22/01/2019

Особливості поновлення строку на оскарження судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)


Особливості поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження судового рішення.

16 серпня 2017 року   судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в рамках справи № 2-799/09 (ЄДРСРУ № 69389654) вказав якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою.

Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.

Якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення

Більше того, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року у справі № 727/6552/15-ц (ЄДРСРУ № 75133231) зроблено висновок, що «оскільки апеляційним судом розглянуто в апеляційному порядку спір по суті та ухвалено у справі нове рішення суду про задоволення позовних вимог без попереднього вирішення питання про поновлення пропущеного позивачем строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції яке набрало законної сили, чим порушено вимоги процесуального законодавства України, принцип правової визначеності та права відповідача у справі на справедливий судовий розгляд за пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. З цих підстав оспорюване в касаційному порядку рішення апеляційного суду вважати законним і обґрунтованим не можна».

Суть справи: Позивачем не порушувалося перед апеляційним судом питання про поновлення пропущеного строку, установленого статтею 294 ЦПК України, і апеляційним судом при постановленні ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі це питання також не вирішувалося. Разом з тим, апеляційним судом розглянуто спір по суті та ухвалено нове рішення у справі.

Згідно зі статтею 72 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.

Наведене свідчить про порушення апеляційним судом вимог статті 294, частини третьої статті 297 ЦПК України при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження у справі.

Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечено судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України».

Зокрема, Високий Суд вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення).

Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (див. рішення у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03, п. 41, від 03 квітня 2008 року) (пункт 47 рішення).

Зі змісту пункту 52 рішення випливає, що якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення.

За цих підстав Високий Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (пункт 53 рішення).

Подібна правова ситуація має місце і в даній справі, оскільки апеляційним судом розглянуто в апеляційному порядку спір по суті та ухвалено у справі нове рішення суду про задоволення позовних вимог без попереднього вирішення питання про поновлення пропущеного позивачем строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції яке набрало законної сили, чим порушено вимоги процесуального законодавства України, принцип правової визначеності та права відповідача у справі на справедливий судовий розгляд за пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З цих підстав оспорюване в касаційному порядку рішення апеляційного суду вважати законним і обґрунтованим не можна.

ВИСНОВОК: Поновлювати процесуальний строк на оскарження судового рішення є дискреційними повноваженнями відповідного суду, однак якщо суд розглянув справу без вирішення питання щодо його поновлення  (у випадку пропущення строку на оскарження судового рішення), таке рішення не може вважатися законним за будь-яких інших умов.




Звільнення сторони від сплати судового збору на певній стадії судового процесу

Адвокат Морозов (судовий захист)


Позиція Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду щодо звільнення від сплати судового збору.

18 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/2540/17, адміністративне провадження №К/9901/21174/18 (ЄДРСРУ № 79266559) досліджував питання щодо звільнення сторони від сплати судового збору на певній стадії судового процесу.

Однак з першу необхідно відмітити, що Конституційний Суд України у рішенні від 28.11.2013 N 12-рп/2013 звертав увагу на те, що гарантією реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя є встановлення законом помірного судового збору для осіб, які звертаються до суду. Це відповідає Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя від 14.05.1981 N R (81) 7: "В тій мірі, в якій судові витрати становлять явну перешкоду доступові до правосуддя, їх треба, якщо це можливо, скоротити або скасувати" (пп. 12 п. D).

Відповідно до частини третьої статті 106 КАС України до позовної заяви додається документ про сплату судового збору, крім випадків, коли його не належить сплачувати.

За правилами статті 108 КАС України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтею 106 цього Кодексу, постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, у якій зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб їх усунення і встановлюється строк, достатній для усунення недоліків. Копія ухвали про залишення позовної заяви без руху невідкладно надсилається особі, що звернулася із позовною заявою.

Частиною другою статті 88 КАС України передбачено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду) судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до підпункту пункту 3 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду) за подання до адміністративного суду адміністративного позову немайнового характеру юридичною особою ставка судового збору складає 1 розмір мінімальної заробітної плати.

Частиною першою статті 88 КАС України передбачено, що суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою зменшити розмір належних до оплати судових витрат чи звільнити від їх оплати повністю або частково, чи відстрочити або розстрочити сплату судових витрат на визначений строк.

Згідно частини першої, другої статті 8 Закону України «Про судовий збір» (в редакції, чинній на момент звернення з апеляційною скаргою) враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі. Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті.

(!!!) Суд зазначає, що звільнення від сплати судового збору (відстрочення, розстрочення його сплати або зменшення його розміру) з підстав, передбачених статтею 88 КАС України, та статтею 8 Закону України «Про судовий збір», є прерогативою суду, який вирішує питання відкриття провадження (прийняття заяви, скарги тощо).

Зазначені норми є диспозитивними і встановлюють не обов'язок, а право суду на власний розсуд звільнити особу від сплати судового збору (відстрочити, розстрочити його сплату або зменшити його розмір).

Більше того, підставою для звільнення сторони у справі від сплати судового збору є відсутність у неї доходу або його наявність у розмірі, що не перевищує мінімальні соціальні стандарти, встановлені законодавством для відповідної категорії громадян, а також за інших обставин, які не дають можливості здійснити оплату судових витрат.

Натомість, розмір ставки судового збору може бути зменшений судом або розстрочений таким чином, щоб не допустити ситуації, в якій особа може залишитись без засобів для існування, проте в усіх випадках з урахуванням мінімальних соціальних гарантій у розмірах, встановлених для відповідних категорій громадян Законом України "Про Державний бюджет України" на відповідний рік.

ВИСНОВОК: Звільнення, відстрочення, розстрочення або зменшення розміру  судового збору на певній стадії судового процесу можливе, але не створює пільг щодо його сплати на інших його стадіях чи в інших судових провадженнях.







Теги: судовий збір, судебный сбор, звільнення від сплати судового збору, відстрочення, розстрочення, зменшення розміру, закон про судовий збір, пільги при сплаті, майновий стан сторони, судова практика, Адвокат Морозов


20/01/2019

Збитковість господарської операції = відсутність ділової мети?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Збитковість господарської операції, так як і невиконання контрагентами своїх податкових обов'язків, не може свідчити про негосподарський характер правовідносин.

Невиконання контрагентами своїх податкових обов'язків не може бути безумовним свідченням відсутності ділової мети та/або обізнаність платника податків із протиправним характером діяльності його контрагентів та відповідно недостовірності задекларованих даних податкового обліку платника податків (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 січня 2019 року по справі №809/2918/13-а, адміністративне провадження №К/9901/2700/18 (ЄДРСРУ № 79207907)).

Ще Верховний Суд України в постанові від 28 лютого 2011 року у справі № 21-13а11 констатував, що збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності, як негосподарської. Неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов'язана з господарською діяльністю Підприємства, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції.

Відповідно до ч. 2 ст. 67 Господарського кодексу України підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Таким чином, при здійсненні господарської діяльності, керуючись принципами свободи підприємницької діяльності та свободи договору, з метою забезпечення ризиків підприємницької діяльності, які можуть полягати і в тому, що грошові зобов'язання за господарськими договорами можуть бути не виконані з певних причин, підприємства вправі вільно укладати будь-які договори, не заборонені законодавством, та самостійно визначати умови виконання зобов'язань.

У своїй постанові від 02 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 918/341/16 (ЄДРСРУ № 75719160) вказує, що стаття 42 Господарського кодексу України встановлює, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Господарською діяльністю згідно із статтею 3 ГК України є діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності, як негосподарської.

ВАЖЛИВО: Тобто, отримання прибутку не є обов'язковою кваліфікуючою ознакою для визнання діяльності як господарської. Збитковість окремої операції не може свідчити про її негосподарський характер.

Окрім цього, неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов'язана з господарською діяльністю Підприємства, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції, що підтверджується також постановою ВС від 24.01.2018 по справі № 2а-19379/11/2670 (ЄДРСРУ № 71829439) та постановою ВС від 24.01.2018 по справі № 816/4226/13-а (ЄДРСРУ №71834548).

ВИСНОВОК: З урахуванням зазначеного вище вбачається, що норми податкового законодавства не наділяють контролюючий орган повноваженнями на свій розсуд визначити ефективність чи доцільність тої чи іншої господарської угоди/операції.








Теги: фіктивний правочин, реальність господарської операції, фіктивний контрагент, податкова перевірка, ділова мета, розумні економічні причини, акт перевірки, оскарження податкового повідомленнярішення, податкова вимога, судовий захист, Адвокат Морозов




18/01/2019

Особливості укладання договору купівлі-продажу особою з вадами зору


Адвокат Морозов (судовий захист)


Введення в оману під час укладання договору купівлі-продажу особою з вадами зору.

14 січня 2019 року Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 308/12128/15-ц, провадження № 61-9541св18 (ЄДРСРУ № 79174038) досліджував питання щодо особливостей укладання договору купівлі – продажу особою з вадами зору.

Суд встановив, що на момент укладення договору у позивача були вади зору (катаракта обох очей).

Згідно з частиною першою статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

У статті 215 ЦК України вказано, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою та шостою статті 203 ЦК України. Тобто зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення учасників правочину має бути вільним і відповідати його волі.

Відповідно до положення частини  першої статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

(!!!) Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Правочин, вчинений під впливом обману, належить до правочинів з вадами волі, оскільки у сторони, яка діяла під впливом обману, внутрішня воля сформувалася невірно, під впливом хибних відомостей про обставини правочину, спричинених діями інших осіб.

Під обманом необхідно розуміти навмисне введення в оману однією стороною правочину іншої сторони з метою вчинення правочину. Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї із сторін.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину (стаття 230 ЦК України).

Обман може стосуватися насамперед як елементів та обставин самого правочину, що мають істотне значення (природа правочину, права та обов'язки сторін, такі властивості речі, які значно знижують її цінність або унеможливлюють використання за цільовим призначенням (стаття 229 ЦК України), так і обставин, що знаходяться за межами правочину, в тому числі мотиву й мети правочину.

Верховний Суд виходить з того, що правочин вчинено під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.

Більше того, постановою Верховного суду у справі № 445/1011/17 від 01.08.2018 р. (ЄДРСРУ № 75743740) надано правовий висновок, яким визначено, що обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

ВАЖЛИВО: Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладені у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року № 6-93цс16 та від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16.

Відповідно до пункту 6 глави 9 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, якщо фізична особа, яка звернулася з а вчиненням нотаріальної дії, має вади зору або з інших причин не має змоги самостійно прочитати документ, нотаріус уголос прочитує їй текст документа, про що на документі робиться відповідна відмітка.

Відповідно до пункту 3 глави 9 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, перед підписанням документа нотаріус зобов'язаний забезпечити ознайомлення зі змістом документа сторін (учасників).

Судами попередніх інстанції встановлено відсутність вказівки у договорі про те, що його текст зачитано у голос, а оскільки продавець особисто не могла прочитати текст договору і договір не зачитувався нотаріусом, позивач вважала, що підписує документи, які будуть надаватися до центру соціального обслуговування.

Верховний Суд також виходив з наступного: позивач є особою похилого віку, має вади зору, особисто не могла прочитати текст договору і договір нотаріусом не зачитувався, продавати квартиру у неї наміру не було, а кошти за договором не отримувала, тому відповідач під час укладення договору купівлі-продажу, не ознайомивши продавця  з його текстом, ввела позивача в оману шляхом замовчування.

ВИСНОВОК: Вказані вище дії відповідача, під час укладання спірного договору, суперечили волевиявленню продавця, що свідчить про умисел у таких діях відповідача, спрямовані на введення особи похилого віку в оману.

Тобто, на погляд автора, після прийняття такого судового рішення є всі підстави для звернення в правоохоронні органи для внесення відомостей в ЄДРДР.




Описки та арифметичні помилки у судовому рішенні

Адвокат Морозов (судовий захист)


Виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні.

Згідно частини першої статті 269 ЦПК України суд може з власної ініціативи або за заявою учасників справи виправити допущені в рішенні чи ухвалі описки чи арифметичні помилки.

Аналогічні положення містяться й у ст. 253 КАС України та у ст. 243 ГПК України.

Здебільшого питання про внесення виправлень вирішується без повідомлення учасників справи. За ініціативою суду питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні за участю учасників справи, проте їхня неявка не перешкоджає розгляду питання про внесення виправлень.

Верховний Суд, в рамках справи № 369/8367/16-ц, провадження № 61-10808св18 від 14 січня 2019 року (ЄДРСРУ № 79161749) виходив з того, що описки - це помилки, зумовлені неправильним написанням слів. Виправленню підлягають лише ті описки, які мають істотний характер. До таких належить написання прізвищ та імен, адрес, найменувань спірного майна, зазначення дат та строків. Не є опискою граматичні помилки, які не спотворюють текст судового рішення та не призводять до його неправильного сприйняття.

В свою чергу, арифметичною вважається помилка   у визначенні результату підрахунку: пропуск цифри, випадкова перестановка цифр, спотворення результату обчислення у зв'язку з використанням несправної техніки.

Не є арифметичною помилкою, а отже і не може бути виправлене в порядку, передбаченому процесуальним законодавством, застосування неправильних методик підрахунку, помилкових вихідних даних для проведення арифметичних обчислень.

Верховний Суд зауважує, що суд не має права змінювати зміст судового рішення, він лише усуває такі неточності, які впливають на можливість реалізації судового рішення чи його правосудність.

Крім того, виходячи з позиції Верховного Суду України (ухвала Верховного Суду України у справі № 6-788цс16 від 22.02.2017р.), суд може виправити лише ті описки або арифметичні помилки, яких він сам припустився.

ВИСНОВОК: Диспозиція вищевказаної правової норми не дозволяє під виглядом виправлення недоліків судового рішення вносити будь-які зміни до його змісту, зокрема змінювати висновки та мотиви судового рішення .






ТЕГИ: виправлення описок, помилки у судовому рішенні, арифметичні помилки, зміна суті судового рішення, заява про виправлення описки у судовому рішенні, судова практика, Адвокат Морозов

07/01/2019

Підсудність цивільних справ з іноземним елементом


Адвокат Морозов (судовий захист)


Підсудність справи за участю позивача - фізичної особи, громадянина України до юридичної особи-відповідача, який є іноземним елементом і не має місцезнаходження в Україні?

27 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 640/5522/187, провадження № 61-37898св18 (ЄДРСРУ 78979722) досліджував питання щодо підсудності цивільних справ з іноземним елементом.

Спершу необхідно вказати, що визначення поняття «іноземний елемент» надано в п. 2 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про міжнародне приватне право», а саме іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: а) хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; б)об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; в) юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Відповідно до статті 9 Конституції України, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору (ч. 1 ст.3 ЗУ «Про міжнародне приватне право»).

Розділ XII вказаного вище Закону чітко встановлює правила підсудності.

Так, статтею 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону.

У статті 76 вказаного вище закону визначено, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:

1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону;
2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача;
3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;
4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні;
5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні;
6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;
7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;
8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;
9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;
10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном;
11) якщо у справі про банкрутство боржник має місце основних інтересів або основної підприємницької діяльності на території України;
12) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

Вказана позиція також викладена в листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 року № 24-754/0/4-13 «Про практику розгляду судами цивільних справ з іноземним елементом».

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (частина друга статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України»).

ВАЖЛИВО: Розглядаючи справи за участю іноземного елемента, судам слід з'ясовувати наявність чинного між державами договору та за його наявності - порядку регулювання спірних правовідносин, що виникли.

Вирішуючи питання про підсудність цивільних справ з іноземним елементом, судам слід враховувати не тільки норми внутрішньодержавного права, але й колізійні норми, які містяться в конвенціях і двосторонніх договорах України та інших держав про правову допомогу.

За змістом частини другої статті 3 ЦПК правила про підсудність, передбачені в міжнародних договорах, мають пріоритет перед нормами внутрішнього права.

Згідно з частиною другою статті 27 ЦПК України позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб.

Відповідно до частини третьою статті 28 ЦПК України, якою визначено підсудність справ за вбором позивача, позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача або за місцем заподіяння шкоди.

Разом з тим, статтею 20 Конвенції, передбачено, що якщо в частинах II-V цього розділу не встановлено інше, позови до осіб, які мають місце проживання на території однієї з Договірних Сторін, подаються, незалежно від їх громадянства, в суди цієї Договірної Сторони, а позови до юридичних осіб подаються в суди Договірної Сторони, на території якої знаходиться орган управління юридичної особи, його представництво або філія.

Статтею 42 Конвенції передбачено, що зобов'язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають з договорів і інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мало місце дія або інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

(!!!) Якщо особа, що спричинила шкоду і потерпілий є громадянами однієї Договірної Сторони, застосовується законодавство цієї Договірної Сторони.

У справах, згаданих у пунктах 1 і 2 цієї статті, компетентний суд Договірної Сторони, на території якої мало місце дія або інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Потерпілий може пред'явити позов також у суді Договірної Сторони, на території якої має місце проживання відповідач.

ВИСНОВОК: Узагальнюючи наведене вбачається, що судам загальної юрисдикції України підвідомчі справи у спорах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України, а також у справах за участю іноземних фізичних осіб, що мають місце проживання в Україні, про відшкодування шкоди.

Справи за участю позивача фізичної особи - громадянина України до юридичної особи відповідача, який є іноземним елементом і не має місцезнаходження в Україні щодо відшкодування шкоди завданої на території іншої держави, мають розглядатись відповідним судом іноземної держави.




Теги: іноземний елемент, міжнародне приватне право, підсудність справ, відшкодування шкоди, судова практика, Адвокат Морозов

06/01/2019

Право на аліменти: сукупність складових для призначення допомоги

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави та сукупність складових для призначення аліментів на утримання одного з подружжя.

27 грудня 2018 року Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 165/1728/17, провадження № 61-3163св18 (ЄДРСРУ № 78979459) досліджував питання щодо сукупності складових для призначення аліментів на утримання одного з подружжя.

За положеннями частин другої-четвертої статті 75 СК України право на утримання (аліменти) має той із подружжя, хто є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу. Непрацездатним вважається той із подружжя, хто досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом І, ІІ чи ІІІ групи. Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Право на утримання після розірвання шлюбу регламентується статтею 76 СК України, за змістом якої розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу; після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу; особа має право на утримання і тоді, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу.

Аналіз указаних норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що  аліментні зобов'язання на утримання одного з подружжя можуть призначатися за наявності юридичних складових - сукупності певних умов, зокрема: перебування у зареєстрованому шлюбі або після розірвання  шлюбу - якщо особа стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу, а також коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу; непрацездатність одного з подружжя; потреба в матеріальній допомозі; нижчий від прожиткового мінімуму рівень матеріального забезпечення.

Таким чином, право на утримання (аліменти) має зазначена вище непрацездатна особа, яка  не забезпечена прожитковим мінімумом.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що розмір пенсії за віком 1 421,93 грн, яку отримує позивач, є вищим від встановленого законом прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, тому згідно з частиною третьою статті 75 СК України вона не є особою, яка потребує матеріальної допомоги шляхом стягнення аліментів з другого із подружжя.

Вказаний висновок узгоджується із правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-1111цс17 та постанові від 13 квітня 2016 року у справі № 6-3066цс15.

За правилами частин першої та другої статті 76 СК України розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу. Після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.

Згідно з частинами першою та третьою статті 79 СК України аліменти присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної заяви. Якщо один із подружжя одержує аліменти у зв'язку з інвалідністю, сплата аліментів триває протягом строку інвалідності.

Відповідно до частин першої та третьої статті 82 СК України право одного з подружжя на утримання, а також право на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняється у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу. Право на утримання припиняється від дня настання цих обставин. Право одного з подружжя на аліменти, які були присуджені за рішенням суду, може бути припинене за рішенням суду, якщо буде встановлено, що: 1) одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги; 2) платник аліментів неспроможний надавати матеріальну допомогу (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2018 року у справі №428/7287/16-ц, провадження № 61-10557св18 (ЄДРСРУ № 78978680)).

Аналіз указаних норм матеріального права дає підстави для висновку, що зобов'язання з утримання одного з подружжя можуть призначатися за наявності юридичних складових - сукупності певних умов, зокрема: перебування у зареєстрованому шлюбі або після розірвання шлюбу - якщо особа стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу, а також коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу; непрацездатність одного з подружжя; потреба в матеріальній допомозі; нижчий від прожиткового мінімуму рівень матеріального забезпечення.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного суду від 05 грудня 2018 року по справі №547/427/17, провадження № 61-34222св18 (ЄДРСРУ № 78469998), від 11 жовтня 2018 року по справі № 161/16931/16-ц, провадження № 61-23149св18 (ЄДРСРУ № 77136276), від 17 травня 2018 року по справі № 766/4061/17, провадження № 61-14098св18 (ЄДРСРУ № 74158190) та ін.




Підвищення кваліфікації Адвоката 2024