Списання безнадійного податкового боргу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Альтернативний шлях до зобов’язання фіскального органу списати безнадійний податковий борг

19 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/8231/15, касаційне провадження №К/9901/24864/18 (ЄДРСРУ № 89352778) досліджував питання щодо ефективного судового захисту платника податків пов’язаного із списанням безнадійного податкового боргу.

Відповідно до пунктів 36.1, 36.2, 36.3 статті 36 ПК податковим обов`язком визнається обов`язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи. Податковий обов`язок виникає у платника за кожним податком та збором. Податковий обов`язок є безумовним і першочерговим стосовно інших неподаткових обов`язків платника податків, крім випадків, передбачених законом.

Пунктом 38.1 статті 38 ПК визначено, що виконанням податкового обов`язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань у встановлений податковим законодавством строк.

Згідно з підпунктом 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПК податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання.

Підпунктом 14.1.152 пункту  14.1 статті 14 ПК визначено, що погашення податкового боргу - зменшення абсолютного значення суми такого боргу, підтверджене відповідним документом.

Згідно з підпунктом 19-1.1.22 пункту 19.1 статті 19 ПК контролюючі органи здійснюють погашення податкового боргу, стягнення своєчасно ненарахованих та/або несплачених сум єдиного внеску та інших платежів.

Відповідно до підпункту 19-1.1.24 пункту 19-1.1 статті 19-1 ПК контролюючі органи здійснюють функції, зокрема, щодо відстрочення, розстрочення та реструктуризацію грошових зобов`язань та/або податкового боргу, недоїмки із сплати єдиного внеску, а також списання безнадійного податкового боргу.

Згідно з підпунктом 20.1.29 пункту 20.1 статті 20 ПК контролюючі органи мають право приймати рішення про розстрочення та відстрочення грошових зобов`язань або податкового боргу, а також про списання безнадійного податкового боргу у порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до пункту 101.1 статті 101 ПК списанню підлягає безнадійний податковий борг, у тому числі пеня та штрафні санкції, нараховані на такий податковий борг.

Згідно з пунктом 101.2 статті 101 ПК під терміном «безнадійний» розуміється: податковий борг платника податку, визнаного в установленому порядку банкрутом, вимоги щодо якого не були задоволені у зв`язку з недостатністю майна банкрута (підпункт 101.2.1 пункту 101.2); податковий борг фізичної особи, яка: визнана у судовому порядку недієздатною, безвісно відсутньою або оголошена померлою, у разі недостатності майна, на яке може бути звернуто стягнення згідно із законом; померла, у разі недостатності майна, на яке може бути звернуто стягнення згідно із законом; понад 720 днів перебуває у розшуку (підпункт 101.2.2 пункту 101.2); податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений цим Кодексом (підпункт 101.2.3 пункту 101.2); податковий борг платника податків, що виник внаслідок обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин) (підпункт 101.2.4 пункту 101.2); податковий борг платника податків, щодо якого до Державного реєстру внесено запис про його припинення на підставі рішення суду, а для банків - на підставі рішення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про затвердження звіту про завершення ліквідації банку або рішення Національного банку України про затвердження ліквідаційного балансу, ухвалення остаточного звіту ліквідатора і завершення ліквідаційної процедури (підпункт 101.2.5).

Відповідно до пункту 101.5 статті 101 ПК контролюючі органи щокварталу здійснюють списання безнадійного податкового боргу. Порядок такого списання встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Строки давності та їх застосування визначені у статті 102 ПК.

Згідно з пунктом 102.1 статті 102 ПК контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право самостійно визначити суму грошових зобов`язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної пунктом 133.4 статті 133 цього Кодексу, та/або граничного строку сплати грошових зобов`язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов`язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов`язання, а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку. У разі подання платником податку уточнюючого розрахунку до податкової декларації контролюючий орган має право визначити суму податкових зобов`язань за такою податковою декларацією протягом 1095 днів з дня подання уточнюючого розрахунку.

(!!!) Відповідно до пункту 102.4 статті 102 ПК у разі якщо грошове зобов`язання нараховане контролюючим органом до закінчення строку давності, визначеного у пункті 102.1 цієї статті, податковий борг, що виник у зв`язку з відмовою у самостійному погашенні такого грошового зобов`язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу. Якщо платіж стягується за рішенням суду, строки стягнення встановлюються до повного погашення такого платежу або визначення боргу безнадійним.

Аналізуючи зазначені норми закону, Верховний суд дійшов висновків, що за кожним податком та збором у платника податку виникає безумовний податковий обов`язок сплатити суму такого податку чи збору в порядку і строки, визначені законом. Виконанням податкового обов`язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань у встановлений податковим законодавством строк. У разі виникнення у платника податку податкового боргу платник зобов`язаний його сплатити, а у разі несплати - податковий обов`язок не є виконаним.

У такому разі контролюючий орган вживає заходів з метою погашення платником податку податкового боргу, до яких належать стягнення коштів, які перебувають у власності платника податків, а також продаж майна платника податків, що перебуває в податковій заставі (пункт 95.1 статті 95 ПК).

Право податкової застави виникає в силу закону та не потребує письмового оформлення, опис майна проводиться на підставі рішення контролюючого органу, а акт опису майна лише фіксує певний перелік майна.

При цьому, підставою для звільнення майна з податкової застави є відповідний документ, що засвідчує закінчення подій, наявність яких зумовили виникнення права податкової застави.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 лютого 2020 року по справі №560/495/19.

При цьому стягнення коштів контролюючий орган має право ініціювати тільки в межах 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу. Податковий борг платника податків, стосовно якого минув цей строк давності, не може бути ініційований контролюючим органом до стягнення, оскільки безумовно вважається безнадійним.

У разі коли контролюючий орган ініціював до стягнення податковий борг до закінчення цього строку давності, цей податковий борг не підпадає під визначення «безнадійного», що зазначене у підпункті 101.2.3 пункту 101.2 статті 101 ПК (податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений цим Кодексом), тому у разі його стягнення за рішенням суду, яке набрало законної сили та є обов`язковим до виконання, строк його стягнення може встановлюватись тільки до повного погашення заборгованості або до визнання його безнадійним тільки у випадках, передбачених підпунктами 101.2.1, 101.2.2, 101.2.4, 101.2.5 пункту 101.2 статті 101 ПК.

Між тим, в разі спливу 1095 денного строку з дня виникнення податкового боргу, такий борг визнається безнадійним та підлягає списанню, у тому числі пеня та штрафні санкції, у зв`язку із чим у контролюючого органу відсутнє право вживати будь-які заходи щодо стягнення такої суми боргу.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові  Верховного Суду від 06.02.2018 у справі № 807/2097/16.

На підтвердження наведеної вище позиції Верховний Суд у постановах від 04.09.2018 року у справі №813/4430/16,  постанові 19.09.2019 у справі №910/11620/18, постанові 31.10.2019 у справі №925/1242/15, постанові від 05.12.2019 у справі №910/1678/19 зазначив, що списання безнадійного податкового боргу, яким є податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності у 1095 днів, здійснюється контролюючим органом самостійно на підставі даних автоматизованої інформаційної системи станом на день виникнення безнадійного податкового боргу.

Вищенаведена правова позиція щодо застосування зазначених положень законодавства при розгляді грошових вимог податкового органу викладена також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.10.2019 року у справі № 925/1242/15, від 19.09.2019 року у справі №910/11620/18, від 17.04.2019 року у справі №43/75-15/7-б.

Слід також враховувати, що Верховний Суд України у своєму рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Вказана правова позиція висловлена у постанові Верховного суду від 04.09.2018 у справі № 813/4430/16.

ВИСНОВОК: Якщо в рамках судового процесу буде встановлено, що податковий борг платника податків  є безнадійним, а бездіяльність фіскального органу щодо його списання протиправною, враховуючи безальтернативність дій контролюючого органу щодо його списання - зобов`язання ДФС списати такий безнадійний борг: 1) не є втручанням в дискреційні повноваження податкового управління; 2) є ефективним способом захисту, який виключає подальше звернення платника до суду за захистом порушених прав.

Матеріал по темі: «Списання безнадійного податкового боргу та здійснення коригування в ІКПП»

Теги: списання безнадійного податкового боргу, проведення списання, пеня, штрафні санкції, здійснення коригування,  ІКПП, інтегрована картка платника податків, ефективний спосіб, податковий борг, безнадійний податковий борг , судова практика, Адвокат Морозов

Статус «спільної сумісної власності подружжя» після проведених електронних торгів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Момент з якого нерухоме майно, яке було спільною сумісною власністю подружжя, втрачає цей статус

19 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 361/2822/17, провадження № 61-13609св19 (ЄДРСРУ № 89345577) досліджував питання щодо моменту з якого майно, яке було спільною сумісною власністю подружжя, втрачає цей статус.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Такий правовий висновок викладений і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та підтриманий 12 травня 2020 року Верховним Судом в рамках справи № 381/426/17, провадження № 61-19161св19 (ЄДРСРУ № 89180486), від 06 травня 2020 року у справі № 367/2125/17, провадження № 61-40278св18 (ЄДРСРУ № 89153928) та ін.

У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Так,  навіть об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток. При цьому, суд може визнати право на частину об`єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.

Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України у постановах від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388цс15, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16.

Згідно із статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За змістом статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначені цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; та інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (частина перша статті 48 Закону України «Про виконавче провадження»).

Згідно з абзацом першим частини першої, частинами шостою, восьмою і дев`ятою статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. У разі нереалізації майна на третіх електронних торгах виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду. У разі якщо стягувач виявив бажання залишити за собою нереалізоване майно, він зобов`язаний протягом 10 робочих днів з дня надходження від виконавця відповідного повідомлення внести на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби або рахунок приватного виконавця різницю між вартістю нереалізованого майна та сумою коштів, що підлягають стягненню на його користь, якщо вартість нереалізованого майна перевищує суму боргу, яка підлягає стягненню за виконавчим документом. За рахунок перерахованих стягувачем коштів оплачуються витрати виконавчого провадження, задовольняються вимоги інших стягувачів та стягуються виконавчий збір і штрафи, а залишок коштів повертається боржникові. Майно передається стягувачу за ціною третіх електронних торгів або за фіксованою ціною. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу виконавець виносить постанову. За фактом такої передачі виконавець складає акт. Постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на таке майно.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 910/3507/18 (провадження № 12-243гс18).

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно із статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

ВИСНОВОК: Нереалізоване на електронних торгах нерухоме майно, з часу його передачі державним виконавцем стягувачу на підставі акту, за іншим спором втрачає статус спільного сумісного майна та вибуває з володіння подружжя на підставі проведених виконавчих дій, а отже єдиною правовою підставою повернення майна у статус «спільного майна подружжя» є встановлення судом незаконності набуття права власності.

Матеріал по темі: «Порядок, умови та судова практика проведення електронних торгів»

Зміна черговості спадкування за законом та підстави усунення від спадкування

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зміна черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування та підстави для усунення від спадкування

19 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 453/968/17, провадження № 61-17623св19 (ЄДРСРУ № 89345639) досліджував питання щодо зміни черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування та підстави для усунення від спадкування.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтею 1258 ЦК України передбачено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Згідно зі статтею 1262 ЦК України у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

Статтею 1263 ЦК України визначено, що спадкоємцями третьої черги є рідні дядько та тітка спадкодавця, тобто рідні (повно рідні або неповно рідні) брати та сестри батьків спадкодавця. Племінники не належать до спадкоємців за законом третьої черги, а спадкують за правом представлення, рівно як і діти рідного дядька та тітка спадкодавця, тобто двоюрідні брати та сестри спадкодавця.

Стаття 1259 ЦК України регулює черговість спадкування за законом, зокрема: спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов`язкову частку у спадщині (частина перша статті 1259 ЦК України).

Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані (частина друга статті 1259 ЦК України).

Отже, черговість одержання права на спадкування може бути змінена шляхом договору між спадкоємцями, які прийняли спадщину (частина перша статті 1259 ЦК України), або на підставі рішення суду (частина друга статті 1259 ЦК України).

Судовий порядок зміни черговості застосовується на підставі задоволення позову спадкоємця наступних черг до спадкоємців тієї черги, які безпосередньо закликаються до спадкування. Право на пред`явлення позову про зміну черговості спадкування мають лише спадкоємці за законом.

Підставами для задоволення такого позову є сукупність наступних юридичних фактів, встановлених у судовому порядку: 1) здійснення опіки над спадкодавцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами); 2) матеріальне забезпечення спадкодавця; 3) надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження, - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири; 4) тривалий час здійснення дій, визначених у пунктах 1-3; 5) безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом. Для задоволення позову необхідна наявність всіх п`яти вищезазначених обставин.

У зазначеній категорії справ підлягає встановленню судом також факт належності сторін до спадкоємців за законом різних черг.

Зміна черговості спадкування лише надає право спадкоємцю наступної черги на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, а не визнає його спадкоємцем цієї черги. Отримавши право на спадкування разом із спадкоємцями іншої черги, такий спадкоємець вважається спадкоємцем тієї черги, до якої він належить відповідно до статей 1261-1265 ЦК України.

Позбавлення особи права спадкувати - це захід, що має застосовуватися лише в крайньому випадку з урахуванням передусім характеру поведінки відповідача.

Згідно частини п`ятої статті 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо судом буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Під безпорадним станом слід розуміти безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв`язку чим ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій.

Крім того, підлягає з`ясуванню судом питання, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб, чи мав спадкоємець матеріальну та фізичну змогу надавати таку допомогу.

При цьому відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані, потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. Лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів в їх сукупності спадкоємець може бути усунутий від спадкування.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2020 року у справі № 371/139/18 (провадження № 61-5201св19), у справі № 520/5083/16-ц (провадження № 61-47518св18), від 08 квітня 2020 року у справі № 553/1443/17 (провадження № 61-15264св19), від 17 березня 2020 року у справі № 676/6852/17 (провадження № 61-17477св19), від 02 березня 2020 року у справі № 133/1625/18 (провадження № 61-1419св20); у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року у справі № 491/1111/15-ц (провадження № 61-14655св18) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16-ц (провадження № 61-15926св18), від 27 березня 2020 року у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 640/13859/17 (провадження 61-6059св19) та від 17 березня 2020 року у справі № 676/6852/17 (провадження № 61-17477св19).

Матеріал по темі: «Присічний строк пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців»

Спростовування недостовірної інформації що міститься в процесуальних документах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позови про захист честі, гідності та зобов`язання спростувати інформацію, яка міститься в процесуальних документах (позовах, поясненнях, скаргах, протоколах і т.і.) та оцінювалася при ухваленні судового рішення

19 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 441/1547/17, провадження № 61-12520св19 (ЄДРСРУ № 89345644) досліджував питання щодо правової можливості спростовування недостовірної інформації що міститься в процесуальних документах.

Слід вказати, що в постанові Верховного Суду 20 лютого 2019 року по справі №401/573/17 (провадження №61-32983св18) вказано, що вибір способу захисту особистого немайнового права, зокрема права на повагу до гідності та честі, права на недоторканість ділової репутації, належить позивачеві. Особа, право якої порушено, може обрати як загальний, так і спеціальний способи захисту свого права, визначені законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. У зв`язку з цим суди повинні брати до уваги, що відповідно до статті 275 ЦК України захист особистого немайнового права здійснюється у спосіб, встановлений главою 3 цього Кодексу, а також іншими способами відповідно до змісту цього права, способу його поширення та наслідків, що їх спричинило це порушення. До таких спеціальних способів захисту належать, наприклад, спростування недостовірної інформації та/або право на відповідь (стаття 277 ЦК України), заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (стаття 278 ЦК України) тощо.

Також необхідно враховувати, що суд не вправі зобов`язувати відповідача вибачатися перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено у статтях 16, 277 ЦК України. Зокрема, до такого правового висновку дійшов Верховний суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18.10.2018 р. по справі № 757/8834/16-ц.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Конституція України визнає честь і гідність людини найвищою соціальною цінністю та передбачає, що кожен має право на повагу до його гідності (стаття 3, 28). Відповідно до статті 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони порядку з метою запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

За правилами частини першої статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено право кожного на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Частиною першою статті 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація.

Відповідно до статті 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Згідно зі статтею 299 ЦК України фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

Під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. Під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків.

Аналогічний правовий висновок зазначено в постанові Верховного Суду від 30 березня 2020 року у справі № 523/9870/18-ц (провадження № 61-20095св19).

Позови про захист гідності, честі чи ділової репутації має право пред`явити, зокрема, фізична особа в разі поширення про неї недостовірної інформації, що порушує її особисті немайнові права.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (частина перша статті 277 ЦК України).

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи вона є фактичним твердженням чи оціночним судженням.

Згідно із частиною другою статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного суду від 28.03.2018 року в рамках справи № 761/8035/16-ц, від 08.05.2018 року по справі №369/1052/16-ц, від 15.08.2018 року у справі №207/1161/17-ц та ін.

Таким чином, відповідно до статті 277 ЦК України предметом судового захисту не можуть бути оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які як вираження суб`єктивної думки і поглядів відповідача не можна перевірити щодо їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції (зокрема, пункт 46 рішення від 08 липня 1986 року в справі «Лінгенс проти Австрії»).

Згідно із частинами четвертою, сьомою статті 277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.

У порядку цивільного чи господарського судочинства не можуть розглядатися позови про спростування інформації,  яка міститься, зокрема, у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах органів  досудового  слідства, висновках судових експертиз, рішеннях органів влади, місцевого самоврядування та інших відповідних органів, атестаційних комісій, рішеннях про накладення на особу дисциплінарного стягнення, для яких законом установлено інший порядок оскарження.

Вказаний правовий висновок зазначений у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 757/4403/16-ц (провадження № 61-19243св18, ЄДРСРУ №80980784 ), від 02 жовтня 2019 року у справі № 332/293/17 (провадження № 61-40369св18, ЄДРСРУ №84975681 ).

Інформація, зазначена  у позовній заяві чи іншій заяві, адресованій суду, а також в процесуальних документах (запереченнях на позов, апеляційних чи інших скаргах тощо), може бути підставою для захисту гідності, честі чи ділової репутації, за винятком випадків, коли ця інформація була визначена підставою пред`явленого позову і стосувалася його предмета,  була доказом у справі, а так само предметом апеляційного чи іншого перегляду в порядку, встановленому процесуальним законом. 

Не підлягають розгляду судами позови про захист гідності, честі чи ділової репутації, приниження яких відбулося внаслідок давання показань свідками, а так само іншими особами, які брали участь у справі, відносно осіб, які брали участь у тій справі, якщо наведена в них інформація була доказом у справі та оцінювалась судом при ухваленні судового рішення, оскільки нормами процесуальних кодексів встановлено спеціальний порядок дослідження та оцінки таких доказів.

Зазначений правовий висновок відображений у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2019 року у справі № 464/4433/15-ц (провадження № 61-26281св18, ЄДРСРУ № 83721458).

Отже, вказана вимога по суті означала б вимогу повторної судової оцінки наданих суду доказів у раніше розглянутій справі.

При визначені необхідності втручання у право на висловлювання, суд аналізує нагальну суспільну потребу, пропорційність та доречність і достатність обґрунтування цього втручання з боку національних органів. Втручання потрібно оцінювати в цілому, враховуючи статус позивача і відповідача, зміст критичних коментарів, контекст та спосіб, у який вони були оприлюднені.

ВИСНОВОК: Позови про захист честі, гідності, ділової репутації та спростовування недостовірної інформації що міститься в процесуальних документах не підлягають задоволенню за умови, коли ця інформація була визначена підставою пред`явленого позову і стосувалася його предмета,  була доказом у справі, а так само предметом апеляційного чи іншого перегляду в порядку, встановленому процесуальним законом, тобто цій інформації була надана відповідна оцінка.

Матеріал по темі: «Оціночні судження у справах щодо захисту честі гідності та ділової репутації»

Скасування ППР через неправильний розрахунок суми податкового боргу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Скасування податкового повідомлення рішення через неправильний розрахунок фіскальним органом суми податкового зобов`язання

21 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 824/257/18-а, адміністративне провадження №К/9901/22688/19 (ЄДРСРУ № 89352959) досліджував питання щодо правової можливості суду виділити із загального обсягу грошових зобов`язань платника податків суму, яка збільшена правомірно, не скасовуючи при цьому ППР.

Враховуючи, що суми грошових зобов`язань, штрафних (фінансових) санкцій, боргу (недоїмки), яких стосуються позовні вимоги, визначені платнику за конкретними окремими підставами, які відображені в акті перевірки, а при вирішенні відповідного спору суд не позбавлений можливості скасувати рішення суб`єкта владних повноважень у частині та, за встановлення у судовому процесі об`єкту оподаткування та його вартісне вираження, не позбавлений можливості виділити із загального обсягу грошових зобов`язань суму, яка збільшена правомірно. Такі дії суду не є підміною повноважень контролюючого органу, а є способом відновлення порушених прав та інтересів та справедливості в цілому, що відповідає повноваженням адміністративного суду.

Аналогічне правозастосування викладене і в постановах Верховного Суду від 3 вересня 2019 року (справа №806/2049/18), від 26 грудня 2018 року (справа № 2а/0370/3780/11), від 23 жовтня 2018 року (справа №808/3458/16).

Разом з цим, в деяких судових рішеннях Верховний суд вказує наступне: «… спірне податкове повідомлення-рішення фіскального органу підлягає скасуванню не через відсутність у платника вказаного податкового обов`язку, а через висновок про неправильний розрахунок відповідачем суми податкового зобов`язання».

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 06.02.2018 (справа № 826/15139/16 (К/9901/1450/17), у постанові від 17.04.2018 (справа № 2а-10031/12/2670).

Такий підхід узгоджується і з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління».

Діяльність суб'єктів владних повноважень врегульовано законами та підзаконними нормативно-правовими актами, ці правові документи дають суб'єктам владних повноважень можливість користування певною свободою розсуду при вирішенні питань і встановлюють лише межі такої свободи, тобто наділяють їх дискреційними повноваженнями.

Відповідно до п.1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 24.04.2017 №1395/5 дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта. Тобто здійснення органом державної влади дискреційних повноважень може, в деяких випадках, передбачати вибір між здійсненням певних дій і нездійсненням дії.

При цьому, як випливає зі змісту Рекомендації № К (80) державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. (Рекомендація Комітету Європи № Я (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнята Комітетом 11 березня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів).

Адміністративний суд, розглядаючи справу щодо правомірності дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст. 9 КАС України  розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Таким чином, завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

ВИСНОВОК: На погляд автора, самостійний розрахунок судом належного розміру податкових зобов'язань платника податку та/або коригування  судом суми податкової заборгованості  для платника є втручанням в дискреційні повноваження податкового органу.

Порядок зарахування ЄСВ при заборгованості із цього платежу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок зарахування коштів при перерахуванні платником податків єдиного соціального внеску якщо у нього існує заборгованість із цього платежу

21 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1.380.2019.001414, адміністративне провадження №К/9901/34327/19 (ЄДРСРУ № 89352518) досліджував питання щодо порядку зарахування коштів при перерахуванні платником податків єдиного соціального внеску якщо у нього існує заборгованість із цього платежу.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку  визначені положеннями Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (надалі також - Закон).

Згідно з абзацом  другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону платниками єдиного внеску є, зокрема, роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

За змістом  пункту 1 частини  другої статті 6 Закону платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

Відповідно до частини сьомої статті  9 Закону єдиний внесок сплачується шляхом перерахування платником безготівкових коштів з його банківського рахунку.

Виходячи із положень абзацу  першого частини восьмої статті 9 Закону платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця.

Як зазначено у частині десятій статті 9 Закону днем сплати єдиного внеску вважається: 1) у разі перерахування сум єдиного внеску з рахунку платника на відповідні рахунки органу доходів і зборів - день списання банком або центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, суми платежу з рахунку платника незалежно від часу її зарахування на рахунок органу доходів і зборів; 2) у разі сплати єдиного внеску готівкою - день прийняття до виконання банком або іншою установою - членом платіжної системи документа на переказ готівки разом із сумою коштів у готівковій формі; 3) у разі сплати єдиного внеску в іноземній валюті - день надходження коштів на відповідні рахунки органів доходів і зборів, відкриті в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Відповідно до частини дванадцятої статті 9 Закону єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.

За наявності у платника ЄСВ одночасно із зобов'язаннями зі сплати ЄСВ зобов'язань із сплати податків, інших обов'язкових платежів, передбачених законом, або зобов'язань перед іншими кредиторами — зобов'язання зі сплати ЄСВ мають пріоритет перед усіма іншими зобов'язаннями, крім зобов'язань з виплати заробітної плати (доходу), і виконуються у першу чергу.

Відповідальність за несвоєчасну сплату єдиного внеску — штрафні санкції, пеня:

— на суму недоїмки нараховується пеня з розрахунку 0,1 % суми недоплати за кожний день прострочення платежу;

— за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску накладається штраф у розмірі 20 % своєчасно не сплачених сум;

— за донарахування ДФС або платником своєчасно не нарахованого внеску накладається штраф у розмірі 10 % зазначеної суми за кожний повний або неповний звітний період, за який донараховано таку суму, але не більш як 50 % суми донарахованого ЄСВ;

— за неналежне ведення бухгалтерської документації, на підставі якої нараховується ЄСВ, накладається штраф у розмірі від 8 до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 136 грн до 255 грн);

— за несплату, неповну сплату або несвоєчасну сплату суми єдиного внеску одночасно з видачею сум виплат, на які нараховується внесок (авансових платежів), накладається штраф у розмірі 10 % таких несплачених або несвоєчасно сплачених сум.

(!!!) Розстрочення та відстрочення заборгованості зі сплати ЄСВ не передбачено.  Заборгованість не підлягає списанню.

Строк давності щодо нарахування, застосування та стягнення сум недоїмки, штрафів та нарахованої пені з єдиного внеску не застосовується. 

Платнику, у якого виник борг, надсилається вимога про сплату недоїмки. На погашення вказаних у вимозі сум платнику надається десять календарних днів. У разі непогашення узгодженого боргу з єдиного внеску, податкові органи надсилають в порядку, встановленому законом, до органів державної виконавчої служби вимоги про сплату недоїмки.

За змістом  частини  шостої статті 25 Закону за рахунок сум, що надходять від платника єдиного внеску або від державної виконавчої служби, погашаються суми недоїмки, штрафних санкцій та пені у порядку календарної черговості їх виникнення. У разі якщо платник має несплачену суму недоїмки, штрафів та пені, сплачені ним суми єдиного внеску зараховуються в рахунок сплати недоїмки, штрафів та пені у порядку календарної черговості їх виникнення.

Наведені норми законодавства, що регулюють порядок сплати та зарахування ЄСВ, сплаченого відповідними платниками, зокрема тими, що визначені  абзацом  другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону, дають підстави для висновку, що суми недоїмки, штрафних санкцій та пені погашаються за рахунок сум, що надходять від платника єдиного внеску саме у порядку календарної черговості їх виникнення. Таким чином, погашення  сум штрафних санкцій та пені у порядку їх календарної черговості з коштів, що надійшли від платника, є законодавчо визначеним обов`язком контролюючого органу як особи, на яку законодавством покладено повноваження здійснення контролю за дотриманням позивачем вимог Закону.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №825/2359/15-а.

ВИСНОВОК: Якщо на час перерахування платником податків єдиного соціального внеску у нього була заборгованість із цього платежу, то  перераховані останнім кошти фіскальним органом правомірно зараховуються в рахунок погашення цієї заборгованості у порядку календарної черговості її виникнення без зміни напрямку сплати єдиного соціального внеску, визначеного платником податків.

Матеріал по темі: «Сплата єдиного соціального внеску (ЄСВ) при арештованих рахунках»