Припинення адміністративного арешту майна платника податків після 96 годин

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення адміністративного арешту майна платника податків у зв`язку з відсутністю протягом 96 годин рішення суду про визнання арешту обґрунтованим

23 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/1938/19, адміністративне провадження № К/9901/36025/19 (ЄДРСРУ № 102171284) досліджував питання щодо застосування арешту майна платника податків.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з приписами частини четвертої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.

Право звернення до суду суб`єктом владних повноважень - податковим органом визначено статтею 94 Податкового кодексу України, а саме на суд покладено обов`язок перевірити обґрунтованість рішення контролюючого органу про застосування адміністративного арешту майна платника податків. Відтак, для здійснення судового контролю за рішенням податкового органу, яке зачіпає права та інтереси платника податків, податковий орган зобов`язаний звернутись до суду.

Зверненню податкового органу до суду передує процедура застосування адміністративного арешту, встановлена статтею 94 Податкового кодексу України, відповідно до якої, контролюючим органом може бути накладено арешт на майно платника податків, який полягає у обмежені або забороні платнику податків реалізацію прав розпорядження або користування його майном. Адміністративний арешт майна платника податків є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов`язків, визначених законом (пункт 94.1 статті 94 Податкового кодексу України).

Відповідно до підпункту 94.2.3 пункту 94.2 статті 94 Податкового кодексу України, арешт майна може бути застосовано, якщо платник податків відмовляється від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу.

Керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу за наявності однієї з обставин, визначених у пункті 94.2 цієї статті, приймає рішення про застосування арешту майна платника податків (пункт 94.6 статті 94 Податкового кодексу України).

Відповідно до пункту 94.4 статті 94 Податкового кодексу України арешт може бути накладено контролюючим органом на будь-яке майно платника податків, крім майна, на яке не може бути звернено стягнення відповідно до закону, та коштів на рахунку платника податків.

Згідно з пунктом 94.10 статті 94 Податкового кодексу України арешт на майно може бути накладено рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, обґрунтованість якого протягом 96 годин має бути перевірена судом. Зазначений строк не може бути продовжений в адміністративному порядку, у тому числі за рішенням інших державних органів, крім випадків, коли власника майна, на яке накладено арешт, не встановлено (не виявлено). Строк, визначений цим пунктом, не включає добові години, що припадають на вихідні та святкові дні.

Припинення адміністративного арешту майна платника податків здійснюється у зв`язку з відсутністю протягом строку, зазначеного у пункті 94.10, рішення суду про визнання арешту обґрунтованим (підпункт 94.19.1 пункту 94.19 статті 94 Податкового кодексу України); скасуванням судом або контролюючим органом рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу про арешт (підпункт 94.19.6 пункту 94.19 статті 94 Податкового кодексу України); прийняттям судом рішення про припинення адміністративного арешту (підпункт 94.19.7 пункту 94.19 статті 94 Податкового кодексу України).

(!!!) Тобто, відповідно до підпункту 94.19.1 пункту 94.19 Податкового кодексу України, припинення адміністративного арешту майна платника податків здійснюється у зв`язку з відсутністю протягом строку, зазначеного у пункті 94.10, рішення суду про визнання арешту обґрунтованим.

З урахуванням зазначеного вище, якщо з моменту прийняття рішення про накладення адміністративного арешту майна минуло 96 годин, встановленого для його перевірки, то застосований адміністративний арешт є припиненим відповідно до підпункту 94.19.1 пункту 94.19 статті 94 Податкового кодексу України.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 21.04.2021 у справі №820/1895/17, від 22.01.2021 року у справі №803/205/16, від 14 січня 2021 року у справі № 815/3986/16, від 16 грудня 2020 року у справі № 820/5045/18, від 28 березня 2019 року у справі № П/811/1722/17, від 27 серпня 2019 року у справі № 520/11050/18 та від 08 серпня 2018 року у справі № 820/3059/17.

ВИСНОВОК: В разі коли минуло 96 годин з моменту застосування адміністративного арешту він припиняється в силу закону безвідносно до причин, з яких рішення суду про підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту не було прийнято.

 

Матеріал по темі: «Особливості застосування адміністративного арешту коштів платника податків»

Теги: адміністративний арешт, арешт майна платника податків, визнання арешту обґрунтованим, поза межами 96годинного строку, 24 години, підтвердження обґрунтованості адміністративного арешту, судова практика, Адвокат Морозов

 

Судова повістка на ОФІЦІЙНУ електронну адресу, куди це?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відправлення судом судової повістки на ОФІЦІЙНУ електронну адресу сторони по справі

23 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 484/37/20, провадження № 61-19542св21 (ЄДРСРУ № 102149317) досліджував питання щодо відправлення судом судової повістки на офіційну електронну адресу сторони по справі.

Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно (частина п`ята статті 128 ЦПК України).

Так, суд після виготовлення та підписання процесуального документа паралельно з порядком, визначеним процесуальним законодавством, надсилає електронні копії процесуального документа, скріплені електронним цифровим підписом судді (судді-доповідача, головуючого судді), електронною поштою на поштову скриньку учасника судового процесу, кримінального провадження, якщо такий учасник зареєстрований у Системі як користувач (пункт 1 розділу 4 Тимчасового регламенту).

Днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Якщо повістку надіслано на офіційну електронну адресу пізніше 17 години, повістка вважається врученою у робочий день, наступний за днем її відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про її доставлення (частина восьма статті 128 ЦПК України).

З урахуванням вказаного, слід спершу вказати, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 жовтня 2021 року в справі № 379/1296/18 (провадження № 61-10167св20) вказано, що «повідомлення учасників справи телефонограмою не відповідає встановленому порядку повідомлення про дату, час і місце розгляду справи. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2020 року у справі № 263/3930/16-ц (провадження № 61-12562св19), від 22 квітня 2020 року у справі № 522/19433/17 (провадження № 61-835св19), від 11 березня 2021 року у справі № 296/9824/19 (провадження № 61-13685св20), Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 лютого 2021 року у справі № 202/26139/13-ц (провадження № 61-22450св19)».

Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, № 43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2021 року в справі № 279/5407/20 (провадження № 61-8744св21) зазначено, що електронна адреса - адреса електронної пошти, що складається з ідентифікатора, позначки "@" та доменного імені. При цьому ідентифікатором для юридичних осіб є ідентифікаційний код юридичної особи, для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - ідентифікаційний номер платника податків - фізичної особи (у разі відсутності ідентифікаційного номера - серія та номер паспорта громадянина). Доменним іменем є ім`я у домені "mail.gov.ua".

ВИСНОВОК: Суд зобов`язаний надіслати судові повістки (рішення) у паперовій формі рекомендованим листом або електронним листом на офіційну електронну адресу, зареєстровану ВИКЛЮЧНО в Системі.

Матеріал по темі: «Момент вручення судової повістки про виклик до суду апеляційної інстанції (КАС України)»

Теги: судова повістка, вручення судової повістки, закінчення терміну зберігання, інші причини не вручення поштового відправлення, повідомлення, судове рішення, направлення судового рішення, сторона по справі, оскарження рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

 

Фактичні (податкові) перевірки: конкретизація підстав для її проведення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: конкретизація правових підстав для проведення фактичної податкової перевірки контролюючим органом

23 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 440/950/20, адміністративне провадження № К/9901/449/21 (ЄДРСРУ № 102171302) досліджував питання щодо конкретизації правових підстав для проведення фактичної податкової перевірки контролюючим органом.

Фактична перевірка може проводитися на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, оформленого наказом та за наявності хоча б однієї з підстав, визначених підпунктами 80.2.1 - 80.2.7 пункту 80.2 статті 80 Податкового кодексу України.

Втім, часто-густо приймаючи рішення про проведення фактичної перевірки платника податків, контролюючий орган лише обмежується посиланнями на норми чинного законодавства, в тому числі норми Податкового кодексу України, якими визначено підстави для проведення фактичної перевірки.

Між тим контролюючий орган жодним чином не обґрунтовує, що саме зумовило необхідність проведення перевірки цього платника, наявність (отримання) якої саме інформації стало приводом для її проведення, а також не вказує мету перевірки, що має визначатися з підстав проведення перевірки.

Так, з приводу зазначення у наказі про проведення фактичної перевірки конкретних підстав для її проведення склалася суперечлива судова практика Верховного Суду.

У постановах Верховного Суду від 04.04.2019 року у справі № 815/756/16, від 11.06.2019 року у справі № 1440/2045/18, від 22.09.2020 року у справі № 520/1304/2020, від 19.11.2020 року у справі № 160/7971/19, від 08.09.2020 року у справі № 640/21536/19, від 17.12.2020 року у справі № 520/12028/18, від 08.09.2020 року у справі № 640/21536/19, від 05.07.2021 року у справі № 825/951/17, від 16.09.2021 у справі № 120/1431/20-а, від 12.10.2021 у справі № 120/5729/20-а, від 28.10.2021 у справі № 520/10214/2020, від 02.12.2021 у справі № 120/3918/20-а, та багатьох інших, Верховний Суд виходить з того, що недостатньо лише повноважень контролюючого органу, але і необхідне отримання в установленому законодавством порядку інформації про порушення вимог законодавства в частині виробництва, обліку, зберігання та транспортування спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та цільового використання спирту платниками податків, обладнання акцизних складів витратомірами-лічильниками та/або рівномірами-лічильниками. Також, зазначена інформація, яка стала підставою для призначення фактичної перевірки, повинна бути відображена у наказі про призначення фактичної перевірки.

Натомість у постановах Верховного Суду від 22.05.2018 року у справі № 810/1394/16, від 05.11.2018 року у справі № 803/988/17, від 07.11.2019 року у справі № 140/391/19, від 07.11.2019 року у справі № 140/391/19, від 10.04.2020 року у справі № 815/1978/18, від 22.04.2021 року у справі № 805/3809/16-а, від 29.07.2021 року у справі № 815/6864/16, від 12.08.2021 року у справі № 140/14625/20, де п.п. 80.2.5 п. 80.2 ст. 80 ПК України розтлумачено на користь контролюючого органу: "…Тобто, здійснення функцій, визначених законодавством у сфері виробництва і обігу спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального є самостійною обставиною, з якою законодавець пов`язує право контролюючого органу проводити фактичні перевірки суб`єктів господарювання та не вимагає наявності та/або отримання в установленому законодавством порядку інформації про порушення вимог законодавства.

У даному випадку, за висновком судів попередніх інстанцій достатньо факту покладення на контролюючий орган здійснення контролю за дотриманням норм законодавства у відповідній сфері правовідносин (виробництво і обіг спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, пального)…".

Втім у більш пізніших постановах Верховного Суду, а саме від 12.10.2021 у справі № 120/5729/20-а, від 28.10.2021 у справі № 520/10214/2020, від 02.12.2021 у справі № 120/3918/20-а передбачено, що контролюючому органу необхідно 1) отримати в установленому порядку інформацію про порушення вимог законодавства; 2) послатися в наказі про призначення перевірки на конкретні фактичні порушення.

ВИСНОВОК: Стаття 80 Податкового кодексу України передбачає вичерпні підстави для проведення фактичної перевірки. Втім, застосовуючи конкретну правову підставу для призначення такої перевірки, у наказі на перевірку контролюючий орган зобов`язаний не тільки зазначити відповідний підпункт пункту 80.2 статті 80 Податкового кодексу України, але й обґрунтувати (пояснити), які саме фактичні підстави (обставини) зумовлюють необхідність проведення фактичної перевірки.

Невиконання контролюючим органом вимог ст.ст. 80, 81 ПК України, що визначає порядок фактичної перевірки, повинно бути наслідком визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Такі висновки суду першої інстанції узгоджуються з висновками Верховного Суду викладеними в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі №120/5229/20-а.

Матеріал по темі: «Податкові порушення по ланцюгу постачання (практика Верховного суду)»

 

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов

Особливості перегляду судових рішень у зв`язку з нововиявленими обставинами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду стосовно перегляду судових рішень у зв`язку з нововиявленими обставинами

21 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/5225/15, адміністративні провадження № К/9901/59340/18, №К/9901/58841/18 (ЄДРСРУ 102080712) досліджував питання щодо перегляду судових рішень у зв`язку з нововиявленими обставинами в адміністративному судочинстві.

В адміністративному судочинстві перегляд судових рішень у зв`язку з нововиявленими обставинами є особливим видом провадження. На відміну від перегляду судового рішення в порядку апеляційного та касаційного оскарження, підставою такого перегляду є не недоліки розгляду справи судом (незаконність та (або) необґрунтованість судового рішення чи ухвали, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права), а те, що на час ухвалення рішення суд не мав можливості врахувати істотну обставину, яка могла суттєво вплинути на вирішення справи, оскільки учасники судового розгляду не знали про неї та відповідно не могли надати суду про неї дані. Таким чином перегляд справи у зв`язку з нововиявленими обставинами має на меті не усунення судових помилок, а лише перегляд уже розглянутої справи з урахуванням обставини, про існування якої стало відомо після ухвалення судового рішення.

Нововиявлені обставини - це факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення прав і обов`язків осіб, що беруть участь у справі, тобто юридичні факти. Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення, та породжують процесуальні наслідки, впливають на законність і обґрунтованість ухваленого без їх врахування судового рішення.

До нововиявлених обставин належать факти об`єктивної дійсності, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, які мають значення для правильного розв`язання спору. Необхідними та загальними ознаками нововиявлених обставин є: існування цих обставин під час розгляду та вирішення справи і ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява; на час розгляду справи ці обставини об`єктивно не могли бути відомі ні заявникові, ні суду; істотність цих обставин для розгляду справи (тобто коли врахування цих обставин судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке було прийняте).

Аналіз наведених норм процесуального права свідчить, що судове рішення, яке набрало законної сили, може бути переглянуто на підставі істотних для справи обставин, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи.

(!!!) Не можуть вважатися нововиявленими ті обставини, що встановлюються на підставі доказів, які не були своєчасно подані сторонами чи іншими особами, які беруть участь у справі. Обставини, що виникли чи змінилися після ухвалення судом рішення, а також обставини, на які посилався учасник судового процесу у своїх поясненнях, касаційній скарзі, або які могли бути встановлені в разі виконання судом вимог процесуального закону, теж не можуть визнаватися нововиявленими.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 27 жовтня 2021 року в справі №120/2083/19-а.

Істотне значення для справи мають обставини, які пов`язані з матеріалами справи, що розглянута судом, впливають на оцінку вже досліджених ним доказів і мають, відповідно, значення для об`єктивного розгляду спору. Під такими обставинами розуміють факти, а не нові докази і тим більше не припущення учасників справи, що не підтвердженні відповідними доказами.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.11.2020 року по справі №804/2223/17.

Також, не належать до нововиявлених обставин нові докази або нове обґрунтування позовних вимог чи заперечень проти позову, спрямоване на переоцінку встановлених судом обставин.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 13.02.2018 року по справі №815/756/14.

Окрім того, не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами:

1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи;

2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом.

При перегляді судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд не може виходити за межі тих вимог, які були предметом розгляду при ухваленні судового рішення, яке переглядається, розглядати інші вимоги або інші підстави позову (08 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/3638/20, адміністративне провадження №К/9901/16547/21 (ЄДРСРУ № 98187696)).

Отже, процедура перегляду остаточного судового рішення за нововиявленими обставинами сама по собі не суперечить принципу юридичної визначеності, проте перегляд судового рішення не повинен бути замаскованою апеляційною процедурою й саме лише існування двох позицій щодо способу вирішення спору не є підставою для повторного судового розгляду.

ВИСНОВОК: Процедура скасування остаточного судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак міг би призвести до іншого результату судового розгляду, при цьому особа, яка звертається із заявою про скасування рішення, повинна довести, що у неї не було можливості представити цей доказ під час судового розгляду справи до винесення судового рішення, а також те, що цей доказ має суттєве значення.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі №802/2196/17-а, а також у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року у справі №826/15038/17, від 22 лютого 2021 року у справі №420/3785/19 та від 10 березня 2021 року у справі №826/15267/17.

Матеріал по темі: «Нові докази та нововиявлені обставини: різниця та відмінності»

Теги: нововиявлені обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Експерименту із забезпечення службовим житлом військовослужбовців

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Службові жилі приміщення для військовослужбовців та членів їх сімей в порядку в експерименту із забезпечення службовим житлом

22 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 490/694/21, провадження № 61-17104св21 (ЄДРСРУ № 102106120) досліджував питання щодо експерименту із забезпечення тимчасовим службовим житлом військовослужбовців.

Частиною першою статті 118 ЖК УРСР встановлено, що службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Відповідно до статей 121-122 ЖК УРСР службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління іншої кооперативної та іншої громадської організації. На підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII), який також встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Порядком забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року № 1081, а саме пунктом 3 встановлено, що військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надається житло для постійного проживання. Забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житлом для постійного проживання проводиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла.

31 січня 2019 року Міністерством оборони України видано наказ № 40 «Про проведення експерименту із забезпечення службовим житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України».

01 лютого 2019 року начальником квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України затверджено Порядок проведення експерименту із забезпечення службовим житлом, шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України. Згідно з цим Порядком до службового (штатно-посадового) житла можуть бути віднесені житлові приміщення, які вже мають статус службових, житлові приміщення в об`єктах нового будівництва, реконструкції, придбані, набуті в порядку, передбаченому законодавством, на які зареєстровано право власності за Міністерством оборони України. Житлові приміщення включаються до службового (штатно-посадового) житла рішенням заступника Міністра оборони України (згідно з розподілом обов`язків) за поданням головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України. Приймання-передача службового (штатно-посадового) житла на баланс квартирно-експлуатаційного органу та закріплення його за військовою частиною на праві оперативного управління проводиться на підставі наказу Міністерства оборони України, а в подальшому акту приймання-передачі основних засобів, передається документація на таке житло.

Наказ командира військової частини про закріплення службового (штатно-посадового) житла за відповідними посадами є підставою для укладення договору про надання в користування такого житла конкретному військовослужбовцю.

Зазначений договір не надає військовослужбовцю та членам його сім`ї права зареєструвати місце проживання за адресою відповідного житлового приміщення, а також не є підставою для державної реєстрації речових прав на житлове приміщення. Військовослужбовці, які забезпечуються службовим (штатно-посадовим) житлом та члени їх сімей реєструються за юридичною адресою військової частини.

Наказ Міністерства оборони України від 31 січня 2019 року № 40 виступає єдиним нормативним відомчим актом, який регулює правовідносини щодо тимчасового користування житловими приміщеннями закріпленими за посадами військових частин.

При цьому отримання військовослужбовцем для постійного проживання житла поза межами встановленого порядку шляхом переоформлення наданого йому житла у тимчасове користування на договірних умовах  у зв`язку з проведенням експерименту із забезпечення житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України чинним законодавством не передбачено.

Як зазначалось вище, наказ Міністерства оборони України «Про проведення експерименту із забезпечення службовим житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України» від 31 січня 2019 року № 40 виступає єдиним нормативним відомчим актом, який регулює правовідносини щодо тимчасового користування житловими приміщеннями закріпленими за посадами військових частин та не передбачає видачу ордеру на службове житло. Вказаний експеримент триває, наказ є чинним і не визнаний таким, що суперечить законодавству України.

ВИСНОВОК: Законодавство не передбачає можливості та порядку отримання військовослужбовцем для постійного проживання житла, яке було передане йому у тимчасове користування на договірних умовах у зв`язку з проведенням експерименту із забезпечення житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України.

Близькі за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 30 серпня  2021 року у справі № 154/1944/20 (провадження   № 61-7474св21), від 22 листопада 2021 року у справі № 161/4428/20 (провадження № 61-14663св21).

 

Поновлення працівника на попередній роботі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поновлення працівника на попередній роботі у разі незаконного звільнення або незаконного переведення на іншу роботу

06 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/6512/20, адміністративне провадження № К/9901/28147/21  (ЄДРСРУ № 101650751) досліджував питання щодо поновлення працівника на попередній роботі у разі незаконного звільнення.

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Згідно з частиною першою статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Виключенням із цього правила є норма статті 2401 КЗпП України, яка передбачає, що в разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, то орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язує ліквідаційну комісію або власника виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу та одночасно визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу.

Таким чином, у разі незаконного звільнення працівника з роботи його порушене право підлягає захисту шляхом поновлення на попередній роботі, тобто на посаді, з якої його було незаконно звільнено, крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі №П/9901/101/18, постановах Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №826/12916/15, від 06.03.2019 у справі №824/424/16-а, від 13.03.2019 у справі №826/751/16, від 27.06.2019 у справі №826/5732/16, від 26.07.2019 у справі №826/8797/15, від 09.10.2019 у справі №П/811/1672/15, від 12.09.2019 у справі №821/3736/15-а, від 22.10.2019 у справі №816/584/17, від 07.07.2020 у справі №811/952/15 та від 11 лютого 2021 року у справі №814/197/15.

Водночас у разі зміни внутрішньої (організаційної) структури установи (ліквідації одного структурного підрозділу із створенням або без створення іншого структурного підрозділу, змін в найменуванні установи, підрозділу або посади тощо) незаконно звільнений працівник підлягає поновленню на тій посаді, яку він обіймав на момент звільнення, після чого роботодавець зобов`язаний вчинити дії щодо працевлаштування такого працівника з урахуванням змін, що відбулися.

Адже поновлення позивача на посаді, яку він не обіймав до звільнення, суперечить єдиному можливому способу захисту його порушеного права, який закріплений у частині першій статті 235 КЗпП України та спрямований на повернення сторін трудового спору (працівника і роботодавця) у положення, яке існувало на день звільнення. Крім того, такий спосіб захисту порушеного права позивача може викликати новий спір з приводу визначення «рівнозначної» посади та відповідного структурного підрозділу, де така посада передбачена (18 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/3167/20, адміністративне провадження № К/9901/16450/21, № К/9901/16441/21 (ЄДРСРУ № 101190653).

 

Матеріал по темі: «Оскарження наказу про припинення трудового договору за угодою сторін»

 

Поважність причин пропуску процесуального строку для звернення до суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд та ЄСПЛ про поважність причин пропуску процесуального строку звернення до суду та підстав для його поновлення

02 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/20314/20, адміністративне провадження № К/9901/6146/21 (ЄДРСРУ № 101608710) досліджував питання щодо поважності причин пропуску процесуального строку.

Правова природа строку звернення до суду, дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого фізична або юридична особа, орган державної влади та місцевого самоврядування можуть звернутися до суду з позовом, обумовлено передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.

Встановлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача та інших осіб того, що зі спливом встановленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії у часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням.

Крім того, чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. Однак, для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного та необмеженого поновлення судами пропущеного строку, оскільки національним законодавством вирішення цього питання віднесено до дискреційних повноважень суду.

Положеннями статті 122 КАС України встановлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається з дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не можна вважати поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Процесуальна можливість для звернення з позовом до суду пов`язана з певним часовим проміжком, протягом якого така особа може реалізувати право на звернення без застосування до неї наслідків пропуску такого строку. В той же час, у випадку звернення до суду поза межами такого строку, до неї підлягають застосуванню відповідні правові наслідки встановлені законом, в даному випадку статтею 123 КАС України.

Відповідно до частини першої статті 121 КАС суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.

23 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 360/4485/19 зазначив, що поважними причинами визнаються лише ті обставини, які об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

Існує також презумпція знання законодавства (лат. Ignorantia juris non excusat - незнання закону не вибачається) - кожен вважається таким, що знає закони.

Правова основа презумпції знання законодавства - обов`язок кожного неухильно додержуватися Конституції України та законів України. Цей обов`язок закріплений в частині 1 статті 68 Конституції України. Обов`язок додержання законів передбачає і обов`язок їх знання. Тому закони повинен знати кожний. З цього положення і випливає загальновідома формула: незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, яка і міститься в частині 2 статті 68 Конституції України.

Отже, юридична необізнаність і невірне трактування норм права, відсутність чіткого законодавчого врегулювання певних питань не є поважною причиною для пропуску строку на звернення до суду.

Зі змісту положень КАС України вбачається, що у ньому не визначено граничні межі, у яких адміністративні суди можуть приймати рішення про поновлення строку звернення до суду. Не містить КАС України й конкретних підстав та критеріїв, за якими можливо оцінити поважність причин пропуску відповідного строку.

З цього приводу у ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої відступлення від принципу правової визначеності через відновлення строку звернення до суду виправдано лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру (справа «Салов проти України»), зокрема, з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи (справа «Сутяжник проти Росії», п. 38).

При оцінюванні поважності причин пропуску строку звернення до суду та прийнятті рішень про його поновлення ЄСПЛ, як правило, враховує:

1) складність справи, тобто, обставини і факти, що ґрунтуються на праві (законі) і тягнуть певні юридичні наслідки;

2) поведінку заявника;

3) поведінку державних органів;

4) перевантаження судової системи;

5) значущість для заявника питання, яке знаходиться на розгляді суду, або особливе становище сторони у процесі (справи «Бочан проти України», «Смірнова проти України», «Федіна проти України», «Матіка проти Румунії» та інші).

Водночас, навіть наявність об`єктивних та непереборних обставин, що обумовлюють поважність причин пропуску строку звернення до суду, не може розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення пропущеного строку (справа «Олександр Шевченко проти України», п. 27), оскільки у випадку, якщо минув значний проміжок часу з моменту закінчення пропущеного строку, відновлення попереднього становища учасників справи, що може бути зумовлено скасуванням рішення або визнанням незаконної дії (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень, буде значно ускладнено та може призвести до порушення прав та інтересів інших осіб.

Загалом, згідно з практикою ЄСПЛ при застосуванні процедурних правил варто уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом, та порушення принципу правової визначеності (справи «Волчлі проти Франції», «ТОВ «Фріда» проти України»).

Отже, забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися певних правил у процесі прийняття рішення про поновлення строку та оцінювати поважність причин пропуску строку, виходячи із критеріїв розумності, об`єктивності та непереборності обставин, що спричинили пропуск, значимості справи для сторін, наявності фундаментальної судової помилки.

Аналіз практики ЄСПЛ свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду, ЄСПЛ виходить із наступного:

1) поновлення пропущеного строку звернення до суду є порушенням принципу правової визначеності, відтак, у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим;

2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних, об`єктивних, непереборних, не залежних від волі та поведінки особи обставин;

3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі;

4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку;

5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.

Однак Верховний суд безальтернативно вказує, що причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування. Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.

Правова позиція аналогічного змісту наведена у постанові Верховного Суду від 22.06.2021 у справі №120/5780/20-а (ЄДРСРУ № 97806556).

 

Матеріал по темі: «Поновлення процесуальних строків на відкриття апеляційного провадження»

Теги: поновлення строку на оскарження, оскарження судового рішення, возобновление сроков, процесуальний строк, строк для подачі скарги, апеляція, касаційна скарга, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов