Правильність засвідчення копії документів доданих до позовної заяви

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язковість засвідчення копій процесуальних документів відповідно до Національного стандарту України ДСТУ 4163-2003 "Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації"

14 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/4916/19, адміністративне провадження №К/9901/8517/20 (ЄДРСРУ № 88748667) досліджував питання щодо обов’язковості засвідчення копій процесуальних документів відповідно до Національного стандарту України ДСТУ 4163-2003 "Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації".

Правила засвідчення копій документів, визначені Національним стандартом України «Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003», затвердженим наказом Держспоживстандарту України від 7 квітня 2003 ороку № 55, Правила організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 2015 року № 1000/5, інструкції з діловодства в окремих органах державної влади (місцевого самоврядування) та інші нормативно-правові акти.

Серед іншого, відповідно до пункту 8 розділу 10 зазначених Правил копія набуває юридичної сили лише в разі її засвідчення в установленому порядку.

Напис про засвідчення копії складається зі слів «Згідно з оригіналом», назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів (ініціалу імені) та прізвища, дати засвідчення копії.

Напис про засвідчення копії скріплюється відбитком печатки відповідного структурного підрозділу установи або печатки «Для копій».

У випадках, визначених законодавством, копії документів засвідчуються відбитком печатки установи.

На лицьовому боці у верхньому правому куті першого аркуша документа проставляється відмітка «Копія».

Оскільки під засвідченням копії документа слід розуміти саме засвідчення відповідності копії оригіналу відповідного документу, відсутність на копії напису про її засвідчення «Згідно з оригіналом» чи в іншому словесному виразі дає підстави вважати її такою, що не посвідчена в установленому порядку.

Така позиція викладена в постанові Верховного Суду від 08 травня 2019 року у справі №160/7887/18.

Підпис відповідальної особи засвідчують на документі відбитком печатки організації. Відбиток печатки ставлять так, щоб він охоплював останні кілька літер назви посади особи, яка підписала документ.

А ось чи потрібно за вищевказаним способом засвідчувати кожну сторінку документа і дав відповідь Верховний суд.

Положення частини четвертої статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України встановлюють імперативний припис щодо поведінки заявника позову, а саме, норма цієї статті зобов`язує позивача додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в той же час інша частина цієї статті надає право позивачу у разі подання письмових чи електронних доказів додати до позовної заяви копії відповідних доказів.

Отже процесуальний закон зобов`язує позивача надати до позовної заяви лише наявні в нього докази.

Відповідно до частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Письмовими доказами в розумінні частини першої статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Згідно з частиною другою цієї статті письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не визначено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством (частина четверта статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України).

Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу.

Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення (частина п`ята статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України).

В даній справі до додатками  до позовної заяви були копії договору про визнання електронних документів, зображення сторінок журналів «Офіційний вісник України», «Урядовий кур`єр», копії податкових декларацій, додатків до них, копії квитанцій, скріншоти інтернет-сторінок тощо.

Позивач подав до суду матеріали позовної заяви (позов та додані до нього копії документів) у прошитому і пронумерованому вигляді з зазначенням кількості аркушів та накладенням паперової пломби зі скріпленим печаткою підписом уповноваженої особи, проте суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки такому оформленню позову, жодних мотивів неприйняття таким чином завірених документів в оскаржуваних рішеннях не викладено.

(!!!) Верховний Суд визнає безпідставними посилання судів попередніх інстанції в оскаржуваних рішеннях на необхідність засвідчення позивачем копій документів відповідно до вимог Національного стандарту України ДСТУ 4163-2003 «Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації», з огляду на таке.

Відповідно до частин першої та другої статті 23 Закону України «Про стандартизацію» від 05.06.2014 № 1315-VII, національні стандарти та кодекси усталеної практики застосовуються безпосередньо чи шляхом посилання на них в інших документах. Національні стандарти та кодекси усталеної практики застосовуються на добровільній основі, крім випадків, якщо обов`язковість їх застосування встановлена нормативно-правовими актами.

Джерела права, які застосовуються судом встановлені статтею 7 Кодексу адміністративного судочинства України. Частиною першою та другою цієї статті передбачено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

Стандарт в розумінні статті 1 Закону України «Про стандартизацію» є нормативним документом, що встановлює для загального і неодноразового використання правила, настанови або характеристики щодо діяльності чи її результатів, та спрямований на досягнення оптимального ступеня впорядкованості в певній сфері, проте він не є нормативно-правовим актом в розумінні статті 117 Конституції України, а отже і джерелом права, яке застосовується судом.

Вимоги до письмового доказу визначені статтею 94 Кодексу адміністративного судочинства України, порядок підтвердження відповідності копії письмового доказу оригіналу встановлені частиною п`ятою цієї статті.

Необхідно вказати, що Верховний Суд у Постанові від 18 грудня 2018 року по справі № 761/5894/17 визначив, що у випадку подання доказів прошитими та пронумерованими, вони вважаються належним чином засвідченими, якщо всі необхідні реквізити, передбачені вищезгаданим Національним стандартом України, наявні лише на звороті останнього аркуша.

Крім цього, тенденція недопущення надмірного формалізму при вирішенні судом питань, пов`язаних із реалізацією особою свого права на доступ до правосуддя, прослідковується у правових висновках Верховного Суду, зокрема, у постановах Верховного Суду від 26 грудня 2019 року у справі № 367/8573/17, від 18 грудня 2018 року у справі № 761/5894/17, від 9 липня 2019 року у справі № 826/6479/18.

P.s. Альтернативою звернення учасників справи до суду із позовними заявами, скаргами та іншими визначеними законом процесуальними документами, оформленими в паперовій формі та підписаними безпосередньо учасником справи або його представником, є звернення з процесуальними документами в електронній формі з обов`язковим їх скріпленням власним електронним підписом учасника справи та подання такого документу через Електронний кабінет.

Отже, усі документи, що надійшли до суду з використанням сервісу «Електронний суд», вважаються такими, що подані використанням власного електронного підпису.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі № 2340/4648/18, від 22 серпня 2019 року у справі № 520/20958/18.

Матеріал по темі: «Відсутність відбитку печатки на довіреності представника»

Правовий порядок знесення будинку, будівлі, споруди та іншого самобуду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правовий порядок знесення будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна залежить від підстав, за якими його віднесено до об`єкта самочинного будівництва

10 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 344/4319/16-а, адміністративне провадження №К/9901/18858/18 (ЄДРСРУ № 88706508) досліджував питання серед іншого щодо порядку знесення будинку, будівлі, споруди та іншого нерухомого майна.

Необхідно вказати, що звертаючись до суду з позовом про знесення об`єкта самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб`єкт владних повноважень діє з метою захисту не своїх приватних прав та інтересів, а прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав, а також з метою запобігти можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушення відповідних норм і правил.

Правова позиція аналогічного змісту наведена у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 826/12543/16, від 19 вересня 2019 року у справі №814/2724/15, від 09 грудня 2019 року у справі № 826/22842/15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 826/12543/16.

Водночас, відповідно до правової позиції  викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 року у справі №522/5487/17, вбачається наступне: «Проаналізувавши зміст ч.1 ст.38 та п.3 ч.4 ст.41 Закону № 3038-VI Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що орган державного архітектурно-будівельного контролю у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, уповноважений видати припис про усунення порушень, у тому числі шляхом знесення самочинного збудованого об`єкта. Цей припис є обов`язковою передумовою для можливості контролюючого органу на звернення до суду на підставі ч. 1 ст.38 вказаного Закону у зв`язку з його невиконанням…».

Отже, згідно вимог ст. 38, ст. 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» і ст. 376 ЦК України, орган державного архітектурно-будівельного контролю за наявності обставин, передбачених абзацом першим частини першої статті 38 цього Закону (у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою), уповноважений та зобов`язаний видати припис про усунення порушень, у тому числі шляхом знесення самочинного збудованого об`єкта особі, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво. Цей припис є обов`язковою передумовою для можливості контролюючого органу на звернення до суду на підставі абз. 2 ч. 1 ст. 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у зв`язку з його невиконанням.

Верховний Суд вже неодноразово розглядав аналогічні справи: № 820/3183/16, № 813/6426/14, № 813/6284/14, № 814/2645/15, № 813/6423/14 та Верховний Суд в складі Судової палати Касаційного адміністративного суду № 822/2149/18 (ЄДРСРУ № 87421795).

Так, у постановах за наслідками розгляду цих справ Верховний Суд сформулював такі висновки:

- відповідно до вимог частини 7 статті 376 Цивільного кодексу України для задоволення позову у цій категорії справ необхідно наявність таких фактів як неможливість перебудови об`єкту або відмова особи, яка здійснила самочинне будівництво, від такої перебудови;

- у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил знесенню самочинного будівництва передує прийняття судом рішення про зобов`язання особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову;

- знесення самочинного будівництва є крайньою мірою, яка передбачена законом, і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

Відповідно до частин 1, 4, 7 статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Правовий порядок знесення будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майно залежить від підстав, за якими його віднесено до об`єкта самочинного будівництва.

За змістом частини 7статті 376 Цивільного кодексу України зобов`язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову можливе лише у разі: (1) істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, (2) істотного порушення будівельних норм і правил.

У цих випадках з позовом про зобов`язання особи до проведення перебудови може звернутися відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування. Таке рішення суд може ухвалити і за позовом про знесення самочинного будівництва, якщо за наслідками розгляду справи дійде висновку, що можливість перебудови і усунення наслідків самочинного будівництва не втрачено і відповідач згоден виконати перебудову. У разі невиконання особою судового рішення про здійснення перебудови, суд може постановити рішення про знесення самочинного будівництва.

У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням.

ВАЖЛИВО: Можливість перебудови і усунення наслідків самочинного будівництва перевіряється на стадії виконання припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів. Невиконання припису без поважних причин може свідчити про неможливість перебудови або небажання особи, яка здійснила самочинне будівництво, усувати його наслідки.

В інших випадках самочинного будівництва, зокрема, (1) якщо нерухоме майно збудоване або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або (2) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи (3) належно затвердженого проекту, стаття 376 Цивільного кодексу України не ставить можливість знесення об`єкта самочинного будівництва в залежність від можливостей його перебудови.

Натомість правове значення має позиція власника (користувача) земельної ділянки, а також дотримання прав інших осіб. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4статті 376 ЦК України).

В цьому випадку знесення самочинного будівництва можливе без попереднього рішення суду про зобов`язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову. Це є логічним та виправданим, оскільки такі види самочинного будівництва, безперечно, не можуть бути приведені до легітимного стану шляхом перебудови…

Матеріал по темі: «Самочинно збудоване нерухоме майно: знесення/визнання право власності»

Теги: перебудова, знесення будинку, будівлі, споруди, знесення іншого нерухомого майна, не виконаний припис, рішення суду,  самочинне будівництво, знесення самострою, підсудність, знесення самочинного будівництва, узаконення самовільного будівництва, орган державного архітектурно-будівельного контролю, припис, містобудівна діяльність, судова практика, Адвокат Морозов

«Безгрошовий» договір позики або «безгрошова» боргова розписка

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки укладання договору позики без фактичної передачі грошових коштів або інших предметів визначених родовими ознаками

06 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 464/5314/17, провадження № 61-10789св18 (ЄДРСРУ № 88706934) досліджував питання щодо наслідків укладання договору позики без фактичної передачі грошових коштів.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Наведене відповідає правовій природі реального договору, що прямо передбачено у ч. 2 ст. 640 ЦК.

Частина 2 статті 1047 ЦК України передбачає, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Момент виникнення права власності на предмет за договором позики залежить від того, що саме передається позичальникові. Право власності на готівкові кошти виникає у позичальника в момент їх фактичної передачі. В разі безготівкових розрахунків воно виникає з моменту зарахування коштів на рахунок позичальника. Якщо предметом є речі, право власності виникає в момент фактичної передачі.

Так, відповідно до цієї правової норми для укладення договору необхідно передання майна або вчинення іншої дії, яка свідчить про перехід права власності на річ. При цьому, договір є укладеним з моменту передання майна або вчинення певної дії. Отже, договір позики є реальним з усіма притаманними таким договорам речовими ознаками.

Матеріал по темі: «Боргова розписка & договір позики: судова практика»

Отже,  права і обов’язки сторін за договором позики не можуть виникнути до моменту реального його виконання, тобто до моменту передачі грошей або інших речей визначених родовими ознаками.

Форма договору позики регламентована ст. 1047 ЦК, відповідно до ч.1 якої  договір укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Також згідно з ч. 2 цієї статті на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

ВАЖЛИВО: Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом виключно факту укладення договору, але не передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України  правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків стаття 11 ЦК України визначає договори та інші правочини.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові  від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася і Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 (ЄДРСРУ № 84229784).

Матеріал по темі: «Позика: форма договору, порядок передачі коштів, виплати процентів»

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

Таким чином, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

(!!!) В свою чергу, позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором (ч. 1 ст. 1051 ЦК України).

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

У постанові від 08.07.2019 у справі №524/4946/16-ц Верховний Суд зазначив, що розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, повинна містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням його повернення і дати отримання коштів. Тому у справах про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання, а суд повинен встановити наявність між позивачем та відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту і достовірності документа, на підставі якого доводиться факт укладення договору позики та його умов.

Постановою від 22.08.2019 у справі № 369/3340/16-ц (ЄДРСРУ № 83836261) Верховний суд вказав, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником позикодавцеві за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору і зміст умов договору, так і факт отримання боржником від позикодавця певної грошової суми.

При цьому, факт отримання коштів в борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можна встановити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника.

Досліджуючи боргові розписки чи договори, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів роботи відповідні правові висновки.

ВИСНОВОК: З урахуванням вищевказаного вбачається, що навіть нотаріально посвідчений договір позики слід вважати укладеним лише у випадку, якщо такий договір позики містить в собі застереження про фактично завершене передання грошей (речей) позичальнику. За відсутності такого застереження, або іншого факту реальної передачі коштів позичальнику позикодавцем (наприклад, боргової розписки) нотаріальне посвідчення цього правочину не свідчить про його укладення сторонами.

P.s. Статтею 545 ЦК України  визначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник  видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача (кредитора), свідчить про те, що боргове зобов`язання відповідачем не виконане.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, підтвердженій у постановах від 26.09.2018 року у справі №483/1953/16-ц, від 31.10.2018 року при розгляді справи №707/2606/16-ц.

Матеріал по темі: «Наявність оригіналу боргової розписки у кредитора: наслідки для боржника»

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

(Не) Реальність господарських операцій у податковому спорі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наявність кримінального провадження, як підстава для визнання господарських операцій нереальними в податковому спорі

21 січня 2020 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №826/9569/18, адміністративне провадження №К/9901/29809/19 (ЄДРСРУ №87045362) досліджував питання щодо наявності кримінального провадження як підстави для визнання господарських операцій нереальними

Верховний Суд наголошує, що наявність кримінального провадження щодо контрагента платника податків, в якому не винесено вироку суду в кримінальному провадженні або ухвали про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності, в силу приписів частини шостої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України не є підставою для визнання спірних господарських операцій нереальними. Відтак, необхідно перевіряти доведеність кожного податкового правопорушення і здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій.

Вказана позиція узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 20 лютого 2018 року у справі № 826/6280/13-а, від 20 лютого 2018 року у справі № 813/4931/13-а та від 06 лютого 2018 року у справі № 802/4940/14.

Суд акцентує увагу, що  в судовому засіданні також необхідно опитувати «фіктивного директора», який заперечує свою діяльність як керівників контрагента позивача, але про це буде зазначено трохи згодом.

Звертаючись до правової позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 листопада 2018 року в рамках справи № 822/551/18, адміністративне провадження №К/9901/61751/18 (ЄДРСРУ № 77696235) вбачається, що  частиною 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно частини першої статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Так, законом, який визначає порядок отримання показань під час досудового слідства та порядок їх фіксації у протоколі допиту є Кримінальний процесуальний кодекс України (далі КПК України).

У частині першій статті 23 КПК закріплено, що суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.

Частина друга цієї ж статті визначає, що не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом.

Частиною четвертою статті 95 КПК України передбачено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

(!!!) Таким чином, протоколи допиту, отримані на стадії досудового слідства, можуть бути визначені як докази лише в разі їх відображення під час розгляду кримінальної справи в суді.

Відповідно до частини 6 статті 78 КАС України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

ВАЖЛИВО: Отже, до винесення вироку в рамках кримінального провадження, протокол допиту досудового розслідування не може вважатись належним доказом в адміністративному судочинстві.

А факт порушення кримінальної справи та отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб'єктів, в рамках такої кримінальної справи, не є беззаперечним фактом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків всіх господарських операцій проведених позивачем та його контрагентами.

Матеріал по темі: «Вирок, протокол допиту, фіктивний контрагент у податкових спорах»

Так, у постанові від 27.03.2018 у справі №816/809/17 Верховний Суд зазначає, що сам факт порушення кримінальної справи та отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб`єктів, в рамках такої кримінальної справи, не є беззаперечним фактом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків усіх господарських операцій, проведених позивачем та його контрагентами. Далі, аналізуючи правовідносини у зазначеній справі, Верховний Суд зауважує, що під час проведення господарських операцій платник податків може бути й необізнаним стосовно дійсного стану правосуб`єктності своїх контрагентів і реально отримати від них товари (роботи чи послуги), незважаючи на те, що контрагенти можливо і мають наміри щодо порушення податкового законодавства.

Згідно постанови Верховного Суду від 05.03.2019 у справі №814/569/16 факт наявності вироку, ухваленого у кримінальному провадженні, не дає підстав для автоматичного висновку про нереальність господарських операцій, внаслідок чого існує нагальна потреба перевіряти доведеність кожного податкового правопорушення та здійснювати комплексне дослідження всіх складових господарських операцій, враховуючи обставини, встановлені вироком, який набрав чинності, період часу, за який такі обставини встановлені, а також конкретну особу та наслідки її дій для реалізації конкретних господарських операцій.

10 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/24764/15, адміністративне провадження №К/9901/39841/18 (ЄДРСРУ № 88706654) вказав, що посилання контролюючого органу на протоколи допитів посадових осіб (засновник, директор) ТОВ, які повідомили про свою непричетність до господарської діяльності вказаних суб`єктів, в межах кримінального провадження за ч. 3 ст. 212 Кримінального кодексу України (ухилення від сплати податків), судами обґрунтовано не взято до уваги, оскільки, по-перше, вказана стаття Кримінального кодексу України стосується ухилення від сплати податків, а не фіктивного підприємництва (ст. 205 КК України), по - друге в зазначеному кримінальному провадженні відсутній вирок, по - третє відомості, отримані в ході оперативно-розшукових заходів чи досудового слідства, не є доказами при доведенні фактів допущення порушень вимог податкового законодавства платником податків.

Так як докази на які посилається фіскальний орган не відповідають вимогам належності на допустимості в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки контролюючий орган не довів, що такі отримано у розпорядження та, те що він має право їх використання, у порядку визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України.

В силу положень ст.95 Кримінально процесуального кодексу України, протокол допиту, отриманий на стадії досудового слідства, до ухвалення вироку в рамках кримінального провадження (контролюючим органом не надано доказів наявності вироку у кримінальному провадженні, в рамках якого проводився допит свідків), може бути визнаний як доказ в адміністративному судочинстві виключно за умови підтвердження таких показань особою у судовому засіданні під час розгляду справи, чого в межах даної справи здійснено не було (відповідних клопотань контролюючим органом не заявлялось).

ВИСНОВОК: Законом і правовими висновками Верховного Суду передбачені положення, згідно яких факт податкового правопорушення не може обґрунтовуватись фактом існування кримінальної справи, в тому числі, щодо контрагента платника податків.

А до винесення вироку в рамках кримінального провадження, пояснення, протоколи допиту чи інші матеріали досудового розслідування, а також ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення окремих слідчих дій, не можуть вважатись належним доказом в адміністративному судочинстві. Тобто, доказове значення в адміністративному процесі може мати виключно вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 16.01.2018 у справі №2а-7075/12/2670 (ЄДРСРУ № 71630425) , від 26.06.2018 у справі №808/2360/17, та Верховним Судом України у постановах від 12.04.2016 у справі №826/17617/13, від 05.03.2012 у справі №21-421а11 та від 22.09.2015 у справі №810/5645/14.

P.s. Крім того, сам факт наявності вироків, особливо тих, які ухвалені на підставі угод у кримінальному провадженні, не дає підстав для автоматичного висновку про нереальність господарських операцій, внаслідок чого є необхідність перевіряти доведеність кожного податкового правопорушення і здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій, з врахуванням обставин, встановлених у вироку, який набрав законної сили.

З огляду на преюдиційність, як властивість судового рішення, вирок суду має обов'язове значення для адміністративного суду лише в частині встановлених фактичних обставин, а не правової оцінки чи судових висновків.

Постанови Верховного суду від 29 березня 2018 року у справі №826/3498/15 (ЄДРСРУ № 73081934), від 31 липня 2018 року у справі № 808/1507/16 (ЄДРСРУ № 75645232) та ін.

Матеріал по темі: «Порушення кримінального провадження, допити та вироки у податкових спорах»

Теги: протокол допиту, фіктивний директор, ухилення від сплати податків, фіктивне підприємництво, акт перевірки, податкова перевірка, допит свідка, кримінальне провадження , Верховний суд, Адвокат Морозов

Фіктивний перехід права власності на нерухоме майно

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки фіктивного правочину між близькими родичами направленого на уникнення виконання грошового зобов’язання

08 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 523/8272/16-ц, провадження № 61-1501св19 (ЄДРСРУ № 88667155) досліджував питання щодо наслідків фіктивності правочину між близькими родичами направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника.

Слід наголосити, що у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно з частиною п`ятою статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Відповідно до роз`яснень, викладений у пункті 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

(!!!) У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

ВАЖЛИВО: Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону та не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Встановивши, що спірний правочин укладений між особами, які є близькими родичами, тобто були обізнані про можливі негативні наслідки у випадку задоволення цивільного позову шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно, та врахувавши, що на спірне майно було накладено арешт з метою забезпечення цивільного позову свідчить про те, що оскаржуваний правочин вчинено з метою ухилитись від виконання обов`язку відшкодувати потерпілій шкоду, без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, з направленням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича та з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов`язання шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення грошових коштів, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав  для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсними.

До таких висновків дійшла і Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) від 03 липня  2019 року.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору на відчуження майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином, а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Водночас, за висновками Верховного Суду у Постанові від 24.07.2019 року у справі № 405/1820/17, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Матеріал по темі: «Правочин, що вчинено боржником на шкоду кредиторам підлягає визнанню недійсним»

07 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 750/37/19, провадження № 61-2486св20 (ЄДРСРУ № 88667194) наголосив, що для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного суду від 02 квітня 2020 року у справі № 638/289/18, провадження № 61-14445св19 (ЄДРСРУ № 88692273), від 25 березня 2020 року у справі № 285/1634/16-ц, провадження № 61-45930св18 (ЄДРСРУ № 88692195) та ін.

В той же час слід враховувати, що позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Вказаний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14.

Аналогічний висновок зазначений в постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2019 року по справі № 642/4737/16-ц, провадження № 61-36403св18 (ЄДРСРУ № 80396084).

Матеріал по темі: «Визнання договору недійсним з підстави його фіктивності»

Теги: фіктивний правочин, визнання договору недійсним, фраудаторний правочин, перехід право власності, юридичні наслідки, уникнення виконання грошового зобов’язання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов