Звернення прокурора в інтересах особи, яка не є суб`єктом владних повноважень

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд у складі ОП КГС відступив від висновку щодо можливості звернення прокурора із позовом в інтересах держави в особі суб`єкта, який не є суб`єктом владних повноважень

18 листопада 2022 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/2656/21 (ЄДРСРУ № 107428592) досліджував питання щодо відступу від висновку про можливість звернення прокурора із позовом в інтересах держави в особі суб`єкта, який не є суб`єктом владних повноважень.

Підставою для передачі справи № 914/2656/21 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду слугувала необхідність відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 15.06.2022 у справі № 924/674/21, про можливість звернення прокурора з позовом в інтересах Комунального некомерційного підприємства "Хмельницький обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф" Хмельницької обласної ради, тобто особи, яка не є органом, уповноваженим здійснювати функції держави у спірних правовідносинах.

Беручи до уваги положення ст. 53 ГПК України, ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", Велика Палата Верховного Суду у справі № 911/2169/20 (постанова від 06.07.2021) дійшла висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абз. 3 ч. 3 ст. 23 зазначеного Закону, має застосовуватись з урахуванням положень абзацу 1 частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.

У пункті 76 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду, підтримавши висновок Великої Палати Верховного Суду у постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, зазначила, що відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган;

2) у разі відсутності такого органу.

При цьому поняття "компетентний орган" у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. 

Отже, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у даній справі відступив від висновку щодо можливості звернення прокурора із позовом в інтересах держави в особі суб`єкта, який не є суб`єктом владних повноважень, який (висновок) викладено у постанові Верховного Суду від 15.06.2022 у справі № 924/674/21, що розглядалася колегією суддів Касаційного господарського суду, яка входить до складу іншої палати.

Відповідно до приписів статті 23 Закону України "Про прокуратуру" - представництво прокурором інтересів держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша); 

- прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань (абзаци перший - третій частини третьої);

- наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді (абзац перший частини четвертої).

Згідно з положеннями частин третьої, четвертої статті 53 ГПК України: у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами; прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, і невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Водночас пунктом 2 частини першої статті 226 ГПК України передбачено, що суд залишає позов без розгляду, якщо позовну заяву не підписано або підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано.

З огляду на відповідні законодавчі положення, з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду, наведених у підпункті 9.3 пункту 9 даної постанови, попередні судові інстанції, з`ясувавши, що:

- Театр, в особі якого (поряд з іншими особами) прокурором подано позов в інтересах держави, не є органом державної влади чи  місцевого самоврядування і не є суб`єктом владних повноважень;

- водночас Театр як юридична особа спроможний самостійно захистити в суді свої права та/або законні інтереси в разі їх порушення;

- за таких обставин відсутні підстави для представництва прокурором інтересів держави в цій справі в особі Театру, дійшли обґрунтованого висновку про необхідність застосування у відповідних правовідносинах наведеного припису пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України.

ВИСНОВОК: Отже, Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права, а саме щодо застосування статті 23 Закону України "Про прокуратуру", викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду від 15.06.2022 у справі № 924/674/21 («…про можливість звернення прокурора із позовом в інтересах держави в особі суб`єкта, який не є суб`єктом владних повноважень»).

Таким чином, суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави (за наявності підстав), має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.

 

Матеріал по темі: «Позов прокурора в інтересах громади»

 

 

Теги: представництво інтересів держави прокурором, позов прокурора в інтересах громади, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Моніторинг податкових накладних не повинен підміняти податкову перевірку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Здійснення моніторингу відповідності податкових накладних критеріям оцінки ступеня ризиків не повинно підміняти проведення податкових перевірок

У постанові Верховного суду України 02.04.2019 року у справі №822/1878/18 передбачено, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення податковим органом конкретних підстав його прийняття (фактичних та юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб`єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.

Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. При цьому, суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Зазначена правова позиція також викладена у постановах Верховного Суду від 22 липня 2019 р. по справі №815/2985/18, від 10 квітня 2020 р. по справі №819/330/18. 

Виключний перелік підстав для відмови у реєстрації податкової накладної визначено пунктом 11 Порядку № 520, а саме:

• ненадання платником податку письмових пояснень стосовно підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній / розрахунку коригування, реєстрацію яких зупинено в Реєстрі;
• та/або ненадання платником податку копій документів відповідно до пункту 5 цього Порядку;
• та/або надання платником податку копій документів, складених/оформлених із порушенням законодавства.

Пунктами 2-4 Порядку №520 передбачено, що прийняття рішень про реєстрацію / відмову в реєстрації податкових накладних / розрахунків коригування в Реєстрі, реєстрацію яких зупинено, здійснюють комісії з питань зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Реєстрі головних управлінь Державної податкової служби України в областях, м. Києві та Офісу великих платників податків ДПС (далі - комісія регіонального рівня). Комісія регіонального рівня протягом п`яти робочих днів, що настають за днем отримання пояснень та копій документів, поданих відповідно до пункту 4 цього Порядку, приймає рішення про реєстрацію або відмову в реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Реєстрі та надсилає його платнику податку в порядку, встановленому статтею 42 Кодексу. У разі зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Реєстрі платник податку має право подати копії документів та письмові пояснення стосовно підтвердження інформації, зазначеної у податковій накладній / розрахунку коригування, для розгляду питання прийняття комісією регіонального рівня рішення про реєстрацію / відмову в реєстрації податкової накладної/ розрахунку коригування в Реєстрі.

За змістом пункту 5 Порядку №520 перелік документів, необхідних для розгляду питання прийняття комісією регіонального рівня рішення про реєстрацію / відмову в реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Реєстрі, реєстрацію яких зупинено в Реєстрі, може включати: договори, зокрема зовнішньоекономічні контракти, з додатками до них; договори, довіреності, акти керівного органу платника податку, якими оформлено повноваження осіб, які одержують продукцію в інтересах платника податку для здійснення операції; первинні документи щодо постачання/придбання товарів/послуг, зберігання і транспортування, навантаження, розвантаження продукції, складські документи (інвентаризаційні описи), у тому числі рахунки-фактури/інвойси, акти приймання-передачі товарів (робіт, послуг) з урахуванням наявності певних типових форм і галузевої специфіки, накладні; розрахункові документи та/або банківські виписки з особових рахунків; документи щодо підтвердження відповідності продукції (декларації про відповідність, паспорти якості, сертифікати відповідності), наявність яких передбачено договором та/або законодавством.

У постанові Верховного Суду від 18.12.2019 року в справі №560/435/19 (ЄДРСРУ № 86504198) зазначено, що конкретний перелік документів може залежати, зокрема від змісту операції з постачання, суб`єктного складу її учасників, їх податкової поведінки.

Слід відмітити, що використання податковим органом загального пункту щодо різновидів оцінки за критеріями ризику є неконкретизованим та призводить до необґрунтованого обмеження права платника податків бути обізнаним у моделюванні поведінки та таким, що не повідомлений про необхідність надання документів за  вичерпним і зрозумілим переліком, а невиконання податковим органом законодавчо встановлених вимог щодо змісту, форми, обґрунтованості та вмотивованості акта індивідуальної дії має наслідком визнання його протиправним. 

Згідно з приписами п. 19, 20 Порядку ведення Єдиного реєстру податкових накладних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2010 року № 1246, податкова накладна та/або розрахунок коригування, реєстрацію яких зупинено, реєструється у день настання однієї з таких подій:

• прийняття в установленому порядку та набрання чинності рішенням про реєстрацію податкової накладної та/або розрахунку коригування;
• набрання рішенням суду законної сили про реєстрацію податкової накладної та/або розрахунку коригування (у разі надходження до ДПС відповідного рішення);
• неприйняття та/або відсутність реєстрації в установленому порядку рішення про реєстрацію або відмову в реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування.

Внесення відомостей до Реєстру на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, здійснюється з дотриманням вимог цього Порядку. При цьому вимоги абзацу десятого пункту 12 цього Порядку не застосовуються до податкової накладної та/або розрахунку коригування, реєстрацію яких зупинено в установленому порядку. Датою внесення відомостей до Реєстру вважається день, зазначений в рішенні суду, або день набрання законної сили таким рішенням.

Отже, реєстрація в Єдиному реєстрі податкових накладних податкової накладної/розрахунку коригування, реєстрацію якої попередньо було зупинено, є повноваженням Державної податкової служби України. 

Окремо,  слід зазначити, що рішенням Комісії центрального рівня не є такими, що прийняті у зв`язку з реалізацією управлінських повноважень, а є актом вирішення спору в досудовому порядку, не створюють юридичного наслідку для платника.

Такий висновок відповідає правовій позиції, наведеній у постанові Верховного Суду від 07.02.2020 року у справі №826/11086/18. У цій постанові Верховний Суд вказав, що у разі відмови платнику податку на додану вартість в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних належним способом захисту порушеного права в судовому порядку є позовні вимоги: «Про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування та, як наслідок, зобов`язання відповідного контролюючого органу вчинити дії щодо реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних».

Таким чином, всі сумніви та протиріччя контролюючого органу щодо дотримання позивачем вимог податкового законодавства України під час здійснення господарської діяльності повинні досліджуватися шляхом проведення перевірок такого платника податків, за умови наявності підстав для її проведення визначених ПК України, а не шляхом блокування реєстрації податкових накладних.

Здійснення моніторингу відповідності ПН/РК критеріям оцінки ступеня ризиків є превентивним заходом, спрямованим на убезпечення від безпідставного формування податкового кредиту за операціями, що не підтверджені первинними документами або підтверджені платником податку копіями документів, що складені з порушенням законодавства. Здійснення моніторингу не повинне підміняти за своїм змістом проведення податкових перевірок як способу реалізації владних управлінських функцій податкового органу.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 18.07.2019 у справі № 1740/2004/18 (ЄДРСРУ № 83105330), від 21.05.2019 у справі № 0940/1240/18 (ЄДРСРУ № 81858144), від 25.10.2019 у справі № 0340/1834/18 (ЄДРСРУ № 85207548), від 12.11.2019 у справі № 816/2183/18 (ЄДРСРУ № 85574619), від 18 лютого 2020 року у справі №360/1776/19, від 27 квітня 2020 року у справі №360/1050/19, від 18 червня 2020 року у справі №824/245/19-а та ряду інших.

ВИСНОВОК: Здійснення моніторингу відповідності податкових накладних/розрахунків коригування критеріям оцінки ступеня ризиків є превентивним заходом і не повинно підміняти за своїм змістом проведення податкових перевірок, як способу реалізації владних управлінських функцій податкового органу.

 

Матеріал по темі: «Конкретизація переліку документів для розблокування податкової накладної»

Теги: податкові накладні, виключення з ризикових, подання таблиці, зупинення реєстрації податкових накладних, реєстр накладних, пояснення, ризикові контрагенти, оскарження рішення комісії, розшифрування, ПН, РК, податкова, ДПС, Адвокат Морозов

Визначення належного суб’єкта відповідальності за постановами Укртрансбезпеки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення належного суб’єкта відповідальності та конкретного порушення вимог законодавства за постановами Укртрансбезпеки

Засади організації та діяльності автомобільного транспорту визначає Закон України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001 № 2344-III.

Цей Закон регулює відносини між автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами - суб`єктами підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень.

Відповідно до частини 11статті 6 Закону України «Про автомобільний транспорт» державний контроль автомобільних перевізників здійснюється шляхом проведення планових, позапланових і рейдових перевірок.

За приписами частини 3статті 6 Закону України «Про автомобільний транспорт» центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері автомобільного транспорту, забезпечує: формування та реалізацію державної політики у сфері автомобільного транспорту; нормативно-правове регулювання; визначення пріоритетних напрямів розвитку автомобільного транспорту.

Пунктом 1 Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 №103 (далі - Положення №103), визначено, що Державна служба України з безпеки на транспорті є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті та у сфері безпеки на морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства).

(!!!) Укртрансбезпека відповідно до покладених на неї завдань, зокрема здійснює державний нагляд (контроль) за додержанням вимог законодавства на автомобільному, міському електричному, залізничному, морському та річковому транспорті, підготовку пропозицій щодо їх удосконалення, а також законодавства про судноплавство на суднах, у морських і річкових портах, територіальних та внутрішніх водах, на внутрішніх водних шляхах України, габаритно-ваговий контроль транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування.

Укртрансбезпека здійснює свої повноваження безпосередньо, через утворені в установленому порядку територіальні органи та Держспецтрансслужбу (пункт 8 Положення №103).

Згідно з пунктом 15 Порядку здійснення контролю на автомобільному транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2006 №1567, під час проведення рейдової перевірки перевіряється, зокрема, наявність визначених статтями 39 і 48 Закону документів, на підставі яких здійснюються перевезення автомобільним транспортом.

Відповідно до статті 34 Закону України «Про автомобільний транспорт» автомобільний перевізник повинен: виконувати вимоги цього Законута інших законодавчих і нормативно-правових актів України у сфері перевезення пасажирів та/чи вантажів; утримувати транспортні засоби в належному технічному і санітарному стані та забезпечувати їх зберігання відповідно до вимог статті 21 цього Закону; забезпечувати контроль технічного і санітарного стану транспортних засобів перед виїздом на маршрут; забезпечувати проведення медичного контролю стану здоров`я водіїв; організувати проведення періодичного навчання водіїв методам надання до медичної допомоги потерпілим від дорожньо-транспортних пригод; забезпечувати умови праці та відпочинку водіїв згідно з вимогами законодавства; забезпечувати проведення стажування та інструктажу водіїв у порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту; забезпечувати безпеку дорожнього руху; забезпечувати водіїв відповідною документацією на перевезення пасажирів.

Статтею 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» встановлено, що автомобільні перевізники, водії повинні мати і пред`являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення. Документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів є для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством.

Відповідно до частини четвертої статті 48 Закону України "Про автомобільний транспорт", у разі перевезення вантажів з перевищенням габаритних або вагових обмежень обов`язковим документом також є дозвіл, який дає право на рух автомобільними дорогами України, виданий компетентними уповноваженими органами, або документ про внесення плати за проїзд великовагових (великогабаритних) транспортних засобів, якщо перевищення вагових або габаритних обмежень над визначеними законодавством становить менше п`яти відсотків.

З аналізу вищенаведених правових норм слідує, що з метою збереження автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, допускається за наявності дозволу на участь у дорожньому русі таких транспортних засобів.

Слід зазначити, що обов`язок отримати дозвіл на участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, а також внести плату за проїзд такого великовагового та/або великогабаритного транспортного засобу автомобільними дорогами загального користування покладається на перевізника (28 квітня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 540/383/21, адміністративне провадження № К/9901/33394/21).

За порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи.

Відповідно до абз. 14 ч. 1 ст. 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи за перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм від 5% до 10% включно при перевезенні вантажу без відповідного дозволу - штраф у розмірі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно з абзацом 16 першої статті 60 Закону України "Про автомобільний транспорт" за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи за перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм понад 20% при перевезенні вантажу без відповідного дозволу - штраф у розмірі двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Верховний суд констатує, що законодавством чітко встановлено, що перевищення вагових параметрів порівняно з визначеними у пункті 22.5 Правил дорожнього руху в межах 2% не потребує оформлення відповідного дозволу та внесення плати за проїзд (28 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/5173/20, адміністративне провадження № К/9901/35111/20).

Примітка: «Перелік питань та документів, які перевіряються посадовими особами Укртрансбезпеки під час проведення рейдової перевірки (перевірки на дорозі)»

Статтею 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» встановлено, що за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи.

Тобто, як зазначено в абзаці 3 частини 1 статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт», суб`єктом відповідальності за встановлене правопорушення є саме автомобільний перевізник.

(!!!) Відповідальність за порушення вимог законодавства сфері автомобільного транспорту під час перевезення вантажів застосовується саме до перевізників.

За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України «Про автомобільний транспорт», автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами; вантажні перевезення - це перевезення вантажів вантажними автомобілями; водій - особа, яка керує транспортним засобом і має відповідне посвідчення встановленого зразка.

Автомобільним перевізником, що здійснює перевезення вантажів на договірних умовах, є суб`єкт господарювання, який відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надає послугу згідно з договором про перевезення вантажу транспортним засобом, що використовують на законних підставах (стаття 33 Закону України «Про автомобільний транспорт»).

Таким чином, суб`єктом відповідальності за порушення законодавства про автомобільний транспорт, в тому числі за перевищення допустимої ширини транспортного засобу при перевезенні вантажу із значним перевищенням, є автомобільний перевізник, який здійснює за власний кошт перевезення вантажів.

Тому відповідальність за порушення вимог законодавства у сфері автомобільного транспорту під час перевезення вантажів несе саме перевізник, а не власник транспортних засобів у випадку, коли власник не використовує транспортний засіб, а лише володіє майновими правами на транспортний засіб.

Норми Закону № 2344-ІІІ не ототожнюють поняття "власник транспортного засобу" та "автомобільний перевізник", оскільки власник автомобіля за певних умов може бути одночасно і автомобільним перевізником, проте, у випадку, якщо автомобільним перевізником є користувач транспортного засобу, а не його власник, відповідальність за Законом останній не несе.

ВИСНОВОК: Автомобільний перевізник притягується до адміністративно-господарської відповідальності у разі допущення порушень визначених діючим законодавством, але з першу Укртрансбезпека повинна встановити належного суб`єкта відповідальності за порушення законодавства про автомобільний транспорт та визначити вид порушення з посиланням на конкретні приписи та норми, а у разі незгоди перевізник може оскаржити постанову Укртрансбезпеки в судовому порядку.

 

P.s. Відповідно до частини двадцятої статті 6 Закону України «Про автомобільний транспорт» автомобільні перевізники, їх уповноважені особи (водії), автомобільні самозайняті перевізники, суб’єкти господарювання, які надають автостанційні послуги, мають право фіксувати процес проведення планової, позапланової або рейдової перевірки (перевірки на дорозі) засобами фото- і відеотехніки, не перешкоджаючи проведенню таких перевірок.

 

Матеріал по темі: «Витрати на утримання сідельного тягача та вантажного напівпричіпа»

 

 

Теги: укртрансбезпека, перевірки на дорогах, постанова, власник, транспортний засіб, автомобільний перевізник, вантажні, пасажирські перевезення, таксі, рейдові перевірки, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Звернення стягнення на майно боржника шляхом примусової реалізації на електронних торгах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості звернення стягнення на нерухоме майна боржника шляхом примусової реалізації на електронних торгах у разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами

16 листопада 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду № 369/15039/19, провадження № 61-7097св22 (ЄДРСРУ № 107392933) досліджував питання щодо особливостей звернення стягнення на нерухоме майна боржника шляхом примусової реалізації (електроні торги) у разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За змістом статей 48, 56, 57, 61 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 465/650/16-ц (провадження № 14-356цс18) та від 23 січня 2019 року у справі № 522/10127/14-ц (провадження № 14-428цс18), правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає у продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів - це оформлення договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, тобто правочин. 

Ураховуючи те, що відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав, установлених частиною першою статті 215 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2988цс15).

Нерухоме майно передається на реалізацію з прилюдних торгів за ціною та в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження». Процедура підготовки та порядок проведення торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, розрахунків за придбане майно й оформлення результатів торгів визначені Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна.

Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1884цс15, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2988цс15 та від 22 лютого 2017 року у справі № 6-2677цс16, головною умовою, яку повинні встановити суди при вирішенні питання про визнання прилюдних торгів недійсними, є наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, тобто не тільки недотримання норм закону під час проведення прилюдних торгів, а й порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, способом захисту яких є визнання прилюдних торгів недійсними. Тобто для визнання судом електронних торгів недійсними необхідним є:

• наявність підстав для визнання прилюдних торгів недійсними (порушення правил проведення електронних торгів);
• встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Подібні положення містить і стаття 368 ЦК України. Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За правилами частини першої статті 69, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

(!!!) Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Схожий за змістом висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України). Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. За спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном (18 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 295/7160/18, провадження № 61-62св22 (ЄДРСРУ № 105961703).

Правова природа процедури реалізації майна на електронних торгах полягає в продажі майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника торгів, та складанні за результатами їх проведення акта про проведення торгів, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно у випадках, визначених законодавством. Вказаний акт є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а отже, є договором.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першої статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина перша статті 316 ЦК України).

Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).

За змістом частини шостої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення звертається саме на майно боржника в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

Згідно з частиною третьою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції на час передачі спірного майна на реалізацію) у разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом.

Виконавець перед вирішенням питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника повинен з`ясувати питання, чи не володіє він даним нерухомим майном спільно з іншими особами, вирішувати питання про необхідність визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

Окрім цього, факт реєстрації квартири за боржником, не свідчить про наявність у нього право особистої приватної власності на квартиру. До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 16 лютого 2022 року у справі № 752/15527/19 (провадження № 61-5226св21, ЄДРСРУ № 103906641)

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 01 квітня 2020 року у справі № 462/518/18, від 05 квітня 2021 року у справі № 741/496/18, від 22 березня 2021 року у справі № 756/6374/17, від 16 лютого 2022 року у справі № 752/15527/19 та узгоджуються з висновками Верховного Суду у постанові від 09 грудня 2020 року у справі № 493/38/18.

ВИСНОВОК: У будь-якому випадку в разі звернення стягнення на об’єкт нерухомого майна, об’єкт незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з’ясування належності майна боржнику на праві власності/спеціальному майновому праві, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом,  а тому для належного визначення права власності (приватної/спільної) і для подальшої судової перспективи необхідно вже під час відкриття виконавчого провадження надати виконавцю документи які підтверджують/спростовують право власності.

 

Матеріал по темі: «Статус «спільної сумісної власності подружжя» після проведених електронних торгів»

 

 

Теги: електронні торги, електронний аукціон, сетам торги, продаж майна, спільна власність, оцінка нерухомості, оскарження оцінки, покупець, боржник, виконавча служба, звернення стягнення, примусова реалізація, фіксована ціна, порушення торгів, правочин, судова пракика, Верховний суд, Адвокат Морозов