Наслідки не укладення основного договору в обумовлені строки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правові наслідки не укладення основного договору між забудовником та інвестором у встановлений в попередньому договорі строк.

6 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в контексті справи № 760/10884/15-ц (ЄДРСРУ № 72670206) досліджував розповсюджену, але не банальну ситуацію правовідносин інвестора та забудовника, між якими укладено попередній договір купівлі-продажу нерухомості, але останній не вклався у відведений строк… (не збудував та/або не вів в експлуатацію нерухомість) і інвестор шукає шляхи повернення коштів.

Верховний суд вказує, що тлумачення статей 16, 203, 215 ЦК свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

по-перше, пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; по-друге, наявність підстав для оспорення правочину; по-третє, встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується численними висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України (постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2013 у справі № 6-78цс13; постанова Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 у справі № 3-649гс15; постанова Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 у справі № 3-670гс15; постанова Верховного Суду України від 04 листопада 2015 у справі № 3-669гс15; постанова Верховного Суду України від 11 травня 2016 у справі № 6-806ц16; постанова Верховного Суду України від 30 листопада 2016 у справі № 910/31110/15).

Єдиною підставою для задоволення позову і визнання недійсним попереднього договору та договору про забезпечення виконання зобов'язання, розглядаючи цю справу, суди зазначили статтю 635 ЦК.

При цьому вказали, що за правилами статті 635 ЦК сторони в попередньому договорі мають визначити саме строк (певний термін), протягом якого має бути укладений основний договір, а не обставину, з настанням якої сторони зобов'язуються укласти основний договір, отже при укладенні попереднього договору не були дотримані вимоги, встановлені частиною першою статті 203 ЦК, тому він як оспорюваний правочин згідно зі статтею 215 ЦК визнається недійсним.

Тлумачення статті 635 ЦК свідчить, що сторони в попередньому договорі можуть домовитися про встановлення в ньому як строку, так і терміну укладення основного договору.

Між тим, у пункті попереднього договору купівлі-продажу сторонами було передбачено, що сторони зобов'язуються укласти основний договір протягом відповідного кварталу відповідного року, але в будь - якому разі не раніше отримання товариством правовстановлюючих документів на об'єкт - надання Державною реєстраційною України та/або відповідними державними органами документів, що є необхідними для належного укладення та нотаріального посвідчення основного договору.

Тобто учасники цивільних відносин досягли домовленості про встановлення строку укладення основного договору.

ВИСНОВОК: Не укладення основного договору, у встановлений в попередньому договорі строк, може свідчити про порушення попереднього договору, а не про його недійсність.

Оскільки недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання укладеного договору.

P.s. Припинення зобов’язання з попереднього договору внаслідок неукладення основного договору протягом встановленого попереднім договором строку унеможливлює спонукання до укладення основного договору в судовому порядку, виконання обов’язку в натурі чи виникнення основного договірного зобов’язання як правової підстави для виникнення в набувача права власності на майно. Положеннями ЦК України й інших актів цивільного законодавства, прямо не передбачено такий правовий наслідок невиконання попереднього договору, як відшкодування збитків у спосіб визнання права власності на річ, що мала бути придбана в майбутньому за договором купівлі-продажу (ВСУ у справі за № 6-226цс14 від 02.09.2015 р.).

Теги: забудовник, інвестор, попередній договір купівлі-продажу нерухомості, купівля квартири, новосторой, пайова участь, будівництво, кредитний договір, право власності, судова практика, Адвокат Морозов

Оподаткування прощених кредитів: пені та штрафи – додаткові блага?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд відповів на питання: «Чи є пені та штрафи за кредитним договором доходом платника податку у разі їх анулювання (прощення) за рішенням банківської установи?».

Згідно до п. 164.1 ст. 164 Податкового кодексу України (тут і далі норми Податкового кодексу України в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) базою оподаткування податком на доходи фізичних осіб є загальний оподатковуваний дохід з урахуванням особливостей, визначених цим розділом. Загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.

Згідно з абз. «д» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України встановлено, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається, дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу), зокрема у вигляді суми боргу платника податку, анульованого (прощеного) кредитором за його самостійним рішенням, не пов'язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності. Якщо кредитор повідомляє платника податку - боржника рекомендованим листом з повідомленням про вручення або шляхом укладення відповідного договору, або шляхом надання повідомлення боржнику під підпис особисто про анулювання (прощеного) боргу та включає суму анульованого (прощеного) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було анульовано (прощеного), такий боржник самостійно сплачує податок з таких доходів та відображає їх у річній податковій декларації.

ВАЖЛИВО: Отже з аналізу вказаного положень Податкового кодексу України, вбачається, що боржник, який отримав додаткове благо у вигляді прощення (анулювання) суми боргу за кредитом та який був належним чином повідомлений про прощення (анулювання) такого боргу, зобов'язаний відобразити анульовану суму боргу у складі оподатковуваного доходу з обчисленням та перерахуванням до бюджету відповідної суми податку.

Проте, 13 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи № 826/2226/15 (ЄДРСРУ № 72721598) вказує, що під час вирішення справи необхідно враховувати наступне.

Додаткові блага - кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов'язаний з виконанням обов'язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (пп. 14.1.47, пп. 14.1.56 п. 14.1 ст. 14 Податкового Кодексу України).

(!!!) Визначальною ознакою доходу платника податку, як об'єкта та бази оподаткування податком з доходу фізичних осіб, в тому числі у вигляді додаткового блага, є приріст показників фінансового та/або майнового стану платника податку.

Згідно з пп. 14.1.54 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України дохід з джерелом їх походження з України - будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні, у тому числі, але не виключно, доходи у вигляді процентів, дивідендів, роялті та будь-яких інших пасивних (інвестиційних) доходів, сплачених резидентами України.

Отже аналізуючи зміст вказаних положень Податкового кодексу України, суд зазначає, що сума анульованого податкового боргу включає як основну суму кредиту, так і нараховані проценти за користування кредитом, які є невід'ємною частиною кредитного договору та суми за кредитним договором, та які підлягають обов'язковій сплаті боржником відповідно до умов кредитного договору, оскільки йдеться про борг в цілому, тобто про загальну суму фінансових зобов'язань, що підлягають погашенню боржником, незалежно від підстави їх виникнення.

Наведене цілком відповідає економічній сутності доходу, оскільки при списанні (анулюванні) заборгованості особа одержує економічну вигоду у вигляді збереження активів у силу припинення належного кредитору права вимоги та кореспондуючого цій вимозі обов'язку боржника витрачати кошти на погашення заборгованості за кредитом включаючи і проценти як невід'ємної частини кредитного договору.

ВАЖЛИВО: Таким чином, проценти нараховані за користування кредитними коштами включаються до оподаткованого доходу, що отриманий платником податку як додаткове благо у вигляді суми боргу платника податку, анульованого (прощеного) кредитором.

Більше того, 13.03.2018 р.  Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи № 826/6380/15 (ЄДРСРУ № 72745231) вказав: «визначальною ознакою доходу є фактичне отримання (нарахування) платником (-ку) податку такого доходу, у зв'язку з чим, анульовані суми тіла кредиту, за змістом абз. «д» пп.164.2.17 пп.164.2 ст.164 Податкового кодексу України, включаються до доходу платника податку в якості додаткового блага, в той час як плата по кредиту (в тому числі у вигляді відсотків) таким доходом платника податку не є.

З такою позицією суду касаційної інстанції судова колегія Верховного Суду погоджується. Цей висновок є правильним з огляду на зміст положень пп.164.1.2, п. 164.1 ст.164, пп.14.1.47, пп.14.1.56 п.14.1 ст.14 щодо того, що додаткові блага в якості оподатковуваного доходу повинні бути нарахованими (виплаченими, наданими) платнику податків.

З огляду на правову природу неустойки, яка є засобом забезпечення виконання зобов'язань, та відсотків, які є платою за користування кредитом, відповідні суми для цілей оподаткування не можуть бути включені до доходу, отриманого в якості додаткового блага.»

Відповідно до пп. 165.1.49 п. 165.1 ст. 165 Податкового кодексу України до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку не включаються інші доходи, які згідно з цим Кодексом не включаються до складу загального місячного (річного) оподатковуваного доходу.

При цьому, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід у вигляді неустойки (штрафів, пені), відшкодування матеріальної або немайнової (моральної) шкоди, крім відсотків, отриманих від боржника внаслідок прострочення виконання ним договірного зобов'язання (пп. 164.2.14 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України).

Згідно з ч. 2, ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з ч. 1 ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до ст. 605 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.

Відносини, що виникли між банком та його клієнтом з питань надання кредиту є цивільно-правовими відносинами, які регулюються актами цивільного законодавства України.

ВИСНОВОК: Таким чином нарахування пені та штрафів є лише засобом забезпечення виконання основного зобов'язання перед банком та не є доходом платника податку у разі їх анулювання за рішенням банківської установи.

Отже, суми неустойки у вигляді відсотків за несвоєчасне виконання зобов’язання, нараховані банком відповідно до умов договору, є лише засобом забезпечення виконання цивільного зобов'язання, а оскільки ці суми анульовані за рішенням кредитора, то вони не є фактично отриманим доходом платника податку в розумінні Податкового кодексу України, який підлягає оподаткуванню згідно абз. «д» пп.164.2.17 п.164.2 ст.164 цього Кодексу.

Матеріал по темі: «Оподаткування прощених (анульованих) кредитів: «додаткове благо»»

Теги: прощені кредити, анульовані кредити, оподаткування додаткового благо, неустойка, пеня, анулювання кредитної заборгованості, сплата податків, кредитний договір, банк простив кредит, судова практика, Адвокат Морозов

Визнання правочинів фіктивними у податкових спорах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: податкові органи не наділені повноваженнями щодо визнання правочинів фіктивними.

Ознаки фіктивності господарської діяльності безпосередньо впливають на встановлення чи спростування факту здійснення господарської операції та формування на її підставі правомірної податкової вигоди.

Аналогічна висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 23.01.18р. у справі № 9901/436/18 (ЄДРСРУ 71766589).

Разом з тим, згідно з частиною першою та другою статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

(!!!) Між тим необхідно враховувати, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було, передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

ВАЖЛИВО: Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Вказана правова позиція сформульована Верховним Судом України від 21.01.2015 р. у справі № 6-197цс14 (ЄДРСРУ № 42496157).

Відповідно до вказаних норм податкові органи не наділені повноваженнями щодо визнання фіктивними правочинів, які вчинено без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 березня 2018 року у справі №814/3520/13-а, адміністративне провадження №К/9901/4468/18, ЄДРСРУ № 72721601). 

Матеріал по темі: «Фіктивний правочин: ознаки, сторони та тягар доказування»

Більше того, 17.01.2018 р. та 24.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справ № 2а-9880/12/1370 (ЄДРСРУ 71692581), № 2а-11097/12/2070 (ЄДРСРУ 71834563), № 826/3446/13-а (ЄДРСРУ 71829617), № 2а-11097/12/2070 (ЄДРСРУ 71829442), № 2а-6341/12/2070 (ЄДРСРУ 71829249) нарешті вказав, що оцінюючи висновки податкового органу про нікчемність правочинів, укладених позивачем з контрагентами, дійшли правильних висновків про те, що факт нікчемності правочинів або визнання їх такими, що не відповідають закону, в тому числі вимогам статей 203, 215, 228 Цивільного кодексу України, має бути визнаний недійсним в судовому порядку.

ВИСНОВОК: Таким чином необхідно вказати, що єдиним належним та допустимим доказом фіктивності правочину може бути лише рішення суду у цивільній чи господарській справі, а також вирок суду у кримінальній справі.

Матеріал по темі: «Податкова не наділена повноваженнями визнавати нікчемними правочини»

Теги: податкові спори, налоговые споры, приказ на проверку, налоговая проверка, фиктивная сделка, нікчемний правочин, наказ на перевірку, оскарження ППР, обжалование НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Оскарження ухвал слідчого судді, що виходять за межі його повноважень

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оскарження ухвал слідчого судді, що виходять за межі його повноважень, але не передбачені ст. 309 КПК України.

Верховний суд: обмежене коло ухвал слідчого судді, види яких визначені статтею 309 КПК, можуть бути оскаржені до апеляційного суду…однак, якщо слідчий суддя приймає рішення, яке виходить за межі його повноважень…чи оскаржується воно в апеляційному порядку?

6 березня 2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду в контексті справи № 243/6674/17-к, провадження № 51-499км17 (ЄДРСРУ № 72670536) досліджував вищевказане питання.

Суд вказав, що у системі окремого оскарження рішень органів обвинувачення, слідчих суддів та судів під час триваючого кримінального провадження до винесення остаточного рішення у справі, діють виправдані обмеження, спрямовані на забезпечення стрімкості кримінального процесу і попередження виникнення правових колізій і ускладнень у незавершеному провадженні.

(!!!) Ці обмеження знаходять свої відображення, серед інших положень, у статтях 303, 309, 399 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), що визначають лише певний перелік рішень, які можуть бути оскаржені до різних судових інстанцій. Законодавець, таким чином, передбачив, що лише обмежене коло ухвал слідчого судді, види яких визначені статтею 309 КПК, можуть бути оскаржені до апеляційного суду. Відмова розглядати в апеляційному порядку скаргу на рішення слідчого судді, що не входить до цього переліку, є законною і чітко відображає волю законодавця обмежити окреме оскарження лише певними рішеннями.

Однак, на думку вищої судової інстанції, ці міркування є правильними лише тоді, коли слідчий суддя виносить рішення, передбачене процесуальним законом і ситуація є зовсім іншою, коли слідчий суддя приймає рішення, яке виходить за межі його повноважень. Таке рішення законодавець не передбачав і не міг передбачити, оскільки неможливо на законодавчому рівні передбачити всі можливі випадки виходу за межі компетенції. Тому поширювати обмеження, що стосуються передбаченої законодавцем системи судових рішень, на рішення, які не є елементом цієї - передбаченої законодавцем - системи, є очевидно невиправданим.

Таким чином, аби вирішити, чи поширюються на оскаржене рішення правила, які процесуальний закон передбачає для окремого оскарження, суду належить визначити, чи дійсно оскаржене рішення слідчого судді входить до системи рішень, для яких законодавець передбачив правила статті 309 КПК.

ВАЖЛИВО: Отже, суду належить з'ясувати, чи надає закон слідчому судді повноваження постановити ухвалу про надання дозволу слідчому або прокурору на проведення перевірки і лише після з'ясування питання, чи прийняте оскаржене рішення слідчого судді в межах або поза межами його повноважень, можливо перейти до питання, чи має апеляційний суд повноваження розглядати скарги на такі рішення. Якщо таке рішення знаходиться в межах повноважень слідчого судді відповідно до кримінального процесуального законодавства, відмова у відкритті апеляційного провадження, що ґрунтується на положеннях частини четвертої статті 399 КПК, є законною. Якщо ж оскаржене рішення прийняте поза межами повноважень, визначених законодавством для слідчого судді, то міркування, що стосуються виправданих обмежень на окреме оскарження, не можуть беззастережно застосовуватися до таких рішень, і суду слід знайти інші правові аргументи для вирішення цього питання.

Окремої уваги заслуговує те, що Верховний суд вказав - КПК прямо не передбачає повноваження слідчого або прокурора «призначати ревізії та перевірки у порядку, визначеному законом».

Дійсно, в редакції, що діяла до 15 липня 2015 року, КПК передбачав такі повноваження в пункті 6 частини другої статті 36 і пункті 4 частини другої статті 40 КПК. Однак підпунктом 12 пункту 5 Розділу ХІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про прокуратуру» з переліку повноважень прокурора (у статті 36 КПК) і слідчого (у статті 40 КПК) це повноваження було виключено. Закон набрав чинності 15 липня 2015 року.

Таким чином, законодавець визначив, що з 15 липня 2015 року прокурор і слідчий не мають повноважень «призначати ревізії і перевірки». Крім того, у тому ж пункті Закон України «Про прокуратуру» передбачив: «Недопустимими є також докази, що були отримані … 2) після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень».

Отже, законодавець не тільки забрав у слідчого і прокурора повноваження «призначати ревізії та перевірки», але й встановив, що будь-які докази, отримані внаслідок такої «не передбаченої цим Кодексом» перевірки чи ревізії, є недопустимими.

Відповідаючи на питання: «Чи визначаються повноваження слідчого судді «іншими законами України»? Суд вказує, що слідчий суддя посилається на частину другу статті 1 КПК, яка передбачає: «Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України». Саме згадка у цьому положенні «інших законів України» дала підставу слідчому судді на обґрунтування свого повноваження винести спірну ухвалу залучити низку положень законодавства, згаданих вище.

ВАЖЛИВО: Між тим Верховний Суд вважає, що, - попри формулювання частини другої статті 1 КПК, - система норм КПК чітко визначає, що повноваження будь-якого суб'єкта кримінального процесу визначаються лише цим Кодексом. Формулювання наступних положень КПК це доводить: «… 17) слідчий - службова особа …, уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень; 18) слідчий суддя - суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні …» (стаття 3 КПК). «… Слідчий суддя … вирішують лише ті питання, що … віднесені до їх повноважень цим Кодексом» (частина третя статті 26 КПК). «… Прокурор… уповноважений … здійснювати інші повноваження, передбачені цим Кодексом» (частина друга статті 36). «… Слідчий уповноважений … здійснювати інші повноваження, передбачені цим Кодексом» (частина друга статті 40). Згадка у частині другій статті 1 КПК «;інших законів» не змінює стан справ, оскільки «інші закони» при визначенні повноважень суду чи інших суб'єктів кримінального процесу також посилаються на КПК (або інші процесуальні кодекси). Наприклад: «Суддя місцевого суду здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом…» (частина перша статті 23 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). «Прокурор здійснює нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, користуючись при цьому правами і виконуючи обов'язки, передбачені Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальним процесуальним кодексом України» (частина перша статті 25 Закону України «Про прокуратуру»).

(!!!) Тобто, положення «інших законів» є бланкетними нормами, що відсилають за своїм змістом до КПК. Положення законодавства, на які посилається слідчий суддя в оскарженій ухвалі, також відсилають до КПК, передбачаючи, що якщо існує рішення, ухвалене відповідно до КПК, то воно дає підстави для певних дій. Але ці положення не визначають ані повноважень таке рішення прийняти, ані процедури і умов його прийняття. Більше того, частина третя статті 9 КПК взагалі виключає вплив «інших законів» на питання визначення повноважень суб'єктів кримінального процесу, оскільки передбачає: «Закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить цьому Кодексу». Таким чином, корпус норм КПК свідчить про те, що законодавець визначив повноваження кожного суб'єкта кримінального процесу лише цим Кодексом і виключив будь-яку можливість виводити наявність таких повноважень із положень «інших законів».

Питання: Чи є частина друга статті 93 та частина друга статті 89 КПК підставою для повноважень слідчого судді надати дозвіл на призначення перевірки?

Частина друга статті 93 КПК передбачає, серед іншого, що збирання доказів можливе за допомогою витребування та отримання висновків ревізій та актів перевірок, а частина друга статті 89 визначає як джерело доказів, серед іншого, акти перевірок. Ці положення процесуального закону також не дають повноважень слідчому судді надавати дозвіл на призначення перевірки. Використання виразу «витребування та отримання» передбачає повноваження використовувати у якості доказів висновки ревізій і актів перевірок (як і будь-які інші документи), що існують незалежно від кримінального розслідування. Процесуальний закон чітко відрізняє документи, створені в межах кримінального провадження, від документів, походження яких не залежить від кримінального провадження, і підпорядковує ці два типи документів різному правовому режиму. Тому помилково виводити з повноваження «витребувати» повноваження «призначити» перевірку.

Верховний Суд не може погодитися з висновком слідчого судді, що виключення з переліку повноважень слідчого чи прокурора повноваження «призначати ревізії та перевірки» означає запровадження судового контролю за такими діями слідчого і прокурора. Так, пункт 18 частини першої статті 3 КПК визначає: «слідчий суддя - суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні…». Таким чином, законодавець чітко визначив роль слідчого судді у системі кримінального судочинства: забезпечити, аби правоохоронні органи під час здійснення наданих їм повноважень не порушували права, свободи і інтереси особи. Це завдання може виправдати різноманітні повноваження слідчого судді, спрямовані на забезпечення прав, свобод і інтересів осіб, навіть якщо вони недостатньо чітко передбачені законодавством. Приклад таких повноважень можна знайти у статті 206 КПК, коли законодавство зобов'язує слідчого суддю «вжити необхідних заходів», не визначаючи перелік цих заходів.

(!!!) Однак, навіть при найширшому розумінні ролі слідчого судді, неможливо узгодити з нею право слідчого судді розширювати - порівняно із законодавством - повноваження державних органів і посадовців. Слідчий суддя може лише обмежити в конкретному випадку, виходячи з обставин справи, використання вже наданих їм законом повноважень.

У досліджуємій справі суддя прийняв рішення, яке має зовсім протилежний ефект: він надав слідчому повноваження, яких той був позбавлений законом. Це суперечить самій суті судового контролю над діями і рішеннями державних органів з метою захисту прав, свобод і інтересів осіб. Це також суперечить завданню суду як інституції в демократичному суспільстві. Кримінальне процесуальне законодавство за своєю суттю складає корпус положень, які обмежують свободу дій держави при розслідувані злочинів. Сенс кримінального процесуального законодавства у демократичній країні полягає в тому, щоб збалансувати цей легітимний інтерес у розслідуванні злочинів з іншими - не менш важливими - цінностями і інтересами суспільства: захистом від надмірного втручання держави в приватну сферу, захистом від свавілля, цінністю особистої свободи, запобіганню приниженню гідності, цінністю сімейних зв'язків, свободою підприємницької діяльності тощо.

Важко навіть перерахувати всі цінності і легітимні інтереси, які захищає кримінальне процесуальне законодавство від бажання розслідувати злочини за будь-яку ціну. Конфігурація цього балансу суперечливих цінностей і інтересів є завжди предметом запеклих дискусій в суспільстві. Цей баланс є занадто складним, занадто залежним від поточної ситуації в країні, історичних та правових традицій і багатьох інших факторів, щоб стати предметом розсуду окремої особи, у даному випадку слідчого судді. Саме через складність визначення цього балансу, він визначається законом. Саме Парламент, а не окрема особа, є найбільш адекватним засобом знаходження балансу різноманітних суспільних інтересів в демократичному суспільстві. Практика кримінальних розслідувань часто ставить болючі питання щодо балансу між потребами розслідування і захистом прав осіб та інших цінностей суспільства. Але, незважаючи на можливі нагальні потреби розслідування заборона застосування катувань є безумовною, навіть якщо катування можуть сприяти розслідуванню і - іноді - спасінню життів. Примус до самовикриття є забороненим, хоча часто може сприяти розслідуванню. Втручання у таємницю сповіді неможливе, хоча таке втручання могло б дати вирішальні докази в розслідуванні. Суцільна дактилоскопія була б дуже дієвим способом контролю над злочинністю і неабияким полегшенням у розслідуванні злочинів, - але ціною свободи і приватності. У всіх цих випадках потреби розслідування не можуть стати виправданням для виходу держави за межі, визначені законодавством. Саме на судову систему покладено обов'язок забезпечити, аби дотримувався визначений в законі баланс між потребами розслідування і іншими суспільними цінностями.

ВИСНОВОК: Положення законодавства, якими виключені повноваження слідчого чи прокурора призначати перевірки, не можуть тлумачитися як зміна порядку здійснення повноважень, наприклад, як заборона здійснювати ці повноваження без дозволу слідчого судді чи суду. Законодавець цілком і безумовно виключив такі дії з кола тих дій, що дозволяються вчиняти слідчому або прокурору. В контексті цієї справи завдання слідчого судді полягало саме в тому, аби повноваження слідчого і прокурора, що були виключені законом, були також виключені на практиці. Отже, суд вважає, що у цьому випадку слідчий суддя, надавши слідчому дозвіл на проведення перевірки, вийшов за межі своїх повноважень і прийняв рішення, яке не передбачене кримінальним процесуальним законодавством.

P.s. Однак, відповідь на питання, чи може таке рішення слідчого судді бути оскаржене в апеляційному і касаційному порядку, вимагає передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

… Справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/72670536