Боргові розписки: особливості укладання та стягнення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості укладання та процедура судового стягнення заборгованості по борговим розпискам

07 лютого 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/97/20, провадження № 61-9350св21 (ЄДРСРУ № 103039092) досліджував питання щодо процедури стягнення по борговим розпискам.

В першу чергу слід акцентувати увагу на тому, що  уразі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. (11 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/11670/17, провадження №61-21701св19 (ЄДРСРУ № 97598561).

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначеним змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно із статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 369/12376/17 (провадження № 61-4966св20).

За змістом частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16-ц (провадження № 61-42076св18).

Вкрай важливим є висновок Верховного суду про те, що за усталеною судовою практикою не може доводитися показаннями свідків виконання зобов`язань, що виникли з правочину. Випадки, коли показання свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, прямо визначені у ЦК України, зокрема, у частині другій статті 937 ЦК України (форма договору зберігання), частині третій статті 949 ЦК України (обов`язок зберігача повернути річ), які до спірних правовідносин не застосовуються.

Отже, отримання грошей у позику або безгрошовість позики не можуть підтверджуватись показаннями свідків.

Таким чином, наявність оригіналу боргової розписки у кредитора, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане (31 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 707/2606/16-ц, провадження № 61-28762св18 (ЄДРСРУ № 77587120).

При цьому, факт отримання коштів в борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можна встановити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника.

ВИСНОВОК: Для укладання такого виду правочинів (читай – «боргових розписок») необхідно враховувати не тільки діюче законодавство, а також сталу судову практику Верховного суду, так як за різних обставин (читай – «правильного» використання) Феміда може займати сторону або кредитора або боржника.

 

Матеріал по темі: ««Безгрошовий» договір позики або «безгрошова» боргова розписка»

 

Теги: боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

Верховному суду урвався терпець …. або марна трата коштів платників податків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Скільки разів податкова може подавати касаційну скаргу після її повернення за не усуненням недоліків ?

В продовження опусу «Налоговой 7 раз подана кассация…поражаюсь упорству!!!» хочу повідомити шановному Товариству та/або розкрити очі Керівництву податкової на марнотратство з боку «Державна податкова служба України» на прикладі адміністративної справи № 640/13079/19 (ЄДРСРУ № 103028531).

Так, ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19.01.2022 р. встановлено, що згідно з інформацією з комп`ютерної програми «Діловодство спеціалізованого суду» касаційні скарги Головного Управління Державної податкової служби повернуті ухвалами Верховного Суду від 23.03.2021, від 06.05.2021, від 24.05.2021, від 22.07.2021, від 18.08.2021, від 15.09.2021, від 06.10.2021 та від 04.11.2021 (тобто вже були повернуті 8 разів!!!), оскільки не відповідали вимогам статті 330 КАС України.

Надалі Верховний суд вказує, що недотримання особою вимог процесуальних норм щодо форми та змісту касаційної скарги за загальним правилом не є підставою для поновлення строку на касаційне оскарження. Це правило ще в більшій мірі стосується суб`єкта владних повноважень, щодо якого презюмується, що в його розпорядженні є достатньо засобів, зокрема організаційного характеру, для виконання покладених завдань.

Встановлення законом граничних строків для оскарження судових рішень, зокрема для касаційного оскарження, обумовлено необхідністю забезпечити правову визначеність у правовідносинах. Поновлення пропущеного строку на оскарження судового рішення одному з учасників справи безпосередньо впливає на правове становище іншого учасника.

(!!!) Право особи повторно звернутися з касаційною скаргою після її повернення відповідно до положень частини восьмої статті 169, частини другої статті 332 КАС України не є абсолютним, таке звернення повинно бути в порядку, встановленому законом.

Згідно з частиною першою статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Наведені ГУ ДПС підстави знаходяться поза межами обставин, з якими норма частини першої статті 121 КАС України пов`язує можливість поновлення процесуального строку.

І на підставі цього Верховний суд відмовив (а не повернув касаційну скаргу) у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Головного управління ДПС у м. Києві на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.02.2021 р.

ВИСНОВОК: На протязі року юристи податкового управління, налякані необґрунтованими «наказами керівництва», «посадовими інструкціями» та можливим «фінмоніторингом» (який 100% виявить «ознаки корупційного правопорушення»), подали тільки 8 касаційних скарг до Верховного суду в рамках однієї адміністративної справи, а 8 (!!!) колегій Верховного суду вимушені були спочатку вивчати скаргу, надалі приймати ухвалу щодо усунення недоліків, а потім ухвалу про повернення скарги заявнику… з повторною можливістю подати ще раз!!! (не вбачаючи при цьому ознак «зловживання процесуальним правом» з боку Скаржника), а фактично витрачати свій час на маячню аніж розглядати інші справи по суті.

 

P.s. Риторичне питання: «Хто винен і що робити?»

 

Закриття кримінальної справи у зв`язку із декриміналізацією діяння

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Закриття кримінальної справи у суді першої інстанції з підстави, визначеної у пункті 4 частини 1 статті 284 КПК, у зв`язку із декриміналізацією діяння

30.12.2020 набув чинності Закон України від 04.12.2020 №1074-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення відповідальності за декларування недостовірної інформації та неподання суб`єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування», яким зокрема виключено з Кримінального кодексу України статтю 366-1 КК «Декларування недостовірної інформації».

Такі законодавчі зміни були зумовлені рішенням КСУ від 27.10.2020 №13-р/2020 в справі №1-24/2020(393/20), яким зокрема визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) статтю 366-1 КК. За пунктом 2 резолютивної частини цього рішення КСУ, визнані неконституційними норми (зокрема й стаття 366-1 КК) втрачають чинність з дня ухвалення цього рішення.

(!!!) Тобто Законом України від 04.12.2020 №1074-IX безпосередньо скасовані норми КК, які передбачали кримінальну відповідальність, хоча фактично стаття 366-1 КК втратила чинність з 27.10.2020 внаслідок визнання її неконституційною за рішенням КСУ від 27.10.2020 №13-р/2020.

Підставою для втрати чинності законом у цілому або його частинами є визнання єдиним органом законодавчої влади - Верховною Радою України - такого закону або його окремих положень такими, що втратили чинність, або визнання їх такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні - Конституційним Судом України, оскільки його рішення належить сприймати як загальнообов`язковий правовий акт, який діє на усій території України та є обов`язковим для виконання усіма суб`єктами права. У обидвох випадках правовими наслідками є втрата чинності законом чи його частиною.

За частиною 7 статті 284 КПК, якщо обставини, передбачені пунктами 1, 2 частини 1 цієї статті, виявляються під час судового розгляду, суд зобов`язаний ухвалити виправдувальний вирок. Якщо обставини, передбачені пунктами 5, 6, 7, 8, 9, 9-1 частини 1 цієї статті, виявляються під час судового провадження, а також у випадку, передбаченому пунктами 2, 3 частини 2 цієї статті, суд постановляє ухвалу про закриття кримінального провадження.

Наведеними вище нормами статті 284 КПК не визначено порядку закриття кримінального провадження за підставою, передбаченою пунктом 4 частини 1 статті 284 цього Кодексу.

Між тим, суд першої інстанції під час судового розгляду має право закрити кримінальне провадження на підставі п.4 ч.1 ст.284 КПК, постановивши ухвалу, якщо відсутні підстави для прийняття ним інших кінцевих для цієї стадії процесуальних рішень, що передбачені КПК України, зокрема - виправдувального вироку, який суд зобов`язаний ухвалити при наявності передбачених у КПК України підстав.

Тобто, якщо під час судового розгляду встановлено підстави для ухвалення виправдувального вироку та одночасно набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою, суд повинен керуватися абзацом першим ч.7 ст.284 КПК.

Саме такий підхід до вирішення даного питання застосував Касаційний кримінальний суд Верховного Суду у справах №153/1289/18 та №310/2328/19 (Постанова від 11.12.2019, № судового провадження 51-2675км19, Постанова від 11.11.2020, № судового провадження 51-2334км20)».

Інститутом процесуального права щодо закриття кримінального провадження згідно з статтею 284 КПК передбачено єдиний випадок неможливості закриття кримінального провадження за наявності заперечень обвинуваченого, а саме у випадку закриття у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності на підставі пункту 1 частини 2 статті 284 КПК (оскільки за частиною 8 статті 284 КПК, закриття кримінального провадження або ухвалення вироку з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 цієї статті, не допускається, якщо підозрюваний, обвинувачений проти цього заперечує. В цьому разі кримінальне провадження продовжується в загальному порядку, передбаченому цим Кодексом).

Натомість інститутом матеріального права є звільнення судом особи від кримінальної відповідальності відповідно до статей 45-49 КК, якими передбачено випадки можливості такого звільнення: 1) у зв`язку з дійовим каяттям; 2) у зв`язку з примиренням винного з потерпілим; 3) у зв`язку з передачею особи на поруки; 4) у зв`язку із зміною обстановки; 5) у зв`язку із закінченням строків давності.

Процесуальний порядок застосування норм КК щодо звільнення від кримінальної відповідальності визначений статтями 285-288 КПК, тобто іншими нормами КПК, ніж стаття 284 КПК, а тому неприпустимо застосування аналогії закону шляхом ототожнення закриття кримінального провадження на інших підставах із закриттям у зв`язку із звільненням від кримінальної відповідальності.

Ухвалою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 09.12.2020 в справі №266/3090/18, з метою забезпечення єдності судової практики певне кримінальне провадження було передано на розгляд палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду на підставі частини 1 статті 434-1 КПК, та при цьому зазначено, що «існують різні правові позиції у колегій суддів Третьої судової палати про те, які рішення слід приймати у кримінальних провадженнях за касаційними скаргами у справах за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-1 КК, з урахуванням згаданого вище рішення Конституційного Суду України: чи підлягає розгляду касаційна скарга по суті (постанова від 11 листопада 2020 року провадження 51-2334км20), чи підлягає закриттю касаційне провадження (ухвала від 25 листопада 2020 року, провадження № 51-4615км20), чи підлягає скасуванню обвинувальний вирок, а кримінальне провадження закриттю, без перевірки доводів про невинуватість у випадку засудження особи за ст. 366-1 КК».

За результатами розгляду справ у повному складі Третьою судовою палатою Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду були постановлені такі рішення:

1) постанова Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду від 01.03.2021 у справі № 266/3090/18, в якій наведено такий висновок щодо застосування норми права:

«У разі втрати чинності в цілому статтею або частиною статті Особливої частини КК, яка встановлювала кримінальну відповідальність за певне діяння, внаслідок визнання її неконституційною Конституційним Судом України суд касаційної інстанції відповідно до положень ст. 440 та п.4 ч.1 ст. 284 КПК скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу і закриває кримінальне провадження». Цей висновок обґрунтовано таким:

«Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 січня 2021 року (справа № 0306/7567/12, провадження № 13-73кс19), зазначила, що особу може бути піддано кримінальному переслідуванню виключно за діяння, яке визнано злочином за нормами КК, тоді як втрата чинності нормою Особливої частини КК означає, що передбачені нею дії або бездіяльність вже не містять ознак діяння, за яке цим Кодексом встановлювалася кримінальна відповідальність. Офіційна констатація невідповідності правової норми Конституції України анулює її юридичну силу, що за змістом є рівнозначним виключенню такої норми на законодавчому рівні. Отже, дія чи бездіяльність перестають вважатися злочином як на підставі закону про скасування кримінальної відповідальності, так і у зв`язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення про неконституційність норми КК, що встановлювала цю відповідальність.

Як зауважила Велика Палата Верховного Суду в названому рішенні, на користь висновку про ретроспективну дію рішень Конституційного Суду України, якими констатовано невідповідність Основному Закону положень КК щодо криміналізації певних дій або бездіяльності, свідчить і зміст п. 1 ч. 3 ст. 459 КПК. Згідно з цією нормою процесуального права встановлення неконституційності закону, застосованого судом під час вирішення справи, визнається виключною обставиною і підставою для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в порядку екстраординарного провадження. З цих підстав може бути перевірено і скасовано обвинувальний вирок про засудження особи за діяння, скоєні в період чинності зазначеного вище закону, а також ухвалу, постанову судів апеляційної та касаційної інстанцій, винесені до прийняття Конституційним Судом України відповідного рішення.

Верховний Суд у складі Третьої судової палати Касаційного кримінального суду звертає увагу на те, що за змістом п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК кримінальне провадження закривається в разі, якщо набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою. Хоча буквальний зміст цієї норми не вказує на необхідність закриття кримінального провадження внаслідок визнання неконституційним закону, який встановлював кримінальну караність діяння, однак така необхідність вбачається з наведених вище висновків про юридичні наслідки ухвалення відповідного рішення Конституційним Судом України, що є аналогічними наслідкам набрання чинності законом, яким скасовується кримінальна караність діяння.

Відповідно до вимог ст. 440 КПК суд касаційної інстанції, встановивши обставини, передбачені ст. 284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу і закриває кримінальне провадження.

Таким чином, оскільки ст. 366-1 КК втратила чинність у зв`язку з визнанням її такою, що не відповідає Конституції України, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 2020 року № 13-р/2020, вирок Донецького апеляційного суду від 18 березня 2020 року щодо …, засудженого за ст. 366-1 КК, підлягає скасуванню, а кримінальне провадження за № …. - закриттю з підстав, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК.

Наявність такої безумовної підстави для закриття кримінального провадження унеможливлює розгляд доводів у касаційній скарзі … щодо відсутності в його діях складу злочину передбаченого ст. 366-1 КК та позбавляє Верховний Суд можливості прийняття рішення по суті скарги.

Зокрема, Верховний Суд виходить із того, що, на відміну від п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК, положення п. 4 цієї статті не передбачають можливості продовження кримінального провадження в цілях реабілітації засудженого або з інших причин. Це пов`язано із тим, що втрата чинності законом, який раніше визнавав те чи інше діяння кримінальним правопорушенням, унаслідок його скасування чи визнання неконституційним робить подальше кримінальне провадження безпредметним - особу в будь-якому разі не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності, якщо відповідне діяння не є злочином відповідно до чинного КК, а отже сторона обвинувачення не може доводити його винуватості».

2) ухвала Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду від 01.03.2021 у справі №703/2432/17, в якій наведено такий висновок щодо застосування норми права:

«Касаційне провадження, яке відкрито за касаційною скаргою, в якій ставляться питання про погіршення становища особи, на виправдувальний вирок суду першої інстанції та/або ухвалу апеляційного суду, постановлену щодо такого вироку, або ухвалу апеляційного суду, якою скасовано обвинувальний вирок і закрите кримінальне провадження, у разі втрати юридичної сили норми Особливої частини КК, яка передбачала відповідальність за вчинення діяння, що інкримінувалося особі, підлягає закриттю». Цей висновок обґрунтовано таким:

«Аналізуючи ситуацію, яка склалася у даному кримінальному провадженні, коли після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, в якій ставляться питання про погіршення становища особи, Конституційним Судом України визнана неконституційність норми Особливої частини КК, яка інкримінувалася особі, виходячи із завдань кримінального провадження, визначених статтею 2 КПК, та керуючись загальними засадами кримінального провадження, судова палата дійшла висновку про безпредметність подальшого касаційного розгляду, оскільки скасування судових рішень не призведе до прийняття якісно іншого рішення по суті судами першої чи апеляційної інстанції, адже втрата юридичної сили норми КК виключає кримінальну відповідальність, а відтак і можливість засудження особи за статтею КК, яка визнана неконституційною.

З огляду на положення статті 403 КПК, до якої відсилає стаття 432 КПК, касаційне провадження закривається у випадку відмови особи від поданої нею касаційної скарги, якщо судові рішення не були оскаржені іншими особами або якщо немає заперечень інших осіб, які подали касаційну скаргу.

Верховний Суд, виходячи з системного та логічного тлумачення норм КПК, також закривав касаційне провадження, відкрите за касаційною скаргою на судове рішення, яке відповідно до статті 424 КПК не підлягає оскарженню в касаційному порядку, а також касаційне провадження, відкрите за касаційною скаргою особи, яка згідно з положеннями статті 425 КПК не мала права на подання такої скарги.

Таким чином, Верховний Суд закривав касаційне провадження у тих випадках, коли воно було відкрито за відсутності передбачених законом підстав, або коли ці підстави відпали внаслідок відмови особи від поданої нею касаційної скарги».

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного, беззаперечного факту набрання чинності 30.12.2020 Закону України від 04.12.2020 №1074-IX, яким виключено з Кримінального кодексу України статтю 366-1, правових висновків Великої Палати Верховного Суду та Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду, безумовно є необхідним закрити на підставі пункту 4 частини 1 статті 284 КПК (ВАСУ, справа №991/1551/19, ЄДРСРУ № 96039290).

 

Підстави для відводу прокурора

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перелік підстав для відведення прокурора у кримінальному провадженні

Однією з складових засад законності є обов`язок прокурора та інших учасників кримінального провадження з боку обвинувачення всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом`якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

Вимога здійснення неупередженого досудового розслідування означає, що органи досудового розслідування зобов`язані об`єктивно, неупереджено, без необґрунтованої підозри та обвинувального ухилу встановити за допомогою доказів, зібраних у встановленій процесуальній формі, всі обставини кримінального правопорушення та осіб, які його вчинили. Неупередженість (об`єктивність) дослідження обставин провадження слідчим, прокурором передбачає вчинення ними процесуальних дій, ухвалення процесуальних рішень лише з підстав, встановлених КПК, та на основі зібраних фактичних даних, без обвинувального ухилу та особистої зацікавленості у вирішенні справи.

Значення об`єктивності чи неупередженості слідчого та прокурора щодо дослідження всіх обставин провадження оцінюється крізь призму гарантування реалізації завдань кримінального провадження, зокрема, щодо забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності відповідно до своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і, щоб до кожного учасника кримінального провадження було застосовано належну правову процедуру (ст.2 КПК).

Статтею 3 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що неупередженість та об`єктивність є одними із засад діяльності прокуратури.

Відповідно до Керівних принципів ООН щодо ролі обвинувачів, прийнятих восьмим Конгресом ООН із запобігання злочинності і поводження з правопорушниками (Гавана, Куба, 27 серпня – 7 вересня 1990 p.), обвинувачі відповідно до закону виконують свої обов`язки справедливо, послідовно та швидко, поважають і захищають людську гідність й захищають права людини, сприяючи тим самим забезпеченню належного процесу і безперебійного функціонування системи кримінального правосуддя. При виконанні своїх обов`язків обвинувачі виконують свої функції неупереджено та уникають будь-якої дискримінації на основі політичних переконань, соціального походження, раси, культури, статі або будь-якої іншої дискримінації; захищають державні інтереси, діють об`єктивно, належним чином враховують становище підозрюваного та жертви і звертають увагу на всі обставини, що мають відношення до справи, незалежно від того, вигідні чи невигідні вони для підозрюваного (п.?п. 12, 13).

Неупередженість прокурора є необхідною умовою успішного виконання своїх конституційних функцій (ст. 121 Конституції України) та виконання своїх повноважень на досудовому розслідуванні й в судовому провадженні (ст. 36 КПК) для здійснення завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК) та забезпечення законності (ст. 9 КПК). Значення неупередженого досудового розслідування варто оцінюється в контексті забезпечення реалізації права на справедливий розгляд (ст. 6 Європейської конвенції з прав людини).

Прокурор є одним з учасників кримінального провадження, та за частиною 1 статті 36 КПК, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього Кодексу, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові та інші фізичні особи зобов`язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення прокурора.

За частиною 2 статті 36 КПК прокурор виконує функцію нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням. Тобто, на прокурора покладається обов`язок організації процесу досудового розслідування, визначення його напрямів, координації проведення процесуальних дій, сприяння створенню умов для нормального функціонування слідчих, забезпечення дотримання під час кримінального провадження вимог законів України.

Відповідно до частин 1, 2 статті 80 КПК відвід прокурору може бути заявлений особами, які беруть участь у кримінальному провадженні, за наявності підстав, передбачених статтею 77 цього кодексу, за якою прокурор, слідчий, дізнавач не має права брати участь у кримінальному провадженні: 1) якщо він є заявником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, членом сім`ї або близьким родичем сторони, заявника, потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача; 2) якщо він брав участь у цьому ж провадженні як слідчий суддя, суддя, захисник або представник, свідок, експерт, спеціаліст, представник персоналу органу пробації, перекладач; 3) якщо він особисто, його близькі родичі чи члени його сім`ї заінтересовані в результатах кримінального провадження або існують інші обставини, які викликають обґрунтовані сумніви в його неупередженості.

Згідно з ч. 5 ст. 80 КПК України, відвід повинен бути вмотивованим. Вмотивованість відводу означає, перш за все, спроможність представлених заявником аргументів обґрунтувати сумніви у неупередженості прокурора, можливість впливу вказаних факторів (підстав) на вирішення даної справи та/або об’єктивну неможливість його участі в цьому кримінальному провадженні. Будь-який учасник кримінального провадження може не погоджуватися з вчиненими діями або постановленими рішеннями прокурора і оцінювати їх з позиції свого процесуального статусу і власного процесуального інтересу. Однак тлумачення таких дій і рішень у сенсі підстав для відводу має базуватися не лише на власному переконанні в їх умисній необ’єктивності, а й на фактичних обставинах, за допомогою яких відповідні обставини стануть очевидними і для судді, який розглядає заяву про відвід.

ВИСНОВОК: Такий перелік підстав для відводу прокурора не є вичерпним, проте за сутністю вони мають стосуватись конфлікту державних і приватних інтересів прокурора, або інтересів його близьких родичів чи інших осіб (ВАСУ, справа № 991/9725/20, ЄДРСРУ № 97501434).

 

Повернення володільцям оригіналів речових доказів у кримінальному провадженні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процедура повернення володільцям оригіналів речових доказів у кримінальному провадженні

Згідно з частиною 1 статті 100 КПК «Зберігання речових доказів і документів та вирішення питання про спеціальну конфіскацію», речовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, передбачених статтями 160-166, 170-174 цього Кодексу (тобто у разі тимчасового доступу до речей і документів та накладення арешту на майно).

За частиною 2 статті 100 КПК, речовий доказ або документ, наданий добровільно або на підставі судового рішення, зберігається у сторони кримінального провадження, якій він наданий. Сторона кримінального провадження, якій наданий речовий доказ або документ, зобов`язана зберігати їх у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні. Речові докази, які отримані або вилучені слідчим, прокурором, оглядаються, фотографуються та докладно описуються в протоколі огляду. Зберігання речових доказів стороною обвинувачення здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Частиною 3 статті 100 КПК визначено, що документ повинен зберігатися протягом усього часу кримінального провадження. За клопотанням володільця документа слідчий, прокурор, суд можуть видати копії цього документа, за необхідності - його оригінал, долучивши замість них до кримінального провадження завірені копії.

За частиною 5 статті 100 КПК, речові докази та документи, надані суду, зберігаються в суді, за винятком випадків, передбачених частиною шостою цієї статті, а також речових доказів у вигляді громіздких або інших предметів, що вимагають спеціальних умов зберігання, які можуть знаходитися в іншому місці зберігання.

Частиною 9 статті 100 КПК встановлено, що питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Такі докази і документи повинні зберігатися до набрання рішенням законної сили. При цьому, за пунктом 7 частини 9 статті 100 КПК документи, що є речовими доказами, залишаються в матеріалах кримінального провадження протягом усього часу їх зберігання.

За частиною 12 статті 100 КПК спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується у порядку цивільного судочинства. У такому випадку річ зберігається до набрання рішенням суду законної сили.

За змістом наведених норм КПК для повернення судом володільцю оригіналів речових доказів необхідна сукупність таких умов: 1) вирішення судом при ухваленні судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, долі конкретних речових доказів шляхом їх залишення в матеріалах кримінального провадження, та набрання таким рішенням законної сили; 2) знаходження оригіналів речових доказів безпосередньо у матеріалах судового провадження; 3) клопотання про повернення оригіналів речових доказів має бути подано їх належним володільцем із обґрунтуванням належним чином фактичної необхідності у поверненні саме оригіналів.

(!!!) КПК не визначена процедура розгляду судом питання про повернення володільцям оригіналів речових доказів у кримінальному провадженні, проте частиною 6 статті 9 КПК визначено, що у випадках, коли положення цього кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною 1 статті 7 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 7 КПК, зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відноситься диспозитивність, зміст якої розкрито статтею 26 КПК, а саме за частиною 1 цієї статті сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом, а за частиною 3 цієї статті слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим кодексом.

Враховуючи, що клопотання про повернення оригіналів речових доказів за сутністю стосується процедури виконання судового рішення, яким перед тим вирішена доля конкретних речових доказів у певному кримінальному провадженні, та виконання вироку чи ухвали слідчого судді, суду це завершальна стадія судового провадження, а набрання судовим рішенням законної сили є обов`язковою умовою його виконання та підставою реалізації всіх викладених у ньому питань, тому у даному випадку необхідно керуватись загальними нормами статей 532-539 розділу VIII КПК «Виконання судових рішень» (з врахуванням конкретного виду судового рішення, оскільки статті 536-539 КПК стосуються виключно питань, пов`язаних з виконанням вироку) (ВАСУ, справа № 757/28191/18-к, ЄДРСРУ № 98508117; справа № 991/1551/19, ЄДРСРУ № 98417742).

Компенсація вартості реалізованого майна при його поділі між подружжям

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Грошова компенсація частини вартості майна, реалізованої одним із подружжя при його поділі, а також солідарний характер зобов`язань подружжя

01 лютого 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 136/1867/15-ц, провадження № 61-9086св21 (ЄДРСРУ № 102915306) досліджував питання щодо грошової компенсації частини майна, реалізованої одним із подружжя при поділі майна.

Статтею 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

У статті 63 СК України зазначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За загальним правилом, закріпленим у статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності, частки співвласників є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або договором.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України) (22 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 576/1745/20, провадження № 61-14088св21 (ЄДРСРУ № 102221233).

Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої і третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Аналогічний висновок зроблений у постанові Верховного Суду України  від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16, з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду, про що зазначила у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).

Слід також вказати, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20).

(!!!) Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю.

Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

За відсутності згоди позивача на відчуження спірного автомобіля він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна.

Такої ж позиції дотримується Верховний суд у постанові від 03 травня 2018 року (справа №755/20923/14).

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 22, 30 постановивід 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Вартість майна, що підлягає поділу визначається, виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

ВИСНОВОК: У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно.

Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження 61-9018сво18).

 

Матеріал по темі: «Припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла»

 

 

Теги: виділ часток, спільна сумісна власність, спільна часткова власність, поділ нерухомого майна, співвласник, ідеальні частки, грошова компенсація, технічний паспорт, судово – будівельна експертиза, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Спосіб судового захисту боржника щодо скасування арешту з його майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Боржник у виконавчому провадженні не може бути позивачем у справі про скасування арешту з його майна

26 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 534/1762/18, провадження № 61-7298св20 (ЄДРСРУ № 102892261) та від 19 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 577/4541/20, провадження № 61-8240св21 (ЄДРСРУ № 102747991) досліджував питання щодо способу судового захисту прав боржника щодо скасування арешту з його майна.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

В порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статті 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.

Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

(!!!) У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем або приватним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».

Якщо  позивач є боржником у виконавчому провадженні, то в цьому випадку для сторони виконавчого провадження передбачений інший (не позовний) спосіб судового захисту, а саме оскарження боржником рішення, дій, бездіяльності державного виконавця в порядку, передбаченому розд. VII ЦПК України, а саме ст. 447 ЦПК України шляхом звернення із відповідною скаргою.

ВИСНОВОК: Якщо арешт накладено на майно особи, яка є боржником у виконавчому провадженні, то остання не може виступати позивачем у аналогічній справі й така справа не підлягає розгляду в позовному провадженні, а підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Схожі правові висновки містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 904/51/19 (провадження № 12-122гс19), у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19), у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 24 червня 2021 року у справі № 127/11276/20 (провадження № 61-882св21), від 08 вересня 2021 року у справі № 369/3757/20 (провадження № 61-3588св21), від 01 грудня 2021 року у справі № 201/6486/20 (провадження № 61-19066св20).

 

Матеріал по темі: «Заміна сторони виконавчого провадження на підставі виконавчого напису нотаріуса»

 

 

Теги: приватний виконавець, частный исполнитель, округ, виконавче провадження, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, передача справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов