Податкова перевірка без ознайомлення з наказом про її проведення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд: наслідки не ознайомлення платника податку з наказом про проведення податкової перевірки.

Податковим кодексом визначено умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, дотримання яких є підставою прийняття наказу про проведення перевірки.

Між тим згідно сталої судової практики вбачається, що з наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку.

Відносно юридичних наслідків податкової перевірки при скасуванні відповідного наказу.

У постановах Верховного суду України № 21-425а14 від 27.01.2015 р., № 826/5689/13 від 09.02.2016 та від 16.02.2016 р. у справі № 826/12651/14 міститься висновок про те, що невиконання вимог зокрема пункту 79.2 статті 79 ПК призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої

(!!!) Тобто у разі визнання перевірки незаконною така перевірка відсутня як юридичний факт, що виключає наявність у податкового органу компетенції на прийняття податкового повідомлення-рішення. У такому випадку висновки акта перевірки, визнаної протиправною, не повинні оцінюватися судом. Податкові повідомлення-рішення є протиправними та підлягають скасуванню в силу незаконності податкової перевірки та відсутності правових наслідків такої.

Разом з тим Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у ряді своїх рішень, зокрема від 17.01.2018 р. провадження № К/9901/1895/18 по справі  №1570/7146/12 (ЄДРСРУ № 71692623) та від 16.01.2018 р. у справах № 2а/1570/4582/11, провадження № К/9901/924/18 (ЄДРСРУ № 71630461) та № 826/442/13-а, провадження № К/9901/898/18 (ЄДРСРУ № 71630409) підтвердив вищевказане.

Пунктом 79.1 статті 79 Податкового кодексу України визначено, що документальна невиїзна перевірка здійснюється у разі прийняття керівником органу державної податкової служби рішення про її проведення та за наявності обставин для проведення документальної перевірки, визначених статтями 77 та 78 цього Кодексу.

Приписи пункту 79.2 статті 79 визначають, що документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами органу державної податкової служби виключно на підставі рішення керівника органу державної податкової служби, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

ВАЖЛИВО: Як буквальне тлумачення аналізованої норми, так і системне тлумачення приписів ПК України виключають можливість проводити документальну позапланову невиїзну перевірку без надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки, що мало місце в межах спірних правовідносин.

Сам вид перевірки (позапланова невиїзна), без надання платником податків документальних підтверджень реальності здійснення ним господарських  операцій, позбавляє контролюючий орган можливості об'єктивно здійснити аналіз первинних документів та дійти обґрунтованих висновків стосовно податкового правопорушення платником податків.

Таким чином, документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться на підставі наказу керівника контролюючого органу та за наявності підстав для її проведення; у свою чергу можливість для прийняття наказу про проведення документальної позапланової перевірки на підставі підпунктів 78.1.1 та 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України виникає за умови ненадання платником пояснень та їх документального підтвердження на письмовий запит контролюючого органу протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту.

ВИСНОВОК: перевірка є способом реалізації владних управлінських функцій податковим органом як суб'єктом владних повноважень, який зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та Законами України. Лише дотримання умов та порядку прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема, документальних позапланових невиїзних, може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вимог пункту 79.2 статті 79 ПК України призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої. (Правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 27 січня 2015 року по справа № 21-425а14).

Більше того, акт перевірки отриманий в результаті документальної невиїзної перевірки є неналежним доказом виходячи із положень процесуального принципу допустимості доказів, закріплених частиною 2 статті 74 КАС України, за якою обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Отже, податкове повідомлення-рішення, прийняте на підставі незаконної перевірки не може вважатись правомірним та підлягає скасуванню.

Теги: податкова перевірки, наказ про проведення перевірки, платник податку, ДФС, налоговая, податкова, оскарження в суді, адміністративне оскарження, податкове повідомлення-рішення, судова практика, Адвокат Морозов

Чинність арешту майна при поверненні виконавчого документу стягувачу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Коли повернення виконавчого документа стягувачу є підставою для скасування арешту на майно?

На перший погляд повернення виконавчого документа стягувачу є аналогічним закінченню виконавчого провадження, оскільки будь-які дії державним виконавцем після цього не здійснюються, а саме виконавче провадження фактично закінчується…

На зазначене питання у своєму рішенні від 17 січня 2018 року по справі №  910/8019/15-г (ЄДРСРУ № 71718810) надав відповідь Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду.

Суд вказав що у разі повернення виконавчого документа стягувачеві на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції на час виникнення відносин), виконавче провадження не є закінченим. При цьому, державному виконавцю не надано право на зняття арешту з майна боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав відсутності у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення.

Більше того, повернення виконавчого документа стягувачеві, у зв'язку з відсутністю майна у боржника, не є підставою для закінчення виконавчого провадження згідно з приписами статті 49 Закону України "Про виконавче провадження".

Вказана позиція не нова, адже такої думки притримувався і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі № 6-6568св17.

Між тим нова редакція Закону України «Про виконавче провадження» у ст. 37 містить перелік обставин за настанням яких виконавчий документ повертається стягувачу, а саме:

1) стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа;

2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними;

3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення;

4) стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа;

5) у результаті вжитих виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з’ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, у зв’язку з втратою годувальника, про відібрання дитини, а також виконавчі документи, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані без участі боржника);

6) у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі;

7) боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, у зв’язку із втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи транспортні засоби боржника, розшук яких здійснювався поліцією, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку;

8) відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення, не закінчилася;

9) законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення;

10) відсутня його згода на заміщення приватного виконавця у випадках, передбачених Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів";

11) запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру.

Ч. 5 ст. 37 Закону передбачає, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред’явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону (протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред’явлені до примусового виконання протягом трьох місяців, а також у справах про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я, втрати годувальника тощо - протягом усього періоду, на який присуджені платежі).

В свою чергу ст. 39 та 40 Закону передбачають підстави та наслідки закінчення виконавчого провадження.

Необхідно наголосити на ч.3 ст. 37 Закону (повернення виконавчого документа стягувачу), якою передбачено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п.п. 1, 3, 11 ч.1 цієї статті арешт з майна знімається (у випадках коли стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; та у випадках запровадження тимчасової адміністрації банку-боржника крім рішень немайнового характеру).

ВИСНОВОК: Приписами наведеного Закону передбачено винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу з підстав відсутності у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення (тобто, коли рішення суду фактично не виконано), що не є підставою для зняття накладеного арешту на майно боржника.

Більше того, ніщо не перешкоджає боржнику добровільно виконати рішення суду, що є його обов’язком згідно з вимогами ст. 129 Конституції, після чого арешт з майна може бути знято відповідно до закону.

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, повернення виконавчого документу, зняття арешту, майно боржника, винесення постанови, державний виконавець, боржник, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов

Споживач, судовий збір та новий Верховний суд…

Споживач, судовий збір та новий Верховний суд…

Адвокат Морозов (судовий захист)

Продовження судової епопеї щодо звільнення споживача від сплати судового збору на всіх етапах судового розгляду… естафета у Великої Палати Верховного Суду.

Пропоную почати з ухвали Верховного суду від 10 січня 2018 року у справі   № 617/1022/17, провадження № 61-156ск18 (ЄДРСРУ № 71498548) характерною її робить те, що у касаційній скарзі заявник посилається на те, що звільнений від сплати судового збору у відповідності до вимог статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року.

Однак суд говорить, що об'єкти справляння судового збору та процесуальні документи, за подання яких судовий збір не справляється, встановлено у статті 3 Закону України «Про судовий збір» у редакції від 8 липня 2017 року.

Стосовно документів, за подання яких судовий збір справляється, стаття 4 Закону України «Про судовий збір» установлює розміри ставок судового збору. При цьому розміри ставок судового збору залежать від характеристики об'єкта справляння - позовна заява,  скарга чи інша заява (в деяких випадках - у поєднанні з характеристикою суб'єкта, який звертається до суду).

ВАЖЛИВО: Пільги щодо сплати судового збору визначено статтею 5 Закону України «Про судовий збір». Особи, зазначені у цій статті як такі, що мають пільги щодо сплати судового збору, звільняються від його сплати під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, про що прямо зазначено в абзаці першому частини першої статті 5 цього Закону.

Пункт сьомий статті 5 Закону України «Про судовий збір» у первісній редакції передбачав звільнення від сплати судового збору споживачів за позовами, пов'язаними з порушенням їхніх прав.

Правилом частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.

Разом з цим, частину третю статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» обов'язково слід застосовувати у системному зв'язку з нормами статей 1 - 6 Закону України «Про судовий збір», тобто враховуючи характеристику об'єкта справляння судового збору та правило врегулювання темпоральної колізії, відповідно до якого пізніше прийнятий закон відміняє закон, який був прийнятий раніше.

Отже, споживач, право якого порушено і який з огляду на це подає позов, звільняється від сплати судового збору, відповідно до статті 22 Закону «Про захист прав споживачів», за подання саме позовної заяви до суду першої інстанції, але має обов'язок сплатити  судовий збір при вчиненні відповідних дій в інших судових інстанціях та у Верховному Суді.

Саме такий правовий висновок міститься у Постановах Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року № 6-185цс17 та від 11 жовтня 2017 року № 6-916цс17.

Оскільки споживач не звільняється від сплати судового збору за подання до суду інших документів як окремих об'єктів справляння судового збору, зокрема касаційної скарги, то у таких випадках він зобов'язаний сплатити судовий збір.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Верховного суду від 12 січня 2018 року у справі №357/3388/17, провадження № 61-37ск18 (ЄДРСРУ № 71568820).

Між тим, аналіз ухвали Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц свідчить, що колегія суддів вирішила відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постанови Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року у справі № 6-185цс17 та від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-916цс17).

Так, у цьому рішенні констатується, що  01 вересня 2015 року набрав чинності Закон України від 22.05.2015 № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору», яким статтю п'яту Закону України «Про судовий збір» викладено в новій редакції з виключенням зі змісту цієї статті приписів стосовно пільг споживачів про звільнення їх від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав.

Проте цим Законом не були внесені зміни до Закону України «Про захист прав споживачів». У зв'язку із чим, оскільки стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку пільг щодо сплати судового збору, то при визначенні таких пільг слід керуватися іншим законодавством України, зокрема статтею 22 Закону України «Про захист прав споживачів».

(!!!) Суд вказує, що аналіз висновків, які містяться у постановах Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року № 6-185цс17 та від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-916цс17 дозволяє стверджувати, що вони досить суперечливі. З однієї сторони, Верховний Суд України акцентував увагу на тому, що «Закон № 484-VIII є спеціальним законом у питаннях звільнення від сплати судового збору. Стаття 5 цього закону передбачала безумовне звільнення від сплати судового збору споживачів, але внаслідок викладення статті 5 цього Закону в новій редакції згідно із Законом № 484-VIII споживачі на сьогодні відсутні в переліку осіб, що мають пільги щодо сплати судового збору у всіх судових інстанціях». З іншої - зробив висновок про те, що «споживач, право якого порушене і який у зв'язку саме з цим подає позов, відповідно до статті 22 Закону № 3674-VI, звільняється від сплати судового збору за подання саме позовної заяви до суду першої інстанції та має обов'язок щодо сплати судового збору при вчинені відповідних дій у всіх інших судових інстанціях та у Верховному Суді України».

У свою чергу, це дозволяє серйозно сумніватися в передбачуваності застосування статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів». Відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення призводить до порушень прав споживачів. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (Вєренцов проти України, № 20372/11, § 65, від 11 квітня 2013 року; DEL RНO PRADA проти Іспанії, № 42750/09, § 93, від 21 жовтня 2013 року).

ВИСНОВОК: Системне тлумачення норм статті 5 Закону України «Про судовий збір» та статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дозволяє зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб як споживачі серед переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають або позбавлені. Оскільки така пільга встановлена спеціальною нормою (стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів), що закріплена в законі, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів. Причому звільнення споживачів від сплати судового збору має відбуватися не тільки у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), але й на наступних стадіях цивільного процесу (при подачі апеляційної та касаційної скарги). Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права.

P.s. після зазначеної ухвали Верховний суд повинен керуватися тим, що у пункті 10 частини першої статті 252 ЦПК України встановлено - у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (у іншій справі) у касаційному порядку палатою, об'єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду, суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі.

Отже, не чекаючи ініціативи Верховного суду у подібного роду справах, доцільно подавати відповідне клопотання про зупинення судового провадження до закінчення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 761/24881/16-ц.

P.s.s. єдине питання:  «Чому спочатку не узагальнити судову практику, а вже потім приймати доленосні ухвали, адже реєстр судових рішень проблискує судовими актами у яких Верховний суд все ж таки зобов’язав споживача сплатити судовий збір …і ухвала оскарженню не підлягає»?

Теги: споживач, звільнення споживачів, державне мито, закон, судовий збір, пільги по сплаті судового збору, звільнення від сплати судового збору, судова практика, Адвокат Морозов

Кассационное обжалование в деле об административном правонарушении

Проведення документальної позапланової податкової перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови, відповідно до яких, податкове повідомлення-рішення, прийняте в результаті податкової перевірки, не може вважатись правомірним та підлягає скасуванню.

Податкове повідомлення-рішення, прийняте на підставі незаконної перевірки не може вважатись правомірним та підлягає скасуванню.

16.01.2018р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду   в рамках провадження № К/9901/924/18 по справі № 2а/1570/4582/11 (ЄДРСР № 71630461) досліджував питання документальної позапланової податкової перевірки.

Суд вказав, що пославшись в акті перевірки на підстави проведення документальної позапланової перевірки передбачені нормами пп. 78.1.4. п. 78.1. ст.78 ПК України, податковий орган провів документальну позапланову невиїзну перевірку.

Підпункт 75.1.2. пункту 75.1 статті 75 визначає, що документальною невиїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться в приміщенні органу державної податкової служби.

(!!!) Приписи пункту 79.2 статті 79 визначають, що документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами органу державної податкової служби виключно на підставі рішення керівника органу державної податкової служби, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

Як буквальне тлумачення аналізованої норми, так і системне тлумачення приписів ПК України виключають можливість проводити документальну позапланову невиїзну перевірку без надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

ВАЖЛИВО: Сам вид перевірки (позапланова невиїзна), без надання платником податків документальних підтверджень реальності здійснення ним господарських  операцій, позбавляє контролюючий орган можливості об'єктивно здійснити аналіз первинних документів та дійти обґрунтованих висновків стосовно податкового правопорушення платником податків.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів Верховного Суду дійшла таких висновків: перевірка є способом реалізації владних управлінських функцій податковим органом як суб'єктом владних повноважень, який зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та Законами України. Лише дотримання умов та порядку прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема, документальних позапланових невиїзних, може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вимог пункту 79.2 статті 79 ПК України призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Аналогічна правова позиція була викладена в рішеннях Верховного суду України від 27 січня 2015 року (справа № 21-425а14) та від 16 лютого 2016 року (справа № 21-2749а15).

Більше того, 16.01.2018 р. у провадженні № к/9901/881/18 по справі № 805/13237/13-а (ЄДРСР № 71630430) Верховний суд чітко вказав, що перевірка є способом реалізації владних управлінських функцій податковим органом як суб'єктом владних повноважень, який зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та Законами України. Результати перевірки, отримані внаслідок неправомірних дій органу, у будь-якому випадку не можуть бути підставою для збільшення суми грошового зобов'язання та застосування штрафних (фінансових) санкцій.

Колегія суддів підтвердила, що акт перевірки отриманий в результаті документальної невиїзної перевірки є неналежним доказом виходячи із положень процесуального принципу допустимості доказів, закріплених частиною 2 статті 74 КАС України, за якою обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

ВИСНОВОК: Податкове повідомлення-рішення, прийняте на підставі незаконної перевірки не може вважатись правомірним та підлягає скасуванню.

P.s. Між тим є і невтішна новина для платників податків… так 16.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по провадженню № К/9901/1478/18 у справі № 2а-7075/12/2670 (ЄДРСР № 71630425) без ґрунтовного, системного та аналітичного опрацювання,  посилаючись при цьому на правову позицію висловлену Верховним судом України від 01 грудня 2015 року у справі № 826/15034/14 в черговий раз зазначив: «Статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку».

Автономное (индивидуальное) отопление в многоквартирном доме