Прийняття або припинення громадянства України згідно указу Президента

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законність ухвалення рішення про прийняття до громадянства або припинення громадянства України згідно указу Президента

27.03.2018р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №  800/230/17, провадження № А/9901/2/18 (ЄДРСРУ № 73139658) досліджував питання щодо законності ухвалення рішення про прийняття до громадянства або припинення громадянства України згідно указу Президента.

За статтею 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.

Відповідно до пункту 26 частини першої статті 106 Конституції України Президент України приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні.

Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб регулюються Законом України "Про громадянство України" від 18.01.2001 № 2235-ІІІ (далі - Закон України від 18.01.2001 № 2235-ІІІ).

Приписами статті 1 Закону України "Про громадянство України" визначено, що громадянство України - це правовий зв`язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов`язках. Громадянами України є, зокрема, особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Згідно зі статтею 6 Закону України "Про громадянство України", громадянство України набувається, зокрема, внаслідок прийняття до громадянства.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного Указу Президента України.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 22 Закону України «Про громадянство України» Президент України приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції України і цього Закону про прийняття до громадянства України і про припинення громадянства України.

Відповідно до частини третьої статті 9 Закону №2235-ІІІ до громадянства України може бути прийнята особа (іноземець або особа без громадянства), яка має визначні заслуги перед Україною, або прийняття якої до громадянства України становить державний інтерес для України.

Пункти 1, 2 частини другої статті 9 цього Закону передбачають, що умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов'язання припинити іноземне громадянство (для іноземців).

З метою організації виконання Закону України "Про громадянство України" Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 затверджено Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства та Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень.

Відповідно до п. 1, 2, 3 Положення, Комісія при Президентові України з питань громадянства (далі - Комісія) є допоміжним органом при Президентові України, утвореним відповідно до Закону України "Про громадянство України". Комісія у своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України "Про громадянство України", іншими законами, міжнародними договорами України з питань громадянства, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, цим Положенням. Основними завданнями Комісії є: розгляд заяв про прийняття до громадянства України, про вихід із громадянства України, подань про втрату громадянства України, документів про припинення громадянства України з підстав, передбачених міжнародними договорами України, внесення пропозицій Президентові України з цих питань; здійснення контролю за виконанням рішень з питань громадянства, прийнятих Президентом України; участь у підготовці проектів законів, інших нормативно-правових актів про громадянство, внесення відповідних пропозицій Президентові України; вивчення і узагальнення практики виконання законодавства України про громадянство, внесення пропозицій Президентові України щодо його вдосконалення та поліпшення діяльності органів виконавчої влади, пов`язаної з реалізацією законодавства про громадянство; вивчення і узагальнення міжнародно-правових актів з питань громадянства, законодавства про громадянство інших держав та практики його реалізації.

Розділ IV Порядку визначає, зокрема, "Порядок розгляду заяв і подань з питань громадянства Комісією при Президентові України з питань громадянства" (пункти 110-112), а також "Прийняття Президентом України рішень з питань громадянства України" (пункти 113-116).

Відповідно до пункту 113 Порядку, рішення про прийняття особи до громадянства України або припинення особою громадянства України приймає Президент України. Прийняття до громадянства України або припинення громадянства України здійснюється шляхом видання указів Президента України (26 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів касаційного адміністративного суду в рамках справи № 9901/295/21, адміністративне провадження № П/9901/295/21 (ЄДРСРУ № 103035028).

ВАЖЛИВО: Іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим  органом  відповідної  держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України (абзац п'ятий пункту 2 частини другої статті 9 Закону №2235-ІІІ).

За приписами статті 17 Закону № 2235-ІІІ громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України. 

Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України (стаття 18 Закону України «Про громадянство України»).

Отже, процедуру прийняття Президентом України рішень з питань громадянства України врегульовано також приписами пунктів 113-116 Порядку № 215.

Так, відповідно до пункту 113 Порядку № 215 рішення про прийняття особи до громадянства України або припинення особою громадянства України приймає Президент України. Прийняття до громадянства України або припинення громадянства України здійснюється шляхом видання указів Президента України.

Пункти 114-116 узгоджують порядок надсилання рішення Президента України про прийняття особи до громадянства України або припинення громадянства України та повідомлень про зазначене рішення уповноваженими суб`єктами.

Таким чином, норми Порядку № 215, як і будь-якого іншого нормативно-правового акта не містять жодних вимог, які б визначали конкретні строки прийняття Президентом України указу про прийняття особи до громадянства України. Порядок № 215 визначає лише загальний строк розгляду заяв і подань про прийняття до громадянства України, який обчислюється з моменту їх надходження, та до якого не входить стадія прийняття Президентом України указів про прийняття особи до громадянства України.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного  Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 9901/293/21 та від 13 квітня 2022 року у справі № 9901/294/21.

Водночас Велика Палата Верховного Суду зауважує, що наведене не свідчить про можливість прийняття відповідачем відповідного рішення без обмеження будь-яким строком. У цьому випадку застосовуються критерії розумного строку (13 квітня 2022 року  Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 9901/294/21, провадження № 11-488заі21 (ЄДРСРУ №   104113400) та від 09 червня 2022 року в рамках справи № 9901/295/21, провадження № 11-38заі22 (ЄДРСРУ № 104769595).

(!!!) Разом з тим, після отримання повідомлення про припинення громадянства України закордонна дипломатична установа у тижневий строк повідомляє заявника про прийняте рішення Президента України, вилучає проїзні документи громадянина України та видає довідку про припинення громадянства України.

З моменту вступу в силу відповідного президентського указу громадянин втрачає українське громадянство та не може реалізувати права та обов’язки, гарантовані йому українським громадянством, а саме:

• суб’єкт знімається з консульського обліку і не зможе запросити в представництвах України за кордоном дипломатичний захист і заступництво;
• не зможе брати участь у виборчому процесі, голосувати на виборах, працювати на державній службі в Україні;
• втратить право на безвізовий в’їзд до країн Шенгенської зони, який передбачений для громадян України;
• втратить право на не обмежене в часі проживання на території України, працевлаштування без дозволу;
• якщо з країною нового громадянства особи в України встановлено візовий режим для перебування в останній такій особі доведеться оформити візу.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 19 Закону № 2235-ІІІ підставою для втрати громадянства України є набуття особою громадянства України на підставі статті 9 цього Закону внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів.

Пунктом 3 частини першої статті 24 Закону № 2235-ІІІ встановлено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері громадянства, віднесено підготовку подань про втрату особами громадянства України і разом із необхідними документами надсилання їх на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства.

Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів (пункт 1 Положення про ДМС, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 360).

У пункті 87 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року №215, встановлено, що для припинення громадянства України внаслідок його втрати органи міграційної служби, дипломатичні представництва чи консульські установи України готують та подають: а) подання про втрату громадянства України; б) документ, що підтверджує перебування особи у громадянстві України; в) один із таких документів, зокрема: - документ, який підтверджує, що особа набула громадянство України на підставі статті 9 Закону внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів (довідка органу міграційної служби, дипломатичного представництва чи консульської установи про те, що іноземець, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство відповідно до абзацу першого пункту 2 частини другої статті 9 Закону, не подав документ про припинення цього громадянства, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття його до громадянства України, а незалежні від особи причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства не існують).

У абзацах четвертому-шостому пункту 104 зазначеного Порядку передбачено, що у разі підтвердження наявності підстави для втрати громадянства України головне управління (управління) міграційної служби в Автономній Республіці Крим, області, містах Києві та Севастополі готує подання про втрату особою громадянства України та надсилає його разом із документами, передбаченими підпунктами «б» і «в» пункту 87 цього Порядку, до Державної міграційної служби України; Державна міграційна служба України розглядає подання про втрату громадянства України та подані разом із ним документи; у разі підтвердження наявності підстави для втрати громадянства України Державна міграційна служба України затверджує подання про втрату громадянства України та надсилає його разом із поданими документами до Комісії при Президентові України з питань громадянства.

Отже, якщо громадянин  протягом двох років з дати набуття громадянства України не вчинив жодних дій, спрямованих на припинення іноземного громадянства або подання декларації про відмову від нього відповідно до наданого зобов`язання, то громадянство може бути припинено.

При цьому, надаючи оцінку поняттю об`єктивних причин не виконання зобов`язання припинити іноземне громадянства, слід виходити зі змісту абзацу 13 статті 1 Закону №2235-III, згідно якого незалежна від особи причина неотримання документа про припинення іноземного громадянства - невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), документа про припинення громадянства (підданства) у встановлений законодавством іноземної держави термін (за винятком випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років від дня подання клопотання, якщо термін не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства за ініціативою особи чи якщо така процедура не здійснюється або вартість оформлення припинення іноземного громадянства (підданства) перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом в Україні на момент, коли особа набула громадянство України.

З аналізу вказаної норми слідує, що за будь-яких обставин особа повинна подати до уповноваженого органу держави її громадянства клопотання про припинення іноземного громадянства. При цьому, об`єктивні причини не виконання зобов`язання припинити іноземне громадянства будуть мати місце у тому випадку, коли невидача документа про припинення громадянства у встановлений законодавством іноземної держави термін буде обумовлена незалежними від особи причинами неотримання документа про припинення іноземного громадянства.

ВИСНОВОК: Аналізуючи та узагальнюючи приписи статей 106 Конституції України, 9, 22 Закону України "Про громадянство", можна дійти висновку, що видання Указу про прийняття особи до громадянства України або припинення особою громадянства України є дискреційним правом Президента України, підставою для реалізації якого є рішення Комісії при Президентові України з питань громадянства про внесення пропозицій Президентові України щодо задоволення заяв про прийняття до громадянства України. При цьому строк реалізації такого дискреційного повноваження Президента України жодним чинним нормативним правовим актом не визначено та не обмежено (04 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 9901/294/21, адміністративне провадження № П/9901/294/21 (ЄДРСРУ № 100824088)).

 

 

Теги: припинення громадянства України, прийняття до громадянства, указ Президента, про громадянство, громадянства іноземної держави, строк розгляду, оскарження рішення, комісія при Президентові з питань громадянства, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

 

Судовий збір за встановлення контролю за виконанням судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законом НЕ передбачено ставки судового збору за звернення із заявою про встановлення контролю за виконанням судового рішення

05 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №520/9769/19, адміністративне провадження № К/9901/47675/21 (ЄДРСРУ № 104191425) досліджував питання щодо звільнення від сплати судового збору за подання заяви про встановлення контролю за виконанням судового рішення.

Відповідно до статті 4 Закону № 3674-VI скаржник звільнений від сплати судового збору за подання заяви про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, про що і зазначив у поданій скарзі.

Верховний суд зазначає, що за змістом частин першої, другої статті 132 КАС України судовий збір входить до складу судових витрат, а його розмір та порядок сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

(!!!) Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом №3674-VI.

Відповідно до статті 1 Закону № 3674-VI судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Об`єктами справляння судового збору є процесуальні дії, за які справляється судовий збір, встановлені у статті 3 Закону № 3674-VI. Так само ця норма визначає процесуальні документи, за подання яких судовий збір не справляється (частина друга статті 3 цього Закону).

Статтею 4 Закону № 3674-VI установлює розміри ставок судового збору стосовно документів, за подання яких справляється судовий збір. При цьому розміри ставок судового збору залежать від характеристики об`єкта справляння - позовна заява, скарга чи інша заява (у деяких випадках - у поєднанні з характеристикою суб`єкта, який звертається до суду).

Однак, приписами статті 4 Закону №  3674-VI не передбачено ставки судового збору за звернення із заявою про встановлення контролю за виконанням судового рішення.

Відтак, за відсутності законодавчо встановлених ставок судового збору за  звернення до суду із заявою про встановлення контролю за виконанням судового рішення, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що на позивача не поширюється обов`язок сплати судового збору за звернення до суду з такою заявою, а тому, відповідно, і з апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції, прийнятої за результатами її розгляду.

Зазначені висновки суду узгоджуються із позицією щодо застосування статті 132 КАС України та статті 4 Закону №3674-VI, висловлену у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі №2а/0470/2563/12, від 22 січня 2020 року та від 11 серпня 2021 року у справі №560/4364/19.

Між тим, у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №  915/955/15, суд апеляційної інстанції зауважує, відповідно до викладеного в зазначеній постанові висновку Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування підпункту 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" визначено, що положення цієї норми, якою передбачено ставку судового збору з апеляційної і касаційної скарг на ухвалу господарського суду у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, стосується подання апеляційних і касаційних скарг на всі без винятку ухвали господарського суду, які підлягають оскарженню, незалежно від того, чи передбачено цим Законом справляння судового збору за подання тих заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 320/5719/19 та від 24 листопада 2021 року у справі № 826/17526/18.

… і вказану позицію, активно застосовує Шостий апеляційний адміністративний суд, наприклад у справі № 580/5231/21 (ЄДРСРУ №103943035)

… і Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 811/563/2012 (ЄДРСРУ № 102704922) вказавши при цьому на наступне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2018 року у справі № 12-66гс18 дійшла висновку, що підпунктом 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» визначено ставку судового збору з апеляційної і касаційної скарг на всі без винятку ухвали суду, які підлягають оскарженню, незалежно від того, чи передбачено вказаним Законом справляння судового збору за подання тих заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали.

Відповідно до положень частини другої статті 416 ЦПК України та частини першої статті 417 ЦПК України висновок палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.

Виходячи з телеологічного (цільового), логічного й системного тлумачення положень статей 403, 404 ЦПК України і статей 13, 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», можна зробити висновок, що цивільним процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів касаційних судів.

З огляду на викладене, апеляційний суд правомірно застосував висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2018 року у справі № 12-66гс18.

Таким чином вбачається, що судова практика неоднорідна, а Верховний суд не може забезпечити її єдності, оскільки у досліджуємій справі висновок наступний.

ВИСНОВОК: Верховний суд зазначає, що особа, яка отримала на свою користь судове рішення, враховуючи конституційний принцип стосовно обов`язковості судового рішення, закріплений у пункті 9 частини першої статті 129-1 Основного Закону України звільняється від сплати судового збору за зверненням до суду з вимогою забезпечити виконання судового рішення (встановлення судового контролю), яке набрало законної сили, якщо законом прямо не встановлено обов`язок сплати такого збору.

 

P.S. Таким чином, знову о прогалини у правозастосовній практиці повинні битися звичайні Громадяни, оскільки Суд не поставив остаточної крапки…

 

Матеріал по темі: «Звільнення від сплати судового збору на всіх етапах судового розгляду»

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Оскарження нарахування додаткової плати за скид стічних вод

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Плата за скид стічних вод з понаднормативним забрудненням є грошовим зобов`язанням, а не оперативно-господарською санкцією

15 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 918/662/21 (ЄДРСРУ № 105278394) досліджував питання щодо оскарження нарахування додаткової плати за скид стічних вод.

Верховний Суд постановою від 29.07.2019 залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій у справі № 904/9169/17, погодившись з висновком судів про те, що ефективним способом захисту прав та інтересів позивача в цій справі з урахуванням статті 5 ГПК України слід вважати вимогу про визнання протиправними та такими, що не підлягають виконанню рахунки, які є оперативно-господарською санкцією (???) щодо нарахування плати за скид понаднормативних забруднень з урахуванням коефіцієнту кратності.

Отже, в оцінці обраного позивачем способу захисту в наведеній справі Верховний Суд виходив з того, що рахунки, які позивач просив визнати протиправними і такими, що не підлягають виконанню, є оперативно-господарською санкцією.

Так,   належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання даної норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Водночас об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду враховує правову позицію, викладену в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.01.2019 у справі №  920/730/16, в якій Суд дійшов висновку, що плата за скид стічних вод з понаднормативним забрудненням є грошовим зобов`язанням, що виникає на підставі договору та визначених законодавчих приписів, а не оперативно-господарською санкцією.

Тобто, плата за перевищення допустимих концентрацій забруднюючих речовин у стічних водах віднесена до плати за послуги водовідведення, щодо яких Договором встановлено строк остаточного розрахунку.

Викладене узгоджується з висновками Верховного Суду, зокрема у постановах по справах № 904/7776/17, № 911/2720/17 та № 920/730/16,  Верховним Судом зазначено, що очищення понаднормативних забруднень стічної води є однією з послуг, яку виконавець надає споживачу і яку останній повинен оплачувати відповідно до умов договору та чинного законодавства.

За таких обставин через відмінність від згаданого висновку об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.01.2019 у справі №  920/730/16 не є актуальною правовою позицією висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 29.07.2019 зі справи №  904/9169/17, щодо правової природи плати за скид понаднормативних забруднень стічних вод (як оперативно-господарської санкції), з урахуванням якого було зроблено і відповідний висновок щодо способу захисту прав.

Таким чином, обставини правомірності нарахування, формування та виставлення цього рахунку водоканалом можуть бути підставами доказування під час вирішення спору щодо стягнення цих коштів як грошового зобов`язання або спору про припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення (у випадку припинення надання послуг).

Подібного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 27.11.2019 у справі №916/907/19.

З урахуванням вказаного, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відступила від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 30.11.2021 зі справи № 916/3319/20, позаяк такий висновок зроблений без урахування тієї обставини, що заявлений у справі позов (визнання незаконними дій щодо нарахування плати за скид понаднормативних стічних вод) фактично містить у собі вимогу про встановлення судом факту, що має юридичне значення, і не може бути самостійним предметом судового розгляду.

ВИСНОВОК: Отже, сам по собі факт нарахування, формування та виставлення підприємству(цю) рахунку на оплату без вчинення водоканалом  будь-яких інших дій, спрямованих на стягнення вказаної суми грошових коштів або на припинення надання позивачу послуг з водовідведення, не свідчить про порушення прав позивача.

Таким чином, плата за скид стічних вод з понаднормативним забрудненням є грошовим зобов`язанням, а не оперативно-господарською санкцією, а отже не підлягає самостійному оскарженню.

 

Матеріал по темі: «Особливості оплати за послуги з водопостачання та водовідведення»

 

 

Теги: плата за скид стічних вод, понаднормативне забруднення, водоканал, виставлення рахунку, водовідведення, оскарження рахунку, санкція, плата за воду, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами: позиція ВП ВС

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика палата Верховного суду: нововиявлені обставини, як данні які спростовують факти, що були покладено в основу судового рішення

09 червня 2022 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 9901/230/20, провадження № 11-452заі21 (ЄДРСРУ № 104942714) досліджував питання щодо перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами.

Відповідно до частин першої та другої статті 361 КАС судове рішення, яким закінчено розгляд справи і яке набрало законної сили, може бути переглянуто за нововиявленими або виключними обставинами.

Підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є:

1) істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи;                                   

2) встановлення вироком суду або ухвалою про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності, що набрали законної сили, завідомо неправдивих показань свідка, завідомо неправильного висновку експерта, завідомо неправильного перекладу, фальшивості письмових, речових чи електронних доказів, що спричинили ухвалення незаконного рішення у цій справі;

3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду.

Наведений перелік підстав для перегляду судових рішень у зв`язку з нововиявленими обставинами, який визначений у частині другій статті 361 КАС, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 800/578/17).

Разом із тим аналіз наведених положень свідчить про те, що нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення, та породжують процесуальні наслідки, впливають на законність і обґрунтованість ухваленого без їх урахування судового рішення.До нововиявлених обставин належать факти об`єктивної дійсності, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, які мають значення для правильного розв`язання спору.

При цьому необхідними ознаками нововиявлених обставин є:

• існування цих обставин під час розгляду та вирішення справи й ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява;
• на час розгляду справи ці обставини об`єктивно не могли бути відомі ні заявникові, ні суду;
• істотність цих обставин для розгляду справи (внаслідок урахування цих обставин суд міг би прийняти інше рішення, ніж те, що було прийняте).

Частиною четвертою статті 361 КАС визначено, що не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами: 1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи; 2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом.

(!!!) Наведене свідчить, що обставини, які виникли чи змінилися після ухвалення судом рішення, а також обставини, на які посилався учасник судового процесу у своїх поясненнях, касаційній скарзі або які могли бути встановлені в разі виконання судом вимог процесуального закону, не можуть визнаватися нововиявленими.

Водночас в адміністративному судочинстві перегляд судових рішень у зв`язку з нововиявленими обставинами є особливим видом провадження. На відміну від перегляду судового рішення в порядку апеляційного та касаційного оскарження, підставою такого перегляду не є недоліки розгляду справи судом (незаконність та (або) необґрунтованість судового рішення чи ухвали, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права), а те, що на час ухвалення рішення суд не мав можливості врахувати істотну обставину, яка могла суттєво вплинути на вирішення справи, оскільки учасники судового розгляду не знали про неї та, відповідно, не могли надати суду дані про неї. Тобто перегляд справи у зв`язку з нововиявленими обставинами має на меті не усунення судових помилок, а лише перегляд уже розглянутої справи з урахуванням обставини, про існування якої стало відомо після ухвалення судового рішення.

Істотними обставинами справи вважаються ті, які можуть вплинути на рішення суду, яке набрало законної сили, а це, передусім, ті, що взагалі не були предметом розгляду в адміністративній справі в адміністративному суді у зв`язку з тим, що вони не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою на час розгляду справи.

Не вважаються нововиявленими нові обставини, які виявлені після ухвалення судом рішення, а також зміна правової позиції суду в інших подібних справах. Не можуть вважатися нововиявленими ті обставини, що встановлюються на підставі доказів, які не були своєчасно подані сторонами чи іншими особами, які беруть участь у справі. Обставини, що виникли чи змінилися після ухвалення судом рішення, а також обставини, на які посилався учасник судового процесу у своїх поясненнях, або які могли бути встановлені в разі виконання судом вимог процесуального закону, теж не можуть визнаватися нововиявленими.

Отже, нововиявлені обставини - це юридичні факти (фактичні обставини) справи, які мають істотне значення для вирішення справи по суті, існували в період первинного провадження й ухвалення судового акта, але не були і не могли бути відомі ні сторонам, ні третім особам, їхнім представникам, іншим учасникам адміністративного процесу, ні суду, за умови виконання ними всіх вимог закону для об`єктивного повного і всебічного розгляду справи та ухвалення законного й обґрунтованого судового рішення.

ВИСНОВОК: Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення, та породжують процесуальні наслідки, впливають на законність і обґрунтованість ухваленого без їх урахування судового рішення.

Вказана вище позиція підтримана 18 липня 2022 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/2212/17, адміністративне провадження № К/9901/27853/21 (ЄДРСРУ № 105314456).

 

Матеріал по темі: «Перегляд ухвали про повернення апеляційної скарги за нововиявленими обставинами»

 

 

Теги: нововиявлені обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Визначення та коригування митної вартості за другорядним методом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення та коригування митної вартості за другорядним методом у зв’язку із ненаданням додатково запитаних митним органом документів

18 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/3805/16, касаційне провадження № К/9901/30484/18 (ЄДРСРУ № 105290434) досліджував питання щодо визначення митної вартості за другорядним методом у зв’язку із ненаданням додатково запитаних митним органом документів.

Відповідно до статей 49, 50 Митного кодексу України митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, є вартість товарів, що використовується для митних цілей, яка базується на ціні, що фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари. Відомості про митну вартість товарів використовуються, зокрема, для нарахування митних платежів.

Частиною першою статті 51 Митного кодексу України встановлено, що митна вартість товарів, що переміщуються через митний кордон України, визначається декларантом відповідно до норм цього Кодексу.

При цьому, згідно з приписами пункту 2 частини другої статті 52 Митного кодексу України декларант або уповноважена ним особа, які заявляють митну вартість товару, зобов`язані подавати органу доходів і зборів достовірні відомості про визначення митної вартості, які повинні базуватися на об`єктивних, документально підтверджених даних, що піддаються обчисленню.

Декларант або уповноважена ним особа, які заявляють митну вартість товару, зокрема, мають право на випуск у вільний обіг товарів, що декларуються:

• у разі визнання органом доходів і зборів заявленої митної вартості товарів - за умови сплати митних платежів згідно із заявленою митною вартістю;
• у разі згоди декларанта або уповноваженої ним особи з рішенням органу доходів і зборів про коригування митної вартості товарів - за умови сплати митних платежів згідно з митною вартістю, визначеною органом доходів і зборів;
• у разі незгоди декларанта або уповноваженої ним особи з рішенням органу доходів і зборів про коригування заявленої митної вартості товарів - за умови сплати митних платежів згідно із заявленою митною вартістю товарів та надання гарантій відповідно до розділу X цього Кодексу в розмірі, визначеному органом доходів і зборів відповідно до частини сьомої статті 55 цього Кодексу (пункт 2 частини третьої статті 52 Митного кодексу України).

Окрім цього, у рішенні про коригування заявленої митної вартості митний орган повинен також навести пояснення щодо зроблених коригувань на обсяги партії ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, умов поставки, комерційних умов тощо та зазначити докладну інформацію і джерела, які використовувалися митним органом при визначенні митної вартості оцінюваних товарів із застосуванням резервного методу.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.06.2018 року в справі № 826/6346/13 (№К/9901/36092/18).

Частиною четвертою статті 52 Митного кодексу України передбачено, що у випадках, визначених цим Кодексом, для заявлення митної вартості товарів, що переміщуються через митний кордон України відповідно до митного режиму імпорту, органу доходів і зборів, який проводить митне оформлення цих товарів, разом з митною декларацією та іншими необхідними для митного оформлення зазначених товарів документами в установленому порядку подається декларація митної вартості.

За змістом частини першої статті 260 Митного кодексу України, якщо декларант або уповноважена ним особа не володіє точними відомостями про характеристики товарів, необхідні для заповнення митної декларації у звичайному порядку, вона може подати органу доходів і зборів тимчасову митну декларацію на такі товари за умови, що вона містить дані, достатні для поміщення їх у заявлений митний режим, та під зобов`язання про подання додаткової декларації у строк не більше 45 днів з дати оформлення тимчасової митної декларації.

Відповідно до частин першої - третьої статті 57 цього Кодексу визначення митної вартості товарів, які ввозяться в Україну відповідно до митного режиму імпорту, здійснюється за такими методами:

1) основний - за ціною договору (контракту) щодо товарів, які імпортуються (вартість операції);

2) другорядні: а) за ціною договору щодо ідентичних товарів; б) за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів; в) на основі віднімання вартості; г) на основі додавання вартості (обчислена вартість); ґ) резервний.

Основним методом визначення митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, є перший метод - за ціною договору (вартість операції).

ВАЖЛИВО: Кожний наступний метод застосовується лише у разі, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу відповідно до норм цього Кодексу.

Згідно з приписами статті 58 Митного кодексу України метод визначення митної вартості за ціною договору (контракту) щодо товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, застосовується у разі, якщо: 1) немає жодних обмежень щодо прав покупця (імпортера) на використання оцінюваних товарів, за винятком тих, що: а) встановлюються законом чи запроваджуються органами державної влади в Україні; б) обмежують географічний регіон, у якому товари можуть бути перепродані (відчужені повторно); в) не впливають значною мірою на вартість товару; 2) щодо продажу оцінюваних товарів або їх ціни відсутні будь-які умови або застереження, які унеможливлюють визначення вартості цих товарів; 3) жодна частина виручки від будь-якого подальшого перепродажу, розпорядження або використання товарів покупцем не надійде прямо чи опосередковано продавцеві, якщо тільки не буде зроблено відповідне коригування з урахуванням положень частини десятої цієї статті; 4) покупець і продавець не пов`язані між собою особи або хоч і пов`язані між собою особи, однак ці відносини не вплинули на ціну товарів.

Статтею 53 Митного кодексу України встановлено, що у випадках, передбачених цим Кодексом, одночасно з митною декларацією декларант подає органу доходів і зборів документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення.

Документами, які підтверджують митну вартість товарів, є:

1) декларація митної вартості, що подається у випадках, визначених у частинах п`ятій і шостій статті 52 цього Кодексу, та документи, що підтверджують числові значення складових митної вартості, на підставі яких проводився розрахунок митної вартості;

2) зовнішньоекономічний договір (контракт) або документ, який його замінює, та додатки до нього у разі їх наявності;

3) рахунок-фактура (інвойс) або рахунок-проформа (якщо товар не є об`єктом купівлі-продажу);

4) якщо рахунок сплачено, - банківські платіжні документи, що стосуються оцінюваного товару;

5) за наявності - інші платіжні та/або бухгалтерські документи, що підтверджують вартість товару та містять реквізити, необхідні для ідентифікації ввезеного товару;

6) транспортні (перевізні) документи, якщо за умовами поставки витрати на транспортування не включені у вартість товару, а також документи, що містять відомості про вартість перевезення оцінюваних товарів;

7) копія імпортної ліцензії, якщо імпорт товару підлягає ліцензуванню;

8) якщо здійснювалося страхування, - страхові документи, а також документи, що містять відомості про вартість страхування.

Відповідно до частини п`ятої статті 53 Митного кодексу України забороняється вимагати від декларанта або уповноваженої ним особи будь-які інші документи, відмінні від тих, що зазначені в цій статті.

Таким чином, витребування митницею додаткових документів без зазначення обставин, які ці документи повинні підтвердити, свідчать про протиправність рішення щодо застосування іншого, ніж основний метод, визначення митної вартості товарів.

Аналогічна позиція висловлена Верховним судом України, зокрема, у постановах від 31.03.2015 року у справі №21-127а15, від 30.06.2015 року у справі № 21 -591а15(814/283/14), Верховним Судом, зокрема, постановах від 20.02.2018 року № 826/997/16, від 20.02.2015 року № 826/8799/16, від 17.04.2018 року № 815/329/17, від 14.09.2018 року №821/1617/17.

(!!!) З аналізу наведених вище правових норм вбачається, що Митним кодексом передбачено вичерпний перелік документів, що подається декларантом митному органу для підтвердження заявленої митної вартості товарів та обраного методу її визначення.

Вказана норма кореспондується з положеннями статті 318 Митного кодексу України, якою встановлено, що митний контроль передбачає виконання органами доходів і зборів мінімуму митних формальностей, необхідних для забезпечення додержання законодавства України з питань державної митної справи.

Відповідно до статті 58 Митного кодексу України метод визначення митної вартості товарів за ціною договору (Контракту) щодо товарів, які імпортуються, не застосовується, якщо використані декларантом або уповноваженою ним особою відомості не підтверджені документально або не визначені кількісно і достовірні та/або відсутня хоча б одна із складових митної вартості, яка є обов`язковою при її обчисленні.

У разі якщо митна вартість не може бути визначена за основним методом, застосовуються другорядні методи, зазначені у пункті 2 частини першої статті 57 цього Кодексу.

Митною вартістю товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, є ціна, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за товари, якщо вони продаються на експорт в Україну, скоригована в разі потреби з урахуванням положень частини десятої цієї статті.

Ціна, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, - це загальна сума всіх платежів, які були здійснені або повинні бути здійснені покупцем оцінюваних товарів продавцю або на користь продавця через третіх осіб та/або на пов`язаних із продавцем осіб для виконання зобов`язань продавця.

Розрахунки згідно із цією статтею робляться лише на основі об`єктивних даних, що підтверджуються документально та піддаються обчисленню.

Використані декларантом або уповноваженою ним особою відомості повинні бути об`єктивними, піддаватися обчисленню та підтверджуватися документально.

Послідовність дій посадових осіб органів доходів і зборів при здійсненні контролю за правильністю визначення митної вартості товарів під час здійснення їх митного контролю та митного оформлення визначено Методичними рекомендаціями щодо роботи посадових осіб митних органів з аналізу, виявлення та оцінки ризиків при здійсненні контролю правильності визначення митної вартості товарів, які переміщуються через митний кордон України, затвердженими наказом ДМС України від 13.07.2012 №362.

Згідно з приписами пункту 6 глави 2 вказаних Методичних рекомендацій при перевірці розрахунку, здійсненого декларантом або уповноваженою ним особою при визначенні митної вартості товарів за основним методом, та чисельного значення заявленої митної вартості, зокрема, аналізується:

• включення всіх складових митної вартості;
• включення всіх платежів, які відповідають вимогам, встановленим частинами п`ятою - восьмою статті 58 Кодексу, до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті;
• наявність помилок при перенесенні відомостей з документів, які підтверджують митну вартість товарів, до митної декларації та/або до декларації митної вартості (далі - ДМВ);
• наявність арифметичних помилок в митній декларації, ДМВ або документах, які підтверджують митну вартість товарів;
• наявність помилок при перерахунку сум в іноземній та/або національній валютах;
• наявність помилок при здійсненні нарахувань (наприклад, знижок);
• наявність помилок при перерахуванні одиниць виміру оцінюваного товару на одиниці виміру товару відповідно до Митного тарифу України.

При перевірці розрахунку та числового значення заявленої митної вартості товарів здійснюється перевірка наявності у підтверджуючих документах всіх відомостей в кількісному виразі, використаних при обчисленні митної вартості, а саме: ДМВ (якщо ДМВ подається); митній декларації графи 12, 20, 22, 31 (в частині зазначення характеристик товару, які впливають виключно на рівень його митної вартості), 42, 43, 44 (в частині наявності реквізитів документів, які підтверджують митну вартість товарів), 45, 46; документах, поданих для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів, для декларування яких не застосовується митна декларація (в частині зазначення характеристик товару, які впливають виключно на рівень його митної вартості); рахунку-фактурі або іншому документі, який визначає вартість товару (пункт 7 глави 2 Методичних рекомендацій).

Відповідно до частини першої статті 55 Митного кодексу України рішення про коригування заявленої митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України з поміщенням у митний режим імпорту, приймається органом доходів і зборів у письмовій формі під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості цих товарів як до, так і після їх випуску, якщо органом доходів і зборів у випадках, передбачених частиною шостою статті 54 цього Кодексу, виявлено, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів.

Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 54 Митного кодексу України орган доходів і зборів під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості товарів зобов`язаний здійснювати контроль заявленої декларантом або уповноваженою ним особою митної вартості товарів шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості, наявності в поданих зазначеними особами документах усіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

Згідно до положень частини шостої статті 54 Митного кодексу України, підставами для відмови у коригуванні митної вартості, серед іншого, є неподання декларантом або уповноваженою ним особою документів згідно з переліком та відповідно до умов, зазначених у частинах другій - четвертій статті 53 цього Кодексу.

За змістом статті 57 Митного кодексу України, визначення митної вартості товарів, які ввозяться в Україну відповідно до митного режиму імпорту, здійснюється в першу чергу за основним методом, тобто, за ціною договору (вартістю операції).

ВАЖЛИВО: Тобто, згідно норм Митного кодексу України, митним органом при прийнятті рішення про коригування митної вартості товарів повинна бути зазначена послідовність застосування методів визначення митної вартості та причини, через які не був застосований кожний з методів, що передує методу, обраному митним органом.

Також згідно з частиною шостою статті 53 Митного кодексу України, декларант або уповноважена ним особа за власним бажанням може подати додаткові наявні у них документи для підтвердження заявленої ними митної вартості товару.

В той же час, витребуванню підлягають лише ті документи, які дають можливість пересвідчитись у правильності чи помилковості задекларованої митної вартості, а визначення митної вартості не за першим методом можливе тільки тоді, коли подані документи є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації.

Право митного органу на витребування додаткових документів не є абсолютним, а виникає за наявності хоча б однієї з таких підстав:

• надані декларантом документи містять розбіжності,
• наявні ознаки підробки або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

Таким чином, аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що органи доходів і зборів мають право здійснювати контроль правильності обчислення декларантом митної вартості, але ці повноваження здійснюються у спосіб, визначений законом, зокрема, витребовування додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості може мати місце тільки у випадку наявності обґрунтованих сумнівів у достовірності поданих декларантом відомостей. Такі сумніви можуть бути зумовлені неповнотою поданих документів для підтвердження заявленої митної вартості товарів, невідповідністю характеристик товарів, зазначених у поданих документах, митному огляду цих товарів, порівнянням рівня заявленої митної вартості товарів з рівнем митної вартості ідентичних або подібних товарів, митне оформлення яких уже здійснено, і таке інше.

Наявність у митного органу обґрунтованого сумніву в правильності визначення митної вартості є обов`язковою, оскільки з цією обставиною закон пов`язує можливість витребовування додаткових документів у декларанта та надає органу доходів і зборів право вчиняти наступні дії, спрямовані на визначення дійсної митної вартості товарів.

Разом з тим витребувати необхідно ті документи, які дають можливість пересвідчитись у правильності чи помилковості задекларованої митної вартості, а не всі, які передбачені  статтею 53 Митного кодексу України. Ненадання повного переліку витребуваних документів може бути підставою для визначення митної вартості не за першим методом лише тоді, коли подані документи є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації.

ВИСНОВОК: Відтак, наведені приписи зобов`язують митний орган зазначити конкретні обставини, які викликали відповідні сумніви, причини неможливості їх перевірки на підставі наданих декларантом документів, а також обґрунтувати необхідність перевірки спірних відомостей та зазначити документи, надання яких може усунути сумніви у їх достовірності.

Встановивши відсутність достатніх відомостей, що підтверджують задекларовану митну вартість товарів, митниця повинна вказати, які саме складові митної вартості товарів є непідтвердженими, чому з поданих документів неможливо встановити дані її складові, та які саме документи необхідні для підтвердження того чи іншого показника.

Аналогічна позиція висловлена Верховним судом України, зокрема, у постановах від 31.03.2015 року у справі № 21-127а15, від 30.06.2015 року у справі №21-591а15 (814/283/14).

 

Матеріал по темі: «Право на податковий кредит за умови подання тимчасової митної декларації»

 

 

Теги: митниця, визначення митної вартості, ціна договору, декларація, основний метод, коригування, оскарження рішення митниці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Повідомлення боржника про усунення порушення при вчинені виконавчого напису

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повідомлення боржника та іпотекодавця про вимогу про усунення порушення при вчинені виконавчого напису нотаріусом

18 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/11645/19, провадження № 61-18953св21 (ЄДРСРУ № 105279429) досліджував питання щодо визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню з підстав не повідомлення як боржника так і іпотекодавця, перед вчиненням виконавчого напису, для надання їм можливість усунути порушення за договором.

Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною першої статті 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону «Про нотаріат»). Таким актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5.

Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19  частини першої статті 34 Закону «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена глава 14 Закону України «Про нотаріат» та глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій.

Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченої угоди, що передбачає сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно; б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання.

У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84 цс 19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника у повному обсязі й установити та зазначити у рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Безспірність заборгованості - це обов`язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку, для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, в якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.

У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку).

Відповідно до підпункту 2.3 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв`язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу.

Наведена норма спрямована на фактичне повідомлення, як боржника, так і іпотекодавця, аби надати їм можливість усунути порушення, і цим запобігти зверненню стягнення на майно. Тому повідомлення боржника та іпотекодавця слід вважати здійсненим належним чином за умови, що вони одержали або мали одержати повідомлення, але не одержали його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення.

Зазначені висновки відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постановах: від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 14-278 гс 18); від 23 червня 2020 року  у справі № 645/1979/15-ц (провадження № 14-706 цс 19).

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду: від 03 червня 2020 року у справі № 363/568/18 (провадження № 61-49018 св 18),від 03 червня 2020 року у справі № 359/8181/18 (провадження  № 61-22164 св 19).

Таким чином, в нотаріальній справі повинні бути наявності належні та допустимі докази фактичного повідомлення банком як боржника та іпотекодавця, перед вчиненням виконавчого напису, для надання їм можливість усунути порушення за договором про надання відновлювальної кредитної лінії.

ВИСНОВОК: Порушення порядку повідомлення боржника та іпотекодавця про вимогу про усунення порушення є самостійними і достатніми підставами для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

 

Матеріал по темі: «Виконавчий напис нотаріуса на кредитному договорі в умовах воєнного стану»

 

 

Теги: виконавчий напис нотаріуса, безспірність заборгованості, строк звернення, позовна давність, підтвердження безспірності заборгованості, визнання виконавчого напису таким що не підлягає виконанню, судова практика, Адвокат Морозов