Першочерговий предмет доказування в спорі з податковим органом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Дотримання контролюючим органом процедури проведення податкової перевірки входить до предмету доказування в адміністративній справі щодо оскарження ППР

27 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/19902/18, адміністративне провадження № К/9901/9711/20 (ЄДРСРУ № 97218888) досліджував питання щодо першочергового предмету доказування в спорі з податковим органом.

Відповідно до підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 ПК України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов`язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

Згідно з пунктом п.77.4 статті 77 ПК України  про проведення документальної планової перевірки керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу приймається рішення, яке оформлюється наказом.

Право на проведення документальної планової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому (його представнику) не пізніше ніж за 10 календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки надіслано (вручено) у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, копію наказу про проведення документальної планової перевірки та письмове повідомлення із зазначенням дати початку проведення такої перевірки.

Відповідно до пункту 42.2 статті 42 ПК України документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).

За змістом абзацу шостого пункту 42.4 статті 42 ПК України у разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ через відсутність за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їх відмову прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.

Постановою судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів КАС ВС відступив від висновків про застосування норми права у подібних правовідносинах у частині того, що саме на етапі допуску до перевірки платник податків може поставити питання про необґрунтованість її призначення та проведення, реалізувавши своє право на захист від безпідставного здійснення податкового контролю щодо себе; а також що допуск до перевірки нівелює правові наслідки процедурних порушень, допущених контролюючим органом при призначенні та проведенні відповідної документальної виїзної або фактичної перевірки, які викладено в постановах Верховного Суду від 13 березня 2018 року (справа № 804/1113/16), від 24 травня 2019 року (справа № 826/16221/15), від 3 жовтня 2019 року (справа № 820/850/16), від 16 жовтня 2019 року (справа № 820/11291/15), від 22 листопада 2019 року (справа № 815/4392/15) та інших.

Водночас, судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів КАС ВС сформулювала новий правовий висновок, відповідно до якого незалежно від прийнятого платником податків рішення про допуск (недопуск) посадових осіб до перевірки, оскаржуючи в подальшому наслідки проведеної контролюючим органом перевірки у вигляді податкових повідомлень-рішень та інших рішень, платник податків не позбавлений можливості посилатись на порушення контролюючим органом вимог законодавства щодо проведення такої перевірки, якщо вважає, що вони зумовлюють протиправність таких податкових повідомлень-рішень. При цьому, таким підставам позову, за їх наявності, суди повинні надавати правову оцінку в першу чергу, а у разі, якщо вони не визнані судом такими, що тягнуть протиправність рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки, - переходити до перевірки підстав позову щодо наявності порушень податкового та/або іншого законодавства.

У ще одній палатній справі (постанова від 22 вересня 2020 року у справі №520/8836/18) окрім наведених, Суд обґрунтував відсутність підстав до запропонованого колегією відступу від раніше висловленої правової позиції такими висновками: «перевірка є способом реалізації владних управлінських функцій контролюючим органом як суб`єктом владних повноважень, який зобов`язаний діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України. Невиконання вимог закону щодо підстави для проведення документальної позапланової перевірки призводить до визнання перевірки незаконною та не породжує правових наслідків такої перевірки, акт перевірки, виходячи із положень щодо допустимості доказів, закріплених частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України, не може визнаватися допустимим доказом у справі, оскільки одержаний з порушенням порядку, встановленого законом» та «встановлені судами обставини щодо протиправності призначення та проведення відповідачем перевірки, за наслідками якої і було прийнято оскаржуване податкове повідомлення - рішення, є достатніми для висновку про протиправність податкового повідомлення - рішення, а тому відсутня необхідність перевірки порушення позивачем пункту 181.1 статті 181 ПК України, як підстави для донарахування суми грошового зобов`язання».

Головним критерієм, покладеним в основу визнання правових актів органу державної влади незаконними з процесуальних підстав, є порушення адміністративних процедур, покликаних забезпечувати платникам податків реалізацію й захист їх прав.

У цьому аспекті варто зазначити, що, аналізуючи положення ПК України в розрізі процедури проведення податкових перевірок, Верховний Суд у справі №160/2116/19 (рішення від 12 серпня 2020 року) зазначив, що завчасне (до початку перевірки) повідомлення про час та місце її проведення перевірки є гарантією права платника податку на об`єктивну, повну та всебічну перевірку дотримання ним податкової дисципліни, включаючи можливість надання платником податків наявних у нього документів для підтвердження показників податкового обліку, а також необхідних пояснень з питань, що слугували призначенню податкової перевірки. Так, вимога, яку ПК України ставить до контролюючого органу, щодо необхідності пересвідчитись чи вручено платнику податків у визначений законодавством спосіб копію наказу про проведення невиїзної документальної перевірки, кореспондує із зазначеними в статті 17 ПК України правами платника податків.

До того ж ще Верховний Суд України у постанові від 25 січня 2015 року у справі №21-425а14 зробив правовий висновок відповідно до якого, з наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання цих вимог призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Аналогічна правова позиція висловлена 21 травня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2а-11461/11/2070, адміністративне провадження №К/9901/19707/18 (ЄДРСРУ №97075544).

(!!!) З урахуванням наведеного обставини дотримання контролюючим органом процедури проведення перевірки входять до предмету доказування для цілей вирішення цього спору, й підлягають першочерговому дослідженню.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 08 квітня 2021 року в рамках справи № 640/22398/18, адміністративне провадження № К/9901/2778/20 (ЄДРСРУ № 96281268).

Таким чином податковий орган, як суб`єкт владних повноважень, в силу положень Основного Закону, повинен виконувати свої повноваження лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а відтак зобов`язаний був пересвідчитись відповідно до вимог пункту 79.2 статті 79 ПК України про вручення платнику податків відповідного наказу про початок проведення перевірки щодо нього. Адже, відповідно до абзацу 2 пункту 79.2 статті 79 ПК України тільки виконання цих умов надає право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки.

В противному випадку висновки податкового органу не можуть бути визнанні законними та підлягають скасуванню без надання правової оцінки наявності в діях платника податків порушень, зафіксованих актом перевірки.

Висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах від 17.03.2020р. по справі №280/5101/18, від 20.03.2020р. по справі №804/8592/15, від 17.07.2020р. по справі №2а-1670/7003/12, від 02.09.2020р. по справі №820/3426/16, від 12.08.2020р. по справі №160/2116/19, від 06.11.2020р. по справі №826/6329/16.

ВИСНОВОК: Дотримання контролюючим органом процедури проведення податкової перевірки входять до предмету доказування для цілей вирішення аналогічного спору з податковим органом, й підлягають першочерговому дослідженню.

 

Матеріал по темі: «Відмова платника податку від отримання наказу про податкову перевірку»

 

 

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов

Субсидіарна відповідальність органу місцевого самоврядування

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Субсидіарна відповідальність органу місцевого самоврядування за зобов`язаннями комунальних комерційних підприємств

20 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду  в рамках справи № 711/3297/17, провадження № 61-32488св18 (ЄДРСРУ №97077042) досліджував питання щодо субсидіарної відповідальності органу місцевого самоврядування за зобов`язаннями комунальних комерційних підприємств.

Відповідно до частини першої статті 176 Цивільного кодексу України  держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади не відповідають за зобов`язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом.

Нормами ЦК України передбачено, що територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин - можуть створювати юридичні особи публічного права (комунальні підприємства, спільні комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом. Водночас територіальні громади не відповідають за зобов`язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом, а юридичні особи, створені територіальними громадами, у свою чергу, не відповідають за зобов`язаннями відповідно територіальних громад.

Підстави та умови субсидіарної відповідальності визначаються положеннями статті 619 ЦК України.

За загальним змістом цієї норми субсидіарна відповідальність повинна бути передбачена договором або законом, така відповідальність настає за умови пред`явлення вимоги до основного боржника та його відмовою від задоволення вимог кредитора або не надсилання відповіді у розумний строк про задоволення вимоги.

Тобто, виходячи зі змісту вказаної норми, підставою для застосування субсидіарної відповідальності для засновників таких юридичних осіб має бути виключно пряма вказівка закону або договору.

Така відповідальність передбачена, зокрема Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, а у подальшому статтею 61 Кодексу України з процедур банкрутства.

(!!!) Основною метаю такої субсидіарної відповідальності є притягнення винних осіб у доведенні до банкрутства до додаткової (субсидіарної) відповідальності і стягнення на користь кредиторів непогашених у ліквідаційній процедурі кредиторських вимог.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 5023/4388/12 (провадження № 12-102гс18) зазначила, що у низці випадків ЄСПЛ визнавав державу відповідальною за борги підприємств незалежно від їх формальної класифікації у внутрішньодержавному праві (рішення від 30 листопада 2004 року у справі «Михайленки та інші проти України», пункт 45, рішення від 04 квітня 2006 року у справі «Лисянський проти України», пункт 19, рішення від 03 квітня 2007 року у справі «Кооперативу Агрікола Слобозія-Ханесей проти Молдови», пункти 18,19, рішення від 12 квітня 2007 року у справі «Григор`єв та Какаурова проти Російської Федерації», пункт 35, рішення від 15 січня 2008 року у справі «Р. Качапор та інші проти Сербії». Отже, внутрішньодержавний правовий статус підприємства як самостійної юридичної особи сам по собі не звільняє державу від відповідальності за борги підприємств у межах Конвенції.

Крім того, при визначенні умов субсидіарної відповідальності необхідно враховувати, що зазначені особи (засновники, учасники, акціонери) можуть бути притягнуті до такої відповідальності лише в тих випадках, коли неспроможність (банкрутство) викликана їх вказівками або іншими винними діями.

При зверненні до суду з відповідною вимогою, у тому числі при здійсненні ліквідаційної процедури, має бути доведено, що особа чи орган, що контролює юридичну особу, своїми діями довела боржника до стану, що не дозволяє йому задовольнити вимоги кредиторів.

Відповідно до положень статей 77 та 78 Господарського кодексу України в Україні можуть створюватись казенні державні та комерційні і некомерційні комунальні унітарні підприємства.

Згідно з частиною другою статті 77 ГК України казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління. Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

Крім того, Господарський кодекс України визначає також правовий статус державного комерційного підприємства (статті 74 - 75 ГК України), яке за змістом цих норм відповідає за своїми зобов`язаннями самостійно.

Разом з тим стаття 78 ГК України визначає, що комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Статутний капітал комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно належить. Розмір статутного капіталу комунального унітарного підприємства визначається відповідною місцевою радою.

Зазначені норми права також містять положення щодо відповідальності цих підприємств по боргам. Зокрема, казенне підприємство відповідає за своїми зобов`язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями казенного підприємства (частина сьома статті 77 ГК України).

У нормах частини сьомої статті 77 ГК України не міститься будь-якого обмеженого кола зобов`язань, за якими орган управління несе субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями казенного підприємства. Отже, до таких зобов`язань можуть належати  і вимоги щодо заробітної плати.

Щодо відповідальності комунального унітарного підприємства за своїм зобов`язанням, то ГК України чітких положень не містить. Однак згідно з частиною десятою  статті 77 ГК України особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

Аналіз зазначених норм дозволяє дійти висновку, що правовий режим відповідальності комунального унітарного комерційного або некомерційного підприємства визначається відповідно до вимог правового режиму відповідальності державного комерційного або казенного підприємства.

Стаття 77 ГК України прямо не встановлює повну субсидіарну відповідальність територіальної громади за зобов`язаннями створеного нею комунального унітарного підприємства, оскільки нею врегульовані питання особливостей здійснення господарської діяльності, а не питання підстав та меж відповідальності за усіма зобов`язаннями підприємства.

Так, відповідно до частини першої статті 176 ЦК України територіальні громади не відповідають за зобов`язаннями створених ними юридичних осіб у трудових правовідносинах.

Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 711/3288/17-ц (провадження № 61-25288сво18).

Проте, враховуючи її зміст у поєднанні зі змістом положень статті 78 ГК України, можна зробити висновок, що відповідальність комунального унітарного підприємства за своїми боргами за господарськими зобов`язаннями визначається залежно від його виду: некомерційного або комерційного підприємства.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за такими підприємствами на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство) (ч. 3 статті 78 ГК України).

Зміст права оперативного управління визначений статтею 137 ГК України та є найбільш обмеженим правовим титулом, який не дозволяє підприємству розпоряджатись належним йому майном.

При цьому, комунальне комерційне підприємство отримує майно передане йому громадою на праві господарського відання, та обмеження у його використання визначаються статутними документами цього підприємства.

Право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб`єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника (стаття 136 ГК України).

Норми ЦК України, що регулюють процедуру виділу, не передбачають правонаступництва, проте перехід прав та обов`язків до новостворюваної особи (осіб) визначається розподільчим балансом, що є актом юридичної особи, з якої виділяється нова особа.

До подібних висновків, а саме те, що виділ не є реорганізацією юридичної особи дійшли Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 905/1956/15  та Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постановах:  від 11 грудня 2019 року у справі № 904/2251/18, від 15 січня 2020 року у справі № 904/11903/16, від 21 січня 2020 року у справі № 904/8538/16.

Близькі за змістом правові висновки щодо необхідності розрізняти підстави припинення юридичної особи шляхом реорганізації наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17.

Тлумачення статей 74 - 75 ГК України дозволяє зробити висновок, що комунальне комерційне підприємство володіє своїм майном на праві повного господарського відання та є самостійним у здійсненні господарської діяльності, в тому числі, із заробітної плати, за рахунок майна, закріпленого за таким підприємством на праві господарського відання, якщо інше не встановлено статутними документами цього товариства. У разі незаконності дій власника щодо належного такому підприємству майна, воно має право на захист своїх речових прав на майно від дій власника.

Отже, аналізуючи зазначені норми права у їх сукупності, слід дійти висновку, що за загальним правилом у разі недостатності коштів у комунального унітарного комерційного підприємства для відповідальності за своїм зобов`язанням пов`язаним, із господарською діяльністю, орган, до сфери управління якого входить підприємство, не несе повну субсидіарну відповідальність за господарськими зобов`язаннями цього підприємства (частина сьома статті 77 ГК України).

(!!!) Комерційні комунальні підприємства за своїми зобов`язаннями відповідають самостійно.

ВИСНОВОК: Отже, субсидіарна відповідальність органу місцевого самоврядування за зобов`язаннями комунальних комерційних підприємств не настає, крім випадку, якщо буде доведено, що комунальне комерційне підприємство було доведено до банкрутства саме діями його засновника (учасника) - органу місцевого самоврядування.

Правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 5023/4388/12 (провадження № 12-102гс18).

Матеріал по темі: «Солідарна відповідальність керівника та засновника боржника ТОВ»

 

Повышение квалификации адвоката 2021

 

Особливості виселення із житлового приміщення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості виселення із житлового приміщення членів сім’ї власника та інших зареєстрованих осіб

19 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 712/4380/20, провадження № 61-1865 св21 (ЄДРСРУ № 97034684) досліджував питання щодо особливостей виселення із житлового приміщення членів сім’ї власника та інших зареєстрованих осіб.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини  (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛу справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).

У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

(!!!) Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР.

Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, аналіз положень ЖК УРСР та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням.

Під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Права члена сім`ї, у тому числі і житлові, розглядаюся як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування житлом, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт  припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та відповідачем  з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження  № 14-181 цс 18).

Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

В той же час у постановах Верховного Суду (України): від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року  у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Таким чином, питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК Української РСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача, та захистом права відповідача як колишнього члена її сім`ї на користування квартирою.

Разом із тим припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Проте зазначена норма не передбачає можливості визнавати особу такою, що втратила право на житлову площу.

ВИСНОВОК: Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України регулює взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Зазначений висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 521/17805/16-ц та від 22 квітня 2021 року у справі № 579/867/18, провадження № 61-16103св19 (ЄДРСРУ № 96501464).

 

P.s. Втім існує окрема думка судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Крата В. І. від  21 квітня 2021 року у справі №  522/17024/17, провадження № 61-11372св 19 (ЄДРСРУ №96544738) суть якої зводиться до того, що у статтях 401 - 406 ЦК України відбулося закріплення кардинально іншого правового регулювання порівняно із положеннями статей 156, 157 ЖК. Це свідчить про те, що з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року, положення статей 156, 157 ЖК УРСР не повинні застосовуватися, оскільки суперечать статтям 401 - 406 ЦК України.

 

Матеріал по темі: «Виселення членів сім’ї попереднього власника у разі переходу права власності на нерухомість»

 

 

Теги: виселення з квартири, колишнього із подружжя, виселення члена сімї, припинення шлюбу як підстава для виселення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Момент часу з якого грошовий переказ вважається завершеним

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Момент часу з якого грошовий переказ (в т.ч. сплата податку) вважається завершеним та відповідальність платника податків у разі не перерахування грошових коштів до бюджету з вини банківської установи

20 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/10296/20, адміністративне провадження № К/9901/35797/20 (ЄДРСРУ № 97043978) досліджував питання щодо відповідальності платника податків у разі не перерахування грошових коштів до бюджету з вини банківської установи.

Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов`язку законодавчо покладено на платника податків. Водночас, для вирішення питання про наявність/відсутність підстав для застосування до платника податку відповідальності за несвоєчасну сплату узгодженого грошового зобов`язання необхідно встановити причини, що зумовили такий пропуск, та перевірити, чи вчинив платник податку усі залежні від нього дії з метою належного та своєчасного виконання податкового обов`язку.

Аналогічний підхід при вирішенні питання про наявність підстав для застосування відповідальності за статтею 126 ПК України викладено в постанові Верховного Суду від 5 листопада 2020 року (справа №640/6526/19), від 04 березня 2021 року (справа №640/20899/18, ЄДРСРУ № 95364208).

Слід також враховувати судову практику, яка зводиться до наступного: «…помилкове визначення номеру рахунку та/або коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов`язання не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов`язання».

Аналогічне правозастосування викладене і в постановах Верховного Суду України від 16 червня 2015 року (справа №21-377а15) та від 2 грудня 2015 року (справа №826/6059/13-а), постановах Верховного Суду від 2 червня 2020 року (справа №808/3455/15), від 29 січня 2020 року (справа №824/2467/15-а), від 03 лютого 2021 року у справі № 826/9800/16, адміністративне провадження № К/9901/40516/18 (ЄДРСРУ № 94602951), від 01 квітня 2021 року у справі № 810/3355/17, адміністративне провадження № К/9901/51444/18 (ЄДРСРУ № 95946110).

Це визначено статтею 109 Податкового кодексу, відповідно до якої Податковими правопорушеннями є протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів, та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Вчинення платниками податків, їх посадовими особами та посадовими особами контролюючих органів порушень законів з питань оподаткування та порушень вимог, встановлених іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами України.

Пунктом 126.1 статті 126 Податкового кодексу України визначено, що у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов`язання протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу.

Підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України передбачено, що після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов`язання на суму податкового боргу нараховується пеня.

(!!!) Отже, у Податкового кодексу України під відповідальністю за несвоєчасну сплату самостійно визначеного податкового зобов`язання розуміється застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені.

Разом з тим положення статті 129 Податкового кодексу України містять застереження щодо застосування до платника відповідальності за неналежне виконання податкового зобов`язання.

Пунктом 129.6 статті 129 Податкового кодексу України передбачено, що за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", з вини банку або органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, такий банк/орган сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.

Таким чином, платник звільнений від відповідальності у вигляді штрафу та/або пені за порушення строків або неповний обсяг перерахованого податкового зобов`язання у разі, якщо такі дії/або бездіяльність вчинені обслуговуючим його банком, оскільки вини та/або умислу у невчасній чи не в повному обсязі сплаті податкового зобов`язання у діях платника у цьому випадку немає.

Водночас відповідно до пункту 113.2 статті 113 Податкового кодексу України застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів), передбачених цією главою, не звільняє платників податків від обов`язку сплатити до бюджету належні суми податків та зборів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, а також від застосування до них інших заходів, передбачених цим Кодексом.

Із загальних положень статті 38 Податкового кодексу України також випливає, що належним виконанням податкового зобов`язання є сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань на відповідні рахунки держаного бюджету.

Таким чином, звільнення платника від відповідальності за порушення строків погашення податкового зобов`язання не свідчить про звільнення від обов`язку виконати основне податкове зобов`язання.

Крім того, слід звернути увагу і на положення статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», відповідно до яких переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі.

Примітка: Висновок щодо застосування п.п.30.1 ст. 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» в подібних правовідносин викладений Великою Палатою Верховного Суд в постанові від 01.07.2020, справа № 804/4602/16.

Між тим, Верховний Суд України вирішуючи спір за подібних обставин, врегульованих релевантними нормами права, у постанові від 06 квітня 2004 року № 8/140 вказав, що у разі невиконання банком платіжного доручення на перерахування податку відповідальність не може наставати для платника. Верховний Суд України зазначив, що визначальним при вирішенні спору за таких обставин про скасування податкової вимоги є те, з чиєї вини не відбулося повне внесення податку до бюджету або державного цільового фонду. Коли таке незарахування не є наслідком винних дій платника, то до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред`явлена вимога про повне перерахування податкових платежів до бюджетів та державних цільових фондів.

Проте, Верховний Суд звертає увагу, що у постанові від 1 липня 2020 року у справі № 804/4602/16 Велика Палата Верховного Суду відступила від вказаного правового висновку Верховного Суду України.

При цьому, мотивуючи необхідність вирішення Великою Палатою Верховного Суду питання щодо відступу від такої позиції Верховного Суду України колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила, що така позиція Верховного Суду України не враховує того, що в результаті неналежного виконання своїх обов`язків у договірних відносинах між клієнтом і банком одним із учасників негативні наслідки не повинні наставати для державного бюджету, тобто неперерахування податків з вини банку не може розцінюватись як автоматичне виконання обов`язків платником податків щодо сплати податку перед бюджетом. 

Відступаючи від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2004 року № 8/140, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 1 липня 2020 року у справі № 804/4602/16 зазначила про те, що у разі несвоєчасного або перерахування не в повному обсязі суми податкового зобов`язання з вини банку платника такий платник звільняється від фінансової відповідальності у вигляді штрафу та/або пені, однак, не звільняється від обов`язку сплатити в повному обсязі податкове зобов`язання.

Така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 07.09.2018 у справі № 823/1985/17, від 10.06.2020 у справі №826/111/16, від 13.04. 2021 року у справі № 826/5637/16 (ЄДРСРУ № 96281164).

При цьому Велика Палата Верховного Суду відзначила, що саме у платника податків, а не у відповідного державного органу, існували договірні відносини із банком, цей банк в даному випадку надавав платнику податків відповідні банківські послуги, як контрагент по господарському договору про банківське обслуговування. Платник був вільний у виборі відповідного контрагенту (банку) для здійснення зберігання та переказів його коштів, тому невиконання своїх обов`язків банком-контрагентом відноситься до комерційних ризиків позивача, і не може бути перекладено на державу.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду врахувала і положення статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», відповідно до яких переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі.

Отже, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що наведена норма також свідчить, що належним виконанням податкового зобов`язання шляхом ініціювання платником переказу є надходження коштів від платника на відповідний казначейський рахунок (04 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/349/19, адміністративне провадження № К/9901/922/20 (ЄДРСРУ № 92661344).

ВИСНОВОК:  Таким чином, склалася стала судова практика, відповідно до якої для платника податків не настає відповідальність за несвоєчасне виконання податкового обов`язку, якщо це сталося через протиправну поведінку третіх осіб (контролюючих органів чи банківських установ), за умови, що сам платник податків вчинив всі залежні від нього дії для його належного виконання.

 

P.s. Водночас, такі випадки слід відрізняти від ситуацій, коли з вини третіх осіб виникли обставини, через які платник податків не зміг своєчасно вчинити залежних від нього дій для належного виконання податкового обов`язку (як от виникнення корпоративних спорів). У таких випадках підстави для його звільнення від відповідальності за податкове правопорушення відсутні, проте ці обставини можуть бути підставою для стягнення з винних третіх осіб збитків в розмірі сплачених штрафних санкцій (05 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/6526/19, адміністративне провадження №К/9901/30727/19 (ЄДРСРУ № 92661386).

 

Матеріал по темі: «Не перерахування коштів до бюджету з вини банку: відповідальність платника?»

 

 

Теги: податки, налоги, збори, не перерахування коштів з вини банку, звільнення від відповідальності, банк не здійснив платіж, платіжне доручення, переказ коштів, судовий захист, Адвокат Морозов

Хто має право надавати індивідуальну податкову консультацію?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Податкова інспекція районного рівня не наділена правом надавати податкові консультації

20 травня 2021 року Верховний суд у складі Касаційного адміністративного суду  в рамках справи № 807/741/16, адміністративне провадження № К/9901/35384/18 (ЄДРСРУ № 97054881) досліджував питання щодо відсутності у державної податкової інспекції повноважень щодо надання індивідуальної податкової консультації у паперовій формі.

Відповідно до підпункту 14.1.172 пункту 14.1 статті 14 ПК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) податкова консультація - це допомога контролюючого органу конкретному платнику податків стосовно практичного використання конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування нарахування та сплати податків чи зборів, контроль за справлянням яких покладено на такий контролюючий орган.

Пунктами 52.1 та 52.2 статті 52 ПК України встановлено, що за зверненням платників податків контролюючі органи надають безоплатно консультації з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства протягом 30 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом. Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.

Згідно з пунктом 52.3 статті 52 ПК України за вибором платника податків консультація надається в усній, письмовій або електронній формі. Консультація, надана в письмовій або електронній формі, обов`язково повинна містити опис питань, що порушуються платником податків, з урахуванням фактичних обставин, вказаних у зверненні платника податків, обґрунтування застосування норм законодавства та висновок з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства.

Відповідно до пункту 52.4 статті 52 ПК України консультації, крім узагальнюючих, надаються: в усній формі - контролюючими органами; у письмовій або електронній формі - контролюючими органами в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, міжрегіональними територіальними органами, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику, та підлягають обов`язковому розміщенню на сайті контролюючого органу, який надав консультацію, протягом 10 календарних днів після дня їх надання без зазначення найменування (прізвища, ім`я, по батькові) платника податків та його податкової адреси.

Контролюючі органи мають право надавати консультації виключно з тих питань, що належать до їх повноважень (пункт 52.5 статті 52 ПК України).

За приписами пунктів 53.1, 53.3 статті 53 ПК України не може бути притягнуто до відповідальності платника податків, який діяв відповідно до податкової консультації, наданої йому у письмовій або електронній формі, а також узагальнюючої податкової консультації, зокрема, на підставі того, що у майбутньому така податкова консультація або узагальнююча податкова консультація була змінена або скасована.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що пунктом 52.4 ст. 52 ПК України визначено вичерпний перелік контролюючих органів, які мають право надавати платникам податків індивідуальні податкові консультації.

Зокрема, вказаною правовою нормою визначено, що консультації, крім узагальнюючих, надаються: в усній формі - контролюючими органами; у письмовій або електронній формі - контролюючими органами в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, міжрегіональними територіальними органами, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику.

Про правильність цього висновку свідчить і зміст пункту 54.2 статті 54 ПК України у редакції Закону від 16 січня 2020 року  №  466-IX, відповідно до якої індивідуальні податкові консультації надаються: в усній формі - контролюючим органом, визначеним  підпунктом 41.1.1  пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, а також державними податковими інспекціями; у паперовій та електронній формах - контролюючим органом, визначеним  підпунктом 41.1.1  пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, крім державних податкових інспекцій.

(!!!) Отже, Верховний суд вказав на відсутність у державної податкової інспекції районного рівня повноважень на надання індивідуальної податкової консультації у паперовій формі

Окрім цього, Єдиний реєстр індивідуальних податкових консультацій розміщено на офіційному веб-порталі Державної фіскальної служби України за посиланням: Головна/Електронний кабінет платника/Інформація з реєстрів/Єдиний реєстр індивідуальних податкових консультацій.

А пунктом 52.5 ст. 52 ПКУ визначено, що контролюючий орган в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, міжрегіональний територіальний орган зобов’язаний надіслати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику, індивідуальну податкову консультацію протягом 15 календарних днів, що настають за днем отримання звернення платника податків на отримання індивідуальної податкової консультації, для розгляду питання про внесення відомостей про таку консультацію до єдиного реєстру індивідуальних податкових консультацій, про що повідомляє платнику податків у порядку, визначеному ст. 42 ПКУ.

Звернення платників податків на отримання індивідуальної податкової консультації в письмовій формі повинно містити:

• найменування для юридичної особи або прізвище, ім’я, по батькові для фізичної особи, податкову адресу, а також номер засобу зв’язку та адресу електронної пошти, якщо такі наявні;
• код згідно з ЄДРПОУ (для юридичних осіб) або реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідному контролюючому органу і мають відмітку у паспорті);
• зазначення, в чому полягає практична необхідність отримання податкової консультації;
• підпис платника податків;
• дату підписання звернення.

На звернення платника податків, що не відповідає зазначеним вимогам, податкова консультація не надається, а надсилається відповідь у порядку та строки, передбачені Законом України «Про звернення громадян».

ВИСНОВОК: Для отримання індивідуальної податкової консультації в письмовій формі платник податків повинен звертатися до контролюючого органу обласного, а не місцевого рівня.

Матеріал по темі: «Індивідуальна податкова консультація»

 

 

Теги: податкова консультація, індивідуальна податкова консультація, порядок оскарження, узагальнююча податкова консультація, судова практика, Адвокат Морозов