Відсутність у виконавчому листі деяких особистих даних боржника

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність у виконавчому листі деяких особистих даних божника не є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Під особистими даними, спираючись на судову практику Верховного суду України та Верховного суду, мається на увазі: відсутність у виконавчому листі відомостей про дату народження боржника, реєстраційного номеру облікової картки платника податків, його паспортних даних або відомостей про його місцезнаходження.

Так, частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини п'ятої статті 26 цього Закону України виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.

У статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» вказано, що у виконавчому документі зазначаються: назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім'я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім'я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб - платників податків); резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); строк пред'явлення рішення до виконання.

Виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові № 471/283/17-ц від 22 серпня 2018 року частинами першою та другою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Пунктом 3 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.

Тому відсутність у виконавчому листі відомостей про дату народження боржника, реєстраційний номер облікової картки платника податків та його паспортні дані не є підставою для повернення державним виконавцем виконавчих документів без прийняття до виконання.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від у постанові від 21 травня 2014 року у справі № 6-45цс14, у постанові від 25 червня 2014 у справі № 6-62цс14, постанові від 16 грудня 2015 грудня у справі № 6-688цс15, Верховний Суд у постановах від 03 жовтня 2018 року у справі № 461/3584/16-ц, від 10 жовтня 2018 року у справі № 2-42/11, 7 листопада 2018 року у справі № 2-1550/11, 18 грудня 2018 року у справі № 296/6601/16-ц, 27 грудня 2018 року у справі № 469/1357/16-ц.

Теги: виконавче провадження, ідентифікаційний код, боржник, стягувач, паспортні дані, місцезнаходження боржника, відмова у відкритті виконавчого провадження, оскарження рішень ДВС, судова практика, Адвокат Морозов

Підсудність спору про право на нерухоме майно або про його обтяження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спору про право на нерухоме майно або про його обтяження. Скасування рішення державного реєстратора. Визначення належного відповідача.

27 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 200/23151/14-ц, провадження № 61-1896св18 (ЄДРСРУ № 80181220) підтвердив, що спір про право на нерухоме майно або про його обтяження не є підставою вважати публічно-правовим і розглядати за правилами адміністративного судочинства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) зроблено висновок, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги (частини перша та друга статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім'я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 3 частини другої статті 119 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 30 ЦПК України у вказаній редакції).

(!!!) Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).

За змістом висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у пункті 36 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, що пов'язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) зроблено висновок, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що такий критерій визначення юрисдикції спору як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав на земельну ділянку не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише при розгляді справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою.

Крім того, скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тож не виконується основне завдання судочинства. У таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулись реєстраційні дії, обов'язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів.

А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін (Постанова ВС КАС від 21 лютого 2019 року справа №П/811/1884/17, адміністративне провадження №К/9901/55051/18 (ЄДРСРУ № 80036730).

ВАЖЛИВО: Велика Палата Верховного Суду  від 27.11.2018р. у справі № 820/3534/17 дійшла висновку, що якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту її цивільних прав та інтересів.

Таким чином, якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на об'єкт нерухомого майна, то спір стосується права цивільного і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін спору.

Крім того, у постанові від 05.12.2018р. по справі № 757/1660/17-ц Велика Палата Верховного Суду вирішила,  що розгляд одного спору про право на нерухоме майно або про його обтяження чи вирішення цього спору за правилами цивільного або господарського судочинства не є підставою вважати публічно-правовим і розглядати за правилами адміністративного судочинства інший спір - про скасування рішення чи запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно або його обтяження, прийнятого державним реєстратором чи внесеного ним до відповідного державного реєстру на користь одного з учасників цивільної або господарської справи під час її розгляду чи після її вирішення. Ці спори залежно від суб'єктного складу теж мають розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства (Постанова ВС КАС  від 13 лютого 2019 року у справі №826/3191/16, адміністративне провадження №К/9901/13223/18 (ЄДРСРУ № 79791659).

ВИСНОВОК: Участь державного реєстратора в якості відповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру, таким чином належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано.

Матеріал по темі: «Юрисдикційна підсудність спору про скасування рішення державного реєстратора»

Теги: оскарження рішення державного реєстратора, нотаріус, держреєстр, нерухоме майно, державний реєстратор, речові права, скасування запису, підсудність спору, оскарження обтяження, судова практика, Адвокат Морозов

Отримання іпотекодержателем дубліката правовстановлюючого документу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Іпотекодержатель не має права на отримання дубліката правовстановлюючого документа на предмет іпотеки.

21 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 554/8922/16-ц, провадження № 61-47114св18 (ЄДРСРУ № 80017596) досліджував питання щодо видачі кредитору дублікатів правовстановлюючих документів на квартиру, що необхідні для її продажу.

Суть справи: Банк звернувся до нотаріальної контори із заявою про видачу дублікатів правовстановлюючих документів на квартиру, що необхідні для її продажу, однак відповідним листом отримав відмову з посиланням на положення статті 53 Закону України «Про нотаріат» та пункт 1 глави 22 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

З першу необхідно вказати, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі № 701/570/16-ц зроблено висновок, що «юридичним актом, який може бути оскарженим у судовому порядку, є офіційний письмовий документ державного чи іншого органу (посадової особи), виданий у межах його компетенції, визначеної законом, який має точно визначені зовнішні реквізити та породжує певні правові наслідки, створює юридичний стан, спрямований на регулювання суспільних відносин, має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин, поширює свою чинність на певний час, територію, коло суб'єктів. Лист нотаріуса таким критеріям не відповідає».

Суд вказує, що статтею 7 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, у своїй діяльності керуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, наказами Міністра юстиції України, нормативними актами обласних, Київської міських державних адміністрацій.

Нотаріуси у встановленому порядку в межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають з норм міжнародного права, а також укладених Україною міждержавних угод.

У частині першій статті 53 Закону України «Про нотаріат» визначено, що у разі втрати або зіпсування документа, посвідченого або виданого нотаріусом чи посадовою особою органу місцевого самоврядування, за письмовою заявою осіб, перелічених у першому реченні частини п'ятої статті 8 цього Закону, видається дублікат втраченого документа.

Відповідно до частини сьомої статті 8 Закону України «Про нотаріат» довідки про вчинені нотаріальні дії та копії документів, що зберігаються у нотаріуса, видаються нотаріусом виключно фізичним та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії.

Пунктом 1.1 глави 22 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України  від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок) встановлено, що у разі втрати або зіпсування документа, посвідченого або виданого нотаріусом, за письмовою заявою осіб, за дорученням яких або щодо яких учинялася нотаріальна дія, нотаріусом видається дублікат утраченого або зіпсованого документа.

(!!!) З указаного вбачається, що коло осіб, яким надано право отримати  дублікат утраченого або зіпсованого документа, не підлягає розширювальному тлумаченню.

При цьому, частиною першою статті 12, частиною першою статті 33, частиною п'ятою статті 38 Закону України «Про іпотеку» встановлено право іпотекодержателя вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а у разі його невиконання - задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця.

Разом з тим, вказані норми Закону не встановлюють право іпотекодержателя на отримання дублікатів правовстановлюючих документів на предмет іпотеки.

У пункті 2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» визначено, що законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

Закон України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» набрав чинності  01 січня 2004 року, а Закон України від 02 вересня 1993 року  № 3425-ХІІ «Про нотаріат» набрав чинності 01 січня 1994 року.

Темпоральне правило, згідно з яким «закон наступний скасовує попередній», є правилом застосування норм права, а не нормативно-правових актів.

Для того, щоб вдатись до темпорального правила правозастосування, слід виявити норму закону, яка набула чинності пізніше іншої норми закону, при чому обидві норми законів повністю або частково повинні співпадати за предметом правового регулювання (мати гіпотези, що співпадають або частково перетинаються за змістом).

Стаття 38 Закону України «Про іпотеку» не містить норм, що стосуються підстав та процедури отримання дублікатів правовстановлюючих документів.

Тому приписи статті 38 Закону України «Про іпотеку» не конкурують із положеннями статей 8, 53 Закону України «Про нотаріат», оскільки їх предметні сфери застосування не перетинаються.

Норми щодо права продажу іпотеки (стаття 38 Закону України «Про іпотеку») та щодо процедури видачі дубліката нотаріально посвідченого документа (статті 8, 53 Закону України «Про нотаріат») мають різну правову природу.

Оскільки правові норми статті 38 Закону України «Про іпотеку» у повній відповідності до приписів статей 590, 591 ЦК України конкретизують звернення стягнення на предмет іпотеки у певний спосіб, тому належать до норм приватного права.

Натомість положення Закону України «Про нотаріат» містять норми публічного права, до яких у тому числі належать правила, що регламентують підстави та процедуру видачі нотаріусом дублікатів нотаріальних документів. Зазначена особливість підкреслює відмінність предметних сфер застосування вищезазначених норм права.

З урахуванням вказаного, відсутні підстави для застосування темпорального правила щодо співвідношення положень статті 38 Закону України «Про іпотеку» та статей 8, 53 Закону України «Про нотаріат».

Таким чином, приватний нотаріус, вирішуючи питання про видачу дубліката нотаріального документа, повинен керуватися положеннями Закону України «Про нотаріат», зокрема положеннями статей 49, 50, 53 цього Закону,   та дотримуватися порядку збереження і розкриття нотаріальної таємниці, до якої згідно із вказаними правовими нормами належить й інформація, що міститься у дублікаті втраченого нотаріального документа.

Отже, стаття 53 Закону України «Про нотаріат» визначає підстави видачі дубліката нотаріального документа (втрата або зіпсування документа, посвідченого або виданого нотаріусом чи посадовою особою органу місцевого самоврядування), а також осіб, які мають право на його отримання, - це особи, перелічені у першому реченні частини п'ятої статті 8 цього Закону (фізичні та юридичні особи, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії. У разі смерті особи чи визнання її померлою - спадкоємці померлого).

Надання дубліката документу іншим особам призведе до порушення нотаріальної таємниці (зобов'язання її зберігати викладені у статті 8 Закону України «Про нотаріат»).

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2018 року в справі №243/7935/16-ц.

ВИСНОВОК: Іпотекодержатель не має права на отримання дубліката правовстановлюючого документа на предмет іпотеки, оскільки правовстановлюючим документом (у розумінні документа, який підтверджує право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки) є відповідне судове рішення, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного суду від 26 грудня 2018 року по справі № 511/2207/16-ц, провадження № 61-30361св18 (ЄДРСРУ № 78978725), від 19 грудня 2018 року по справі № 243/5425/16-ц, провадження № 61-19589св18 (ЄДРСРУ № 78977621), від 05 грудня 2018 року по справі № 243/656/17-ц, провадження № 61-25163св18 (ЄДРСРУ № 78496830) та від 28 листопада 2018 року по справі № 243/5426/16-ц, провадження № 61-22530св18 (ЄДРСРУ № 78215209).

Теги: іпотека, ипотека, отримання дубліката, правовстановлюючий документ, продаж предмета іпотеки, іпотекодержатель, право власності на предмет іпотеки, судова практика, Адвокат Морозов

Надіслання поштового відправлення нерезиденту з описом вкладення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Як виконати норму ст. 259 ГПК України в частині надіслання нерезиденту копії скарги та доданих документів листом з описом вкладення, якщо такий порядок не передбачений для зовнішніх відправлень?

22 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/7308/16 (ЄДРСРУ № 80036550) досліджував питання щодо надіслання нерезиденту копії апеляційної скарги листом з описом вкладення, якщо такий порядок не передбачений для зовнішніх відправлень?

Суд вказав, що порядок надання послуг поштового зв'язку, права та обов'язки операторів поштового зв'язку і користувачів послуг поштового зв'язку та відносини між ними врегульовані, зокрема Законом України "Про поштовий зв'язок", Правилами надання послуг поштового зв'язку, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270 (далі - Правила).

Так, відповідно до пункту 12 Правил поштові відправлення поділяються на дві групи: (1) внутрішні (пересилаються в межах України) та (2) міжнародні (пересилаються за межі України, надходять до України, переміщуються через територію України транзитом). До внутрішніх поштових відправлень належать, зокрема, листи - прості, рекомендовані, з оголошеною цінністю; до міжнародних поштових відправлень, зокрема, листи - прості, рекомендовані (пункт 8 Правил).

ВАЖЛИВО:  При цьому за змістом пунктів 19, 59-61 Правил можливість надсилання оператором поштового зв'язку листів з описом вкладення передбачена тільки для внутрішніх поштових відправлень.

Отже, міжнародні поштові відправлення (у тому числі листи) виділено в окрему групу, щодо якої чинними в Україні правилами надання послуг поштового зв'язку не передбачено можливості надсилання кореспонденції з описом вкладення, що унеможливлює виконання заявником апеляційної скарги вимог статті 259 ГПК України («Особа, яка подає апеляційну скаргу, надсилає іншим учасникам справи копію цієї скарги і доданих до неї документів, які у них відсутні, листом з описом вкладення»).

Одночасно статтею 13 Закону України "Про поштовий зв'язок" встановлено, що у договорі про надання послуг поштового зв'язку, якщо він укладається у письмовій формі, та у квитанції, касовому чеку тощо, якщо договір укладається в усній формі, обов'язково зазначаються найменування оператора та об'єкта поштового зв'язку, які надають послуги, дата та вид послуги, її вартість. Договір про надання послуги поштового зв'язку вважається укладеним після оплати користувачем вартості цієї послуги, якщо інше не передбачене відповідними договорами.

ВИСНОВОК: Чинним законодавством України не передбачена можливість пересилання міжнародних поштових відправлень із описом вкладення, а тому є неможливим надання такого опису як доказу відправки документів Відповідачу - нерезиденту України.

Отже, з аналізу статті 13 Закону України "Про поштовий зв'язок", пункту 2 Правил вбачається, що квитанція або касовий чек (в яких зазначено найменування оператора та об'єкта поштового зв'язку, які надають послуги, дата та вид послуги, її вартість, адресат) є доказами надіслання відповідного міжнародного поштового відправлення.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 20 червня 2018 року у справі №820/1186/17, адміністративне провадження №К/9901/42805/18 (ЄДРСРУ № 74870690).

P.s. Скаржником до апеляційної скарги додано фіскальний чек ПАТ "Укрпошта" з якого вбачається надсилання вказаним поштовим оператором міжнародного рекомендованого поштового відправлення на адресу …Кіпр, а також вказана вартість наданої поштової послуги. За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про невідповідність апеляційної скарги вимогам статті 258 ГПК України в частині надання доказів надсилання апеляційної скарги іншим сторонам у справі є передчасним.

Теги: докази відправлення, рекомендованим листом, з описом вкладення, поштове відправлення, відправка копії позову, скарги, докази отримання, судова практика, Адвокат Морозов

Підсудність спору де відповідачем є фізична особа, яка втратила статус ФОП

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спору де відповідачем є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності.

Позиція Великої Палати Верховного Суду щодо підсудності спору (цивільна чи господарська) де відповідачем є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності.

13 лютого 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/8729/18, провадження № 12-294гс18 (ЄДРСРУ № 79883411) дійшла наступних висновків з вищевикладеного питання.

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

(!!!) Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна та суб'єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Відповідно до положень частини другої цієї ж статті право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (як приклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).

Наведене свідчить про те, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб'єктного складу сторін.

ВАЖЛИВО: Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

З огляду на положення частини першої статті 20 ГПК України а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб'єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності.

Аналіз змісту та підстав поданого позову свідчить про те, що спір між сторонами виник щодо недійсності господарського договору, яким було опосередковано зобов'язальні правовідносини сторін спору з виконання робіт та надання послуг.

Відповідно до статті 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями.

Згідно із частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

За частиною першою статті 173 ГК України зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку, є господарським зобов'язанням.

За положеннями статті 51 ЦК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Відповідно до статті 52 ЦК України ФОП відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

За змістом статей 51, 52, 598-609 ЦК України, статей 202-208 ГК України, частини восьмої статті 4 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» у випадку припинення підприємницької діяльності ФОП (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов'язання (господарські зобов'язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

ВИСНОВОК: Отже, суб'єктний склад учасників та зміст правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов'язання за яким у відповідача із втратою його статусу як ФОП не припинились підлягають розгляду в порядку господарського судочинства.

Відсутність доказів повідомлення платника про проведення податкової перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Направлення платнику податків наказу про проведення податкової перевірки пізніше ніж за 10 календарних днів до дня її початку призводить до визнання її неправомірною. 

19 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 825/924/17, адміністративне провадження №К/9901/40536/18 (ЄДРСРУ № 79956751) досліджував питання щодо наслідків відсутності доказів повідомлення платника податку про проведення податкової перевірки та проведення перевірки не на підставі плану-графіку перевірок.

Відповідно до пункту 77.1 статті 77 Податкового кодексу України документальна планова перевірка повинна бути передбачена у плані-графіку проведення планових документальних перевірок. План-графік документальних планових перевірок на поточний рік оприлюднюється на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику, до 25 грудня року, що передує року, в якому будуть проводитися такі документальні планові перевірки.

До плану-графіка проведення документальних планових перевірок відбираються платники податків, які мають ризик щодо несплати податків та зборів, невиконання іншого законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи. Періодичність проведення документальних планових перевірок платників податків визначається залежно від ступеня ризику в діяльності таких платників податків, який поділяється на високий, середній та незначний. Платники податків з незначним ступенем ризику включаються до плану-графіка не частіше, ніж раз на три календарних роки, середнім - не частіше ніж раз на два календарних роки, високим - не частіше одного разу на календарний рік. Порядок формування та затвердження плану-графіка, перелік ризиків та їх поділ за ступенями встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику (пункт 72.1 статті 72 Податкового кодексу України).

План-графік проведення планових документальних перевірок складається контролюючим органом з метою попередження платників податків про проведення такої перевірки та визначення орієнтовного предмету перевірки.

Визначення конкретної мети та періоду, за який буде проведено перевірку, та ін. обов'язкові умови визначаються в наказах про проведення планових документальних перевірок.

Аналогічна правова позиці висловлена у постанові Верховним Судом 20 червня 2018 року у справі № 822/1138/17 (№ К/9901/40104/18, ЄДРСРУ № 74871095).

ВАЖЛИВО: Необхідно також враховувати висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 01.08.2018р. у справі №817/519/16,  К/9901/24726/18 де зазначено, що нормами Податкового кодексу України не передбачено можливості зміни періоду проведення планової виїзної документальної перевірки, в тому числі шляхом прийняття наказу про внесення змін до наказу, яким призначено проведення такої перевірки.

Пунктом 5 Порядку формування плану-графіка проведення документальних планових перевірок платників податків, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 02 червня 2015 року № 524 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24 червня 2015 року за № 751/27196 (далі - Порядок № 524), встановлено, що затверджений план-графік є обов'язковим для виконання всіма підрозділами територіальних органів ДФС.

Відповідно до пункту 77.4 статті 77 Податкового кодексу України, про проведення документальної планової перевірки керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу приймається рішення, яке оформлюється наказом.

Право на проведення документальної планової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому не пізніше ніж за 10 календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки вручено під розписку або надіслано рекомендованим листом з повідомленням про вручення копію наказу про проведення документальної планової перевірки та письмове повідомлення із зазначенням дати початку проведення такої перевірки.

(!!!) При цьому, надіслання рекомендованим листом відповідного наказу вимагає доказів (повідомлення) про його вручення адресату.

З системного аналізу зазначених норм Податкового кодексу України випливає, що проведення, зокрема, невиїзної перевірки як контрольного заходу передбачає такі етапи її проведення: встановлення підстав для проведення перевірки; прийняття контролюючим органом рішення про проведення перевірки, яке оформлюється наказом керівника цього органу; вивчення наданих платником податків документів та інших матеріалів; оформлення результатів перевірки.

Реалізація зазначених етапів означає наявність податкової перевірки як юридичного факту, на підставі якого керівник податкового органу може зробити висновок про наявність податкового правопорушення та винести податкове повідомлення-рішення.

У даній справі доказів на підтвердження факту пред'явлення чи ознайомлення позивача із наказом про проведення документальної планової невиїзної перевірки, згідно з яким проведено перевірку та за результатами якої складено акт перевірки, відповідачем суду надано не було. Матеріали справи також не містять будь-яких доказів на підтвердження факту отримання позивачем наказу про призначення податкової перевірки у встановлений законодавством строк.

ВИСНОВОК: Відсутність доказів повідомлення платника податку про проведення перевірки та/або проведення перевірки не на підставі плану-графіку перевірок є порушенням порядку проведення перевірки, що дає підстави вважати висновки такої перевірки передчасними, а наслідки такої перевірки у вигляді оскаржуваних податкових повідомлень-рішень неправомірними та такими, що підлягають скасуванню.

Матеріал по темі: «Витребування в суд завіреного плану-графіка податкових перевірок»

ТЕГИ: податкові перевірки, документальна планова перевірка, план-графік проведення документальних планових перевірок платників податків на 2019 рік, акт перевірки, заперечення на акт перевірки, не допуск перевіряючих, Адвокат Морозов

Камеральна перевірка: строк та період охоплення під час її проведення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Момент відліку та період охоплення під час проведення камеральної податкової перевірки.

19 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 819/1569/16, адміністративне провадження №К/9901/36119/18 (ЄДРСРУ № 79957119) досліджував питання щодо періоду та граничних строків проведення  камеральної перевірки.

Спочатку необхідно наголосити, що 18 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № П/811/1313/16, адміністративне провадження №К/9901/40071/18 (ЄДРСРУ № 79957191) підтвердив, що  системний аналіз норм, які діяли до 01.01.2017 року, свідчить про те, що мета камеральної перевірки - виявити в поданій звітності, інших даних систем електронного адміністрування, єдиних реєстрів, арифметичні та/або методологічні помилки, або інші відомості які призвели до заниження або завищення податкового зобов'язання або посвідчують інші реєстраційні порушення, які доводять склад податкового правопорушення. Камеральна перевірка проводиться на систематичній основі, тобто перевіряються всі без винятку податкові декларації та уточнюючі розрахунки, подані платником, якого перевіряють.

(!!!) Натомість до 01 січня 2017 року (тобто до внесення змін до  статті 75 Податкового кодексу України) питання своєчасності нарахування та сплати усіх передбачених Податковим кодексом України   податків та зборів були предметом документальної перевірки.

Невиконання податковим органом порядку проведення документальних планових/позапланових             перевірок на виконання вимог статей  77, 78, 79 Податкового кодексу України призводить до порушення відповідачем способу реалізації владних управлінських функцій та відсутності правових наслідків перевірки, яка не охоплювала на час її проведення питання своєчасності сплати грошового зобов'язання.

Вказана позиція викладена в постанові Верховного Суду від 10 травня 2018 року по справі № 826/1975/17 (К/9901/33866/18).

Матеріал по темі: «Камеральна та документальна перевірка: підміна понять»

Камеральна перевірка проводиться на підставі даних Єдиного реєстру податкових накладних.

Щодо порушення строків проведення камеральної перевірки, Суд зазначає, що відповідно до пункту 200.10 статті 200 Податкового кодексу України протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, контролюючий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних.

За положеннями пункту 102.1 статті 102 Податкового кодексу України, яка регулює строки давності та їх застосування, контролюючий орган має право самостійно визначити суму грошових зобов'язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня, що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації та/або граничного строку сплати грошових зобов'язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов'язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов'язання, а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку.

Підпункт 75.1.1 пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент проведення камеральної перевірки) визначає, що камеральною вважається перевірка, яка проводиться у приміщенні контролюючого органу виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків та даних системи електронного адміністрування податку на додану вартість (даних центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, даних Єдиного реєстру податкових накладних та даних митних декларацій), а також даних Єдиного реєстру акцизних накладних та даних системи електронного адміністрування реалізації пального.

Предметом камеральної перевірки також може бути своєчасність подання   податкових декларацій  (розрахунків) та/або своєчасність реєстрації податкових накладних   та/або розрахунків коригування до податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних, акцизних накладних та/або розрахунків коригування до акцизних накладних у Єдиному реєстрі акцизних накладних, виправлення помилок у податкових накладних та/або своєчасність сплати узгодженої суми податкового (грошового) зобов'язання виключно на підставі даних, що зберігаються (опрацьовуються) у відповідних інформаційних базах.

Системний аналіз наведених норм, в редакції, яка діяла на час проведення перевірки, свідчить про те, що предметом камеральної перевірки окрім питань правильності оформлення податкових декларацій можуть бути й інші питання, зокрема своєчасність реєстрації податкових накладних      та/або розрахунків коригування до податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних.    

Тобто надані контролюючому органу повноваження проводити камеральні перевірки на підставі даних ЄРПН охоплюють, у тому числі, питання дотримання термінів реєстрації податкових накладних у ЄРПН.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 804/3762/17 та від 06.03.2018 у справі № 821/193/17.

Верховний Суд зазначає, що проведення камеральних перевірок платників податків щодо своєчасності реєстрації податкових накладних   та/або розрахунків коригування до податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних на підставі даних, що зберігаються (опрацьовуються) у відповідних інформаційних базах, та з урахуванням положень статті 102 Податкового кодексу України, такою перевіркою може бути охоплено період в 1095 днів, що настали за останнім днем граничного строку реєстрації податкових накладних.

Згідно позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10 травня 2018 року у справі №820/3544/17, адміністративне провадження №К/9901/34710/18 (ЄДРСРУ 73901935) вбачається, що норма пункту 102.1. статті 102 Податкового кодексу України пов'язує відлік строку давності саме із останнім днем граничного строку подання податкової декларації та/або граничного строку сплати грошових зобов'язань.

Згідно ІПК ДФС від 12.12.2017 р. N 2940/6/99-99-12-02-04-15/ІПК п. 76.3 ст. 76 Кодексу (у редакції з 01.01.2017 р.) передбачає, що камеральна перевірка податкової декларації або уточнюючого розрахунку може бути проведена лише протягом 30 календарних днів, що настають за останнім днем граничного строку їх подання, а якщо такі документи були надані пізніше, - за днем їх фактичного подання. Камеральна перевірка з інших питань проводиться з урахуванням строків давності, визначених ст. 102 Кодексу.

Відтак, Верховний Суд погоджується,  що строки, зазначені пунктом 200.10 статті 200 Податкового кодексу України стосуються перевірки даних, зазначених у податкових деклараціях, а в даному випадку перевірка проводилась з приводу дотримання граничних строків реєстрації податкових накладних.

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного вбачається, що камеральною перевіркою може бути охоплено період в 1095 днів, що настали за останнім днем граничного строку реєстрації податкових накладних та/або граничного строку сплати грошових зобов'язань.

Теги: камеральна перевірка, податкова перевірка, граничні строки, реєстрація податкових накладних, документальна перевірка, судова практика, Адвокат Морозов