Право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки права вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту шляхом позасудового захисту

08 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 564/2708/14-ц, провадження № 61-46680св18 (ЄДРСРУ № 88667149) досліджував питання щодо наслідків права вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту шляхом позасудового захисту.

У випадку пред`явлення вимоги про дострокове повне повернення позики та належних кредитору процентів вважається, що строк договору настав і позичальник повинен повернути кредитору позику у повному обсязі та нараховані на час повернення проценти.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 14.02.2018 р. №564/2199/15-ц (провадження №61- 2404св18).

В той же час, вимога про дострокове повернення позики та належних процентів може бути задоволена шляхом добровільного повернення позичальником заборгованості або її стягнення в судовому порядку за судовим рішенням.

Фактично такими діями кредитор на власний розсуд змінює умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, а також неустойки.

Так, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року по справі № 357/5125/16-ц (провадження № 61-15142сво18) зроблено висновок про те, що: «Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому, вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує виникнення права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше. Метою вчинення виконавчого напису є надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання безспірного зобов`язання боржником. З урахуванням наведеного, перебіг позовної давності за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки починається від дня, коли у кредитора (іпотекодержателя) виникло право на відповідний позов, незалежно від того, чи звертався він після цього до нотаріуса за захистом своїх цивільних прав. У силу положень статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, а також у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Звернення стягнення на предмет іпотеки не вказане у статті 264 ЦК України в якості окремої підстави переривання перебігу позовної давності, а також не може вважатися діями, що свідчать про визнання боржником свого боргу, чи прирівнюватись до пред`явлення позову. Звернення стягнення є реалізацією іпотекодержателем свого права, передбаченого договором іпотеки, та підставою припинення цього права. Повернення стягувачу виконавчого напису (виконавчого документу) також не може переривати перебіг позовної давності за позовними вимогами про звернення стягнення з аналогічних причин. Тобто, вчинення виконавчого напису у даній справі потягло зміну строку виконання основного зобов`язання. … банк у позасудовому порядку змінив строк виконання основного зобов`язання шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса…».

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження 14-154цс18), наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник не виконав, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, а кредитор в цьому випадку має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та пені.

Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного суду від 19 вересня 2018 року справа № 643/16336/16-ц (провадження № 61-12848св18), від 12 вересня 2018 року справа № 473/825/16-ц (провадження № 61-3240св18), 12 вересня 2018 року справа № 186/1974/14-ц, (провадження №61-24172св18).

Крім того суд зазначає, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) відступлено від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, та зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Окрім цього, 26 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 372/1720/14-ц, провадження № 61-36902св18 (ЄДРСРУ № 87985038) зазначив, що у постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16 вказано, що «відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою».

Слід враховувати, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року в справі № 161/15679/15-ц (провадження № 61-765св18) міститься висновок по застосуванню частини першої статті 264 ЦК України та вказано, що з тлумачення цієї норми слідує, що вона пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями зобов`язаного суб`єкта (боржника). При цьому не виключається й випадку коли переривання перебігу позовної давності буде відбуватися внаслідок визнання боргу, що здійснюється іншими суб`єктами, якщо на це була виражена воля боржника. Тобто коли боржник виражає свою згодою чи уповноважує на це відповідного іншого суб`єкта».

ВИСНОВОК: Таким чином, якщо кредитор використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, скориставшись засобом позасудового (судового) захисту свого порушеного права, він на власний розсуд змінив умови виконання основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, а також неустойки.

Аналогічні правові висновки зроблені в постановах Верховного суду від 19 лютого 2019 року у справі № 2-724/11, провадження № 61-15022св19 (ЄДРСРУ № 87857527), від 12 лютого 2020 року у справі № 194/425/17, провадження №61-44413св18 (ЄДРСРУ № 87703177), від 23 січня 2020 року у справі № 750/1061/16-ц, провадження № 61-23668св18 (ЄДРСРУ № 87243029), від 22 січня 2020 року у справі № 209/450/17, провадження № 61-7686 св 19 (ЄДРСРУ № 87115097) та ін.

Матеріал по темі: «Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку в період мораторію»

Стягнення банківського вкладу (депозиту) в судовому порядку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення з банківської установи грошового банківського вкладу (депозиту),  невиплачених процентів та інфляційних втрат в судовому порядку

08 квітня 2020 року Верховний Суд в рамках справи № 176/630/17, провадження № 61-37551св18 (ЄДРСРУ № 88667237), 18 березня 2020 року у справі № 757/56287/18-ц, провадження № 61-1581св20 (ЄДРСРУ № 88337975), від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц, провадження №61-8130св19 (ЄДРСРУ № 87703347), у справі № 643/6454/16-ц, провадження № 61-27396св18 (ЄДРСРУ № 87857576), від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18, провадження № 61-14248св19 (ЄДРСРУ № 87423907), від 11 січня 2020 року у справі № 335/11482/16-ц, провадження № 61-19787св19 (ЄДРСРУ № 86903557) та ін. досліджував питання щодо стягнення з банківської установи грошового банківського вкладу (депозиту),  невиплачених процентів та інфляційних втрат в судовому порядку.

Стосовно стягнення депозиту та процентів за користування грошовим вкладом

За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Матеріал по темі: «Закінчення строку дії договору, як підстава для припинення зобов`язання»

За змістом положень статей 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Особливості правовідносин за договором банківського вкладу визначено параграфом третім глави 71 ЦК України, у якому визначено, що за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу (стаття 1058 ЦК України).

Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України).

Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України).

Таким чином, строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Банк зобов`язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов`язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом (стаття 1068 ЦК України).

(!!!) Закінчення строку дії депозитного договору в разі невиконання зобов`язань не припиняє зобов`язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов`язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

Матеріал по темі: «Проценти за банківським вкладом (депозитом) після закінчення строку дії договору»

При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), у якій Велика Палата погодилася із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі № 6-36цс15, від 02 березня 2016 року у справі № 6-2861цс15, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-302цс16 та не знайшла підстав для відступу від них.

Отже, після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою у розмірі, передбаченому депозитним договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у складі колегій суддів Першої та Третьої судових палат Касаційного цивільного суду у постановах від 10 липня 2019 року у справі № 335/11482/16-ц (провадження № 61-5014св19) та від 04 грудня 2019 року у справі № 372/58/18 (провадження № 61-12740св19).

Стосовно стягнення інфляційних втрат

Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді 3 % річних не є санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Стосовно стягнення пені за прострочення видачі вкладу  

Вкладник за договором  банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк – їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.

Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 1 червня 2016 року справа № 6-2558цс15, 28 вересня 2016 року у справі № 6-1699цс16 та від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.

(!!!) Отже, відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

У зв`язку з цим висновок судів про те, що вартість послуги за договором банківського вкладу - це лише розмір процентів, які банк має сплатити за користування коштами вкладника, не відповідає вимогам наведених вище норм законодавства, а також пункту 17 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», яким визначено, що послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага.

Таким благом є видача (повернення) вкладнику його коштів.

Тлумачення частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» дає підстави зробити висновок, що нарахування пені має відбуватися на всю суму утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

Оскільки пеня є неустойкою і має штрафний, а не компенсаційний характер, вона не входить до складу зобов`язання, її сплата та розмір визначені Законом України «Про захист прав споживачів» за неналежне надання виконавцем банківських послуг споживачеві, тому нарахування та стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), Верховний Суд у складі колегій суддів судових палат Касаційного цивільного суду у постановах від 05 червня 2019 року у справі  № 757/32522/17-ц (провадження № 61-461св19), від 19 червня 2019 року у справі № 359/8114/17 (провадження № 61-81св19), від 11 січня 2020 року у справі № 335/11482/16-ц (провадження № 61-19787св19), від 12 лютого  2020 року у справі № 643/6454/16-ц (провадження № 61-27396св18), від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18 (провадження № 61-14248св19) та від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц (провадження № 61-8130св19).

Відшкодування, передбачене частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», спрямоване на компенсацію вкладнику його майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку банка.

Матеріал по темі: «Грошова відповідальність банку за не своєчасне повернення депозиту»

Теги: депозит, проценти, вклад, стягнення вкладу, стягнення коштів, проценти, захист прав споживачів, інфляційні втрати, банк, повернення коштів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Фонд гарантування вкладів та нікчемні правочини

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання ФГВФО правочинів нікчемними та відмова від виплати гарантованої суми вкладу

08 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 810/282/16, адміністративне провадження №К/9901/35015/18 (ЄДРСРУ № 88655361) досліджував питання щодо визнання ФГВФО нікчемності правочину і, як наслідок, відмови від виплати гарантованої суми вкладу.

Законом №4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлено правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин.

За визначенням статті 2 Закону № 4452-VI вклад - це кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти; вкладник - фізична особа (у тому числі фізична особа-підприємець), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката.

Згідно із частинами першою та другою статті 26 Закону № 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.

Виконання зобов`язань Фонду перед вкладниками здійснюється Фондом з дотриманням вимог щодо найменших витрат Фонду та збитків для вкладників у спосіб, визначений цим Законом, у тому числі шляхом передачі активів і зобов`язань банку приймаючому банку, продажу банку, створення перехідного банку протягом дії тимчасової адміністрації або виплати відшкодування вкладникам у строк, встановлений цим Законом.

Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Згідно із частинами першою та другою статті 27 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Уповноважена особа Фонду протягом одного робочого дня (у разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України від 07.12.2000 № 2121-III «Про банки і банківську діяльність», - протягом 15 робочих днів) з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, з визначенням сум, що підлягають відшкодуванню.

Пунктом 6 розділу ІІІ Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 09.08.2012 № 14 (далі - Положення № 14), передбачено, що протягом процедури ліквідації уповноважена особа Фонду може надавати до Фонду додаткову інформацію про вкладників стосовно: зменшення (збільшення) кількості вкладників, яким необхідно здійснити виплати відшкодування; зміни розміру належних їм сум; зміни особи вкладника; змін реквізитів вкладників.

(!!!) Підставою для поширення на особу гарантій, передбачених Законом №4452-VI щодо відшкодування вкладу, є наявність у такої особи залишку коштів на банківському рахунку, що відкритий на її ім`я, тобто наявність вкладу та статусу вкладника у особи. При цьому вкладниками є особи, які уклали або на користь яких укладено або договір банківського вкладу (депозиту), або банківського рахунку, або які є власниками іменного депозитного сертифіката.

Слід зазначити, що положення чинного законодавства не пов`язують визначення статусу вкладника банку та виникнення у нього права на отримання гарантованої суми відшкодування вкладу із походженням на відповідному вкладному (депозитному, поточному) рахунку коштів.

Отже, під дію гарантій відшкодування коштів за вкладом на підставі статті 26 Закону №4452-VI підпадають особи, які є вкладниками у розумінні приписів статті 2 Закону №4452-VI, вклади яких розміщено на рахунку у відповідному банку до запровадження у ньому тимчасової адміністрації.

Матеріал по темі: «ФГВФО: здійснення переказу коштів в післяопераційний час – нікчемний правочин?»

Відповідно до частини другої статті 37, частин другої та четвертої статті 38 Закону № 4452-VI Фонд або його уповноважена особа протягом дії тимчасової адміністрації зобов`язані забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою статті 38 цього Закону, та повідомити сторони за договорами про нікчемність цих договорів і вчинити дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.

Частина третя статті 38 Закону № 4452-VI визначає, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:

1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;

2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;

3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов`язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору;

4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна;

5) банк прийняв на себе зобов`язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність";

6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов`язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.

З аналізу вищенаведеного слідує, що Уповноважена особа дійсно наділена правом перевірки правочинів на предмет виявлення серед них нікчемних, але це право не є абсолютним та кореспондується з обов`язком встановити обставини, з якими закон пов`язує нікчемність правочину. Висновок про нікчемність правочину має ґрунтуватися виключно на встановлених та доведених обставинах, які за законом тягнуть за собою застосування певних наслідків, зокрема щодо невключення особи до переліку вкладників банку для отримання в подальшому гарантованої суми вкладу.

Верховний Суд зазначає, що Фонд або його уповноважена особа, за загальним правилом, не може посилатися на неправомірні або оспорювані дії працівників банку під час оформлення договірних відносин з клієнтами та виконання такими працівниками умов цих договорів для обґрунтування наявності підстав для застосування положень частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI.

Такі неправомірні або оспорювані дії повинні доводитися в порядку, зокрема, кримінального провадження, рішення в якому відповідно до норм Кодексу адміністративного судочинства України є обов`язковими для адміністративних судів.

Також слід вказати, що Верховний Суд раніше сформулював правовий висновок щодо застосування норм матеріального права у спорах цієї категорії у подібних правовідносинах. Зокрема, у постанові від 04.07.2018 (справа №826/1476/15) зазначив, що перелік передбачених частиною третьою статті 38 Закону № 4452-VI підстав, за яких правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, є виключним. Положення статті 228 Цивільного кодексу України  не можуть бути застосовані комісією банку чи уповноваженою особою Фонду при вирішенні питання про віднесення правочинів до нікчемних для розширення переліку підстав нікчемності, визначених у частині третій статті 38 Закону № 4452-VI.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №826/1476/15  та підтримана в  постановах від 10 травня 2018 року у справі №826/20429/14, від 21 червня 2018 року у справі №802/4016 та від 21 червня 2018 року у справі №821/3601/15-а.

Якщо внаслідок проведених операцій Фонду, а не банку, завдані збитки (штучно збільшена сума гарантованих державною виплат), то стаття 38 Закону 4452-VI не може бути застосована, а Фонд має звертатися до суду з вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину на підставі статті 228 ЦК України. Лише за наявності рішення суду можна застосовувати до позивача будь-які наслідки недійсності нікчемного правочину за цією статтею.

Такий висновок узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 27.02.2020 у справі № 810/530/16.

Матеріал по темі: «Набуття статусу вкладника банку у зв`язку з відступленням права вимоги за вкладом»

Ієрархічна колізія нормативно-правових актів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Регулювання одних фактичних відносин нормами, закріпленими в актах, що мають різну юридичну силу

08 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/25373/15, адміністративне провадження №К/9901/30272/18 (ЄДРСРУ № 88654597) досліджував питання щодо ієрархічної колізії нормативно-правових актів.

Юридична сила закону як основного джерела права, його місце в системі нормативно-правових актів закріплені в Конституції України.

Однією із ознак, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин.

Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України.

Ієрархічна колізія нормативно-правових актів, тобто колізія, яка виникає внаслідок регулювання одних фактичних відносин нормами, закріпленими в актах, що мають різну юридичну силу.

Верховний Суд зауважує, що правило, яке використовується для подолання ієрархічних колізій, є таким: у разі суперечності застосовуються норми, що закріплюються в нормативно-правових актах, які мають більш високу юридичну силу.

Так, Конституція України, як акт найвищої юридичної сили встановлює, що Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України (ст. 113).

Отже, у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.

Окрім цього, 12 березня 2020 року Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №227/2015/18, провадження № 61-13866св19 (ЄДРСРУ № 88322414) вказав, що колізія норм права   вирішується   шляхом   вибору  того нормативного акта,  який  має  бути  застосований  до  конкретного випадку (юридичного факту).

При    розбіжності    між    загальним    і    спеціальним нормативно-правовим  актом  перевага надається спеціальному,  якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом.

Таким чином, у разі якщо норми нормативних актів рівної юридичної сили містять різні моделі правового регулювання, перевагу при застосуванні слід надавати тій нормі, яка регулює вужче коло суспільних відносин, тобто є спеціальною.

Питання застосування нормативно-правових актів, виданих одним і тим же органом, які мають різну юридичну силу та не узгоджуються між собою, відображені у листі Міністерства юстиції від 26 грудня 2008 року № 758-0-2-08-19 "Щодо практики застосування норм права у випадку колізії", у якому зазначено, що у разі існування неузгодженості між актами, виданими одним і тим же органом, але які мають різну юридичну силу, застосовується акт вищої юридичної сили.

Окрім цього, відповідно до вказаного Листа вбачається, що у  разі  існування  суперечності  між  актами,  прийнятими різними  за  місцем в ієрархічній структурі органами - вищестоящим та  нижчестоящим,  застосовується   акт,   прийнятий   вищестоящим органом, як такий, що має більшу юридичну силу.

P.s. І родзинка  - листи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади не є нормативно-правовими актами, вони мають роз'яснювальний, інформаційний характер і не встановлюють правових норм (лист Міністерства юстиції від 26 грудня 2008 року № 758-0-2-08-19 "Щодо практики застосування норм права у випадку колізії" та лист МЮУ від 24.02.2010 р. N 1111-0-26-10-20).

Закінчення строку дії договору, як підстава для припинення зобов`язання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зобов`язання, невиконане належним чином, продовжує існувати, незважаючи на закінчення строку дії договору

09 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4962/18 (ЄДРСРУ № 88675823) досліджував питання щодо закінчення строку дії договору, як підставу для припинення зобов`язання.

За змістом статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до статтею 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною 1 статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона - виконавець, зобов`язується за завданням другої сторони - замовника, надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (частина 1  статті 903 Цивільного кодексу України).

Статтею 905 Цивільного кодексу України визначено, що строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини 1 статті 598 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Частиною 2 цієї статті визначено, що припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Стаття 599 Цивільного кодексу України та стаття 202 Господарського кодексу України встановлюють, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Поряд з належним виконанням законодавство передбачає і інші підстави припинення зобов`язань (прощення боргу, неможливість виконання, припинення за домовленістю, передання відступного, зарахування). Однак, чинне законодавство не передбачає таку підставу припинення зобов`язання як закінчення строку дії договору.

Тобто, зобов`язання, невиконане належним чином, продовжує існувати, незважаючи на закінчення строку дії договору.

Сам факт закінчення строку дії двостороннього правочину, виконання якого здійснено тільки однією стороною, не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін цього правочину та не звільняє другу сторону такого правочину від відповідальності за невиконання нею свого обов`язку.

У постанові від 19.03.2019 року  по справі № 916/626/18 Верховний Суд зазначив, що чинне законодавство не передбачає таку підставу припинення зобов`язання як закінчення строку дії договору. Тобто, зобов`язання, невиконане належним чином, продовжує існувати незважаючи на закінчення строку дії договору.

Таким чином, зобов`язання, яке існувало на момент дії договору, однак, залишилось невиконаним, підлягає виконанню, незалежно від того, що термін дії договору закінчився.

Аналогічну правову позицію викладено також у постанові Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №905/2187/13 та Верховного суду від 13.02.2018 у справі №910/123/17 та  від 04.05.2018 року у  справі №927/333/17.  

ВИСНОВОК: Отже, жодна норма законодавства України не передбачає підстави для припинення договірного зобов`язання - закінчення строку дії договору.

Аналогічний висновок міститься в постанові Великої палати Верховного Суду від 26.06.2018 року у справі №910/9072/17 (ЄДРСРУ № 75265948).

Матеріал по темі: «Закінчення строку дії договору не звільняє від відповідальності»

Теги: закінчення строку дії договору, підстава для припинення зобов`язання, правочин, угода, договір, закінчення строку договору, закінчення строку дії двостороннього правочину, одностороння відмова від виконання зобов’язання, звільнення від відповідальності, зобов’язальні відносини, судова практика, Адвокат Морозов

Відсутність відбитку печатки на довіреності представника

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підтвердження повноважень представника за довіреністю не засвідченої у визначеному законом порядку (відсутність відбитку печатки)

09 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 335/1442/19(2-а/335/65/2019), адміністративне провадження № К/9901/5936/20 (ЄДРСРУ №88674589) досліджував питання особливостей оскарження судового рішення учасником справи через представника – підтвердження повноважень за довіреністю не засвідченої у визначеному законом порядку.

Суть справи: Апеляційну скаргу, подано та підписано представником організації, а на підтвердження повноважень надано копію довіреності, проте, вказана копія не засвідчена у визначеному законом порядку, оскільки не містить відбитку печатки організації, що має засвідчувати підпис відповідальної особи, яка засвідчила копію.

Слід вказати, що 31 березня 2020 року в рамках справи № 813/2057/18, адміністративне провадження №К/9901/64254/18 (ЄДРСРУ № 88506818) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вказав, що відповідно до частини першої та другої статті 60 КАС України  представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов`язки. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності або ордері.

ВАЖЛИВО: У разі коли до адміністративного суду звертається представник юридичної особи, закон не встановлює обов`язок засвідчення копій довіреності на представництво нотаріусом або ж безпосередньо керівником юридичної особи, що видав довіреність.

Трактування положень статті 59 КАС України  у протилежному аспекті, на думку Великої Палати Верховного Суду, висловлену в постанові від 4 грудня 2019 року у справі №826/5500/18, є неправомірним обмеженням права на доступ до правосуддя. Наведене випливає і з практичної реалізації нотаріального посвідчення копій довіреності та (або) посвідчення копій довіреності керівником юридичної особи, що її видав, пов`язаної із настанням збитків матеріального характеру, часовими затратами та інше.

Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що під час вирішення питання відповідності копії документа, що підтверджує повноваження представника юридичної особи, вимогам статті 59 КАС України, зокрема при визнанні копії довіреності такою, що є засвідченою у визначеному законом порядку, слід уникати зайвого формалізму, як-от констатація відсутності в матеріалах заяви (скарги) копії посадової інструкції особи, яка засвідчила копію відповідного документа, відсутність у довіреності вказівки на повноваження представника на засвідчення копії довіреності тощо.

Однак, оскільки під засвідченням копії документа слід розуміти саме засвідчення відповідності копії оригіналу відповідного документа, відсутність на копії напису про її засвідчення «Згідно з оригіналом» чи в іншому словесному виразі дає підстави вважати її такою, що не посвідчена в установленому порядку.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду по справі №160/7887/18 від 08.05.2019 року.

Згідно з частиною третьою статті 55 КАС України юридична особа незалежно від порядку її створення, суб`єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, беруть участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи, суб`єкта владних повноважень), або через представника.

За змістом частин першої, третьої статті 59 КАС України повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені довіреністю фізичної або юридичної особи, зокрема, довіреність від імені юридичної особи видається за підписом (електронним цифровим підписом) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами.

Частинами шостою, восьмою цієї ж норми визначено, що оригінали документів, зазначених у цій статті, копії з них, засвідчені суддею, або копії з них, засвідчені у визначеному законом порядку, приєднуються до матеріалів справи. У разі подання представником до суду заяви, скарги, клопотання він додає довіреність або інший документ, що посвідчує його повноваження, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження на момент подання відповідної заяви, скарги, клопотання.

Таким чином, сторона у справі має право на звернення до суду через представника лише на підставі документу, що посвідчує його повноваження у визначеному законом порядку.

Відповідно до положень Національного стандарту України "Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003", затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 07 квітня 2003 року №  55, зокрема пунктів:

5.26 Відбитком печатки організації засвідчують на документі підпис відповідальної особи. Перелік документів, на які ставлять відбиток печатки, визначає організація на підставі нормативно-правових актів. Його подають в інструкції з діловодства організації. Відбиток печатки ставлять так, щоб він охоплював останні кілька літер назви посади особи, яка підписала документ;

5.27 Відмітку про засвідчення копії документа складають зі слів "Згідно з оригіналом", назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії і проставляють нижче реквізиту 23 (підпис).

За правилами пунктів 71, 72 Типової інструкції з діловодства в міністерствах, інших центральних та місцевих органах виконавчої влади, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2018 року № 55, напис про засвідчення документа у паперовій формі складається із слів "Згідно з оригіналом", найменування посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалу імені і прізвища, дати засвідчення копії і проставляється нижче реквізиту документа "Підпис". Напис про засвідчення паперової копії скріплюється печаткою із зазначенням на ній найменування відповідної установи (без зображення герба) або печаткою структурного підрозділу (служби діловодства, служби кадрів, бухгалтерії тощо) установи.

Водночас, згідно з пунктом 1 Глави 1 Розділу І Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 2015 року № 1000/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22 червня 2015 року № 736/27181 (далі - Правила № 1000/5), Правила встановлюють єдині вимоги щодо створення управлінських документів і роботи зі службовими документами, а також порядок їхнього архівного зберігання в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності (далі - установи).

Пунктом 1 Глави 10 Розділу ІІІ Правил № 1000/5 установлено, що порядок виготовлення, засвідчення та видавання копій документів визначається інструкцією з діловодства установи.

Згідно з пунктом 8 Глави 10 Розділу ІІІ Правил № 1000/5, які є нормативно-правовим актом, обов`язковим до виконання всіма державними установами, передбачено невід`ємні атрибути засвідчення копій документів, виготовлених в установі, зокрема і довіреностей. Так, напис про засвідчення копії складається зі слів «Згідно з оригіналом», назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів (ініціалу імені) та прізвища, дати засвідчення копії. Напис про засвідчення копії скріплюється відбитком печатки відповідного структурного підрозділу установи або печатки «Для копій». У випадках, визначених законодавством, копії документів засвідчуються відбитком печатки установи. На лицьовому боці у верхньому правому куті першого аркуша документа проставляється відмітка «Копія».

Отже, вищевказаними нормами встановлено порядок організації діловодства в державних органах, зокрема засвідчення копій документів, виготовлених у відповідній установі, до яких також належать і копії довіреностей.

Верховний  Суд, аналізуючи норми статті 59 КАС України, зауважує про те, що представництво інтересів юридичної особи може підтверджуватися довіреністю, виданою за підписом (електронним цифровим підписом) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами, водночас пункт 8 Глави 10 Розділу ІІІ Правил № 1000/5 встановлює вимогу щодо «якості» до копій документів та визначає необхідну наявність кожного з атрибутів процедури засвідчення, оскільки лише за наявності на копії документа усіх передбачених у вказаній нормі елементів ця копія набуває юридичної сили.

 В даній справі, апеляційну скаргу подано та підписано представником органу, а на підтвердження повноважень надано копію довіреності, проте, вказана копія не засвідчена у визначеному законом порядку, оскільки всупереч зазначеним вище нормам законодавства не містить відбитку печатки організації, що має засвідчувати підпис відповідальної особи, яка засвідчила копію.

А відсутність відбитку печатки організації позбавляє суд можливості перевірити чи завірена в установленому законом порядку, подана скаржником копія довіреності на представництво інтересів державного органу.

Таким чином, встановивши, що представник державного органу при зверненні із апеляційною скаргою на рішення суду не надав документа про його повноваження щодо подання апеляційної скарги, а наявна в матеріалах справи копія довіреності не засвідчена у визначеному законом порядку, то суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що апеляційна скарга, на підставі пункту 1 частини четвертої статті 298 КАС України, підлягає поверненню.

Матеріал по темі: «Завірення копії довіреності самим представником юридичної особи»