другого частини другої статті 46 ЦК України «з урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців» використовує телеологічний (цільовий) спосіб тлумачення норми права.

Правова мета встановлення спеціальних строків полягає в тому, що визначені частиною другою статті 46 ЦК України два роки від дня закінчення воєнних дій, збройного конфлікту або шість місяців потрібні для розшуку особи та вжиття заходів для її повернення із зони воєнних дій, збройного конфлікту або з інших держав і територій. Дворічний або шестимісячний строки обумовлені тим, що в багатьох випадках під час воєнних дій, збройних конфліктів загибель або зникнення осіб відбувається в умовах невизначеності, на територіях, де тривають активні бойові дії, або в тимчасово окупованих регіонах, що ускладнює вирішення питання розшуку фізичної особи. І навіть за наявності цих строків очевидність щодо зникнення безвісти або загибелі особи може залишатися невідомою. Однак саме для розв`язання таких проблем і застосовуються юридичні фікції.

Речення друге частини другої статті 46 ЦК України не конкретизує обставини, за яких суд може застосувати скорочений шестимісячний строк замість дворічного, зазначеного у реченні першому цієї частини. Водночас суд може послатися на шестимісячний строк у разі наявності істотних підстав для припущення, що фізична особа загинула внаслідок воєнних дій, збройного конфлікту, і без обґрунтованих підстав очікувати, що з часом обставини зміняться або з`являться нові дані щодо місцезнаходження цієї особи.

Законодавець доповнив чинний ЦК України реченням другим частини другої статті 46 ЦК України задля врегулювання ситуацій, коли у суду є достатні істотні підстави вважати, що на основі доказів у конкретній справі фізична особа - з надзвичайно великою вірогідністю - є дійсно померлою (загиблою), і що впродовж двох років, зазначених у частині першій цієї статті, про особу не буде додаткових відомостей як про живу.

Частину другу статті 46 ЦК України потрібно тлумачити з урахуванням динамічного характеру суспільних відносин, які в умовах воєнних дій, збройних конфліктів зазнають швидких і непередбачуваних змін. Це вимагає оперативного реагування з боку суду для забезпечення ефективної охорони прав і законних інтересів осіб, у яких у зв`язку з вірогідною смертю зниклої особи виникають певні цивільні права та правомірні інтереси. Стислість строків вирішення такої категорії справ та ухвалення судових рішень у досліджуваній категорії справ стає особливо важливою в умовах, коли йдеться про встановлення правового статусу осіб, які зникли безвісти під час воєнних дій, збройного конфлікту, оскільки затримки в правовому реагуванні можуть призвести до погіршення ситуації для постраждалих осіб, їхніх родин і суспільства загалом.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що словосполучення «від дня закінчення воєнних дій», особливо у контексті широкомасштабної збройної агресії рф проти України, потрібно розуміти як визначення строку тривалістю в шість місяців, який потрібно обраховувати передусім від дня закінчення активних бойових дій на певній території України.

Визначення шести місяців як мінімально потрібного строку відображає необхідність обґрунтованого періоду для пошуку зниклої особи, враховуючи особливі обставини зникнення, зокрема під час активних бойових дій. Встановлення такого строку дозволяє зменшити ймовірність того, що особа, яка може бути ще живою, буде передчасно визнана померлою.

Оголошення фізичної особи померлою пов`язується з виникненням у її родичів та інших заінтересованих осіб прав і законних інтересів, як-от: право на спадкування майна, отримання соціальних виплат, призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника, припинення шлюбу, припинення зобов`язань, пов`язаних із такою особою, або інші матеріальні чи нематеріальні інтереси, пов`язані зі смертю цієї особи, тощо. Зазначене рішення також має важливе значення для правового статусу членів сім`ї, їх соціального забезпечення та можливості розпоряджатися майном особи, яка була оголошена померлою. Це оголошення має наслідки й для договірних зобов`язань, кредитних відносин і будь-яких інших правочинів, у яких брала участь особа, оскільки це може вплинути на вимоги кредиторів та інші правовідносини, пов`язані із зобов`язаннями.

Тому суд, зважаючи на конкретні обставини справи, повинен застосовувати норми права, які сприяють досягненню справедливого та передбачуваного результату. Правило про мінімальний шестимісячний строк дозволяє використовувати правові приписи до специфічних умов з огляду на активні бойові дії, соціальний контекст і правову невизначеність, яка виникає внаслідок збройної агресії рф.

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що законодавець, формуючи припис речення другого частини другої статті 46 ЦК України («з урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців»), після слів «шести місяців» завершив речення. Зазначене унаочнює, що правильним є таке тлумачення цього припису, що здійснюватиметься без прив`язки до моменту скасування воєнного стану, припинення воєнних дій, збройного конфлікту як такого на усій території України.

Велика Палата Верховного Суду виснує, що шість місяців, які визначені в реченні другому частини другої статті 46 ЦК України, мають відраховуватися від дня закінчення активних бойових дій на місці (на території) ймовірної загибелі фізичної особи, що дозволятиме надати правову охорону людям, які постраждали від війни та у яких у зв`язку з вірогідною смертю зниклої фізичної особи виникають певні цивільні права та правомірні інтереси, і забезпечуватиме правову справедливість.

ВАЖЛИВО: Конкретні воєнні дії мають територіальну і часову характеристики. Джерелом офіційної інформації про ці характеристики є Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затверджений наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022 року № 309 (далі - Наказ № 309).

У цьому Наказі № 309 зазначені (1) території, на яких ведуться (велися) бойові дії, зокрема: (а) території можливих бойових дій; (б) території активних бойових дій; (в) території активних бойових дій, на яких функціонують державні електронні інформаційні ресурси; (2) тимчасово окуповані рф території України. До того ж цей Наказ містить інформацію про дату початку та завершення бойових дій на відповідній території.

Отже, суди можуть використовувати дані, зокрема з Наказу № 309, для визначення часових характеристик ведення воєнних дій на конкретній території України.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що з урахуванням конкретних обставин справи суд може розпочати відлік шестимісячного строку для оголошення особи померлою від дня настання події, яка спричинила загибель фізичної особи, у разі якщо ця подія відбулася за межами території ведення активних бойових дій, проте є наслідком воєнних дій.

У такому випадку у разі подій (наприклад, авіаударів, ракетних обстрілів, терактів, підривів на мінах, загибелі під час евакуації чи гуманітарної місії) на територіях, які формально не є зоною активних бойових дій, але мають прямий зв`язок з воєнними діями, збройним конфліктом, суд має право розпочати відлік шестимісячного строку з моменту такої події. Якщо докази, як-от: відеоматеріали, документи або показання свідків тощо, дозволяють з високим ступенем вірогідності припустити ймовірну загибель особи, зволікання у визнанні фізичної особи померлою стає невиправданим і не відповідає принципу правової визначеності.

ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА:

Фізична особа, яка пропала безвісти у зв`язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців (частина друга статті 46 ЦК України).

З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою не раніше спливу шести місяців від дня закінчення активних бойових дій на місці ймовірної загибелі фізичної особи або від дня настання події, за якої відбулася загибель фізичної особи, якщо така подія хоча й є наслідком воєнних дій, проте сталася не на території ведення активних бойових дій.

  

 

 

Матеріал по темі: «Встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з військовослужбовцем»
 

 

 

 

 

 

 

Правові висновки Великої Палати Верховного Суду у земельних орендних відносинах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: правові висновки у відносинах щодо розірвання договору оренди землі у разі істотного порушення умов договору та при систематичній несплаті орендної плати 

20 листопада 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 918/391/23, провадження № 12-19гс24 (ЄДРСРУ № 123602976) зробила правові висновки щодо застосування норм права у відносинах щодо розірвання договору оренди землі у разі істотного порушення умов договору та при систематичній несплаті орендної плати. 

Велика Палата Верховного Суду вважає за доцільне відступити від висновку, викладеного в її постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 912/1385/17, шляхом його конкретизації. 

Велика Палата Верховного Суду нагадує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц, від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22). 

Незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, від 10 листопада 2021 року у справі № 825/997/17, від 04 жовтня 2023 року у справі № 906/1026/22).

 

ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА: 

Правила про підстави припинення права користування земельною ділянкою, визначені пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України (систематична несплата орендної плати), та приписи частини другої статті 651 ЦК України, якими передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом, співвідносяться як такі, що не суперечать, а навпаки доповнюють одні одних. 

Підставою розірвання договору оренди землі згідно з пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України є систематична, тобто неодноразова (два та більше випадки) повна несплата орендної плати у строки, визначені договором. Ця спеціальна норма у такому випадку є самостійною та достатньою і звертатися до загальної норми частини другої статті 651 ЦК України немає потреби. 

У разі якщо має місце сплата орендної плати у меншому розмірі, аніж визначено умовами договору оренди землі, тобто коли орендар допустив недоплату орендної плати й таке порушення умов договору є істотним, тоді застосуванню підлягає не спеціальна норма пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України, а загальне правило частини другої статті 651 ЦК України. 

Тобто якщо суд дійде висновку, що орендар істотно порушив умови договору та внаслідок недоплати орендної плати орендодавець значною мірою був позбавлений того, на що розраховував, то договір має бути розірваний на підставі частини другої статті 651 ЦК України. 

У випадку неістотної недоплати орендної плати (чи встановлення неістотності такого порушення судом) ефективним та пропорційним буде такий спосіб захисту, як стягнення заборгованості з орендної плати. 

Погашення орендарем заборгованості з орендної плати не має правового значення для вирішення позовних вимог про розірвання договору оренди як на підставі частини другої статті 651 ЦК України (у разі часткової несплати (недоплати) орендної плати та істотності такого порушення), так і на підставі пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України (у разі систематичної (два та більше випадки) повної несплати орендної плати).

 

 

Матеріал по темі: «Оплата заборгованості з орендної плати після пред`явлення позову про розірваннядоговору оренди землі»

 

 

 

Теги: оренда землі, розірвання договору, негаторний позов, захист орендаря, самочинне будівництво, забудова землі, орендні відносини, орендар, земельна ділянка, передача в оренду, ефективний спосіб захисту, судова практика, Адвокат Морозов

 

Оплата заборгованості з орендної плати після пред`явлення позову про розірвання договору оренди землі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оцінка оплати заборгованості з орендної плати після пред`явлення позову про розірвання договору оренди землі з підстави систематичної несплати орендної плати 

20 листопада 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 918/391/23, провадження № 12-19гс24 (ЄДРСРУ № 123602976) досліджувала питання щодо оцінки оплати заборгованості з орендної плати після пред`явлення позову про розірвання договору оренди землі з підстави систематичної несплати орендної плати. 

У постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/826/18, від 23 березня 2021 року у справі № 922/2754/19, від 20 грудня 2022 року у справі № 914/1688/21 у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 квітня 2024 року у справі № 924/617/22, від 30 квітня 2024 року у справі № 903/775/23, а також у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 червня 2019 року у справі № 383/708/16-ц зроблено висновки про те, що самий лише факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи сплачена заборгованість після звернення позивача з позовом про розірвання договору. 

Велика Палата Верховного Суду погоджується з наведеними правовими висновками касаційних судів у складі Верховного Суду про те, що факт погашення орендарем заборгованості з орендної плати не має правового значення для вирішення позову про розірвання договору оренди. 

(!!!) Сплата орендарем заборгованості з орендної плати має правове значення, якщо до моменту сплати заборгованості орендодавець звернувся з позовом про стягнення такої заборгованості. Водночас подальше погашення заборгованості - невчасно сплаченої орендної плати не спростовує факт несплати орендарем орендної плати та не впливає на можливість пред`явлення і задоволення судом позову про розірвання договору. 

Отже, той факт, що на момент розгляду справи орендар погасив заборгованість за орендною платою, не впливає на право орендодавця вимагати розірвання договору як на підставі частини другої статті 651 ЦК України (у разі часткової несплати (недоплати) орендної плати та істотності такого порушення), так і на підставі пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України (у разі систематичної (два та більше випадки) повної несплати орендної плати). 

У контексті частини другої статті 651 ЦК України систематична несплата може підтверджувати ненадійність контрагента і те, що кредитор не може бути впевнений у належному виконанні договору в майбутньому, і такий висновок не спростовується подальшим погашенням заборгованості. У пункті «д» частини першої статті 141 ЗК України йдеться про факт систематичної повної несплати, і такий факт уже завершився в минулому, тому підстава для пред`явлення позову (і для його задоволення) продовжує існувати. 

ВИСНОВОК: Погашення орендарем заборгованості з орендної плати не має правового значення для вирішення позовних вимог про розірвання договору оренди як на підставі частини другої статті 651 ЦК України (у разі часткової несплати (недоплати) орендної плати та істотності такого порушення), так і на підставі пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України (у разі систематичної (два та більше випадки) повної несплати орендної плати).

 

 

Матеріал по темі: «Розірвання договору оренди землі з підстав істотного порушення договору»

 

 

Теги: оренда землі, розірвання договору, негаторний позов, захист орендаря, самочинне будівництво, забудова землі, орендні відносини, орендар, земельна ділянка, передача в оренду, ефективний спосіб захисту, судова практика, Адвокат Морозов

Розірвання договору оренди землі з підстав істотного порушення договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість розірвання договору оренди землі на підставі частини другої статті 651 ЦК України у разі істотного порушення договору другою стороною 

20 листопада 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 918/391/23, провадження № 12-19гс24 (ЄДРСРУ № 123602976) досліджувала питання щодо можливості розірвання договору оренди землі на підставі частини другої статті 651 ЦК України 

Відповідно до частини другої статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала під час укладення договору. 

Порушення договору на предмет істотності суд оцінює винятково за обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає зміни чи розірвання договору. 

У кожному конкретному випадку істотність порушення договору потрібно оцінювати з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Поняття такої істотності закон визначає за допомогою іншої оціночної категорії - «значної міри позбавлення сторони того, на що вона розраховувала під час укладення договору». Тобто критерієм істотного порушення договору закон визначив розмір завданих цим порушенням втрат, який не дозволяє потерпілій стороні отримати те, на що вона очікувала, укладаючи договір. Йдеться не лише про грошовий вираз зазначених втрат, зокрема й збитків, але й про випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Співвідношення завданих порушенням договору втрат із тим, що могла очікувати від його виконання ця сторона, має вирішальне значення для оцінки істотності такого порушення. 

Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2021 року у справі № 910/2861/18 та від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17, у яких зазначено, що для застосування частини другої статті 651 ЦК України суд має встановити не лише факт порушення договору, але й завдання цим порушенням шкоди (яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди), її розмір, а також те, чи дійсно істотною є різниця між тим, на що мала право розраховувати потерпіла сторона, укладаючи договір, і тим, що насправді вона змогла отримати. 

(!!!) Головна ідея, на якій ґрунтується правило частини другої статті 651 ЦК України, полягає у тому, що не будь-яке, а лише істотне порушення умов договору може бути підставою для вимоги про його розірвання або зміну. Неістотні (незначні) порушення умов договору є недостатніми для обґрунтованого та правомірного застосування такого крайнього заходу, як розірвання договору або його зміна в судовому порядку. 

Ця ідея спирається на принцип, який називається принципом збереження договору (preservation of contract). Договірні відносини мають підтримуватися, допоки це можливо й економічно доцільно для сторін. Розірвання договору має бути крайнім заходом задля мінімізації витрат, пов`язаних з укладенням та виконанням договору. 

Ураховувати істотність порушення важливо, оскільки протилежне тлумачення норм права може призвести до того, що управнена сторона договору, яка має відповідно до закону або договору право на відмову від нього або розірвання, може ним скористатися за найменший відступ від умов договору. Таке становище є неприпустимим, оскільки може порушити стабільність цивільного обороту і є надзвичайно несправедливим нехтуванням правовим принципом пропорційності між тяжкістю порушення договірних умов і відповідальністю, яка застосовується за таке порушення. Незастосування критерію істотності порушення позбавляє зобов`язану сторону договору можливості заперечувати проти розірвання договору і провокує управнену сторону відмовлятися від договору (розривати його) за найменшого порушення. 

(!) Одним із факторів, що може братися до уваги під час оцінки істотності порушення умов договору як підстави для його розірвання, є те, наскільки зобов`язана сторона, яка порушила договір, реально заінтересована у збереженні договору, а також те, чи не спричинить розірвання договору для неї значної шкоди. 

Розірвання договору як санкція має бути максимально збалансованим і відповідати тяжкості допущеного порушення. Вирішальне значення для застосування зазначеного припису закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона. У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення має вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 199/3846/19). 

Отже, законодавство в питанні розірвання договору дбає не лише про інтереси управненої сторони, а й про інтереси зобов`язаної сторони, оскільки розірвання договору може завдати значних збитків стороні, яка допустила незначне порушення, тобто законодавець прагне досягти справедливого балансу між інтересами сторін договору. 

Також потрібно враховувати, що у відносинах оренди землі основним їх регулятором, крім спеціального законодавства, є договір оренди землі. Враховуючи, що договір є регулятором відносин з використання земельної ділянки, на ці відносини поширюються правила статті 3 ЦК України, яка визначає, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Тож і приписи чинного законодавства, і умови договору потрібно застосовувати крізь призму загальних засад статті 3 ЦК України. Відповідно істотність за абзацом другим частини другої статті 651 ЦК України має оцінюватися так само з точки зору справедливості, добросовісності та розумності, які сукупно утворюють цільний засадничий принцип регулювання приватноправових відносин. 

Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що у разі якщо має місце сплата орендної плати у меншому розмірі, аніж визначеного умовами договору оренди землі, тобто орендар допустив часткову несплату (недоплату) орендної плати, застосуванню підлягає не спеціальна норма пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України, а загальне правило частини другої статті 651 ЦК України у разі істотності порушення договору іншою стороною. 

Якщо суд дійде висновку, що орендар істотно порушив умови договору та внаслідок часткової недоплати орендної плати орендодавець значною мірою був позбавлений того, на що розраховував, то договір має бути розірваний на підставі частини другої статті 651 ЦК України. 

Натомість у разі неістотної часткової несплати орендної плати, а так само у разі виникнення спору щодо її розміру, порядку здійснення платежів тощо, у власника завжди є право на звернення до суду з позовом про стягнення таких орендних платежів, 3 % річних, інфляційних втрат, неустойки тощо. Такий спосіб захисту буде ефективним та пропорційним, відновлюватиме порушене право орендодавця та зберігатиме договір оренди землі виходячи з балансу інтересів обох сторін. 

ВИСНОВОК: Якщо суд дійде висновку, що орендар істотно порушив умови договору та внаслідок недоплати орендної плати орендодавець значною мірою був позбавлений того, на що розраховував, то договір має бути розірваний на підставі частини другої статті 651 ЦК України. 

У випадку неістотної недоплати орендної плати (чи встановлення неістотності такого порушення судом) ефективним та пропорційним буде такий спосіб захисту, як стягнення заборгованості з орендної плати.

 

 

Матеріал по темі: «Розірвання договору оренди землі при систематичній несплаті орендної плати»

 

 

 

 

Теги: оренда землі, розірвання договору, негаторний позов, захист орендаря, самочинне будівництво, забудова землі, орендні відносини, орендар, земельна ділянка, передача в оренду, ефективний спосіб захисту, судова практика, Адвокат Морозов

Розірвання договору оренди землі при систематичній несплаті орендної плати

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розірвання договору оренди землі на підставі п. «д» ч.1 ст. 141 ЗК України, а саме при систематичній, тобто неодноразовій (два та більше випадків), повній несплаті орендної плати 

20 листопада 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 918/391/23, провадження № 12-19гс24 (ЄДРСРУ № 123602976) досліджувала питання щодо розірвання договору оренди землі на підставі пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України, а саме при систематичній, тобто неодноразовій (два та більше випадків), повній несплаті орендної плати. 

Договір оренди землі -це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (стаття 13 Закону України «Про оренду землі»). 

Згідно з частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди, зокрема, є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату, а приписи статей 24, 25 цього Закону визначають права та обов'язки орендодавця та орендаря, зокрема право орендодавця вимагати від орендаря використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди і своєчасного внесення орендної плати, а також право орендаря самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі. 

Орендодавець має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати за земельну ділянку, а в разі оренди землі в комплексі з розташованим на ній водним об'єктом - також орендної плати за водний об'єкт (абзац п`ятий частини першої статті 24 Закону України «Про оренду землі»). 

Орендар земельної ділянки зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі сплачувати орендну плату за земельну ділянку, а в разі оренди земельної ділянки в комплексі з розташованим на ній водним об'єктом - також і орендну плату за водний об'єкт (частина друга статті 25 Закону України «Про оренду землі»). 

Підстави припинення договору оренди землі - це законодавчо закріплені обставини, які передбачають припинення договірних відносин. 

Відповідно до спеціальної норми частини першої статті 32 Закону України «Про оренду землі» на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. 

Згідно з пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України підставою припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати. 

Отже, для того щоб констатувати наявність підстав для припинення права користування земельною ділянкою згідно з пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України, суд має встановити такі обставини, як «систематичність» та «несплату», зокрема, орендної плати. 

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що під систематичністю під час вирішення приватноправових спорів розуміються два та більше випадки несплати орендної плати, визначеної умовами укладеного між сторонами договору. Натомість разове порушення такої умови договору не вважається систематичним і не може бути підставою для його розірвання. Судова практика у розумінні поняття «систематичність» у подібних правовідносинах є усталеною (постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 183/262/17, від 01 квітня 2020 року у справі № 277/1186/18-ц, від 29 липня 2020 року у справі № 277/526/18, від 20 серпня 2020 року у справі № 616/292/17, від 08 травня 2024 року у справі № 629/2698/23; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 922/367/21, від 04 липня 2023 року у справі № 906/649/22, від 20 лютого 2024 року у справі № 917/586/23, від 02 квітня 2024 року у справі № 922/1165/23 та інші). 

(!) Щодо поняття «несплата», вжите у пункті «д» частини першої статті 141 ЗК України, то його потрібно розуміти саме як повну несплату орендної плати. 

Такий висновок є логічним та виправданим, оскільки поняття «несплата» та «недоплата» не є тотожними. Оскільки в конструкції згаданої правової норми не наведено жодного означення до слова «несплата», можна виснувати, що законодавець у згаданій правовій нормі не передбачив жодної альтернативи повної несплати, тобто не визначив, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є не лише систематична несплата, а й систематична недоплата орендної плати. 

(!!!) До того ж потрібно враховувати, що розмір недоплати може варіюватися орієнтовно від 1 % до 99 % суми належної орендної плати, що не може не впливати на ступінь порушення прав власника землі та оцінку істотності такого порушення. 

Протилежне розуміння, а саме якщо вважати підставою розірвання договору оренди землі згідно з пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України, зокрема й сплату орендної плати не в повному обсязі (часткове виконання зобов`язання), навряд чи буде справедливим та розумним, оскільки під дію цієї спеціальної норми права підпадатимуть і незначні (неістотні) порушення, наприклад систематична недоплата 1,00 грн зі 10 000,00 грн орендної плати. За таких обставин суди будуть змушені на підставі пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України розривати договори оренди землі всупереч принципу збереження договору. 

Цей підхід надасть можливість орендодавцю вимагати розірвання договору оренди землі в тому разі, коли несплата орендної плати є частковою та зумовлена, зокрема, виникненням спору між сторонами з приводу порядку нарахування та розміру орендних платежів. Таке тлумачення норм права порушуватиме баланс інтересів сторін у договірних відносинах, надавши власнику землі більше переваг у порівнянні з її орендарем. 

Потрібно враховувати, що правова природа відносин оренди землі, яка зазвичай передбачає тривале використання такого об`єкта цивільних прав і сталість таких відносин, відповідає інтересам цивільного обігу загалом. Використання земельної ділянки завжди пов`язане з неодмінними витратами орендаря на її утримання відповідно до цільового призначення цієї ділянки. 

Якщо дотримуватися згаданого протилежного підходу, то договір буде під постійною загрозою його розірвання, що порушить принцип сталості відносин з використання землі, що своєю чергою стимулюватиме орендаря ставитися до орендованої земельної ділянки у споживацький спосіб, не дбати про неї, не вкладати кошти у покращення чи належне утримання такого особливого виду майна, тобто призведе до того, що орендар не буде обирати таку поведінку, яка більшою мірою відповідала б ознакам доброго господаря стосовно орендованої ним землі. 

ВИСНОВОК: Тож підставою розірвання договору оренди землі згідно з пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України є саме систематична, тобто неодноразова (два та більше випадків), повна несплата орендної плати. Ця спеціальна правова норма у такому випадку є самостійною та достатньою, і звертатися до більш загальної норми частини другої статті 651 ЦК України немає потреби, оскільки вона передбачає саме додаткову (до основної) підставу для розірвання договору оренди землі.

 

 

 

Матеріал по темі: «Загальні та спеціальні норми права при розірванні договору оренди землі»

 

 

 

Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, сума орендної плати, нормативно – грошова оцінка землі, припинення права користування земельною ділянкою, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, судова практика, Адвокат Морозов

Загальні та спеціальні норми права при розірванні договору оренди землі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: співвідношення загальних та спеціальних норм у вирішенні питання про розірвання договору оренди землі 

20 листопада 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 918/391/23, провадження № 12-19гс24 (ЄДРСРУ № 123602976) досліджувала питання щодо співвідношення загальних та спеціальних норм у вирішенні питання про розірвання договору оренди землі.

Одним із підходів, який суди застосовують для подолання колізій у законодавстві між правовими нормами однакової юридичної сили, є надання переваги спеціальним нормам перед загальними, тобто використання принципу lex specialis (спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого за розбіжності загального і спеціального закону діє спеціальний закон, а також принципу lex specialis derogat generali, суть якого полягає в тому, що спеціальний закон скасовує дію загального закону; спеціальна норма має перевагу над загальною.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 звертала увагу на співвідношення між загальною та спеціальною нормою. Спеціальна норма встановлює правила, які застосовуються у певних випадках, визначених такою нормою права, а загальна норма встановлює правила, які застосовуються у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання.

Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України правила цього Кодексу застосовуються, зокрема й до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Одним із видів використання природних ресурсів є використання земель, зокрема й на підставі права оренди землі. Отже, за правилами частини першої статті 9 ЦК України правила цього Кодексу застосовуються до регулювання земельних відносин лише у випадках, коли такі відносини не врегульовані «іншими актами законодавства», до яких відносяться ЗК України, Закон України «Про оренду землі» та інші законодавчі акти з питань регулювання земельних відносин.

Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом (частина друга статті 792 ЦК України).

Правилами частини першої статті 2 Закону України «Про оренду землі» визначено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Отже, оренда землі є окремим випадком найму майна, загальні правила якого визначені приписами цивільного (приватного) права. Відповідно й законодавче регулювання підстав припинення права оренди землі складається з норм цивільного та земельного законодавства.

За загальним правилом частини першої статті 651 ЦК України, яке застосовується до будь-яких цивільних (приватноправових) правовідносин з приводу зміни або розірвання цивільних (приватноправових) договорів, така зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Винятком з цього правила (про те, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін) є приписи частини другої статті 651 ЦК України, що надають суду повноваження зі зміни або розірвання договору (без наявності згоди сторін), проте у випадках, визначених законом. Тож загальне правило про розірвання та зміну договору без згоди сторін на підставі рішення суду передбачене у частині другій статті 651 ЦК України, що визначає універсальні засади, застосовні до усіх видів приватноправових договорів.

З огляду на наведені правила абзацу першого частини другої статті 651 ЦК України як цивільне законодавство, так і земельне передбачає окремі приклади його застосування, що мають характер загальних для усіх цивільних відносин (у разі істотного порушення цивільного договору іншою стороною), а також характер спеціалізованих - для інших приватноправових договорів та для інших окремо застережених у законі видів порушень цивільних договорів (зокрема, окремі правила статті 141 ЗК України, застосовні до догорів оренди землі), як це буде проілюстровано далі.

Спеціальними у врегулюванні розірвання договору оренди землі єприписи статті 32 Закону України «Про оренду землі», а також статті 141 ЗК України, пункт «д» частини першої якої передбачає, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Тож функціональним призначенням ЦК України у врегулюванні спірних відносин є деталізація та диференціація факту систематичної несплати орендної плати як підстави припинення договору оренди землі шляхом його розірвання. Ця деталізація та диференціація здійснюється відповідно до частини другої статті 651 ЦК України, якою передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Водночас істотним, відповідно до цієї норми права, є таке порушення стороною договору його умов, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала під час укладення договору.

Потреба деталізації та диференціації систематичної несплати орендної плати під час застосування пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України обумовлена надзвичайно узагальненим формулюванням категорії «систематична несплата земельного податку або орендної плати» як однієї з підстав припинення права оренди землі.

Оскільки на практиці така систематична несплата може бути повною або частковою (недоплата), то цілком очевидно, що законодавець врегулював відносини оренди землі з огляду на те, що специфічні підстави припинення права оренди землі, зокрема за систематичну повну несплату орендної плати за землю, визначені відповідними нормами ЗК України, а нормами ЦК України надається можливість додаткової оцінки саме часткової несплати (недоплати) орендної плати за землю та її кваліфікації як істотного порушення договору в контексті з`ясування наявності підстав для його розірвання.

До того ж потрібно враховувати, що коли норма закону закінчується словами «якщо інше не встановлено законом або договором» (або інше подібне формулювання), як от в частині першій статті 651 ЦК України, то це означає, що правила спеціального закону або домовленість сторін договору можуть скасувати дію відповідної загальної правової норми шляхом запровадження іншого правила поведінки, розрахованого на ту ж саму фактичну ситуацію, на яку була розрахована така норма.

Утім, у частині другій статті 651 ЦК України використано дещо іншу формулу закінчення «та в інших випадках», що дозволяє зробити висновок, що правило, викладене у цій правовій нормі, не може бути скасоване (ані спеціальним законодавством, ані домовленістю сторін), а може бути винятково доповнене - спеціальним законодавством або домовленістю сторін.

ВИСНОВОК: Приписи про підстави припинення права користування земельною ділянкою, визначені пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України (систематична несплата орендної плати), та правила частини другої статті 651 ЦК України, якими передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом, співвідносяться як такі, що не суперечать одні одним, а навпаки - доповнюють одні одних.

 

  

 

Матеріал по темі: «Систематична несплата орендної плати за землю та перерахунок її розміру»

 

 

 

Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, сума орендної плати, нормативно – грошова оцінка землі, припинення права користування земельною ділянкою, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, судова практика, Адвокат Морозов