Особливості визначення приватним виконавцем місця виконання судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Місце проживання, місце перебування боржника-фізичної особи, місце реєстрації,  або місцезнаходження майна боржника, що зайве?

09 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 460/3537/20, адміністративне провадження №К/9901/27203/20 (ЄДРСРУ № 93437812) досліджував питання щодо особливостей визначення приватним виконавцем місця виконання судового рішення.

Аналіз положень Закону №1404-VIII дозволяє дійти висновку, що приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи, місце виконання яких знаходиться у межах його виконавчого округу, в іншому випадку - виконавець зобов`язаний повернути виконавчий документ стягувачу. У свою чергу, місце виконання визначається, виходячи із місця проживання/перебування боржника або з місцезнаходження майна боржника.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року в справі № 804/6996/17, від 30 квітня 2020 року №580/3311/19.

Таким чином, приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи, у яких зазначено місце проживання/ перебування боржника або місцезнаходження майна боржника, які знаходяться в межах його виконавчого округу.

За змістом частини першої статті 4 Закону № 1404-VIIІ у виконавчому документі обов`язково зазначається адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи.

Положеннями статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року № 1382-IV (далі - Закон №  1382-IV) установлено, що «місце перебування» - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; «місце проживання» - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини; «реєстрація» - внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку».

Частиною другою статті 2 Закону №  1382-IV визначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених  Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Отже законодавець, визначаючи місце виконання рішення, вживає поняття «місце проживання» та «місце перебування», під якими розуміються відповідно адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік, та житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини.

Оскільки за приписами частини другої статті 2 Закону №  1382-IV реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених  Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження, то законодавець розрізняє поняття «місце проживання», «місце перебування» і «місце реєстрації». 

ВАЖЛИВО: Отже, визначальне значення для визначення місце виконання рішення має саме місце проживання/ перебування боржника-фізичної особи, а не місце його реєстрації, а також місцезнаходження майна боржника.

Стосовно «місцезнаходження майна боржника», то часто – густо в судових рішеннях зустрічається позиція стосовно посилань на відкриті розрахункові та/або карткові рахунки у банках (відділення яких розташоване по всій країні)…

… однак за приписами ст. 190 Цивільного кодексу України, майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Річчю, у розумінні ст.179 Цивільного кодексу України, річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Відповідно до п. 1.27  ст. 1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" від 05.04.2001 р. № 2346-III (далі - Закон № 2346-III) платіжна картка - електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.

Згідно п.3.1 ст. 3 Закону № 2346-III визначено, що кошти існують у готівковій формі (формі грошових знаків) або у безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках).

У відповідності до п. 7.1 ст. 7 Закону № 2346-III банки мають право відкривати своїм клієнтам вкладні (депозитні), поточні рахунки, рахунки умовного зберігання (ескроу) та кореспондентські рахунки.

Тобто, наявність самого рахунку у банку, за відсутності на ньому коштів чи цінностей, не породжує цивільних прав та обов`язків, оскільки рахунок це - засіб, механізм, спосіб безготівкового здійснення розрахунків, отримання готівки чи інший спосіб розпорядження коштами, що на ньому знаходяться за волевиявленням власника цих коштів.

А як правило стягувачем та/або приватним виконавцем не надаються в якості  доказів наявність у боржника рахунку в межах виконавчого округу виконавця та наявності грошових коштів на такому рахунку на момент відкриття виконавчого провадження.

Ще одна «шпарина» - посилання приватного виконавця на практику Верховного Суду у справі № 511/1342/17 стосовно того, що виконавець не має обов`язку перевіряти місцезнаходження боржника, що зазначив стягувач у виконавчому документі… однак це не спростовує факту порушення правил територіальної діяльності приватних виконавців, передбачених статтею 24 Закону №1404-VII, якщо такі будуть порушені.

На підставі частини першої статті 28 Закону № 1404-VIIІ постанови про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанови, передбачені пунктами 1-4 частини дев`ятої статті 71 цього Закону, надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.

Виходячи із системного тлумачення частини першої статті 4, частини першої статті 28 Закону № 1404-VIIІ у виконавчому документі має бути зазначено адресу місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), або  місцезнаходження майна боржника, які знаходяться у межах виконавчого округу приватного виконавця. Саме за зазначеною у виконавчому документі адресою приватний виконавець в силу положень частини першої статті 28 Закону № 1404-VIIІ зобов`язаний надіслати, зокрема, постанову про відкриття виконавчого провадження.

Таким чином, положення статті 28 Закону № 1404-VIIІ встановлюють імперативний обов`язок приватного виконавця надіслати постанову про відкриття виконавчого провадження саме за адресою, зазначеною у виконавчому документі, що обумовлює відсутність меж розсуду у приватного виконавця при визначенні адреси боржника.

Такий висновок про необхідність направлення постанов про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі, узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними в постановах від 19 серпня 2020 року в справі №  520/9978/18 (пункти 52-53), від 08  квітня 2020  року в справі №  804/6996/17 (пункт 39).

Отже, при надходженні виконавчого документа приватний виконавець зобов`язаний перевірити наявність в ньому всіх обов`язкових реквізитів, визначених частиною першою статті 4 Закону № 1404-VIIІ, зокрема, прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи.

У випадку, якщо виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання, тобто якщо адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), що вказана у виконавчому документі, або місцезнаходження майна боржника не знаходиться в межах виконавчого округу приватного виконавця, він зобов`язаний повернути виконавчий документ без виконання відповідно до приписів пункту 10 частини четвертої статті 4 Закону №  1404-VIII.

Якщо ж виконавчий документ пред`явлено до органу державної виконавчої служби або приватного виконавця за місцезнаходженням майна боржника до заяви про примусове виконання рішення обов`язково додається документальне підтвердження, що майно боржника (грошові кошти на рахунках в банках або інших фінансових установах) знаходиться(яться) на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця (абзац 4 пункту 3 розділу ІІІ Інструкції № 512/5).

ВИСНОВОК:

•      Правильне вирішення спору у вказаних категоріях справ залежить від того, чи знаходиться адреса місця проживання або місця перебування боржника (фізичної особи) або місцезнаходження майна боржника, що вказана у виконавчому документі, в межах виконавчого округу приватного виконавця. Якщо адреса місця проживання/перебування боржника (фізичної особи) або місцезнаходження майна боржника, вказана у виконавчому документі, знаходиться в межах виконавчого округу приватного виконавця, то відкриття виконавчого провадження, за умови дотримання приватним виконавцем інших вимог Закону № 1404-VIII, є правомірним;
•     Якщо ж адреса місця проживання або місця перебування боржника (фізичної особи) або місцезнаходження майна боржника, вказана у виконавчому документі, знаходиться поза межами виконавчого округу приватного виконавця, приватний виконавець зобов`язаний повернути такий виконавчий документ;
•     У випадку пред`явлення виконавчого документа не за місцем проживання або місцем перебування боржника (фізичної особи), а за місцезнаходженням майна боржника, на стягувача покладено обов`язок надати документальне підтвердження, що майно боржника (грошові кошти на рахунках в банках або інших фінансових установах) знаходиться(яться) на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця.

Матеріал по темі: «Місце відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження»

 

Теги: приватний виконавець, частный исполнитель, округ, виконавче провадження, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, передача справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Юрисдикція спорів стосовно оскарження наказів МінЮсту в сфері держреєстрації

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикція судових спорів стосовно оскарження наказів Міністерства юстиції України якими скасовані рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень

10 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/1298/19, касаційні провадження № К/9901/10913/20, №К/9901/32583/19 (ЄДРСРУ № 93437981) остаточно висловився стосовно юрисдикції судових спорів стосовно оскарження наказів Міністерства юстиції України, якими скасовані рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Відповідно до   статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».

Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Верховний Суд виходить з такого.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів,   є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери   приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Водночас помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

У цій справі спірні правовідносини виникли у зв`язку з незгодою позивача з наказом Мін`юсту України, прийнятим з урахуванням висновків Комісії, щодо скасування рішень про державну реєстрацію за ним права власності на нерухоме майно.

Тобто, позов зумовлений на захист права цивільного (майнового) на об`єкт нерухомості, реєстрація права власності на який скасована у процедурі розгляду скарги у сфері державної реєстрації за скаргою сторони.

При цьому підстави та мотиви позову (недодержання, на думку позивача, суб`єктом владних повноважень процедури розгляду скарги у сфері державної реєстрації) не спростовують того факту, що цей спір виник про право цивільне, а вимога про скасування висновку Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації та наказу Мынюсту є похідною при вирішенні судом питання щодо правомірності набуття речових прав на нерухоме майно і має вплив на майнові права та інтереси цих осіб.

Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішень Мін`юсту безпосередньо пов`язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо нерухомого майна з третьою особою (власника нерухомості), яка заперечує законність дій державного реєстратора та приватного нотаріуса з реєстрації права власності на об`єкт нерухомості.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним судом 30 вересня 2020 року у справі № 640/6930/19, адміністративне провадження № К/9901/36474/19 (ЄДРСРУ № 91884091).

Тобто, предметом спору у цій справі є  визнання   права власності на нерухоме майно,   оскільки зазначені позовні вимоги приводять до вирішення питання про право власності на це нерухоме майно.

Отже, спірні правовідносини у справі пов`язані з необхідністю захисту права на об`єкт нерухомого майна, тобто права цивільного, тому позов у справі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Зазначена вище правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 21.11.2018 у справі № 813/1362/16, від 28.11.2018 у справі №825/642/18, від 29.01.2019 у справі № 803/1589/17 під час розгляду спорів у подібних правовідносинах.

Слід також вказати, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 02.10.2019 у справі № 807/137/18 з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, відступила від висновків, викладених у постановах від 04.04.2018 у справах № 817/567/16 та № 826/9928/15, від 10.04.2018 у справі №808/8972/15, від 16.05.2018 у справі № 826/4460/17, від 23.05.2018 у справі №815/4618/16, від 05.06.2018 у справі № 04/20728/14, від 12.06.2018 у справі №823/378/16, від 13.06.2018 у справах №820/2675/17 та 803/1125/17 щодо належності до юрисдикції адміністративних судів спорів за позовами осіб, які не були заявниками вчинення реєстраційних дій, до державного реєстратора про скасування його рішень чи записів у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

У вказаному рішенні Велика Палата Верховного Суду вказала, що такий критерій визначення юрисдикції спору як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише при розгляді справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою.

Крім того, скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тож не виконується основне завдання судочинства. У таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулись реєстраційні дії, обов`язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів.

Отже, в зазначеній категорії справ вирішуються спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження. А тому мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб`єктного складу сторін спору.

(!!!) Слід окремо наголосити, що саме Велика Палата Верховного Суду є судом, уповноваженим вирішувати юрисдикційні спори.

Верховний Суд зазначає, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі з обов`язком суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь Міністерства юстиції України як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його приватноправового характеру.

Зазначене відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному, зокрема, у постановах від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) та від 27 листопада 2019 року у справі № 815/1915/18 (провадження  № 11-947апп19).

Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів позовної/апеляційної /касаційної скарги.

Отже, суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

 

До уваги платників податків!!! Змінено строки звернення до суду по оскарженню ППР

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд змінив строки звернення до суду по оскарженню податкових повідомлень рішень після процедури адміністративного оскарження

26 листопада 2020 року Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 500/2486/19, адміністративне провадження № К/9901/19455/20 (ЄДРСРУ № 93404515) змінив строки звернення до суду по оскарженню податкових повідомлень рішень після процедури адміністративного (інстанційного) оскарження.          

Було: Спираючись на науковий висновок фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді 25 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/20569/18, адміністративне провадження №К/9901/12872/19 (ЄДРСРУ № 85207517)  вказує, що із прийняттям чинної редакції КАС України та відмінним правовим регулюванням, визначеним частиною четвертою статті 122 КАС України, інші рішення контролюючих органів, які не стосуються нарахування грошових зобов`язань платника податків, за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження - абзац третій пункту 56.18 статті 56 ПК України), оскаржуються в судовому порядку в такі строки:

а) тримісячний строк для звернення до суду встановлюється за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги було прийнято та вручено платнику податків (скаржнику) у строки, встановлені ПК України. При цьому такий строк обчислюється з дня вручення скаржнику рішення за результатами розгляду його скарги на рішення контролюючого органу;

б) шестимісячний строк для звернення до суду встановлюється за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги не було прийнято та/або вручено платнику податків (скаржнику) у строки, встановлені ПК України. При цьому такий строк обчислюється з дня звернення скаржника до контролюючого органу із відповідною скаргою на його рішення.

Така ж сама правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2019 року у справі №640/20468/18 (ЄДРСРУ № 85033140).

25 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 500/1451/19, адміністративне провадження №К/9901/482/20 (ЄДРСРУ № 87808782) зробив висновок, що оскільки Податковий кодекс України пов`язує відлік строку (1095 календарних днів), протягом якого може бути стягнутий податковий борг, з днем виникнення податкового боргу, то й останнім днем звернення до суду є 1095 день (п. 56.18. ст. 56 ПКУ) з моменту отримання спірного податкового повідомлення-рішення.

В постанові Верховного Суду від 3 квітня 2020 року у справі № 2540/2576/18 передбачено, що відповідно пунктів 56.18, 56.19, 56.21 статті 56 ПК України строк для звернення платника податків до адміністративного суду з позовом про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення незалежно від застосування процедури його адміністративного оскарження становить 1095 днів і обчислюється з дня отримання платником податків рішення, що оскаржено.

Стало: Правове регулювання застосування строку звернення до суду в податкових правовідносинах у разі оскарження платником податків рішень контролюючого органу вже було предметом дослідження судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду під час розгляду справи № 640/20468/18. У постанові від 11 жовтня 2019 року Верховний Суд зазначив, що процесуальна природа та призначення строків звернення до суду зумовлюють при вирішенні питання їх застосування до спірних правовідносин необхідність звертати увагу не лише на визначені в нормативних приписах відповідних статей загальні темпоральні характеристики умов реалізації права на судовий захист - строк звернення та момент обчислення його початку, але й природу спірних правовідносин, з приводу захисту прав, свобод та інтересів у яких особа звертається до суду.

Установлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб`єкта владних повноважень в адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом установленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії в часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень.

Загальні норми процедури судового оскарження в рамках розгляду публічно-правових спорів регулюються КАС України.

Частиною першою статті 122 КАС України визначено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з абзацом першим частини другої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини четвертої статті 122 КАС України якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов`язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень. Якщо рішення за результатами розгляду скарги позивача на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень не було прийнято та (або) вручено суб`єктом владних повноважень позивачу у строки, встановлені законом, то для звернення до адміністративного суду встановлюється шестимісячний строк, який обчислюється з дня звернення позивача до суб`єкта владних повноважень із відповідною скаргою на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Отже, КАС України передбачає можливість установлення іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, а також спеціального порядку обчислення таких строків. Такі спеціальні строки мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним строком звернення до адміністративного суду, визначеним частиною другою статті 122 цього Кодексу, а також скороченими строками, визначеними частиною четвертою статті 122 КАС України.

Відносини у сфері оподаткування, права та обов`язки платників податків і зборів, компетенцію контролюючих органів, повноваження та обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює Податковий кодекс України.

Спеціальною нормою, яка встановлює порядок оскарження рішень контролюючих органів, є стаття 56 ПК України. З її змісту вбачається, що у платника податків є право розсуду в обранні адміністративного та/або судового порядку оскарження такого рішення після його отримання. Обрання платником податків в першу чергу адміністративного порядку оскарження рішення не виключає можливості надалі звернутися до суду з відповідним позовом, що визнається досудовим порядком вирішення спору. Водночас якщо після отримання рішення контролюючого органу платник податків звертається до суду з позовом, його право на адміністративне оскарження такого рішення втрачається.

Пунктом 56.18 статті 56 ПК України визначено, що з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення.

Відповідно до пункту 56.19 статті 56 ПК України у разі коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов`язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.

Зі змісту пунктів 56.2, 56.3, 56.17 статті 56, пункту 57.3 статті 57 ПК України вбачається, що процедура адміністративного оскарження податкового повідомлення-рішення розпочинається з дня подання скарги до контролюючого органу вищого рівня, яка засвідчує безпосередню незгоду платника з визначеними йому грошовими зобов`язаннями, і закінчується настанням однієї з подій, передбачених пунктом 56.17 статті 56 ПК України. Строк для подачі первинної скарги за загальним правилом становить 10 календарних днів, що настають за днем отримання платником податків податкового повідомлення-рішення.

У постанові від 11 жовтня 2019 року у справі № 640/20468/18 Верховний Суд здійснив системне тлумачення норм права, які регулюють питання обчислення строку звернення до суду в податкових спорах, висловивши правову позицію про те, що строки звернення до суду після застосування досудового порядку вирішення спору є коротшими, ніж звичайні строки.

Цей правовий підхід Верховний Суд у складі судової палати вважає застосовним до спірних у цій справі правовідносин.

Верховний Суд у вказаній постанові за результатом комплексного аналізу правового регулювання також зазначив, що норма пункту 56.19 статті 56 ПК України є спеціальною нормою, яка регулює визначену її предметом групу правовідносин - оскарження податкових повідомлень-рішень та інших рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов`язань за умови використання платником податків досудового порядку вирішення спору.

Одночасно Верховний Суд зазначив, що відступає від висновку про застосування норми права щодо строку звернення до суду в частині того, що положення пункту 56.18 статті 56 ПК України є спеціальними щодо приписів статті 122 КАС України, а тому незалежно від використання платником податків права на адміністративне оскарження такий строк становить 1095 днів.

Також Верховний Суд зробив висновок, що пунктом 56.18 статті 56 ПК України встановлено лише спеціальний строк у податкових правовідносинах (строк давності), протягом якого у платника податків за загальним правилом існує право ініціювати в суді спір щодо правомірності податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу.

Водночас правового висновку про те, що пунктом 56.18 статті 56 ПК України встановлено процесуальний строк звернення до суду, а так само і про те, що він становить 1095 днів, постанова Верховного Суду не містить.

У розвиток наведеного правозастосування, з урахуванням змін, що відбулися в суспільних відносинах, а також практичних результатів існування тривалий час судової практики, відповідно до якої процесуальний строк звернення до суду в податкових спорах становить 1095 днів, Верховний Суд у складі судової палати вважає за необхідне змінити попередні підходи до застосування норм права, які регулюють питання строку звернення до суду в податкових правовідносинах.

Під юридичною колізією потрібно розуміти певний конфлікт, суперечку в правовій сфері, в основі яких суперечності між правовими актами й нормами, прийнятими з одного й того ж питання. Ці норми й акти можуть бути прийняті одним або різними суб`єктами правотворчості, але спрямовані на регулювання одних суспільних правовідносин, і їх застосування дає різний, зокрема можливий протилежний результат.

Колізії можуть бути: темпоральні (часові) - ті, які виникають внаслідок видання в різний час і з того самого питання принаймні двох норм права; ієрархічні - ті, які виникають тоді, коли на врегулювання одних фактичних відносин претендують норми, що розміщуються на різних щаблях в ієрархічній (вертикальній) структурі законодавства, а тому мають різну юридичну силу; змістовні колізії - ті, які є конфліктними відносинами між нормами, що виникають унаслідок часткового збігу обсягів їх регулювання, обумовлених специфікою суспільних відносин.

Колізія норм права вирішується з використанням темпорального, ієрархічного чи змістовного методу шляхом вибору того нормативного акта, який повинен бути застосований до конкретного випадку (юридичного факту).

Податковий кодекс України в пункті 56.21 статті 56 установлює шляхи подолання колізій у податкових правовідносинах таким чином: у разі коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

Чинна протягом тривало часу судова практика від початку була сформована через тлумачення пункту 56.18 статті 56 ПК України в редакції, що діяла на час набрання чинності ПК України (1 січня 2011 року), в якому абзац другий установлював, що у разі коли платником податків до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, строк звернення до суду продовжується на строк, що фактично пройшов з дати звернення платника податків із скаргою до контролюючого органу до дати отримання (включно) таким платником податків остаточного рішення контролюючого органу, прийнятого за результатами розгляду скарги. У цей же час діяв пункт 56.19 статті 56 ПК      України, відповідно до якого у разі, коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов`язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.

Водночас, Законом України від 7 липня 2011 року № 3609-VI «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих норм Податкового кодексу України» (далі - Закон № 3609-VI), який набрав чинності із 6 серпня 2011 року, пункт 56.18 статті 56 ПК України викладено в новій редакції, в якій він не містить таких приписів, які були встановлені абзацом другим у попередній редакції цього пункту. Тобто питання наявної на той час колізії вирішив сам законодавець.

Натомість судова практика змін не зазнала.

Для відповіді на запитання, чи є колізія між нормами пунктів 56.18 і 56.19 статті 56 ПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних у цій справі правовідносин, необхідно встановити, чи дійсно ці норми по-різному регулюють питання строку судового оскарження рішень контролюючого органу про нарахування грошового зобов`язання. Ураховуючи те, що пункт 56.19 статті 56 ПК України встановлює строк звернення до суду з позовом після використання процедури адміністративного оскарження і момент початку його обчислення, необхідно встановити, чи положення пункту 56.18 статті 56 ПК України також визначають строк звернення до суду з адміністративним позовом, момент початку його обчислення, а також подібність умов застосування цих норм, зокрема з огляду на наявність юридичного факту застосування процедури адміністративного оскарження.

Верховний Суд у складі судової палати вважає, що граматичне тлумачення змісту пункту 56.18 статті 56 ПК України дає підстави для висновку, що вказана норма не встановлює процесуальних строків звернення до суду. Абзац перший цієї норми презюмує право платника податків використати судовий порядок оскарження відповідного рішення контролюючого органу та встановлює момент виникнення права на відповідне оскарження - з моменту отримання платником податків податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу. Також він передбачає, що при реалізації такого права необхідно враховувати строки давності, установлені статтею 102 ПК України. При цьому мова йде не тільки про строки, згадані в абзаці першому пункту 102.1 цієї статті.

Пунктом 102.1 статті 102 ПК України встановлено, що контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право самостійно визначити суму грошових зобов`язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної пунктом 133.4 статті 133 цього Кодексу, та/або граничного строку сплати грошових зобов`язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов`язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов`язання, а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку. У разі подання платником податку уточнюючого розрахунку до податкової декларації контролюючий орган має право визначити суму податкових зобов`язань за такою податковою декларацією протягом 1095 днів з дня подання уточнюючого розрахунку.

Отже, вказана норма містить приписи щодо наявності різних строків давності (як 1095 днів, так і 2555 днів у певних правовідносинах).

Пунктом 102.2 статті 102 ПК України визначені випадки, коли грошове зобов`язання може бути нараховане або провадження у справі про стягнення такого податку може бути розпочате без дотримання строку давності, визначеного в абзаці першому пункту 102.1 цієї статті.

Аналіз статті 102 ПК України дає підстави для висновку, що після закінчення визначеного у ній строку давності питання вирішення спору, зокрема, щодо правомірності податкового повідомлення рішення взагалі не може бути поставлене перед контролюючим органом вищого рівня або судом.

(!!!) Отже, Верховний Суд у складі судової палати вважає, що зазначений у пункті 102.1 статті 102 ПК України строк є саме строком давності, який має матеріально-правову природу, а тому не може бути одночасно і процесуальним строком звернення до суду. Між правовою природою матеріально-правового строку давності в податкових правовідносинах та процесуального строку звернення до адміністративного суду є сутнісна різниця, а тому помилковим є ототожнення їх призначення при використанні.

Крім того, зміст правовідносин щодо правомірності податкових повідомлень-рішень та/або інших рішень контролюючого органу, якими цим органом платнику податків визначаються грошові зобов`язання, свідчить про те, що вони об`єктивно не можуть існувати як спірні протягом 1095 днів (або у відповідних випадках 2555 днів) з дня отримання відповідного податкового повідомлення-рішення.

Зазначене обґрунтовується, зокрема, обов`язком сплатити визначені контролюючим органом грошові зобов`язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу (пункт 57.3 статті 57 ПК України). У разі оскарження податкового повідомлення-рішення в судовому порядку грошові зобов`язання вважаються неузгодженими до набрання законної сили відповідним рішенням суду (абзац четвертий пункту 56.18 статті 56 ПК України).

Сума узгодженого грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання, є податковим боргом у розумінні ПК України (підпункт 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПК України).

З дня виникнення податкового боргу майно платника опиняється у специфічному правовому режимі обмеження, яке встановлюється статтями 88- 89 ПК України, що має свої правові наслідки. Зокрема, із цього дня майно платника податків опиняється у податковій заставі, яка поширюється на будь-яке його майно (за винятком установлених законодавством обмежень (випадків).

Крім того, у разі несплати узгодженої суми грошового зобов`язання в установлені законодавством короткі строки контролюючий орган наділяється правом вживати заходи задля забезпечення їх сплати (заходи примусу). Першим етапом вжиття таких заходів є направлення платникові податків податкової вимоги (стаття 59 ПК України), а вже через 60 днів з дня її надіслання (вручення) контролюючий орган набуває право на стягнення коштів платника податків та продаж його майна, яке перебуває в податковій заставі (пункт 95.2 статті 95 ПК України).

Тобто у разі невиконання платником податків обов`язку щодо своєчасної сплати узгодженої суми податкового зобов`язання контролюючий орган з огляду на компетенцію, встановлену нормами ПК України, здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків, зокрема, шляхом виявлення джерел погашення податкового боргу та контролю за дотриманням платником податків черговості погашення податкового боргу згідно із черговістю його виникнення.

Також ПК України встановлює відповідальність платників податків у разі порушення строків сплати грошових зобов`язань (стаття 126 ПК України).

Отже, численні юридичні наслідки, які з огляду на положення ПК України виникають або можуть виникнути внаслідок реалізації контролюючим органом своїх повноважень та обов`язків, після того, як визначене контролюючим органом грошове зобов`язання набуло статусу узгодженого, настають у значно менший строк, ніж 1095 днів. Тому надання такого строку для звернення до суду з вимогою про оскарження податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу щодо визначення грошового зобов`язання створювало б непропорційність між застосованими засобами та поставленою метою, зокрема, щодо обсягу прав і обов`язків як платників податків, так і контролюючих органів. Зокрема така непропорційність здатна створити стан невизначеності щодо легітимності дій контролюючого органу, вчинених у законний спосіб у межах строку давності, встановленого статтею 102 ПК України, оскільки після звернення платника податків з відповідним позовом до суду раніше узгоджені грошові зобов`язання стають неузгодженими.

ВАЖЛИВО: У зв`язку з наведеним право ініціювати в судовому порядку спір щодо правомірності податкових повідомлень-рішень та/або інших рішень контролюючого органу про нарахування грошового зобов`язання об`єктивно не може існувати протягом 1095 днів, оскільки така тривалість порушує принцип правової визначеності як одного з основних елементів верховенства права, а також не забезпечує досягнення мети й завдань функціонування податкової системи.

Враховуючи викладене, Верховний Суд у складі судової палати вважає помилковим твердження про те, що як за загальним правилом, так і у разі попереднього адміністративного оскарження податкового повідомлення-рішення строк звернення до суду становить 1095 днів відповідно до положень пункту 56.18 статті 56 ПК України, оскільки ця норма права не встановлює процесуальних строків, а лише закріплює право платника податків на оскарження податкового повідомлення-рішення чи іншого рішення в суді в будь-який момент після його отримання із застереженням про те, що реалізація такого права за загальним правилом стає неможливою поза строками давності, які закріплені в статті 102 ПК України. Також ця норма закріплює обмеження на позасудовий порядок оскарження відповідних рішень податкового органу, у разі їх оскарження в судовому порядку, та визначає зміну правового стану грошового зобов`язання на неузгоджене.

Водночас пункт 56.19 статті 56 ПК України прямо встановлює строк для звернення до суду у разі застосування платником податку досудового порядку оскарження податкового повідомлення-рішення чи іншого рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов`язання, і цей строк становить один місяць від наступного дня після закінчення процедури адміністративного оскарження.

Отже, Верховний Суд у складі судової палати вважає, що колізія між нормами пунктів 56.18 і 56.19 статті 56 ПК України відсутня, оскільки вони не припускають множинного трактування прав платників податків.

Водночас Верховний Суд в постанові від 11 жовтня 2019 року у справі № 640/20468/18 вже висловлював позицію про те, що застосування скорочених строків звернення до суду при використанні досудового порядку врегулювання спорів у податкових правовідносинах у порівнянні з такими строками в інших публічних правовідносинах установлено законом, зумовлено легітимною метою оперативного забезпечення настання правової визначеності для особи платника податків та в діяльності суб`єктів владних повноважень - контролюючих органів, що кореспондується зі встановленим алгоритмом і строками адміністрування податків для забезпечення належного виконання конституційного податкового обов`язку і має пропорційний характер, оскільки скорочення строку звернення не впливає на реалізацію особою права на судовий захист у зв`язку з достатністю часу на підготовку та оформлення правової позиції, ознайомлення з позицією контролюючого органу, залучення за потреби правових і фінансових консультантів у межах процедури адміністративного оскарження, тоді як скорочені строки забезпечують досягнення цієї мети та завдань функціонування податкової системи держави.

Більш скорочені строки звернення до суду у разі попередньої реалізації досудових процедур полягають у забезпеченні наступності юрисдикційних проваджень (адміністративних і судових) та пов`язані з необхідністю мінімізувати темпоральний проміжок між досудовими процедурами та судовим провадженням.

З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі судової палати у цій справі відступає від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 3 квітня 2020 року у справі №2540/2576/18, у частині того, що строк для звернення платника податків із позовом до адміністративного суду, у тому числі після використання процедури адміністративного оскарження, становить 1095 днів з дня отримання платником податків рішення, що оскаржено, і вважає за необхідне сформулювати такий правовий висновок.

ВИСНОВОК: Норма пункту 56.18 статті 56 ПК України не визначає процесуального строку звернення до суду і, відповідно, не є спеціальною щодо норми пункту 56.19 статті 56 ПК України. Водночас норма пункту 56.19 статті 56 ПК України є спеціальною щодо норми частини четвертої статті 122 КАС України, має перевагу в застосуванні у податкових спорах і регулює визначену її предметом групу правовідносин - оскарження в судовому порядку податкових повідомлень-рішень та інших рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов`язань за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження - абзац третій пункту 56.18 статті 56 ПК України). Вона встановлює строк для їх оскарження протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.

 

Отже, після отримання чергової відмови контролюючого органу (ДПІ України) у платника податків є лише місяць, щоб звернутися до суду для оскарження спірного ППР, в противному випадку… потрібно буде «вигадувати» підстави для поновлення строку (і це на «розсуд суду») або отримаєте відмову у позиві НЕЗВАЖАЮЧИ НА ВАШУ ПРАВОВУ ПОЗИЦІЮ!!!

Будьте уважні, не пропускайте строки та слідкуйте за новою судовою практикою Верховного суду, адже далі буде…))

 

 

Теги: оскарження ППР, строк звернення до суду, спеціальні процесуальні строки, 1095  днів, один місяць, три місяці, оскарження податкових повідомленьрішень, нарахування грошових зобовязань, судова практика, Адвокат Морозов