Перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами: позиція ВП ВС

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика палата Верховного суду: нововиявлені обставини, як данні які спростовують факти, що були покладено в основу судового рішення

09 червня 2022 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 9901/230/20, провадження № 11-452заі21 (ЄДРСРУ № 104942714) досліджував питання щодо перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами.

Відповідно до частин першої та другої статті 361 КАС судове рішення, яким закінчено розгляд справи і яке набрало законної сили, може бути переглянуто за нововиявленими або виключними обставинами.

Підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є:

1) істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи;                                   

2) встановлення вироком суду або ухвалою про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності, що набрали законної сили, завідомо неправдивих показань свідка, завідомо неправильного висновку експерта, завідомо неправильного перекладу, фальшивості письмових, речових чи електронних доказів, що спричинили ухвалення незаконного рішення у цій справі;

3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду.

Наведений перелік підстав для перегляду судових рішень у зв`язку з нововиявленими обставинами, який визначений у частині другій статті 361 КАС, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 800/578/17).

Разом із тим аналіз наведених положень свідчить про те, що нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення, та породжують процесуальні наслідки, впливають на законність і обґрунтованість ухваленого без їх урахування судового рішення.До нововиявлених обставин належать факти об`єктивної дійсності, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, які мають значення для правильного розв`язання спору.

При цьому необхідними ознаками нововиявлених обставин є:

• існування цих обставин під час розгляду та вирішення справи й ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява;
• на час розгляду справи ці обставини об`єктивно не могли бути відомі ні заявникові, ні суду;
• істотність цих обставин для розгляду справи (внаслідок урахування цих обставин суд міг би прийняти інше рішення, ніж те, що було прийняте).

Частиною четвертою статті 361 КАС визначено, що не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами: 1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи; 2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом.

(!!!) Наведене свідчить, що обставини, які виникли чи змінилися після ухвалення судом рішення, а також обставини, на які посилався учасник судового процесу у своїх поясненнях, касаційній скарзі або які могли бути встановлені в разі виконання судом вимог процесуального закону, не можуть визнаватися нововиявленими.

Водночас в адміністративному судочинстві перегляд судових рішень у зв`язку з нововиявленими обставинами є особливим видом провадження. На відміну від перегляду судового рішення в порядку апеляційного та касаційного оскарження, підставою такого перегляду не є недоліки розгляду справи судом (незаконність та (або) необґрунтованість судового рішення чи ухвали, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права), а те, що на час ухвалення рішення суд не мав можливості врахувати істотну обставину, яка могла суттєво вплинути на вирішення справи, оскільки учасники судового розгляду не знали про неї та, відповідно, не могли надати суду дані про неї. Тобто перегляд справи у зв`язку з нововиявленими обставинами має на меті не усунення судових помилок, а лише перегляд уже розглянутої справи з урахуванням обставини, про існування якої стало відомо після ухвалення судового рішення.

Істотними обставинами справи вважаються ті, які можуть вплинути на рішення суду, яке набрало законної сили, а це, передусім, ті, що взагалі не були предметом розгляду в адміністративній справі в адміністративному суді у зв`язку з тим, що вони не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою на час розгляду справи.

Не вважаються нововиявленими нові обставини, які виявлені після ухвалення судом рішення, а також зміна правової позиції суду в інших подібних справах. Не можуть вважатися нововиявленими ті обставини, що встановлюються на підставі доказів, які не були своєчасно подані сторонами чи іншими особами, які беруть участь у справі. Обставини, що виникли чи змінилися після ухвалення судом рішення, а також обставини, на які посилався учасник судового процесу у своїх поясненнях, або які могли бути встановлені в разі виконання судом вимог процесуального закону, теж не можуть визнаватися нововиявленими.

Отже, нововиявлені обставини - це юридичні факти (фактичні обставини) справи, які мають істотне значення для вирішення справи по суті, існували в період первинного провадження й ухвалення судового акта, але не були і не могли бути відомі ні сторонам, ні третім особам, їхнім представникам, іншим учасникам адміністративного процесу, ні суду, за умови виконання ними всіх вимог закону для об`єктивного повного і всебічного розгляду справи та ухвалення законного й обґрунтованого судового рішення.

ВИСНОВОК: Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення, та породжують процесуальні наслідки, впливають на законність і обґрунтованість ухваленого без їх урахування судового рішення.

Вказана вище позиція підтримана 18 липня 2022 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/2212/17, адміністративне провадження № К/9901/27853/21 (ЄДРСРУ № 105314456).

 

Матеріал по темі: «Перегляд ухвали про повернення апеляційної скарги за нововиявленими обставинами»

 

 

Теги: нововиявлені обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Визначення та коригування митної вартості за другорядним методом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення та коригування митної вартості за другорядним методом у зв’язку із ненаданням додатково запитаних митним органом документів

18 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/3805/16, касаційне провадження № К/9901/30484/18 (ЄДРСРУ № 105290434) досліджував питання щодо визначення митної вартості за другорядним методом у зв’язку із ненаданням додатково запитаних митним органом документів.

Відповідно до статей 49, 50 Митного кодексу України митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, є вартість товарів, що використовується для митних цілей, яка базується на ціні, що фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари. Відомості про митну вартість товарів використовуються, зокрема, для нарахування митних платежів.

Частиною першою статті 51 Митного кодексу України встановлено, що митна вартість товарів, що переміщуються через митний кордон України, визначається декларантом відповідно до норм цього Кодексу.

При цьому, згідно з приписами пункту 2 частини другої статті 52 Митного кодексу України декларант або уповноважена ним особа, які заявляють митну вартість товару, зобов`язані подавати органу доходів і зборів достовірні відомості про визначення митної вартості, які повинні базуватися на об`єктивних, документально підтверджених даних, що піддаються обчисленню.

Декларант або уповноважена ним особа, які заявляють митну вартість товару, зокрема, мають право на випуск у вільний обіг товарів, що декларуються:

• у разі визнання органом доходів і зборів заявленої митної вартості товарів - за умови сплати митних платежів згідно із заявленою митною вартістю;
• у разі згоди декларанта або уповноваженої ним особи з рішенням органу доходів і зборів про коригування митної вартості товарів - за умови сплати митних платежів згідно з митною вартістю, визначеною органом доходів і зборів;
• у разі незгоди декларанта або уповноваженої ним особи з рішенням органу доходів і зборів про коригування заявленої митної вартості товарів - за умови сплати митних платежів згідно із заявленою митною вартістю товарів та надання гарантій відповідно до розділу X цього Кодексу в розмірі, визначеному органом доходів і зборів відповідно до частини сьомої статті 55 цього Кодексу (пункт 2 частини третьої статті 52 Митного кодексу України).

Окрім цього, у рішенні про коригування заявленої митної вартості митний орган повинен також навести пояснення щодо зроблених коригувань на обсяги партії ідентичних або подібних (аналогічних) товарів, умов поставки, комерційних умов тощо та зазначити докладну інформацію і джерела, які використовувалися митним органом при визначенні митної вартості оцінюваних товарів із застосуванням резервного методу.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.06.2018 року в справі № 826/6346/13 (№К/9901/36092/18).

Частиною четвертою статті 52 Митного кодексу України передбачено, що у випадках, визначених цим Кодексом, для заявлення митної вартості товарів, що переміщуються через митний кордон України відповідно до митного режиму імпорту, органу доходів і зборів, який проводить митне оформлення цих товарів, разом з митною декларацією та іншими необхідними для митного оформлення зазначених товарів документами в установленому порядку подається декларація митної вартості.

За змістом частини першої статті 260 Митного кодексу України, якщо декларант або уповноважена ним особа не володіє точними відомостями про характеристики товарів, необхідні для заповнення митної декларації у звичайному порядку, вона може подати органу доходів і зборів тимчасову митну декларацію на такі товари за умови, що вона містить дані, достатні для поміщення їх у заявлений митний режим, та під зобов`язання про подання додаткової декларації у строк не більше 45 днів з дати оформлення тимчасової митної декларації.

Відповідно до частин першої - третьої статті 57 цього Кодексу визначення митної вартості товарів, які ввозяться в Україну відповідно до митного режиму імпорту, здійснюється за такими методами:

1) основний - за ціною договору (контракту) щодо товарів, які імпортуються (вартість операції);

2) другорядні: а) за ціною договору щодо ідентичних товарів; б) за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів; в) на основі віднімання вартості; г) на основі додавання вартості (обчислена вартість); ґ) резервний.

Основним методом визначення митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, є перший метод - за ціною договору (вартість операції).

ВАЖЛИВО: Кожний наступний метод застосовується лише у разі, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу відповідно до норм цього Кодексу.

Згідно з приписами статті 58 Митного кодексу України метод визначення митної вартості за ціною договору (контракту) щодо товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, застосовується у разі, якщо: 1) немає жодних обмежень щодо прав покупця (імпортера) на використання оцінюваних товарів, за винятком тих, що: а) встановлюються законом чи запроваджуються органами державної влади в Україні; б) обмежують географічний регіон, у якому товари можуть бути перепродані (відчужені повторно); в) не впливають значною мірою на вартість товару; 2) щодо продажу оцінюваних товарів або їх ціни відсутні будь-які умови або застереження, які унеможливлюють визначення вартості цих товарів; 3) жодна частина виручки від будь-якого подальшого перепродажу, розпорядження або використання товарів покупцем не надійде прямо чи опосередковано продавцеві, якщо тільки не буде зроблено відповідне коригування з урахуванням положень частини десятої цієї статті; 4) покупець і продавець не пов`язані між собою особи або хоч і пов`язані між собою особи, однак ці відносини не вплинули на ціну товарів.

Статтею 53 Митного кодексу України встановлено, що у випадках, передбачених цим Кодексом, одночасно з митною декларацією декларант подає органу доходів і зборів документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення.

Документами, які підтверджують митну вартість товарів, є:

1) декларація митної вартості, що подається у випадках, визначених у частинах п`ятій і шостій статті 52 цього Кодексу, та документи, що підтверджують числові значення складових митної вартості, на підставі яких проводився розрахунок митної вартості;

2) зовнішньоекономічний договір (контракт) або документ, який його замінює, та додатки до нього у разі їх наявності;

3) рахунок-фактура (інвойс) або рахунок-проформа (якщо товар не є об`єктом купівлі-продажу);

4) якщо рахунок сплачено, - банківські платіжні документи, що стосуються оцінюваного товару;

5) за наявності - інші платіжні та/або бухгалтерські документи, що підтверджують вартість товару та містять реквізити, необхідні для ідентифікації ввезеного товару;

6) транспортні (перевізні) документи, якщо за умовами поставки витрати на транспортування не включені у вартість товару, а також документи, що містять відомості про вартість перевезення оцінюваних товарів;

7) копія імпортної ліцензії, якщо імпорт товару підлягає ліцензуванню;

8) якщо здійснювалося страхування, - страхові документи, а також документи, що містять відомості про вартість страхування.

Відповідно до частини п`ятої статті 53 Митного кодексу України забороняється вимагати від декларанта або уповноваженої ним особи будь-які інші документи, відмінні від тих, що зазначені в цій статті.

Таким чином, витребування митницею додаткових документів без зазначення обставин, які ці документи повинні підтвердити, свідчать про протиправність рішення щодо застосування іншого, ніж основний метод, визначення митної вартості товарів.

Аналогічна позиція висловлена Верховним судом України, зокрема, у постановах від 31.03.2015 року у справі №21-127а15, від 30.06.2015 року у справі № 21 -591а15(814/283/14), Верховним Судом, зокрема, постановах від 20.02.2018 року № 826/997/16, від 20.02.2015 року № 826/8799/16, від 17.04.2018 року № 815/329/17, від 14.09.2018 року №821/1617/17.

(!!!) З аналізу наведених вище правових норм вбачається, що Митним кодексом передбачено вичерпний перелік документів, що подається декларантом митному органу для підтвердження заявленої митної вартості товарів та обраного методу її визначення.

Вказана норма кореспондується з положеннями статті 318 Митного кодексу України, якою встановлено, що митний контроль передбачає виконання органами доходів і зборів мінімуму митних формальностей, необхідних для забезпечення додержання законодавства України з питань державної митної справи.

Відповідно до статті 58 Митного кодексу України метод визначення митної вартості товарів за ціною договору (Контракту) щодо товарів, які імпортуються, не застосовується, якщо використані декларантом або уповноваженою ним особою відомості не підтверджені документально або не визначені кількісно і достовірні та/або відсутня хоча б одна із складових митної вартості, яка є обов`язковою при її обчисленні.

У разі якщо митна вартість не може бути визначена за основним методом, застосовуються другорядні методи, зазначені у пункті 2 частини першої статті 57 цього Кодексу.

Митною вартістю товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, є ціна, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за товари, якщо вони продаються на експорт в Україну, скоригована в разі потреби з урахуванням положень частини десятої цієї статті.

Ціна, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, - це загальна сума всіх платежів, які були здійснені або повинні бути здійснені покупцем оцінюваних товарів продавцю або на користь продавця через третіх осіб та/або на пов`язаних із продавцем осіб для виконання зобов`язань продавця.

Розрахунки згідно із цією статтею робляться лише на основі об`єктивних даних, що підтверджуються документально та піддаються обчисленню.

Використані декларантом або уповноваженою ним особою відомості повинні бути об`єктивними, піддаватися обчисленню та підтверджуватися документально.

Послідовність дій посадових осіб органів доходів і зборів при здійсненні контролю за правильністю визначення митної вартості товарів під час здійснення їх митного контролю та митного оформлення визначено Методичними рекомендаціями щодо роботи посадових осіб митних органів з аналізу, виявлення та оцінки ризиків при здійсненні контролю правильності визначення митної вартості товарів, які переміщуються через митний кордон України, затвердженими наказом ДМС України від 13.07.2012 №362.

Згідно з приписами пункту 6 глави 2 вказаних Методичних рекомендацій при перевірці розрахунку, здійсненого декларантом або уповноваженою ним особою при визначенні митної вартості товарів за основним методом, та чисельного значення заявленої митної вартості, зокрема, аналізується:

• включення всіх складових митної вартості;
• включення всіх платежів, які відповідають вимогам, встановленим частинами п`ятою - восьмою статті 58 Кодексу, до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті;
• наявність помилок при перенесенні відомостей з документів, які підтверджують митну вартість товарів, до митної декларації та/або до декларації митної вартості (далі - ДМВ);
• наявність арифметичних помилок в митній декларації, ДМВ або документах, які підтверджують митну вартість товарів;
• наявність помилок при перерахунку сум в іноземній та/або національній валютах;
• наявність помилок при здійсненні нарахувань (наприклад, знижок);
• наявність помилок при перерахуванні одиниць виміру оцінюваного товару на одиниці виміру товару відповідно до Митного тарифу України.

При перевірці розрахунку та числового значення заявленої митної вартості товарів здійснюється перевірка наявності у підтверджуючих документах всіх відомостей в кількісному виразі, використаних при обчисленні митної вартості, а саме: ДМВ (якщо ДМВ подається); митній декларації графи 12, 20, 22, 31 (в частині зазначення характеристик товару, які впливають виключно на рівень його митної вартості), 42, 43, 44 (в частині наявності реквізитів документів, які підтверджують митну вартість товарів), 45, 46; документах, поданих для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів, для декларування яких не застосовується митна декларація (в частині зазначення характеристик товару, які впливають виключно на рівень його митної вартості); рахунку-фактурі або іншому документі, який визначає вартість товару (пункт 7 глави 2 Методичних рекомендацій).

Відповідно до частини першої статті 55 Митного кодексу України рішення про коригування заявленої митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України з поміщенням у митний режим імпорту, приймається органом доходів і зборів у письмовій формі під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості цих товарів як до, так і після їх випуску, якщо органом доходів і зборів у випадках, передбачених частиною шостою статті 54 цього Кодексу, виявлено, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів.

Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 54 Митного кодексу України орган доходів і зборів під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості товарів зобов`язаний здійснювати контроль заявленої декларантом або уповноваженою ним особою митної вартості товарів шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості, наявності в поданих зазначеними особами документах усіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

Згідно до положень частини шостої статті 54 Митного кодексу України, підставами для відмови у коригуванні митної вартості, серед іншого, є неподання декларантом або уповноваженою ним особою документів згідно з переліком та відповідно до умов, зазначених у частинах другій - четвертій статті 53 цього Кодексу.

За змістом статті 57 Митного кодексу України, визначення митної вартості товарів, які ввозяться в Україну відповідно до митного режиму імпорту, здійснюється в першу чергу за основним методом, тобто, за ціною договору (вартістю операції).

ВАЖЛИВО: Тобто, згідно норм Митного кодексу України, митним органом при прийнятті рішення про коригування митної вартості товарів повинна бути зазначена послідовність застосування методів визначення митної вартості та причини, через які не був застосований кожний з методів, що передує методу, обраному митним органом.

Також згідно з частиною шостою статті 53 Митного кодексу України, декларант або уповноважена ним особа за власним бажанням може подати додаткові наявні у них документи для підтвердження заявленої ними митної вартості товару.

В той же час, витребуванню підлягають лише ті документи, які дають можливість пересвідчитись у правильності чи помилковості задекларованої митної вартості, а визначення митної вартості не за першим методом можливе тільки тоді, коли подані документи є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації.

Право митного органу на витребування додаткових документів не є абсолютним, а виникає за наявності хоча б однієї з таких підстав:

• надані декларантом документи містять розбіжності,
• наявні ознаки підробки або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

Таким чином, аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що органи доходів і зборів мають право здійснювати контроль правильності обчислення декларантом митної вартості, але ці повноваження здійснюються у спосіб, визначений законом, зокрема, витребовування додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості може мати місце тільки у випадку наявності обґрунтованих сумнівів у достовірності поданих декларантом відомостей. Такі сумніви можуть бути зумовлені неповнотою поданих документів для підтвердження заявленої митної вартості товарів, невідповідністю характеристик товарів, зазначених у поданих документах, митному огляду цих товарів, порівнянням рівня заявленої митної вартості товарів з рівнем митної вартості ідентичних або подібних товарів, митне оформлення яких уже здійснено, і таке інше.

Наявність у митного органу обґрунтованого сумніву в правильності визначення митної вартості є обов`язковою, оскільки з цією обставиною закон пов`язує можливість витребовування додаткових документів у декларанта та надає органу доходів і зборів право вчиняти наступні дії, спрямовані на визначення дійсної митної вартості товарів.

Разом з тим витребувати необхідно ті документи, які дають можливість пересвідчитись у правильності чи помилковості задекларованої митної вартості, а не всі, які передбачені  статтею 53 Митного кодексу України. Ненадання повного переліку витребуваних документів може бути підставою для визначення митної вартості не за першим методом лише тоді, коли подані документи є недостатніми чи такими, що у своїй сукупності не спростовують сумнів у достовірності наданої інформації.

ВИСНОВОК: Відтак, наведені приписи зобов`язують митний орган зазначити конкретні обставини, які викликали відповідні сумніви, причини неможливості їх перевірки на підставі наданих декларантом документів, а також обґрунтувати необхідність перевірки спірних відомостей та зазначити документи, надання яких може усунути сумніви у їх достовірності.

Встановивши відсутність достатніх відомостей, що підтверджують задекларовану митну вартість товарів, митниця повинна вказати, які саме складові митної вартості товарів є непідтвердженими, чому з поданих документів неможливо встановити дані її складові, та які саме документи необхідні для підтвердження того чи іншого показника.

Аналогічна позиція висловлена Верховним судом України, зокрема, у постановах від 31.03.2015 року у справі № 21-127а15, від 30.06.2015 року у справі №21-591а15 (814/283/14).

 

Матеріал по темі: «Право на податковий кредит за умови подання тимчасової митної декларації»

 

 

Теги: митниця, визначення митної вартості, ціна договору, декларація, основний метод, коригування, оскарження рішення митниці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Повідомлення боржника про усунення порушення при вчинені виконавчого напису

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повідомлення боржника та іпотекодавця про вимогу про усунення порушення при вчинені виконавчого напису нотаріусом

18 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/11645/19, провадження № 61-18953св21 (ЄДРСРУ № 105279429) досліджував питання щодо визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню з підстав не повідомлення як боржника так і іпотекодавця, перед вчиненням виконавчого напису, для надання їм можливість усунути порушення за договором.

Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною першої статті 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону «Про нотаріат»). Таким актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5.

Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19  частини першої статті 34 Закону «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена глава 14 Закону України «Про нотаріат» та глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій.

Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року.

Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченої угоди, що передбачає сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно; б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання.

У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84 цс 19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника у повному обсязі й установити та зазначити у рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Безспірність заборгованості - це обов`язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку, для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, в якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.

У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку).

Відповідно до підпункту 2.3 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв`язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу.

Наведена норма спрямована на фактичне повідомлення, як боржника, так і іпотекодавця, аби надати їм можливість усунути порушення, і цим запобігти зверненню стягнення на майно. Тому повідомлення боржника та іпотекодавця слід вважати здійсненим належним чином за умови, що вони одержали або мали одержати повідомлення, але не одержали його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення.

Зазначені висновки відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постановах: від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 14-278 гс 18); від 23 червня 2020 року  у справі № 645/1979/15-ц (провадження № 14-706 цс 19).

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду: від 03 червня 2020 року у справі № 363/568/18 (провадження № 61-49018 св 18),від 03 червня 2020 року у справі № 359/8181/18 (провадження  № 61-22164 св 19).

Таким чином, в нотаріальній справі повинні бути наявності належні та допустимі докази фактичного повідомлення банком як боржника та іпотекодавця, перед вчиненням виконавчого напису, для надання їм можливість усунути порушення за договором про надання відновлювальної кредитної лінії.

ВИСНОВОК: Порушення порядку повідомлення боржника та іпотекодавця про вимогу про усунення порушення є самостійними і достатніми підставами для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

 

Матеріал по темі: «Виконавчий напис нотаріуса на кредитному договорі в умовах воєнного стану»

 

 

Теги: виконавчий напис нотаріуса, безспірність заборгованості, строк звернення, позовна давність, підтвердження безспірності заборгованості, визнання виконавчого напису таким що не підлягає виконанню, судова практика, Адвокат Морозов

Хто несе відповідальність за шкоду при ДТП у разі ліквідації страховика ?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відповідальна особа за спричинення шкоди за наслідками ДТП у випадку ліквідації страхової компанії, виключення її зі складу МТСБУ або позбавлення ліцензії

29 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справ № 489/4987/19, провадження № 61-14454св21 (ЄДРСРУ № 105056402), № 607/5938/20, провадження № 61-10115св21 (ЄДРСРУ № 105056397) та Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/953/18, провадження № 61-4338св21 (ЄДРСРУ № 105036392)  досліджував питання щодо відповідальної особи за спричинення шкоди за наслідками ДТП у випадку ліквідації страхової компанії, виключення її зі складу МТСБУ або позбавлення ліцензії.

Відносно визначення належного відповідача

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Стаття 1166 ЦК України передбачає, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

За змістом указаної норми, за загальним правилом, шкода підлягає відшкодуванню, по-перше, в повному обсязі, по-друге, особою, яка безпосередньо її завдала.

Проте, крім загального правила, є спеціальні, передбачені законом. Одним із таких спеціальних правил є норми про страхування особою цивільно-правової відповідальності.

Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) і доходів від розміщення коштів цих фондів (стаття 1 Закону України «Про страхування»).

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України).

Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов`язані, зокрема, з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності) (стаття 980 ЦК України).

Відносини страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регламентує, зокрема, Закон № 1961-IV.

Згідно зі статтею 999 ЦК України до відносин, що випливають з обов`язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

Саме на забезпечення таких зобов`язань було ухвалено Закон № 1961-IV, яким визначено як засади, так і процедури отримання потерпілими особами за наслідками ДТП відшкодування заподіяної шкоди.

Згідно зі статтею 3 Закону № 1961-IV обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів здійснюється, зокрема, з метою забезпечення відшкодування шкоди майну потерпілих внаслідок ДТП та захисту майнових інтересів страхувальників.

Відповідно до статті 5 указаного Закону об`єктом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов`язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров`ю, майну потерпілих унаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу.

У разі настання страхового випадку страховик (страхова компанія) у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну третьої особи (пункт 22.1 статті 22 Закону № 1961-IV).

Згідно з частинами першою, другою статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Статтею 1194 ЦК України передбачено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

ВАЖЛИВО: Відшкодування шкоди особою, яка її завдала, можливе лише за умови, що згідно із Законом у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Покладення обов`язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону № 1961-IV) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц, провадження № 14-316цс18, з урахуванням постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17, провадження № 14-95цс20).

У Законі № 1961-IV наголошено, що обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, та захисту майнових інтересів страхувальників. Тобто цей Закон спрямований насамперед на захист прав осіб, потерпілих внаслідок ДТП, при цьому також забезпечує майнові інтереси винної особи, які полягають у відшкодуванні спричиненої шкоди не нею, а страховиком (страховою компанією) за певні страхові внески (стаття 3 цього Закону).

Тобто положення цього Закону спрямовані як на захист прав потерпілої особи на відшкодування шкоди, так і на те, що винна особа має право розраховувати на відшкодування спричиненої нею шкоди страхувальником, у якого застрахована відповідальність винної особи. А тому, розглядаючи такі спори, судам слід уважно дотримуватись балансу інтересів як потерпілої особи, так і особи, яка застрахувала свою відповідальність та переклала тягар відшкодування шкоди на страховика.

При цьому слід мати на увазі, що відповідно до положень статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою-п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

ЦК України також передбачає, що особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї, і особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (частини друга, четверта статті 14 ЦК України).

Положення зазначених норм права свідчить про зобов`язання учасників цивільних правовідносин діяти в межах закону, не порушуючи прав інших осіб, у спосіб, передбачений законом, добросовісно здійснюючи свої права та обов`язки.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правові позиції щодо застосування законодавства про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, зокрема у постановах: від 05 червня 2018 року (справа № 910/7449/17, провадження № 12-104гс18); від 04 липня 2018 року (справа № 755/18006/15-ц, провадження № 14-176цс18); від 03 жовтня 2018 року (справа № 760/15471/15-ц, провадження № 14-316цс18); від 19 червня 2019 року (справа № 465/4621/16-к, провадження № 13-24кс19); від 11 грудня 2019 року (справа № 465/4287/15, провадження № 14-406цс19).

У постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21, ЄДРСРУ № 104827809) Велика Палата Верховного Суду, з урахуванням відповідних мотивів та з огляду на те, що у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) та від 03 жовтня 2018 року (справа № 760/15471/15-ц, провадження № 14-316цс18) не висловлювалося правової позиції щодо відповідальної особи за спричинення шкоди за наслідками ДТП у випадку ліквідації страхової компанії, виключення її зі складу МТСБУ або позбавлення ліцензії тощо, вказала, що підстав для відступу від таких правових висновків шляхом їх уточнення немає (пункт 59).

Крім того, у пунктах 136, 137 указаної постанови зазначено, що Велика Палата Верховного Суду послідовно наголошує, що основний тягар відшкодування шкоди, спричиненої за наслідками ДТП, повинен нести страховик, та саме він є належним відповідачем у справах за позовами про відшкодування шкоди в межах страхової суми, а у випадку, зазначеному у пункті 80 цієї постанови - винною особою.

Уклавши договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов`язання бере на себе в межах суми страхового відшкодування виконання обов`язку страхувальника, який завдав шкоди (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18), від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18)та ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 20 лютого 2020 року у справі № 753/15214/16-ц (провадження № 14-25цс20)).

ВИСНОВОК №1: Покладання обов`язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності.

Отже, основний тягар відшкодування шкоди, спричиненої за наслідками ДТП, повинен нести страховик. Саме він є належним відповідачем у справах за позовами про відшкодування шкоди в межах страхової суми, а в окремих випадках (у разі укладення страховиком договору зі страхувальником після виключення із членів МТСБУ) – винна особа.

 

Відносно відповідальної особи за спричинення шкоди за наслідками ДТП у випадку ліквідації страхової компанії

Вирішуючи питання щодо особи, зобов`язаної відшкодувати шкоду у випадку, якщо страхова компанія позбавлена ліцензії, виключена з МТСБУ, перебуває в стані припинення, банкрутства, фактично не здійснює діяльності, Верховний Суд виходить з наступного.

Правовідносини страховика та МТСБУ врегульовано розділом IV Закону № 1961-IV та Ліцензійними умовами провадження страхової діяльності, затвердженими розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 40 від 28 серпня 2003 року (далі - Ліцензійні умови).

Статтею 39 Закону № 1961-IV передбачено, що МТСБУ є єдиним об`єднанням страховиків, які здійснюють обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам. Участь страховиків у МТСБУ є умовою здійснення діяльності щодо обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

За положеннями цієї норми МТСБУ є самоврядною організацією її засновників (членів) та гарантом відшкодування шкоди, яка має завдання щодо: здійснення виплат із централізованих страхових резервних фондів компенсацій та відшкодувань на умовах, передбачених цим Законом; управління централізованими страховими резервними фондами, що створюються при МТСБУ для забезпечення виконання покладених на нього функцій; забезпечення членства України в міжнародній системі автомобільного страхування «Зелена картка» та виконання загальновизнаних зобов`язань перед уповноваженими організаціями інших країн - членів цієї системи; збирання необхідної інформації про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності для узагальнення та внесення пропозицій щодо удосконалення механізму здійснення обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності; співробітництво з уповноваженими організаціями інших країн у галузі страхування цивільно-правової відповідальності, координація обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників та/або водіїв транспортних засобів - нерезидентів у разі в`їзду їх на територію України та власників та/або водіїв транспортних засобів - резидентів - у разі їх виїзду за межі України; співробітництво з органами Міністерства внутрішніх справ України та іншими органами державної влади з питань обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності; розробка зразків страхових полісів і договорів обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, що затверджуються уповноваженим органом; надання страховикам інформації щодо страхових випадків стосовно конкретних страхувальників (частина друга статті 39 цього Закону).

Визначення страхування закріплено у статті 1 Закону України«Про страхування».

Здійснення страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів може відбуватись лише за умови членства страхової компанії у МТСБУ та наявності ліцензії на її здійснення, виданої відповідно до законодавства.

Так, відповідно до пункту 49.1 статті 49 Закону № 1961-IV обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності має право здійснювати страховик, який має ліцензію на здійснення даного виду страхування та є членом МТСБУ. У разі припинення страховиком членства в МТСБУ уповноважений орган зобов`язаний зупинити дію ліцензії.

Ліцензування страхової діяльності з боку держави має на меті не тільки гарантування законності такої діяльності та її підконтрольності, а й забезпечення відшкодування шкоди за рахунок забезпечення, яке виникає на підставі договору страхування, зокрема договору обов`язкового страхування цивільної відповідальності володільців транспортних заходів, укладеного відповідно до Закону № 1961-IV та в порядку і на підставах, визначених цим Законом.

Наявність статусу члена МТСБУ надає можливість страховій компанії як юридичній особі здійснювати страхову діяльність, яка насамперед полягає у взятті на себе відповідальності за іншу особу за спричинену шкоду за наслідками ДТП.

Страховики можуть входити до складу МТСБУ як асоційовані та повні його члени, які мають лише право на укладення договорів міжнародного страхування (стаття 50 Закону № 1961-IV).

Припинення членства та виключення із членів врегульовано положеннями статті 52 Закону № 1961-IV.

Зокрема, пунктом 52.1 статті 52 передбачено, що членство страховика в МТСБУ припиняється в разі виключення такого страховика із членів МТСБУ або втрати цим страховиком статусу асоційованого члена МТСБУ.

Пунктом 52.2 статті 52 встановлено, що виключення страховика із членів МТСБУ та/або позбавлення статусу повного члена МТСБУ здійснюється рішенням загальних зборів членів МТСБУ за поданням дирекції МТСБУ з таких підстав: а) подання страховиком заяви про припинення членства в МТСБУ або позбавлення статусу повного члена МТСБУ; б) відсутність у страховика ліцензії на обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності або її анулювання; в) припинення дії договору про співпрацю між МТСБУ та страховиком - членом МТСБУ згідно із законодавством; г) виключення страховика - члена МТСБУ з Державного реєстру страховиків (перестраховиків); ґ) неплатоспроможність (банкрутство) страховика - члена МТСБУ; д) ліквідація страховика - члена МТСБУ як юридичної особи; е) наявність заборгованості страховика - члена МТСБУ з оплати перестрахувальних платежів за договорами перестрахування, укладеними відповідно до вимог МТСБУ, понад шість місяців; є) порушення страховиком - членом МТСБУ вимог законодавства, положень Статуту МТСБУ, рішень органів управління МТСБУ або договору про співпрацю з МТСБУ.

Підстави позбавлення страховика ліцензії зазначено в розділі 7 Ліцензійних умов. Серед цих підстав, зокрема, нездійснення страховиком страхової діяльності відповідно до виданої ліцензії протягом останніх 12 місяців. Анулювання ліцензії страхової компанії згідно з пунктом 1.8 Ліцензійних умов  означає заборону на здійснення страхової діяльності після її анулювання.

Відтак нездійснення страховиком страхової діяльності протягом 12 місяців є підставою для позбавлення його ліцензії на здійснення страхової діяльності, а позбавлення ліцензії з інших підстав у свою чергу є підставою для припинення страхової діяльності, що в обох випадках має наслідком виключення цього страховика зі складу членів МТСБУ (підпункт «б» пункту 52.2 статті 52 Закону № 1961-IV).

За положеннями пунктів 52.4, 52.5 статті 52 Закону № 1961-IV страховик у разі припинення його членства в МТСБУ втрачає право укладати будь-які договори обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Припинення повного членства в МТСБУ позбавляє страховика права укладати договори міжнародного страхування.

ВАЖЛИВО: Страховик, членство (у тому числі повне) якого припинено, зобов`язаний виконати свої зобов`язання згідно з укладеними ним договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності.

Крім того, в абзаці третьому пункту 2.5 Положення про застосування Держфінпослуг заходів впливу (затвердженого розпорядженням Держфінпослуг від 13 листопада 2003 року № 125) прямо передбачено, що в разі призупинення або анулювання ліцензії страховика заборона на здійснення страхової діяльності не поширюється на виконання зобов`язань за вже укладеними договорами.

(!!!) Таким чином, наслідком анулювання ліцензії страхової компанії буде неможливість укладення такою компанією нових договорів страхування, а також внесення змін до чинних, а не позбавлення її зобов`язань за існуючими договорами. Зобов`язання такої компанії за укладеними раніше договорами не припиняються, тобто виплати страхового відшкодування повинні проводитися в повному обсязі, у тому числі за рахунок страхових резервів.

У випадку укладення страховою компанією договору зі страхувальником після виключення із членства в МТСБУ відповідальність за спричинену шкоду у ДТП за цим страховим договором має нести винна особа. Особа, яка укладає договір зі страховою компанією, має діяти обачливо, з огляду на доступність інформації на сайті МТСБУ, та з`ясувати, чи має така страхова компанія членство в МТСБУ.

Таким чином, у випадку нездійснення страхової діяльності, позбавлення ліцензії та/або виключення страховика зі складу МСТБУ він зобов`язаний виконати всі договірні зобов`язання з відшкодування шкоди за договорами обов`язкового страхування цивільної відповідальності, укладеними до цього.

Як організація, що створена задля відшкодування шкоди, МТСБУ зобов`язане відшкодувати шкоду, спричинену потерпілим, за певних умов, зокрема, МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі недостатності коштів та майна страховика - учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований, для виконання його зобов`язань за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності (підпункт «ґ» частини першої статті 41 Закону), а за рахунок коштів фонду страхових гарантій відшкодовує шкоду у разі недостатності коштів та майна страховика - повного члена МТСБУ у таких самих випадках (підпункт «а» пункту 41.2 статті 41 Закону № 1961-IV).

Згідно з пунктами 20.2, 20.3 статті 20 Закону № 1961-IV у разі ліквідації страховика за його власним рішенням визначені договором обов`язки цього страховика виконує ліквідаційна комісія. У разі ліквідації страховика за рішенням визначених законом органів обов`язки за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності виконує ліквідаційна комісія. Обов`язки страховика за такими договорами, для виконання яких у страховика, що ліквідується, недостатньо коштів та/або майна, бере на себе МТСБУ. Виконання обов`язків у повному обсязі гарантується коштами відповідного централізованого страхового резервного фонду МТСБУ на умовах, визначених цим Законом.

При цьому згідно з пунктом 7 статті 51 Закону № 1961-IV у разі ліквідації страховика або визнання його банкрутом страховик зобов`язаний передати до МТСБУ всі матеріали щодо укладених ним договорів обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Крім того, такий страховик зобов`язаний перерахувати до відповідних централізованих страхових резервних фондів кошти в обсягах сум незароблених страхових премій із цього виду страхування.

Відтак обов`язок з виконання договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, у разі недостатності коштів та майна відповідного страховика, покладено на МТСБУ з моменту визнання цього страховика банкрутом та/або його ліквідації як юридичної особи.

Системний аналіз зазначених норм права дозволяє дійти висновку, що МТСБУ має зобов`язання на відшкодування шкоди замість страховика лише у випадку визнання його банкрутом та/або ліквідації. При цьому немає значення, чи це було підставою для його виключення із числа членів МТСБУ та/або позбавлення його повного членства.

Одночасно у випадку припинення членства страховика в МТСБУ (виключення з числа членів та/або позбавлення повного членства) у зв`язку з банкрутством та ліквідацією, МТСБУ зобов`язане здійснити регламентні виплати на підставі переданих до нього матеріалів усіх укладених договорів обов`язкового страхування у випадку недостатності коштів і майна страховика для здійснення страхових виплат.

Відповідно до зазначеного Закону з моменту визнання судом страховика банкрутом та введення ліквідаційної процедури передбачено обов`язкові умови для проведення МТСБУ регламентних виплат за страховика, що визнаний банкрутом, а саме: підтвердження факту визнання страховика банкрутом; наявність невиконаних зобов`язань страховика за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів; недостатність коштів та майна страховика для виконання його зобов`язань за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів.

Таким чином, 2) МТСБУ відповідно до Закону № 1961-IV відшкодовує шкоду за страховика - учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований (виключений з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань); в інших випадках страховик зобов`язаний самостійно відшкодувати шкоду, у тому числі в процедурі банкрутства та ліквідації як юридичної особи.

У разі початку процедури банкрутства страховика, 1) потерпіла особа може звернутися з вимогою про відшкодування шкоди у процедурі, передбаченій Кодексом України з питань банкрутства, та захистити своє право на відшкодування шкоди в такий спосіб.

Закон не передбачає обов`язку МТСБУ на відшкодування шкоди замість виключеного члена у випадку виключення зі складу членів МТСБУ з інших підстав, і в цих випадках страховик повинен нести матеріальну відповідальність самостійно на загальних підставах.

Такі правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21), зокрема у пунктах 90, 91.

ВИСНОВОК № 2: У разі початку процедури банкрутства страховика, потерпіла особа може звернутися з вимогою про відшкодування шкоди у процедурі, передбаченій Кодексом України з питань банкрутства, та захистити своє право на відшкодування шкоди в такий спосіб.

 

Матеріал по темі: «Відповідальність страховика за шкоду спричиненою ДТП»

 

 

Теги: ДТП, дорожньо – транспортна пригода, возмещение, взыскание, ответственность, страховка, договір страхування, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд, защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат Морозов