Особливості виселення із житлового приміщення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості виселення із житлового приміщення членів сім’ї власника та інших зареєстрованих осіб

19 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 712/4380/20, провадження № 61-1865 св21 (ЄДРСРУ № 97034684) досліджував питання щодо особливостей виселення із житлового приміщення членів сім’ї власника та інших зареєстрованих осіб.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини  (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛу справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).

У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

(!!!) Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР.

Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, аналіз положень ЖК УРСР та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням.

Під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Права члена сім`ї, у тому числі і житлові, розглядаюся як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування житлом, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт  припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та відповідачем  з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження  № 14-181 цс 18).

Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

В той же час у постановах Верховного Суду (України): від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року  у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Таким чином, питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК Української РСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача, та захистом права відповідача як колишнього члена її сім`ї на користування квартирою.

Разом із тим припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Проте зазначена норма не передбачає можливості визнавати особу такою, що втратила право на житлову площу.

ВИСНОВОК: Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України регулює взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Зазначений висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 521/17805/16-ц та від 22 квітня 2021 року у справі № 579/867/18, провадження № 61-16103св19 (ЄДРСРУ № 96501464).

 

P.s. Втім існує окрема думка судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Крата В. І. від  21 квітня 2021 року у справі №  522/17024/17, провадження № 61-11372св 19 (ЄДРСРУ №96544738) суть якої зводиться до того, що у статтях 401 - 406 ЦК України відбулося закріплення кардинально іншого правового регулювання порівняно із положеннями статей 156, 157 ЖК. Це свідчить про те, що з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року, положення статей 156, 157 ЖК УРСР не повинні застосовуватися, оскільки суперечать статтям 401 - 406 ЦК України.

 

Матеріал по темі: «Виселення членів сім’ї попереднього власника у разі переходу права власності на нерухомість»

 

 

Теги: виселення з квартири, колишнього із подружжя, виселення члена сімї, припинення шлюбу як підстава для виселення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Момент часу з якого грошовий переказ вважається завершеним

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Момент часу з якого грошовий переказ (в т.ч. сплата податку) вважається завершеним та відповідальність платника податків у разі не перерахування грошових коштів до бюджету з вини банківської установи

20 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/10296/20, адміністративне провадження № К/9901/35797/20 (ЄДРСРУ № 97043978) досліджував питання щодо відповідальності платника податків у разі не перерахування грошових коштів до бюджету з вини банківської установи.

Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов`язку законодавчо покладено на платника податків. Водночас, для вирішення питання про наявність/відсутність підстав для застосування до платника податку відповідальності за несвоєчасну сплату узгодженого грошового зобов`язання необхідно встановити причини, що зумовили такий пропуск, та перевірити, чи вчинив платник податку усі залежні від нього дії з метою належного та своєчасного виконання податкового обов`язку.

Аналогічний підхід при вирішенні питання про наявність підстав для застосування відповідальності за статтею 126 ПК України викладено в постанові Верховного Суду від 5 листопада 2020 року (справа №640/6526/19), від 04 березня 2021 року (справа №640/20899/18, ЄДРСРУ № 95364208).

Слід також враховувати судову практику, яка зводиться до наступного: «…помилкове визначення номеру рахунку та/або коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов`язання не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов`язання».

Аналогічне правозастосування викладене і в постановах Верховного Суду України від 16 червня 2015 року (справа №21-377а15) та від 2 грудня 2015 року (справа №826/6059/13-а), постановах Верховного Суду від 2 червня 2020 року (справа №808/3455/15), від 29 січня 2020 року (справа №824/2467/15-а), від 03 лютого 2021 року у справі № 826/9800/16, адміністративне провадження № К/9901/40516/18 (ЄДРСРУ № 94602951), від 01 квітня 2021 року у справі № 810/3355/17, адміністративне провадження № К/9901/51444/18 (ЄДРСРУ № 95946110).

Це визначено статтею 109 Податкового кодексу, відповідно до якої Податковими правопорушеннями є протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів, та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Вчинення платниками податків, їх посадовими особами та посадовими особами контролюючих органів порушень законів з питань оподаткування та порушень вимог, встановлених іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами України.

Пунктом 126.1 статті 126 Податкового кодексу України визначено, що у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов`язання протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу.

Підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України передбачено, що після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов`язання на суму податкового боргу нараховується пеня.

(!!!) Отже, у Податкового кодексу України під відповідальністю за несвоєчасну сплату самостійно визначеного податкового зобов`язання розуміється застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені.

Разом з тим положення статті 129 Податкового кодексу України містять застереження щодо застосування до платника відповідальності за неналежне виконання податкового зобов`язання.

Пунктом 129.6 статті 129 Податкового кодексу України передбачено, що за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", з вини банку або органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, такий банк/орган сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції.

Таким чином, платник звільнений від відповідальності у вигляді штрафу та/або пені за порушення строків або неповний обсяг перерахованого податкового зобов`язання у разі, якщо такі дії/або бездіяльність вчинені обслуговуючим його банком, оскільки вини та/або умислу у невчасній чи не в повному обсязі сплаті податкового зобов`язання у діях платника у цьому випадку немає.

Водночас відповідно до пункту 113.2 статті 113 Податкового кодексу України застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів), передбачених цією главою, не звільняє платників податків від обов`язку сплатити до бюджету належні суми податків та зборів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, а також від застосування до них інших заходів, передбачених цим Кодексом.

Із загальних положень статті 38 Податкового кодексу України також випливає, що належним виконанням податкового зобов`язання є сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань на відповідні рахунки держаного бюджету.

Таким чином, звільнення платника від відповідальності за порушення строків погашення податкового зобов`язання не свідчить про звільнення від обов`язку виконати основне податкове зобов`язання.

Крім того, слід звернути увагу і на положення статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», відповідно до яких переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі.

Примітка: Висновок щодо застосування п.п.30.1 ст. 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» в подібних правовідносин викладений Великою Палатою Верховного Суд в постанові від 01.07.2020, справа № 804/4602/16.

Між тим, Верховний Суд України вирішуючи спір за подібних обставин, врегульованих релевантними нормами права, у постанові від 06 квітня 2004 року № 8/140 вказав, що у разі невиконання банком платіжного доручення на перерахування податку відповідальність не може наставати для платника. Верховний Суд України зазначив, що визначальним при вирішенні спору за таких обставин про скасування податкової вимоги є те, з чиєї вини не відбулося повне внесення податку до бюджету або державного цільового фонду. Коли таке незарахування не є наслідком винних дій платника, то до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред`явлена вимога про повне перерахування податкових платежів до бюджетів та державних цільових фондів.

Проте, Верховний Суд звертає увагу, що у постанові від 1 липня 2020 року у справі № 804/4602/16 Велика Палата Верховного Суду відступила від вказаного правового висновку Верховного Суду України.

При цьому, мотивуючи необхідність вирішення Великою Палатою Верховного Суду питання щодо відступу від такої позиції Верховного Суду України колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила, що така позиція Верховного Суду України не враховує того, що в результаті неналежного виконання своїх обов`язків у договірних відносинах між клієнтом і банком одним із учасників негативні наслідки не повинні наставати для державного бюджету, тобто неперерахування податків з вини банку не може розцінюватись як автоматичне виконання обов`язків платником податків щодо сплати податку перед бюджетом. 

Відступаючи від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2004 року № 8/140, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 1 липня 2020 року у справі № 804/4602/16 зазначила про те, що у разі несвоєчасного або перерахування не в повному обсязі суми податкового зобов`язання з вини банку платника такий платник звільняється від фінансової відповідальності у вигляді штрафу та/або пені, однак, не звільняється від обов`язку сплатити в повному обсязі податкове зобов`язання.

Така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 07.09.2018 у справі № 823/1985/17, від 10.06.2020 у справі №826/111/16, від 13.04. 2021 року у справі № 826/5637/16 (ЄДРСРУ № 96281164).

При цьому Велика Палата Верховного Суду відзначила, що саме у платника податків, а не у відповідного державного органу, існували договірні відносини із банком, цей банк в даному випадку надавав платнику податків відповідні банківські послуги, як контрагент по господарському договору про банківське обслуговування. Платник був вільний у виборі відповідного контрагенту (банку) для здійснення зберігання та переказів його коштів, тому невиконання своїх обов`язків банком-контрагентом відноситься до комерційних ризиків позивача, і не може бути перекладено на державу.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду врахувала і положення статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», відповідно до яких переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі.

Отже, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що наведена норма також свідчить, що належним виконанням податкового зобов`язання шляхом ініціювання платником переказу є надходження коштів від платника на відповідний казначейський рахунок (04 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/349/19, адміністративне провадження № К/9901/922/20 (ЄДРСРУ № 92661344).

ВИСНОВОК:  Таким чином, склалася стала судова практика, відповідно до якої для платника податків не настає відповідальність за несвоєчасне виконання податкового обов`язку, якщо це сталося через протиправну поведінку третіх осіб (контролюючих органів чи банківських установ), за умови, що сам платник податків вчинив всі залежні від нього дії для його належного виконання.

 

P.s. Водночас, такі випадки слід відрізняти від ситуацій, коли з вини третіх осіб виникли обставини, через які платник податків не зміг своєчасно вчинити залежних від нього дій для належного виконання податкового обов`язку (як от виникнення корпоративних спорів). У таких випадках підстави для його звільнення від відповідальності за податкове правопорушення відсутні, проте ці обставини можуть бути підставою для стягнення з винних третіх осіб збитків в розмірі сплачених штрафних санкцій (05 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/6526/19, адміністративне провадження №К/9901/30727/19 (ЄДРСРУ № 92661386).

 

Матеріал по темі: «Не перерахування коштів до бюджету з вини банку: відповідальність платника?»

 

 

Теги: податки, налоги, збори, не перерахування коштів з вини банку, звільнення від відповідальності, банк не здійснив платіж, платіжне доручення, переказ коштів, судовий захист, Адвокат Морозов

Хто має право надавати індивідуальну податкову консультацію?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Податкова інспекція районного рівня не наділена правом надавати податкові консультації

20 травня 2021 року Верховний суд у складі Касаційного адміністративного суду  в рамках справи № 807/741/16, адміністративне провадження № К/9901/35384/18 (ЄДРСРУ № 97054881) досліджував питання щодо відсутності у державної податкової інспекції повноважень щодо надання індивідуальної податкової консультації у паперовій формі.

Відповідно до підпункту 14.1.172 пункту 14.1 статті 14 ПК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) податкова консультація - це допомога контролюючого органу конкретному платнику податків стосовно практичного використання конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування нарахування та сплати податків чи зборів, контроль за справлянням яких покладено на такий контролюючий орган.

Пунктами 52.1 та 52.2 статті 52 ПК України встановлено, що за зверненням платників податків контролюючі органи надають безоплатно консультації з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства протягом 30 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом. Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.

Згідно з пунктом 52.3 статті 52 ПК України за вибором платника податків консультація надається в усній, письмовій або електронній формі. Консультація, надана в письмовій або електронній формі, обов`язково повинна містити опис питань, що порушуються платником податків, з урахуванням фактичних обставин, вказаних у зверненні платника податків, обґрунтування застосування норм законодавства та висновок з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства.

Відповідно до пункту 52.4 статті 52 ПК України консультації, крім узагальнюючих, надаються: в усній формі - контролюючими органами; у письмовій або електронній формі - контролюючими органами в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, міжрегіональними територіальними органами, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику, та підлягають обов`язковому розміщенню на сайті контролюючого органу, який надав консультацію, протягом 10 календарних днів після дня їх надання без зазначення найменування (прізвища, ім`я, по батькові) платника податків та його податкової адреси.

Контролюючі органи мають право надавати консультації виключно з тих питань, що належать до їх повноважень (пункт 52.5 статті 52 ПК України).

За приписами пунктів 53.1, 53.3 статті 53 ПК України не може бути притягнуто до відповідальності платника податків, який діяв відповідно до податкової консультації, наданої йому у письмовій або електронній формі, а також узагальнюючої податкової консультації, зокрема, на підставі того, що у майбутньому така податкова консультація або узагальнююча податкова консультація була змінена або скасована.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що пунктом 52.4 ст. 52 ПК України визначено вичерпний перелік контролюючих органів, які мають право надавати платникам податків індивідуальні податкові консультації.

Зокрема, вказаною правовою нормою визначено, що консультації, крім узагальнюючих, надаються: в усній формі - контролюючими органами; у письмовій або електронній формі - контролюючими органами в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, міжрегіональними територіальними органами, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику.

Про правильність цього висновку свідчить і зміст пункту 54.2 статті 54 ПК України у редакції Закону від 16 січня 2020 року  №  466-IX, відповідно до якої індивідуальні податкові консультації надаються: в усній формі - контролюючим органом, визначеним  підпунктом 41.1.1  пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, а також державними податковими інспекціями; у паперовій та електронній формах - контролюючим органом, визначеним  підпунктом 41.1.1  пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, крім державних податкових інспекцій.

(!!!) Отже, Верховний суд вказав на відсутність у державної податкової інспекції районного рівня повноважень на надання індивідуальної податкової консультації у паперовій формі

Окрім цього, Єдиний реєстр індивідуальних податкових консультацій розміщено на офіційному веб-порталі Державної фіскальної служби України за посиланням: Головна/Електронний кабінет платника/Інформація з реєстрів/Єдиний реєстр індивідуальних податкових консультацій.

А пунктом 52.5 ст. 52 ПКУ визначено, що контролюючий орган в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, міжрегіональний територіальний орган зобов’язаний надіслати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику, індивідуальну податкову консультацію протягом 15 календарних днів, що настають за днем отримання звернення платника податків на отримання індивідуальної податкової консультації, для розгляду питання про внесення відомостей про таку консультацію до єдиного реєстру індивідуальних податкових консультацій, про що повідомляє платнику податків у порядку, визначеному ст. 42 ПКУ.

Звернення платників податків на отримання індивідуальної податкової консультації в письмовій формі повинно містити:

• найменування для юридичної особи або прізвище, ім’я, по батькові для фізичної особи, податкову адресу, а також номер засобу зв’язку та адресу електронної пошти, якщо такі наявні;
• код згідно з ЄДРПОУ (для юридичних осіб) або реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідному контролюючому органу і мають відмітку у паспорті);
• зазначення, в чому полягає практична необхідність отримання податкової консультації;
• підпис платника податків;
• дату підписання звернення.

На звернення платника податків, що не відповідає зазначеним вимогам, податкова консультація не надається, а надсилається відповідь у порядку та строки, передбачені Законом України «Про звернення громадян».

ВИСНОВОК: Для отримання індивідуальної податкової консультації в письмовій формі платник податків повинен звертатися до контролюючого органу обласного, а не місцевого рівня.

Матеріал по темі: «Індивідуальна податкова консультація»

 

 

Теги: податкова консультація, індивідуальна податкова консультація, порядок оскарження, узагальнююча податкова консультація, судова практика, Адвокат Морозов

Представництво не адвокатом у справах незначної складності (малозначних справах)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості представництва у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності

20 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 759/2593/20, адміністративне провадження № К/9901/31609/20 (ЄДРСРУ № 97054892) досліджував питання щодо особливостей представництва у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності не адвокатом.

Відповідно до  статті 131-2 Конституції України  виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Згідно з підпунктом 19 пункту 1  розділу VII «Перехідні положення» КАС України  положення цього  Кодексу  застосовуються з урахуванням підпункту 11 пункту 16-1  розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, яким передбачено, що з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті  131-1  та статті  131-2  цієї  Конституції  виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 01.01.2017; у судах апеляційної інстанції - з 01.01.2018; у судах першої інстанції - з 01.01.2019. Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 01.01.2020. Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності  Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»  (набрав чинності 30.09.2016), здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.

Відповідно до частин першої та третьої  статті 55 КАС України  сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Юридична особа незалежно від порядку її створення, суб`єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, беруть участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи, суб`єкта владних повноважень), або через представника.

Частинами першою, другою статті 57 КАС Україні передбачено, що представником у суді може бути адвокат або законний представник. У справах незначної складності та в інших випадках, визначених цим Кодексом, представником може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої статті 43 цього Кодексу має адміністративну процесуальну дієздатність.

Повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені довіреністю фізичної або юридичної особи (пункт 1 частини першої  статті 59 КАС України).

За наведеним у пункті 20 частини першої  статті 4 КАС України  визначенням, адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - це адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.

Згідно з пунктом 6 частини шостої  статті 12 КАС України  визначено, що для цілей цього  Кодексу  справи щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, є справами незначної складності.

Відповідно до частин першої-третьої  статті 12 КАС України  адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Згідно з частиною четвертою  статті 257 КАС України  за правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Ці ж категорії справ зазначено і в частині четвертій  статті 12 КАС України, відповідно до якої вони розглядаються виключно за правилами загального позовного провадження.

Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності визначені  статтею 286 КАС України, частиною першою якої передбачено, що адміністративна справа з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності вирішується місцевими загальними судами як адміністративними судами протягом десяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Відповідно до частини першої  статті 269 КАС України  у справах, визначених статтями  273-277,  280-283,  285-289  цього  Кодексу, заявами по суті справи є позовна заява та відзив на позовну заяву (відзив).

У силу пункту 1 частини четвертої статті 298 КАС України  апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

З урахуванням наведених положень  Конституції України, з 01.01.2020 представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах здійснюється адвокатами.

Водночас, винятком із цього правила є окремі категорії справ, зокрема справи, які, у розумінні  КАС України, є справами незначної складності (малозначними справами).

Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності визначені  статтею 286 КАС України  і ця категорія справ не розглядається виключно за правилами загального позовного провадження, натомість вона відноситься до термінових справ, у яких не вимагається проведення підготовчого засідання, а кількість заяв по суті справи є обмеженою, що вказує на її малозначність.

Таким чином, якщо справа не розглядається виключно за правилами загального позовного провадження, представництво в ній можуть здійснювати не лише адвокати. Отже, справа може бути віднесена до категорії справ незначної складності, представництво в яких можуть здійснювати не лише адвокати.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31.08.2020р. у справі №200/14466/19-а, від 22.09.2020р. у справі №200/14511/19-а.

Окрім цього, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2020 року у справі № 761/35015/17, якою роз`яснено, що у справах у малозначних спорах представником може бути особа від 18 років.

Аналіз викладеного свідчить про те, що справа може бути віднесена до категорії справ незначної складності, представництво у яких можуть здійснювати не лише адвокати, а й інші визначені особи, які мають адміністративну процесуальну дієздатність.

Відповідна правова позиція викладена Верховний Судом у постановах від 03.12.2020 у справі № 536/1633/19, від 29.12.2020 у справі № 263/18632/19 (ЄДРСРУ № 93879504), від 14.01.2021 у справі №599/114/20, від 18.02.2021 у справі № 426/13269/19 (ЄДРСРУ №94973618).

Матеріал по темі: «Звільнення від відповідальності за малозначності вчиненого адмінправопорушення»

 

Звернення спадкоємця до суду передує отримання відмови у нотаріуса

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спадкоємець не може звернутися до суду за підтвердженням право власності на майно до моменту відмови нотаріусом у видачі свідоцтва про право на спадщину

20 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 339/369/18, провадження № 61-18714св19 (ЄДРСРУ № 97034710) досліджував питання щодо звернення спадкоємця до суду за захистом порушених або оспорюваних прав перед яким, в обов’язковому порядку передує отримання відмови нотаріусом.

Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу (стаття 1258 ЦК України).

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

(!!!) Отже, основною засадою правового регулювання спадкування за законом є принцип черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга спадкоємців - це певне (визначене законом) коло осіб з урахуванням ступеня їх спорідненості із спадкодавцем, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім`ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення.

Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (стаття 1296 ЦК України).

Статтею 1297 ЦК України встановлено обов`язок спадкоємця, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України).

Таким чином, відповідно до статті 392 ЦК України з вимогами про визнання права власності на спадкове майно спадкоємець вправі звернутися до особи, яка не визнає або оспорює право власності спадкоємця на спадкове майно.

Порядок оформлення права на спадщину встановлений главою 89 ЦК України, Законом України «Про нотаріат», підзаконними нормативними актами та являє собою визначену законодавством сукупність функцій, притаманну юрисдикційній діяльності судів та нотаріусів.

Враховуючи той факт, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством, то за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Таким чином, зверненню до суду з позовом має передувати вирішення питання про видачу спадкоємцю нотаріусом або органом чи службовою особою, уповноваженою вчиняти нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину (постанова Верховного суду від 16.01.2019 р. у справі № 2-390/2006).

Таким чином, якщо відсутність умов для одержання у нотаріуса свідоцтва про право на спадщину не підтверджена належними доказами, а саме відмовою нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, це може бути підставою для відмови у позові.

ВИСНОВОК: Передмовою вимог щодо скасування свідоцтва про право на спадщину, має бути в обов`язковому порядку неможливість особи оформити спадкові права в досудовому порядку, і така неможливість (порушення права) має бути підтверджена належними та допустимими доказами.

Матеріал по темі: «Дійсність & недійсність заповіту»

 

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Витребування у директора ТОВ оригіналів статутних та інших документів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Витребування у колишнього директора ТОВ оригіналів первино - бухгалтерських та статутних документів: підсудність спору, судовий збір

11 травня 2021 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 759/9008/19, провадження № 14-35цс21 (ЄДРСРУ № 96933504) досліджувала питання щодо витребування у колишнього директора ТОВ оригіналів статутних та  бухгалтерських документів.

У цій справі позивач, посилаючись на статті 387, 391 ЦК України, просив зобов`язати колишнього директора, який був виконавчим органом товариства, передати товариству оригінали документів, які стосуються господарської діяльності товариства та його печатку.

Поняття та визначення документу

Згідно зі статтею 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі (частина друга статті 181 ЦК України).

Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (стаття 182 ЦК України).

Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною (стаття 183 ЦК України).

Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (стаття 185 ЦК України).

У частині першій статті 190 ЦК України закріплено, що майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

У статті 1 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII«Про інформацію»  визначено, що документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі.

(!!!) З наведеного можна зробити висновок про те, що документ є рухомою, неподільною,  визначеною індивідуальними ознаками, неспоживчою річчю, тобто є майном в розумінні цивільного законодавства.

Особливістю документа як майна є те, що він не має номінальної вартості та не обліковується в бухгалтерському обліку.

Таким чином, документи, які витребовуються, є майном, яке належить на праві власності товариству, носять виключно документарний характер, не має номінальної вартості.

При цьому позов про витребування або повернення будь-якого майна свідчить про наявність спору саме майнового характеру.

Про юрисдикційність спору

Так, у пункті 3 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що  господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

Спір, що виник з корпоративних правовідносин, тобто пов`язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, підлягає розгляду господарським судом.

Частинами першою та другою статті 80 Господарського кодексу України (далі -ГК України) визначено, що до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов`язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов`язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій, крім випадків, визначених законом.

Відповідно до змісту частини першої статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Згідно із частиною третьою статті 167 ГК України  корпоративними відносинами є відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.

Корпоративні права учасників товариства є об`єктом захисту, визначеного статтею 13 Конституції України, зокрема, у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.

У мотивувальній частині Рішення № 1-рп/2010 Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК Українизазначено, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством.

Припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин, юридичній особі приватного права, органу управління, учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.

За змістом положень частини третьої статті 99 ЦК України компетентному (уповноваженому) органу товариства надано право припиняти повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав чи без зазначення жодних підстав.

Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника або  члена виконавчого органу юридичної особи приватного права та робила правові висновки про те, що такий спір за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами.

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28  листопада 2018  року у справі № 562/304/17 (провадження № 14-471цс18), від  30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18), від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17 (провадження № 14-1цс19), від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/10984/14-ц (провадження № 14-351цс19), від 08 листопада 2019 року у справі № 667/1/16 (провадження № 14-562цс19), від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 145/166/18 (провадження № 14-524цс19), від  23 лютого 2021 року у справі № 753/17776/19 (провадження № 14-163цс20).

Відповідно до пункту 1 розділу XV Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 2015 року № 1000/5 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України від 22 червня 2015 року за № 736/27181, під час зміни керівника установи наявність і стан документів (справ), що знаходяться в діловодстві структурних підрозділів та в архіві, а також облікових документів та довідкового апарату до них відбиваються окремим розділом в акті приймання-передавання установи. Відповідно до облікових даних служби діловодства та архіву в акті   наводяться окремо кількість документів, що знаходяться в діловодстві, та кількість справ, що зберігаються в архіві, у тому числі кількість справ, що внесені до Національного архівного фонду.

Отже, колишній керівник товариства за актом приймання-передавання має передати новопризначеному керівнику товариства всі документи, які знаходяться в діловодстві товариства.

З огляду на суб`єктний склад та зміст правовідносин спір між юридичною особою та фізичною особою - колишнім генеральним директором (виконавчим органом) щодо нездійснення повноважень як посадової особи і після припинення повноважень генерального директора цього товариства виник з корпоративних відносин.

ВИСНОВОК: Ураховуючи, що  заявлено вимоги про повернення колишнім директором підприємства установчих, бухгалтерських та інших документів щодо діяльності та управління господарською організацією, і такі вимоги безпосередньо пов`язані з можливістю здійснення керівництва товариством, а самим товариством - можливістю ведення господарської діяльності, цей спір виник з корпоративних відносин та підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, при цьому спір має майновий характер (навіть приймаючи до уваги той факт, що документ не має номінального характеру, але є річчю матеріального світу).

Матеріал по темі: «Право учасника на отримання інформації про діяльність товариства»

 

Строк подання скарги до Мінюсту на рішення державного реєстратора

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строк подання скарги до Міністерства юстиції України на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації

19 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/17492/20, адміністративне провадження №К/9901/5501/21 (ЄДРСРУ № 97005286) досліджував питання щодо строку подання скарги до Міністерства юстиції України на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації.

Верховний Суд зауважує, що зі змісту статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» вбачається, що законодавцем чітко визначено строк в межах якого особа, права якої порушено діями чи бездіяльністю суб`єкта державної реєстрації, може звернутися з відповідною скаргою на них до Міністерства юстиції України, та порядок його обчислення.

За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що під час подання скарги на рішення не дотримано вимог статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки скаргу до Міністерства юстиції України подано з пропущенням встановленого строку, тоді як рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України та його територіальних органів протягом 60 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю.

Відповідно до пункту 7 Порядку у разі коли встановлено порушення вимог Законів щодо строків подання скарги, вимог щодо її оформлення та/або щодо документів, що долучаються до скарги, суб`єкт розгляду скарги на підставі висновку комісії приймає мотивоване рішення про відмову у задоволенні скарги без розгляду її по суті у формі наказу.

Таким чином, недотримання особою, яка подає скаргу, передбачених законом вимог щодо строків подання такої, виключає можливість розгляду скарги та є безумовною підставою для відмови у її задоволенні.

При цьому Міністерство юстиції України позбавлено дискреційних повноважень щодо вирішення питання щодо правових наслідків пропуску відповідного строку звернення, оскільки це питання врегульоване законодавством та не передбачає альтернатив.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 6 липня 2018 року у справі № 826/3442/17 та від 22.08.2018 у справі № 826/10548/17.

Повноваження Міністерства юстиції України щодо розгляду скарг у сфері державної реєстрації речових прав та їх обтяжень регламентовано статтею 37 Закону №  1952-IV. Пунктом 7 Порядку № 1128 визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких комісія відмовляє у задоволенні скарги без розгляду по суті. В усіх інших випадках мотивована відмова у задоволенні скарги може бути прийнята лише за результатом розгляду такої скарги по-суті.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 805/4508/16-а.

Примітка: Якщо скарга подана до Комісії з дотриманням встановленого статтею 37 Закону №  1952-IV строку, то зобов`язання Міністерства юстиції України розглянути скаргу позивача по суті за даних обставин не є втручанням у дискреційні повноваження (30 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 400/1825/20, адміністративне провадження № К/9901/33306/20 ЄДРСРУ № 95904409).

ВИСНОВОК: Мін`юст перед початком розгляду скарги по суті повинен встановити, чи подана скарга з дотриманням строків, встановлених для її подання, і у разі, якщо строк подання скарги порушено, прийняти мотивоване рішення про відмову у розгляді скарги без розгляду її по суті у формі наказу.

 

Матеріал по темі: «Наслідки порушення процедури розгляду скарг у сфері державної реєстрації»