Податкові спори: первинні документи, наказ та акт перевірки платника податку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність об'єктивної змоги переконатися у недостовірності первинного документа виключає притягнення до відповідальності особи, яка використала такий документ.

19 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду справа № 815/1071/16, адміністративне провадження №К/9901/25953/18 (ЄДРСРУ № 73532565) вказав на дуже важливі моменти.

По-перше: Невиконання обов'язку щодо належного підписання первинного документа, складеного однією особою і переданого іншій особі (зокрема податкової накладної) може позбавляти цю накладну статусу первинного документа або в разі обізнаності контрагента з відсутністю повноважень щодо складання такого документа, або в разі фактичної відсутності господарської операції.

При цьому відсутність об'єктивної змоги переконатися у недостовірності первинного документа чи окремих його реквізитів (зокрема підпису, прізвища особи, що здійснює операцію, тощо) під час його отримання чи протягом найближчого часу виключає притягнення до відповідальності особи, яка використала такий документ у податковому обліку.

У цьому випадку дані податкового обліку можуть бути визнані необґрунтованими, якщо платник податків діяв без належного рівня обачності та обережності та знав або повинен і міг знати про порушення, допущені контрагентом, та був залучений до таких порушень, або знав про дефекти у правовому статусі таких контрагентів (відсутність реєстрації їх як платник ПДВ, відсутність у відповідних посадових осіб чи інших представників контрагента повноважень на складання первинних, розрахункових документів, податкових накладних тощо).

Обставини фіктивності та інших недоліків правового статусу контрагентів платника податків, а так само щодо невиконання ними своїх податкових обов'язків підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами, що свідчать про нереальність господарської операції або відсутність її економічного змісту.

Про необґрунтованість податкової вигоди можуть свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема про наявність таких обставин: неможливість реального здійснення платником податків зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться постачальником послуг, підприємницької діяльності; відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності у зв'язку з відсутністю управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів; облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов'язані з виникненням податкової вигоди, якщо для такого виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій; відсутність первинних документів обліку.

Матеріал по темі: «Відсутність у контрагента виробничих, трудових та інших ресурсів»

По – друге: Висновки, викладені в акті перевірки або звірки щодо встановлених порушень платником податків не є безумовно достовірними, оскільки є лише відображенням фактичних дій податкових інспекторів-ревізорів та їх особистої думки.

Думка, висловлена посадовими особами контролюючого органу в акті перевірки або довідках про проведення звірки, зокрема щодо реальності вчинених платником податків господарських операцій, повинна оцінюватися судами із урахуванням інших доказів у справі, предметом якої є податкові правопорушення, що обґрунтовуються контролюючим органом серед іншого висновками акту перевірки платника платків або актами перевірки його контрагентів. Відповідно, судове рішення щодо правомірності сум грошових зобов'язань, визначених контролюючим органом платнику податків, не може мотивуватися виключно даними акту перевірки цього платника податків або його контрагентів, або даними звірок, якщо ці дані обґрунтовано заперечуються платником податків та при цьому не підтверджені іншими доказами, зібраними у справі. І навпаки, вирішуючи спір, суди не можуть не враховувати доводи контролюючого органу щодо встановлених порушень, викладені в акті перевірки, оскільки висновок суду про реальність господарських операцій для цілей податкового обліку повинен бути результатом належного аналізу зібраних доказів.

Матеріал по темі: «Акт податкової перевірки контрагента, як основний доказ ДФС»

Окремо необхідно зупинитись на постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19 квітня 2018 року у справі № 813/4282/16, адміністративне провадження №К/9901/466/17 (ЄДРСРУ № 73532171) в якій досліджувались передумови здійснення документальної перевірки платника податку.

Суд вказав, що згідно з підпунктом 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України підставою для перевірки є отримання податкової інформації, що свідчить про порушення платником податків валютного та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит контролюючого органу, в якому зазначаються порушення цим платником податків відповідно валютного та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту.

ВАЖЛИВО: Отже, обов'язковою передумовою здійснення документальної перевірки позивача є направлення письмового запиту про надання пояснень та їх документального підтвердження.

Документальна позапланова перевірка проводиться на підставі наказу керівника органу державної податкової служби та за наявності підстав для її проведення.

За таких обставин у контролюючого органу є право на оцінку пояснень і їх документальних підтверджень. Якщо ці пояснення не обґрунтовані або документально не підтверджені, перевірка може бути призначена.

Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав у податкового органу на призначення перевірки позивача, оскільки досліджені при розгляді справи в судах попередніх інстанцій запит податкового органу, наказ про проведення перевірки не відповідають вимогам, встановленим вищенаведеними нормами Податкового кодексу України, а також встановлений факт надання Товариством відповідної інформації на письмовий запит податкового органу у передбачений законодавством строк.

Як правильно зазначено судами першої та апеляційної інстанцій, посилання у спірному наказі на доповідну записку заступника начальника управління аудиту, яка за своєю суттю є документом внутрішнього використання та здебільшого має за мету спонукання керівника до прийняття конкретного рішення, свідчить про необґрунтованість та безпідставність наказу податкового органу. 

Матеріал по темі: «Визнання протиправним наказу про призначення податкової перевірки»

Теги: податкові перевірки, наказ про проведення перевірки, оскарження податкових рішень, первині документи, фіктивне підприємство, податкова, налоговые споры, судебная практика, Адвокат Морозов

Верховний суд: різниця між поняттям регрес та суброгація

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спір між двома страховими компаніями щодо відшкодування витрат, понесених у зв'язку із виплатою коштів за договором добровільного майнового страхування. Початок відліку строків давності.

20 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/8982/17 (ЄДРСРУ № 73532974) досліджував спір, що виник між двома страховими компаніями щодо відшкодування витрат, понесених у зв'язку із виплатою коштів за договором добровільного майнового страхування.

Суд вказав, що відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України "Про страхування" договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Дана норма кореспондується з положеннями ст. 979 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якою визначено, що за договором страхування страховик зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити страхувальникові або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 20 Закону України "Про страхування" страховик зобов'язаний при настанні страхового випадку здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк.

Ст. 9 вказаного Закону передбачено, що страховою виплатою є грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку. Розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат визначаються за домовленістю між страховиком та страхувальником під час укладання договору страхування або внесення змін до договору страхування, або у випадках, передбачених чинним законодавством. Страхове відшкодування - страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку. Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник.

У ч. 1 ст. 25 Закону України "Про страхування" визначено, що здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком.

Згідно зі ст. ст. 512, 514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом.

Таким законом, зокрема, є норми ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України "Про страхування", відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

ВАЖЛИВО: Тобто у таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика. Нового зобов'язання з відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Отже, страховик виступає замість потерпілого у деліктному зобов'язанні.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Новий кредитор набуває прав та обов'язків свого попередника.

Відповідно, заміною кредитора деліктне зобов'язання не припиняється, оскільки відповідальна за спричинену шкоду особа свій обов'язок із відшкодування шкоди не виконала.

(!!!) Таким чином, страхувальник, який зазнав майнової шкоди в деліктному правовідношенні, набув право вимоги відшкодування до заподіювача. У зв'язку з виплатою страхового відшкодування до страховика перейшло право вимоги (права кредитора, яким у деліктному зобов'язанні є потерпілий) до заподіювача у межах фактичних витрат.

Як встановлено судами попередніх інстанцій Страховик № 1 виплатив страхувальнику страхове відшкодування та звернувся до Страховика № 2, яким застраховано автомобіль, що відповідно до постанови Дарницького районного суду м. Києва визнано винним у скоєнні ДТП, з вимогою про відшкодування виплаченої суми страхового відшкодування.

Страховик № 1 реалізував своє право кредитора шляхом пред'явлення вимоги до Страховика № 2, оскільки за договором страхування відповідальності (Закон України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів") останнє надало згоду на прийняття обов'язку сторони боржника у деліктному зобов'язанні, якщо воно виникне.

Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов мотивували рішення тим, що у зв'язку з виплатою страхового відшкодування страхувальнику, позивач набув право регресу до винної у ДТП особи.

Крім того, вказують на те, що за регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання. Право страховика за договором страхування на подання до суду регресного позову про стягнення з винної особи коштів, виплачених страховиком як страхове відшкодування, виникає з моменту сплати такого відшкодування, а не з моменту виникнення страхового випадку.

(!!!) Однак, Верховний суд вказує, що суди попередніх інстанцій неправильно визначили характер спірних правовідносин та змішали поняття "регрес" та "суброгація".

Основною характерною ознакою суброгації є збереження того зобов'язання, яке виникло із заподіяння шкоди і у зв'язку з яким було виплачене страхове відшкодування, й зміна в ньому кредитора.

- Перехід права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика називається суброгацією. Під час суброгації нового зобов'язання із відшкодування збитків не виникає - відбувається заміна кредитора: потерпілий, яким є страхувальник або вигодонабувач, передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Внаслідок цього страховик виступає замість потерпілого (29 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/2351/17 (ЄДРСРУ № 71884547) та від 05.04.2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/3165/17 (ЄДРСРУ № 73277937);

- У випадку суброгації відбувається лише заміна осіб у вже наявному зобов'язанні (заміна активного суб'єкта) зі збереженням самого зобов'язання. У такому разі страхувальник передає свої права страховикові на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. У випадку регресу одне зобов'язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається. При цьому регрес регулюється загальними нормами цивільного права (зокрема, статтею 1191 ЦК України), а також статтею 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», а для суброгації відповідно до статті 993 ЦК України і статті 27 Закону України «Про страхування» встановлено особливий правовий режим. При суброгації перебіг строку позовної давності починає обчислюватися з моменту виникнення страхового випадку, а при регресі - з того моменту, коли страховик виплатив страхове відшкодування. Розмір страхового відшкодування визначається за правилами, встановленими у договорі страхування. Оскільки при суброгації відбувається заміна особи в зобов'язанні, то з урахуванням положення статті 515 ЦК України суброгація застосовується лише до майнового страхування (28 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 183/791/16-ц (ЄДРСРУ № 73219603) та від 28 лютого 2018 року у справі № 521/16989/13-ц (ЄДРСРУ № 72587626).

Натомість регрес - право відповідальної особи, яка здійснила відшкодування шкоди, заподіяної не її діями, звернутися з вимогою про повернення виплаченого до боржника, з вини якого заподіяно шкоду. Регрес характеризується тим, що правовідношення, за яким відповідальна особа здійснила відшкодування, припинилося, у зв'язку з чим і виникло нове - пов'язане саме з регресною вимогою.

У процесуальному відношенні страхувальник передає свої права страховику на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. При регресі одне зобов'язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається. Ці інститути мають різний режим правового регулювання. Регрес регулюється загальними нормами цивільного права, а для суброгації відповідно до ст. 993 Цивільного кодексу України встановлений особливий правовий режим. Регрес у страхуванні виникає стосовно вузького кола осіб, тоді як суброгація застосовуються щодо будь-якої особи, відповідальної за настання страхового випадку. У порядку суброгації страховик може стягнути із заподіювача шкоди лише ту суму, яку він сам виплатить страхувальнику (30 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/12500/17 (ЄДРСРУ № 71884446).

Завдання майнової шкоди страхувальнику слугує підставою для виникнення договірного зобов'язання згідно з договором майнового страхування, в якому кредитором є страхувальник, а боржником - страховик.

Деліктне зобов'язання - первісне, основне зобов'язання, підставою виникнення якого є завдання шкоди. Одержання страхувальником повного відшкодування збитків від особи, яка їх завдала, припиняє деліктне зобов'язання, що тягне за собою припинення обов'язку страховика здійснити страхову виплату (п. 4 ч. 1 ст. 991 ЦК України), але не навпаки.

Виплата страховиком страхувальнику страхового відшкодування є обов'язком страховика за договором (ст. 988 ЦК України). Така виплата не припиняє деліктного зобов'язання і не може вважатися відшкодуванням шкоди потерпілому в цьому зобов'язанні, оскільки страховик у правовідносинах добровільного майнового страхування не є боржником у деліктному зобов'язанні. Тобто заподіювач шкоди залишається зобов'язаним відшкодувати завдану ним шкоду незалежно від того, чи звертався до нього з відповідною вимогою сам потерпілий, чи страховик після виплати потерпілому відшкодування за договором майнового страхування.

ВАЖЛИВО: Враховуючи викладене, правовідносини, що виникли між сторонами у даній справі є суброгацією.

Відповідно до ст. 262 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Тобто страхувальник, який зазнав майнової шкоди в деліктному правовідношенні, набув право вимоги відшкодування до заподіювача й строк такої вимоги почав спливати з моменту заподіяння шкоди. У зв'язку з погашенням шкоди коштами страхового відшкодування до страховика перейшло право вимоги (права кредитора, яким у деліктному зобов'язанні є потерпілий) до заподіювача із залишком строку позовної давності.

Вирішуючи спір у даній справі, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність порушеного права позивача, що стало підставою для звернення з відповідним позовом до суду.

Однак, судами невірно визначено характер спірних правовідносин, що призвело до помилкових висновків щодо пред'явлення позивачем позову у межах строків позовної давності.

Суди вказують, що право страховика за договором страхування на подання до суду позову про стягнення з винної особи коштів, виплачених страховиком, як страхове відшкодування, виникає з моменту сплати такого відшкодування, а не з моменту виникнення страхового випадку.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки у спірному зобов'язані відбулася заміна кредитора - страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, тому строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного) - висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі № 6-192цс16.

Позивач у позові, посилаючись на норми ч. 5 ст. 267 ЦК України, наголошує на поважності причин порушення позивачем строку позовної давності.

У свою чергу, відповідач у відзиві на позов та у касаційній скарзі вказує на пропуск позивачем строку позовної давності і на необхідність застосування такого строку.

(!!!) Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Теги: страхування, страховий випадок, регрес, суброгація, договір страхування, ДТП, пошкодження автомобіля, КАСКО, поліс страхування, страховик, строк позовної давності, судова практика, Адвокат Морозов

Визначення у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: визначення у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також можливість здійснення розрахунків за зобов'язанням, визначеним грошовим еквівалентом в іноземній валюті. 

6 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 760/8192/15-ц, провадження № 61-9661св18 (ЄДРСРУ № 73469398) досліджував питання щодо визначення у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення розрахунків за зобов'язанням, визначеним грошовим еквівалентом в іноземній валюті.

Суд вказав, що згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. У статті 192 ЦК України закріплено, що гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно із частиною першою статті 524 та частиною першої статті 533 ЦК України зобов'язання має бути виражене та виконане у грошовій одиниці України - гривні. Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

(!!!) Разом з тим частина друга статті 524 та частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Відповідно до положень частини 2 статті 192 ЦК іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Порядок та правила використання іноземної валюти на території України на сьогодні встановлені Декретом від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України (затверджено постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2007 р. № 200; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18 червня 2007 р. за № 656/13923), Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України (затверджено постановою Правління НБУ від 29 грудня 2000 р. № 520; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 21 лютого 2001 р. за № 152/5343) та іншими документами.

Відповідно до частин першої та третьої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

При цьому споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 цього Закону). Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що під час укладення оспорюваного правочину діяла заборона на надання та отримання споживчих кредитів саме в іноземній валюті, але банки не було позбавлено права надати, а позичальників отримати споживчий кредит в гривнях із визначенням сум платежів за кредитом в еквіваленті іноземної валюти.

При цьому згідно із частинами першою, другою, четвертою та п'ятою статті 18 цього Закону продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Такий же висновок застосування норм матеріального права викладено в постанові Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року в справі № 6-2024цс16.

ВИСНОВОК: Отже, в чинному законодавстві хоча й закріплено статус національної валюти як єдиного законного платіжного засобу на території України, однак не міститься заборони на визначення у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення розрахунків за зобов'язанням, визначеним грошовим еквівалентом в іноземній валюті.

Аналогічна позиція викладена в рішеннях Верховного суду від 15 березня 2018 року у справі № 686/843/16-ц, провадження № 61-3981св18 (ЄДРСРУ № 72850558).

P.s. Міністерство юстиції України в листі від 03.07.2015 р. № 6878-0-30-15/20 роз’яснило, що в разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягненню під час примусового виконання підлягає саме іноземна валюта, визначена цим рішенням і якщо умовами договору в іноземній валюті передбачено сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, то разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й пеню в іноземній валюті. (висновки викладені в рішенні Верховного суду від 14 лютого 2018 року у справі № 495/5517/15-ц (ЄДРСРУ №72243774), від 14 березня 2018 року у справі № 473/1274/16-ц (ЄДРСРУ № 72793487), від 14 березня 2018 року у справі № 357/13224/15-ц (ЄДРСРУ № 72909146) та аналогічні в постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-211цс17).

P.s.s. Необхідно також додати, що для належного забезпечення/захисту прав кредитора та за для врахування курсової різниці, а також уникнення формулювання резолютивної частини судового рішення: «…у національній валюті гривні, за курсом НБУ станом на час звернення до суду…» прохальна частина позову в суд повинна містити, щось накшталт: «Стягнення заборгованості зазначеної в доларах США проводити в гривневому еквіваленті по відношенню до долара США за курсом Національного Банку України на день здійснення платежу».

Матеріал по темі: «Штрафні санкції та стягнення заборгованості у гривневому еквіваленті»

Теги: визначення грошових зобов'язань в іноземній валюті, грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті, курсова різниця, стягнення в валюті зобов’язання, пеня в іноземній валюті, судова практика, Адвокат Морозов

Пред'явлення позову до неналежного відповідача: наслідки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі. 

Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім'я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 3 частини другої статті 119 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій).

Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій).

Позов може бути пред'явлений до кількох відповідачів. Участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є їхні спільні права чи обов'язки; 2) права і обов'язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов'язки (стаття 32 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій).

Позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою (частина друга статті 118 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій).

Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (частина перша статті 33 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій).

Таким чином, пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження (17 квітня 2018 року Велика Палата Верховного Суду у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18, ЄДРСРУ № 73469613)

Більше того, у п. 8 Постанови Пленуму ВСУ "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" від 12.06.2009 N 2 роз'яснено, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі чи залишення заяви без руху, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному статтею 33 ЦПК. У разі, якщо норма матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести інша особа, а не та, до якої пред'явлено позов, і позивач не погоджується на її заміну, суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача з власної ініціативи. Після заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа розглядається спочатку в разі її відкладення або за клопотанням нового відповідача чи залученого співвідповідача та за його результатами суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

Теги: пред’явлення позову, відкриття провадження, заміна неналежного відповідача, співвідповідач, подання позовної заяви до суду, сторони у справі, підготовче засідання, судова практика, Адвокат Морозов

Верховний суд: підходи та рівні тлумачення змісту правочину

Адвокат Морозов (судовий захист)

Дії суду щодо тлумачення змісту правочину, якщо з'ясувати справжній зміст відповідної умови договору неможливо? 

18 квітня 2018 року Верховний Суд у складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/11000/14-ц, провадження № 61-11сво17 (ЄДРСРУ № 73500675) визначив алгоритм дій суду при неможливості тлумачення правочину або його частини за допомогою загальних підходів визначених діючим законодавством України.

Об’єднана Палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що відповідно до частини першої статті 637 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення.

Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

Окрім цього суд зазначив про принцип сontra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов'язаний з неясністю такої умови. Це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the diminant sinfluence of the party).

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

ВИСНОВОК: Верховний Суд у складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного висловлює такий висновок про застосування норми права: у разі, якщо з'ясувати справжній зміст відповідної умови договору неможливо за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину, передбачених у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України, слід застосовувати тлумачення contra proferentem.

Теги: тлумачення, contra proferentem, способи тлумачення, тлумачення змісту правочину, правочин, угода, зміст правочину, тлумачення умов договору, судова практика, Адвокат Морозов