Право на оскарження судового рішення, яке зачіпає інтереси третьої особи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право оскарження судового рішення особою, яка не була учасником судового провадження

05 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/9254/18 (ЄДРСРУ № 89060477) досліджував питання щодо права на оскарження судового рішення особою, яка не була учасником судового провадження.

За правилами статті 17 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Тобто частиною першою статті 254 ГПК України визначено право особи подати апеляційну скаргу на рішення, яким, зокрема розглянуто і вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких є скаржник, або містяться судження про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи у відповідних правовідносинах, виходячи з предмету та підстав позову.

Одночасно вказана стаття визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення прийнято щодо їх прав, інтересів та (або) обов`язків. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок; такий правовий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 264 ГПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

За таких обставин чинний Господарський процесуальний кодекс України передбачає необхідність з`ясування апеляційним господарським судом наявності правового зв`язку між скаржником і сторонами у справі; чи вирішено місцевим господарським судом питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи оскаржуваним судовим рішенням.

Якщо скаржник лише зазначає про те, що оскаржуване рішення може вплинути на його права та/або інтереси, та/або обов`язки, або лише зазначає (констатує), що рішенням вирішено його права та/або обов`язки чи інтереси, то такі посилання, виходячи з вищенаведеного, не можуть бути достатньою та належною підставою для розгляду апеляційної скарги.

Особа, яка звертається з апеляційною скаргою в порядку статей 17, 254 ГПК України, повинна довести, що оскаржуване судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов`язки, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним, що означає, що скаржник в апеляційній скарзі має чітко зазначити, в якій частині оскаржуваного ним судового рішення (в мотивувальній та/або резолютивній) прямо вказано про його права, інтереси та (або) обов`язки, та про які саме.

Слід враховувати, що рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 910/18705/17, від 03.06.2019 у справі №  910/6767/17, від 25.10.2019 у справі № 910/16430/14.

Таким чином, суд апеляційної інстанції має першочергово з`ясувати, чи зачіпає оскаржуване судове рішення безпосередньо права та обов`язки скаржника, та лише після встановлення таких обставин, вирішити питання про залучення такої особи у якості третьої особи та про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що права заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про його права і обов`язки стосовно сторін у справі судом першої інстанції не вирішувалися - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.

Відповідний правовий висновок викладено Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду, зокрема, у постановах від 10.05.2018 у справі № 910/22354/15, від 11.07.2018 у справі № 911/2635/17, від 04.10.2018 у справі № 5017/461/2012, від 29.11.2018 у справі № 918/115/16, від 04.12.2018 у справі № 906/1764/15, від 06.12.2018 у справі № 910/22354/15, від 16.04.2019 у справі № 12/91, від 11.04.2019 у справі № 8/71-НМ, від 11.09.2019 у справі №   4/2023-10.

ВИСНОВОК: Отже, якщо скаржник не є учасником справи, права цієї особи оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про її права і обов`язки стосовно сторін у справі судом першої інстанції не вирішувалися, то така особа не наділена процесуальним правом на апеляційне оскарження прийнятих судових рішень.

Аналогічна правова позиція закріплена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 лютого 2020 року у справі №  916/2878/14 (ЄДРСРУ № 87929491), від 19 лютого 2020 року у справі №  62/112 (ЄДРСРУ № 87711896)

Матеріал по темі: «Право на апеляційне оскарження судового рішення не учасником провадження»

Теги: право на апеляційне оскарження, рішення суду, не учасником справи, провадження, відкриття апеляційного провадження, оскарження судового рішення, судова практика, Адвокат Морозов

Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Якщо в договорі поруки передбачена можливість зміни умов без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то поручитель фактично надав згоду на зміну у майбутньому основного зобов`язання.

06 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 331/5780/13, провадження № 61-35357св18 (ЄДРСРУ № 89130777) досліджував питання щодо згоди поручителя на збільшення його відповідальності без необхідності укладення додаткового договору.

Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, порукою.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 цього Кодексу).

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Обсяг зобов`язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов`язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

У разі зміни договору зобов`язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо (частина перша статті 653 ЦК України).

За змістом частини першої статті 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає зі звичаїв ділового обороту.

Припинення поруки пов`язане, зокрема, зі зміною зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Обсяг зобов`язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов`язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша та друга статті 553 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України (тут і далі у редакції, чинній на час укладення договору поруки) порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов`язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього.

ВАЖЛИВО: Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання виникає в разі: 1) підвищення розміру процентів; 2) відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; 3) установлення (збільшення розміру) неустойки; 4) встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

Таким чином, у зобов`язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення процентів навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителів або відповідної умови в договорах поруки не дає підстав покладення на останніх відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком.

Окрім цього, 09 грудня 2019 року Об`єднана Палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в рамках справи № 569/11865/16-ц, провадження № 61-18995сво18 (ЄДРСРУ № 86504829) дійшла висновку про те, що судове рішення ухвалене в іншому судовому провадженні про визнання неправомірними дії банку щодо підвищення відсоткової ставки за кредитним договором свідчить про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Не пред`явлення кредитором вимоги про виконання зобов`язання в зміненому обсязі не свідчить про збереження дії поруки, оскільки остання відбулася після настання правоприпиняючого факту (збільшення відсоткової ставки за кредитним договором), який був встановлений судовим рішенням. Зобов`язання судовим рішенням кредитора повернути незаконно збільшені та утримані проценти також не є підставою для не застосування положень частини першої статті 559 ЦК, оскільки порука вважається припиненою незалежно від реального настання чи ненастання збільшеного внаслідок змін кредитного договору обсягу відповідальності поручителя.

Тому обставини щодо подальшого фактичного виконання зобов`язання, в тому числі фактичний строк його виконання, відмова кредитора від вимоги щодо виконання зобов`язання в зміненому обсязі, не свідчать про збереження дії поруки, оскільки відбулися після настання правоприпиняючого факту (збільшення розміру основного зобов`язання). Тобто порука має вважатися припиненою незалежно від реального настання чи ненастання збільшеного внаслідок змін кредитних договорів обсягу відповідальності поручителя (01 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 755/28001/14, провадження № 61-19672св19 (ЄДРСРУ № 88739535).

У відповідності до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом.

Передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, строк пред`явлення кредитором вимог до поручителів про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов`язаний згідно з умовами кредитного договору вносити періодично, має обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Тому за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції порука за кожним із зобов`язань, визначених періодичними платежами, припиняється після шести місяців з моменту спливу строку погашення кожного чергового платежу. Пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання частини основного зобов`язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги через припинення поруки за відповідною частиною основного зобов`язання (пункт 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц, провадження № 14-70цс19).

ВИСНОВОК: Якщо в договорі поруки передбачена, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов`язанням і строків їх виплати без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору є результатом досягнення певної домовленості між сторонами (банком і поручителем), а отже, поручитель визнається таким, що надав згоду на зміну у майбутньому основного зобов`язання.

Вказаний висновок узгоджується із висновками Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, які висловлені у постанові від 17 лютого 2020 року у справі № 757/4111/13 (провадження № 61-37688сво18)  та підтверджено в постанові Верховного Суду від 03 квітня 2020 року у справі № 675/1608/15-ц, провадження № 61-41641св18 (ЄДРСРУ № 88575199), від 01 квітня 2020 року у справі № 521/6573/14-ц, провадження № 61-16217св19 (ЄДРСРУ № 88575128), № 521/15453/16-ц,  провадження № 61-33534 св 18 (ЄДРСРУ № 88706778), від № 331/6788/13-ц, провадження № 61-37086св18 (ЄДРСРУ № 88815584) та ін.

Матеріал по темі: «Припинення зобов’язання внаслідок ліквідації боржника не припиняє дії поруки»

Порядок анулювання реєстрації статусу платників єдиного податку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Прийняття контролюючим органом рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку шляхом виключення з реєстру платників єдиного податку

06 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 812/1137/16, адміністративне провадження №К/9901/40458/18 (ЄДРСРУ №  89111217) досліджував питання щодо особливостей анулювання реєстрації статусу платників єдиного податку.

Порядок обрання або переходу на спрощену систему оподаткування, або відмови від спрощеної системи оподаткування встановлюється статтею 298 Податкового Кодексу України, пунктом 298.8 якої передбачено, що порядок обрання або переходу на спрощену систему оподаткування платниками єдиного податку четвертої групи здійснюється відповідно до підпунктів 298.8.1-298.8.4 цієї статті.

Порядок реєстрації та анулювання реєстрації платників єдиного податку визначений статтею 299 Податкового кодексу України, відповідно до пункту 299.1 якої реєстрація суб`єкта господарювання як платника єдиного податку здійснюється шляхом внесення відповідних записів до реєстру платників єдиного податку.

За приписами підпункту 298.2.3 пункту 298.2 статті 298 Податкового кодексу України платники єдиного податку зобов`язані перейти на сплату інших податків і зборів, визначених цим Кодексом, зокрема, у разі наявності податкового боргу на кожне перше число місяця протягом двох послідовних кварталів - в останній день другого із двох послідовних кварталів.

Пунктом  299.10 та абзацом 2 пункту 299.11 статті 299 Податкового кодексу України визначено, що реєстрація платником єдиного податку є безстроковою та може бути анульована шляхом виключення з реєстру платників єдиного податку за рішенням контролюючого органу у разі: 1) подання платником податку заяви щодо відмови від застосування спрощеної системи оподаткування у зв`язку з переходом на сплату інших податків і зборів, визначених цим Кодексом, - в останній день календарного кварталу, в якому подано таку заяву; 2) припинення юридичної особи (крім перетворення) або припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем відповідно до закону - в день отримання відповідним контролюючим органом від державного реєстратора повідомлення про проведення державної реєстрації такого припинення; 3) у випадках, визначених підпунктом 298.2.3 пункту 298.2 статті 298 цього Кодексу; 4) якщо у податковому (звітному) році частка сільськогосподарського товаровиробництва платника єдиного податку четвертої групи становить менш як 75 відсотків.

Аналіз наведених вище норм свідчить про те, що реєстрація платником єдиного податку є безстроковою та може бути анульована шляхом виключення з реєстру платників єдиного податку за рішенням контролюючого органу у встановлених законом випадках. При цьому прийняття контролюючим органом рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку шляхом виключення з реєстру платників єдиного податку можливе лише на підставі проведеної документальної перевірки відповідного платника податку та встановлених в ході останньої порушень, відповідно до яких платник податків не може перебувати на спрощеній системі оподаткування.

Аналогічні правові висновки висвітлено у постановах Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №813/1373/16, від 12 листопада 2019 року у справі №820/274/17, від 19 листопада 2019 року у справі №200/5738/19-а, від 26.02.2019 р. у справі №805/1396/17-а, від 05.02.2019 у справі №805/206/17-а, від 24.01.2019 у справі №813/1346/18, від 05.06.2018 у справі №813/4266/17.

ВИСНОВОК: Отже, якщо в ході оскарження буде встановлено, що перевірки, яка б передувала прийняттю рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку, контролюючим органом не проведено та акту не складено, то вказане рішення є протиправним та підлягає скасуванню, а позовні вимоги зобов`язального характеру щодо поновлення реєстрації  платника єдиного податку з моменту анулювання є належними та обґрунтованими.

Такий визначений спосіб захисту прав та інтересів платника не є втручанням в дискреційні повноваження фіскального органу, а спрямований на ефективне відновлення порушеного права позивача.

Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеної в постанові від 06 листопада 2018 року у справі №820/4721/17.

Матеріал по темі: «Правові підстави для анулювання реєстрації статусу платника єдиного податку»

Теги: анулювання реєстрації,  статус платника єдиного податку,  прийняття рішення про анулювання реєстрації, виключення з реєстру платників єдиного податку, документальна перевірка, акт перевірки,  податкове рішення, оскарження, судова практика, Адвокат Морозов

Сплата єдиного соціального внеску (ЄСВ) при арештованих рахунках

Адвокат Морозов (судовий захист)

Сплати ЄСВ !!! Не можеш, арештовані рахунки, немає грошей? Тоді сплати штраф і пеню, а вже потім ЄСВ! Сплати ЄСВ!

06 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/1290/16, адміністративне провадження №К/9901/23478/18 (ЄДРСРУ № 89111218) досліджував питання щодо обов’язковості сплати єдиного соціального внеску (ЄСВ) при арештованих рахунках.

Згідно пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

В силу пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою-підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктом 1 частини другої статті 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» визначено, що платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

Частиною 8 статті 9 вказаного Закону визначено, що платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця.

При цьому платники, зазначені у пункті 1 частини першої статті 4 цього Закону, під час кожної виплати заробітної плати (доходу, грошового забезпечення), на суми якої (якого) нараховується єдиний внесок, одночасно з видачею зазначених сум зобов`язані сплачувати нарахований на ці виплати єдиний внесок у розмірі, встановленому для таких платників (авансові платежі). Винятком є випадки, якщо внесок, нарахований на ці виплати, вже сплачений у строки, встановлені абзацом першим цієї частини, або за результатами звірення платника з органом доходів і зборів за платником визнана переплата єдиного внеску, сума якої перевищує суму внеску, що підлягає сплаті, або дорівнює їй. Кошти перераховуються одночасно з отриманням (перерахуванням) коштів на оплату праці (виплату доходу, грошового забезпечення), у тому числі в безготівковій чи натуральній формі. При цьому фактичним отриманням (перерахуванням) коштів на оплату праці (виплату доходу, грошового забезпечення) вважається отримання відповідних сум готівкою, зарахування на рахунок одержувача, перерахування за дорученням одержувача на будь-які цілі, отримання товарів (послуг) або будь-яких інших матеріальних цінностей у рахунок зазначених виплат, фактичне здійснення з таких виплат відрахувань згідно із законодавством або виконавчими документами чи будь-яких інших відрахувань.

Відповідно до частини дванадцятої статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника. За наявності у платника єдиного внеску одночасно із зобов`язаннями із сплати єдиного внеску зобов`язань із сплати податків, інших обов`язкових платежів, передбачених законом, або зобов`язань перед іншими кредиторами зобов`язання із сплати єдиного внеску виконуються в першу чергу і мають пріоритет перед усіма іншими зобов`язаннями, крім зобов`язань з виплати заробітної плати (доходу).

Відповідно до пункту 2 частини одинадцятої  статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) сум єдиного внеску накладається штраф у розмірі 20 відсотків своєчасно не сплачених сум. На суму недоїмки нараховується пеня з розрахунку 0,1 відсотка суми недоплати за кожний день прострочення платежу.  Нарахування пені, передбаченої цим Законом, починається з першого календарного дня, що настає за днем закінчення строку внесення відповідного платежу, до дня його фактичної сплати (перерахування) включно.

В той же час наведені положення узгоджуються із приписами Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої Наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 №449 (далі - інструкція), де в розділі VII «Фінансові санкції» серед іншого передбачено, що відповідно до частини одинадцятої статті 25 Закону до платників, визначених підпунктами 1 - 4 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, фіскальні органи застосовують штрафні санкції у таких розмірах: За несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску на платників, які допустили зазначене порушення, починаючи з 01.01.2015 та надалі, накладається штраф у розмірі 20 відсотків своєчасно не сплачених сум. При цьому складається рішення про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за формою згідно з додатком 12 до цієї Інструкції. Розрахунок цієї фінансової санкції здійснюється на підставі даних інформаційної системи фіскального органу. При застосуванні штрафів, зазначених у цьому підпункті, приймається одне рішення на всю суму сплаченої (погашеної) недоїмки, незалежно від періодів та кількості випадків сплати за вказані періоди. Для платників, зазначених у підпунктах 1 та 2 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, таким періодом є календарний місяць, для платників, зазначених у підпунктах 3 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 4 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, - календарний рік, для платників, зазначених у підпункті 3 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, які обрали спрощену систему оподаткування, - календарний квартал відповідно.

Аналіз наведених положень Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та Інструкції дає підстави для висновку, що порушення встановлених Законом строків сплати єдиного внеску є підставою для застосування до платника штрафних санкцій та нарахування пені. Роботодавці зобов`язані сплачувати нарахований єдиний внесок у встановлений законодавством строк незалежно від виплати заробітної плати та інших видів виплат, на які нараховується єдиний внесок.

(!!!) При цьому законодавство не ставить у залежність виконання обов`язку щодо своєчасної сплати нарахованого єдиного внеску від наявності певних умов, у тому числі від фінансового стану платника. Несвоєчасна виплата заробітної плати і несвоєчасне перерахування єдиного внеску є порушенням чинного законодавства, за яке передбачена відповідальність.

Посилання судів щодо неможливості позивача своєчасно сплачувати єдиний внесок у зв`язку із арештом коштів, що повинен був врахувати відповідач під час прийняття оспорюваного рішення, є необґрунтованими, оскільки в силу положень частини дванадцятої статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.

ВИСНОВОК: Жодних обставин, які можуть слугувати підставами для відстрочення сплати єдиного внеску або звільнення платника від нарахування штрафних санкцій та пені за несвоєчасну сплату єдиного внеску, чинним законодавством не передбачено.

Матеріал по темі: «Подвійна сплата ЄСВ ФОПом, який одночасно є найманим працівником»

Арешт коштів та інші цінностей юридичних або фізичних осіб, що знаходяться в банку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Дії банку у разі відкриття банківського рахунка клієнтом, щодо якого існує публічне обтяження рухомого майна, накладене державним виконавцем

07 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/13547/14, адміністративне провадження №К/9901/9950/18 (ЄДРСРУ № 89112077) досліджував питання щодо арешту коштів та інших цінностей юридичних або фізичних осіб, що знаходяться в банку.

Частиною другою статті 4 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18 листопада 2003 року №1255-IV (далі - Закон №1255-IV) передбачено, що публічним є обтяження рухомого майна, яке виникає відповідно до закону або рішення суду.

Відповідно до статті 11 Закону №1255-IV обтяження рухомого майна реєструються в Державному реєстрі в порядку, установленому цим Законом.

Положеннями частини другої статті 12 Закону №1255-IV передбачено, що реєстрація обтяження надає відповідному обтяженню чинності у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. У разі відсутності реєстрації обтяження таке обтяження зберігає чинність у відносинах між боржником і обтяжувачем, проте воно є не чинним у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом.

Правові засади діяльності банків визначено в Законі України «Про банки і банківську діяльність» від 07 грудня 2000 року №2121-III (далі - Закон № 2121-III).

Згідно з частинами першою та другою статті 59 Закону № 2121-III арешт на майно або кошти банку, що знаходяться на його рахунках, арешт на кошти та інші цінності юридичних або фізичних осіб, що знаходяться в банку, здійснюються виключно за постановою державного виконавця чи рішенням суду про стягнення коштів або про накладення арешту в порядку, встановленому законом. Зняття арешту з майна та коштів здійснюється за постановою державного виконавця або за рішенням суду.

Зупинення власних видаткових операцій банку за його рахунками, а також видаткових операцій за рахунками юридичних або фізичних осіб здійснюється лише в разі накладення арешту відповідно до частини першої цієї статті, крім випадків, передбачених Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму». Зупинення видаткових операцій здійснюється в межах суми, на яку накладено арешт, крім випадків, коли арешт накладено без встановлення такої суми.

Загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків (далі - платіжні системи) в Україні, загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, підстави відповідальності суб`єктів переказу встановлено в Законі України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05 квітня 2001 року №2346-III (далі - Закон №2346-III).

Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону №2346-III суб`єктами правових відносин, що виникають при здійсненні переказу коштів, є учасники, користувачі (платники, отримувачі) платіжних систем.

У розумінні статті 1 Закону №2346-III отримувач - це особа, на рахунок якої зараховується сума переказу або яка отримує суму переказу у готівковій формі.

Неналежний отримувач - це особа, якій без законних підстав зарахована сума переказу на її рахунок або видана їй у готівковій формі.

Переказ коштів - це рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Ініціатор та отримувач можуть бути однією і тією ж особою.

Помилковий переказ - це рух певної суми коштів, внаслідок якого з вини банку або іншого суб`єкта переказу відбувається її списання з рахунку неналежного платника та/або зарахування на рахунок неналежного отримувача чи видача йому цієї суми у готівковій формі.

Неналежний переказ - це рух певної суми коштів, внаслідок якого з вини ініціатора переказу, який не є платником, відбувається її списання з рахунка неналежного платника та/або зарахування на рахунок неналежного отримувача чи видача йому суми переказу в готівковій чи майновій формі.

Відповідно до частини 6.4 статті 6 Закону №2346-III у разі відкриття рахунка клієнтом, щодо якого існує публічне обтяження рухомого майна, накладене державним виконавцем, банк зупиняє видаткові операції з такого рахунка на суму обтяження та повідомляє державному виконавцеві про відкриття рахунка. Повідомлення про відкриття рахунка вручається державному виконавцеві власником рахунка, який зобов`язаний подати до банку документи, що підтверджують отримання державним виконавцем повідомлення.

Відповідно до підпункту 32.3.1 пункту 32.3 статті 32 Закону №2346-III у разі помилкового переказу суми переказу на рахунок неналежного отримувача, що стався з вини банку, цей банк-порушник зобов`язаний негайно після виявлення помилки переказати за рахунок власних коштів суму переказу отримувачу. Інакше отримувач має право у встановленому законом порядку вимагати від банку-порушника ініціювання переказу йому суми переказу за рахунок власних коштів, сплати пені в розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення починаючи від дати завершення помилкового переказу, яка не може перевищувати 10 відсотків суми переказу.

Отже, арешт як спосіб забезпечення реального виконання рішення у межах виконавчого провадження є різновидом публічного обтяження майна боржника, що передбачає обмеження правомочності розпорядження ним.

Арешт рухомого майна боржника як вид публічного обтяження підлягає державній реєстрації, з моменту якої він стає обов`язковим для третіх осіб у відносинах з боржником.

У разі накладення арешту на кошти боржника, розміщені на рахунку в банку, обслуговуючий боржника банк зупиняє видаткові операції за усіма рахунками клієнта-боржника, у тому числі тими, що відкриваються після накладення арешту.

ВИСНОВОК: Отже, умовою, з якою законодавець пов`язує виникнення у банку обов`язку зупинити видаткові операції на суму обтяження у разі відкриття рахунку клієнтом та повідомити державного виконавця про відкриття такого рахунку, є існування публічного обтяження рухомого майна такого клієнта, зареєстрованого у встановленому законом порядку.

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом в постановах від 26 грудня 2019  року в справі №826/13005/14 (ЄДРСРУ № 86717563) та від 13 лютого 2020 року в справі №  826/7414/15 (ЄДРСРУ № 87560065).

P.s. В той же час, Верховний Суд вважає правильним висновок, що за відсутності відкритих у Банку рахунків боржника у банку не було підстави для прийняття до виконання й обліку постанови виконавця про накладення арешту на кошти.

Отже, посилання на те, що всі операції з рахунком боржника, здійснені після прийняття ВДВС постанови про накладення арешту на кошти боржника, є помилковими, а обсяг цих операцій у грошовому еквіваленті має бути зарахований на рахунки органу виконавчої служби ґрунтуються на помилковому застосуванні норм матеріального права.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що у ВДВС відсутні підстави вимагати у банка перерахування за рахунок власних коштів, які відповідають сумі операцій з рахунком боржника після накладення арешту.

Матеріал по темі: «Накладення арешту на рахунки, які призначені для виплати заробітної плати»

Виселення з предмету іпотеки на яке звернуто стягнення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості виселення мешканців з предмету іпотеки на яке звернуто стягнення та (не)надання іншого постійного жилого приміщення

04 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 562/382/18, провадження № 61-2400св20 (ЄДРСРУ № 89107284) досліджував питання щодо виселення мешканців з предмету іпотеки на яке звернуто стягнення.

Відповідно до частин першої, другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Згідно зі статтею 109 ЖК Української РСР, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Вимога позивача про визнання відповідачів такими, що втратили право на користування його майном, зокрема житлом в ньому, суперечить статті 47 Конституції України, якою передбачено і закріплено право кожного на житло, за якою ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Разом з тим усталена практика Верховного Суду України та Верховного Суду засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК Української РСР.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні  стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Оскільки відповідачі будучи поінформованими про перехід права власності на спірне домоволодіння до позивача, добровільно відмовляються виселитись, щоб усунути перешкоди в користуванні майном власнику, недостатньо визнати відповідачів такими, що втратили право на користування його майном, оскільки це не вирішує спір, а відповідачі підлягають виселенню, яке може відбутись тільки в примусовому порядку з дотримання встановленої житловим законодавством процедури.

Діючий на час вирішення спору закон, зокрема стаття 109 ЖК Української РСР, яка застосовується у взаємозв`язку зі статтею 40 Закону України «Про іпотеку», прямо вказує, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, яке повинно бути зазначено в рішенні суду.

Указана позиція відповідає правовому висновку, висловленому в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі №6-1731цс16, а також у постанові Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 201/7237/17 (провадження № 61-8227св19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) підтверджено, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики Європейського суду з прав людини, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, яким є стаття 109 ЖК Української РСР та закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.

Частина друга статті 109 ЖК УРСР на час реалізації прав іпотекодержателя діяла у зміненій редакції, що містила заборону виселення осіб без надання іншого житлового приміщення у випадку, якщо квартира придбана не за рахунок коштів, отриманих у позику.

Тобто, іпотекодержатель мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у квартирі.

Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 31.10.2018 року у справі №753/12729/15-ц (провадження №14-317цс18) та від 05.06.2019 року у справі №643/18788/15-ц (провадження №14-93цс19).

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 10.04.2019 року по справі №405/3/17-ц (провадження №61-34728св18) у даній категорії справ захисту підлягають не лише права неволодіючого власника, а й права колишнього власника. Отже, судами обґрунтовано застосовано положення статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.

Крім того не є підставою для позбавлення права користування членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого користування, яке по факту є втручанням у право на користування житлом у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ, що узгоджується із висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у справі №569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19).

ВИСНОВОК: З урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення, усталеної судової практики, перешкоди в користуванні майном, зокрема житлом, можливо усунути шляхом виселення попереднього власника та членів його сім`ї, але з дотриманням норм матеріального права, які урегульовують ці відносини, а саме статтею 40 Закону України «Про іпотеку» та статтею 109 ЖК Української РСР.

Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками

Адвокат Морозов (судовий захист)

Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками не може слугувати підставою для відмови у затвердженні технічної документації

05 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 404/3048/18, провадження № 61-19228св19 (ЄДРСРУ № 89107253) досліджував питання щодо непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками.

Суть справи: Позивачка звернулася до суміжних землекористувачів для підписання акта визначення меж земельної ділянки в натурі, але останні відмовились погоджувати межі земельної ділянки, яку позивач має намір приватизувати.

Зідно з положеннями статті 55 Закону № 858-IV установлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів, здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) закріплюються межовими знаками встановленого зразка. Власники та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов`язані дотримуватися меж земельної ділянки, закріпленої в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка.

Механізм встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками визначено Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженою наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 року за № 391/17686 (далі - Інструкція № 376).

Згідно з пунктом 3.12 Інструкції № 376 закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою.

Закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)  може здійснюватися за відсутності власників (користувачів) суміжних земельних ділянок у випадку їх нез`явлення якщо вони були належним чином повідомлені про час проведення вищезазначених робіт, про що зазначається у акті приймання-передачі межових знаків на зберігання.

Аналіз зазначених норм свідчить, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж слід вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а з мотивів відмови. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки, яка знаходиться поза межами населеного пункту, із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідним територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (територіальним органом Держгеокадастру в районах (містах)) в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справах № 350/67/15-ц (провадження № 14-652цс18) та № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18) та від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17 (провадження № 14-730цс19).

Крім того, у разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Зазначене узгоджується із правовим висновком, викладеним  у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/16-ц (провадження № 61-19526сво18)

ВИСНОВОК: Чинне законодавство не обмежує право на приватизацію земельної ділянки у зв`язку із відмовою суміжного землекористувача від підписання акта погодження меж земельних ділянок, що свідчить про відсутність таких перешкод для завершення процедури приватизації земельної ділянки.

P.s. Слід вказати, що у рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 591/5935/17 Велика палата Верховного Суду дійшла висновку, що належним способом захисту прав позивача (у подібних правовідносинах) є зобов`язання відповідача затвердити проект землеустрою земельної ділянки та передати її у власність.

Теги: приватизація земельної ділянки, непогодження меж земельної ділянки, акт погодження меж земельної ділянки, проект землеустрою, земельна ділянка, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов