Строки оскарження рішення податкової про відмову в реєстрації накладної

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строки оскарження рішення податкового органу про відмову в реєстрації податкової накладної у разі, коли платником не проводилася процедура адміністративного оскарження

21 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/3951/20, адміністративне провадження № К/9901/33154/20 (ЄДРСРУ № 105358961) досліджував питання щодо строків оскарження рішення податкового органу про відмову в реєстрації податкової накладної у разі, коли платником не проводилася процедура адміністративного оскарження.

Суть справи: Застосування строку звернення до суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН та зобов`язання її зареєструвати, у разі, коли платником податків не проводилася процедура адміністративного оскарження таких рішень як досудового порядку вирішення спору.

Процесуальна природа та призначення строків звернення до суду зумовлюють при вирішенні питання їх застосування до спірних правовідносин необхідність звертати увагу не лише на визначені у нормативних приписах відповідних статей загальні темпоральні характеристики умов реалізації права на судовий захист - строк звернення та момент обрахунку його початку, але й природу спірних правовідносин, з приводу захисту прав, свобод та інтересів у яких особа звертається до суду.

Зміст правовідносин щодо реєстрації податкової накладної розкривається у статті 201 ПК України, відповідно до якої на дату виникнення податкових зобов`язань платник податку зобов`язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, кваліфікованого електронного підпису уповноваженої платником особи та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних у встановлений цим Кодексом термін.

Пунктом 201.10 ПК України встановлено, що при здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов`язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою. Податкова накладна, складена та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту. Податкова накладна та/або розрахунок коригування до неї, складені та зареєстровані після 1 липня 2017 року в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг достатньою підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту, та не потребує будь-якого іншого додаткового підтвердження.

Відсутність факту реєстрації платником податку - продавцем товарів/послуг податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних не дає права покупцю на включення сум податку на додану вартість до податкового кредиту та не звільняє продавця від обов`язку включення суми податку на додану вартість, вказаної в податковій накладній, до суми податкових зобов`язань за відповідний звітний період.

В підпункті 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України наведено визначення поняття податковий кредит та закріплено, що це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов`язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Правила формування податкового кредиту встановлені статтею 198 ПК України. Зокрема, відповідно до пункту 198.6 статті 198 ПК України, в редакції, діючій на час виникнення спірних правовідносин, не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними/розрахунками коригування до таких податкових накладних чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

У разі коли на момент перевірки платника податку контролюючим органом суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними у абзаці першому цього пункту документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Податкові накладні, отримані з Єдиного реєстру податкових накладних, є для отримувача товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

У разі якщо платник податку не включив у відповідному звітному періоді до податкового кредиту суму податку на додану вартість на підставі отриманих податкових накладних/розрахунків коригування до таких податкових накладних, зареєстрованих в Єдиному реєстрі податкових накладних, таке право зберігається за ним протягом 1095 календарних днів з дати складення податкової накладної/розрахунку коригування.

Суми податку, сплачені (нараховані) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, зазначені в податкових накладних/розрахунках коригування до таких податкових накладних, зареєстрованих в Єдиному реєстрі податкових накладних з порушенням строку реєстрації, включаються до податкового кредиту за звітний податковий період, в якому зареєстровано податкові накладні/розрахунки коригування до таких податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних, але не пізніше ніж через 1095 календарних днів з дати складення податкових накладних/розрахунків коригування до таких податкових накладних.

(!!!) Таким чином, право на формування податкового кредиту прямо залежить від факту реєстрації податкової накладної, а відтак, і на визначення податкових зобов`язань, що підлягають сплаті у звітному періоді.

Відповідно до пункту 187.1 статті 187 ПК України датою виникнення податкових зобов`язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку;

б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг - дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку.

Отже, датою виникнення податкових зобов`язань є дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше згідно з пунктом 187.1 статті 187 ПК України. На дату виникнення податкових зобов`язань платник податків зобов`язаний скласти податкову накладну і зареєструвати її в ЄРПН. В подальшому податкові зобов`язання відображаються у податковій декларації за звітний період і підлягають сплаті протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого ПК України для подання податкової декларації.

Таким чином, у процедурі реєстрації податкових накладних суттєве значення мають наслідки відмови у її реєстрації або реєстрації із порушенням граничних строків. При цьому, у випадку відмови у реєстрації податкової накладної негативні наслідки більшою мірою несе покупець (отримувач) товарів, який, внаслідок відсутності податкової накладної в ЄРПН, позбавлений права на формування податкового кредиту у звітному періоді.

Верховний Суд звертає увагу, що різниця природи рішень контролюючого органу (щодо нарахування грошових зобов`язань або інші рішення) об`єктивно здатна впливати та зумовлювати різницю у підходах щодо встановлення строків звернення до суду про їх оскарження.

Встановлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб`єкта владних повноважень у адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом встановленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії у часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень.

Питання строку звернення до адміністративного суду врегульовано положеннями статті 122 КАС України, частиною 1 якої встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно із частинами 2 та 3 статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, зазначена норма встановлює загальний строк звернення до адміністративного суду у публічно-правових спорах й, водночас, передбачає можливість встановлення строків звернення до адміністративного суду іншими законами.

Спеціальним нормативно-правовим актом, який встановлює окремі правила та положення для регулювання відносин оподаткування та захисту прав учасників податкових відносин, в тому числі захисту порушеного права у судовому порядку, є ПК України.

Статтею 56 ПК України врегульовано питання оскарження рішень контролюючих органів.

Так, відповідно до пункту 56.1 статті 56 ПК України рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку.

З урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення. Рішення контролюючого органу, оскаржене в судовому порядку, не підлягає адміністративному оскарженню. Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору (пункт 56.18 статті 56 ПК України).

Згідно з пунктом 102.1 статті 102 ПК України контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право провести перевірку та самостійно визначити суму грошових зобов`язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної пунктом 133.4 статті 133 цього Кодексу, та/або граничного строку сплати грошових зобов`язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов`язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов`язання (в тому числі від нарахованої пені), а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку. У разі подання платником податку уточнюючого розрахунку до податкової декларації контролюючий орган має право визначити суму податкових зобов`язань за такою податковою декларацією протягом 1095 днів з дня подання уточнюючого розрахунку.

Пунктом 102.2 статті 102 ПК України визначені випадки, коли грошове зобов`язання може бути нараховане або провадження у справі про стягнення такого податку може бути розпочате без дотримання строку давності, визначеного в абзаці першому пункту 102.1 цієї статті.

Таким чином, пунктом 56.18 статті 56 ПК України встановлено спеціальний строк у податкових правовідносинах, протягом якого за загальним правилом платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу.

Втім, зміст правовідносин щодо реєстрації податкової накладної, у яких ризики порушення норм податкового законодавства несе не лише особа, яка зобов`язана забезпечити реєстрацію податкової накладної в ЄРПН, не дозволяє поширити на них порядок і строки оскарження рішень суб`єкта владних повноважень, визначені пунктом 56.18 статті 56 ПК України, а саме - оскарження у будь-який момент після отримання такого рішення в межах 1095 днів, що дає підстави вважати, що встановлена у пункті 56.18 статті 56 ПК України можливість оскаржити "інше рішення контролюючого органу" у будь-який момент після отримання такого рішення не стосується рішень Комісії контролюючих органів щодо реєстрації податкових накладних / розрахунків коригувань до податкових накладних або відмови у їх реєстрації.

Примітка: Коли платник податків використовував процедуру адміністративного оскарження, строк звернення до суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних із похідною вимогою про зобов`язання її зареєструвати становить три місяці із дня, коли особа дізналася або мала дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Саме такий підхід до розуміння норм права щодо строку звернення до суду з позовом про скасування рішення суб`єкта владних повноважень, не пов`язаного із визначенням грошових зобов`язань, викладено у постанові Верховного Суду, ухваленою у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду, від 11 жовтня 2019 року у справі №640/20468/18.

Аналогічне правозастосування використане Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 липня 2022 року у справі № 420/5508/20, адміністративне провадження № К/9901/10937/21 (ЄДРСРУ № 105230136) та у справі № 640/8019/21, адміністративне провадження № К/9901/33593/21 (ЄДРСРУ № 105230137).

Примітка: При вирішенні питання про поновлення строку звернення до суду, суд повинен враховувати, що у зв`язку з веденням воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 24.02.2022 року строком на 30 діб указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», продовженням воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26.03.2022 року строком на 30 діб указом Президента України від 14.03.2022 року №133/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», продовженням воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25.04.2022 року строком на 30 діб указом Президента України від 18.04.2022 року №259/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», строк звернення до суду підлягає поновленню. Указом Президента України №341/2022 від 17.05.2022 року продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб.

При цьому, незважаючи на те, що судом сформульовано у цій постанові правовий висновок щодо строку оскарження у судовому порядку інших рішень контролюючих органів, які не стосуються нарахування грошових зобов`язань платника податків, за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору, це не змінює підхід до нормативного розуміння застосування строку звернення до суду у справах цієї категорії.

Варто врахувати, що Верховний Суд у вказаній справі здійснив відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах в тій частині, що положення пункту 56.18 статті 56 ПК України є спеціальними по відношенню до приписів статті 122 КАС України, а тому незалежно від використання платником податків права на адміністративне оскарження, строк звернення до суду з адміністративним позовом про оскарження рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН становить 1095 днів, викладеного у постановах Верховного Суду від 17 липня 2019 року (справа №640/46/19), від 17 лютого 2019 року (справа №813/4921/17).

Правова позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 11 жовтня 2019 року у справі №640/20468/18, полягає перш за все у тому, що у справах цієї категорії застосовуються загальні строки звернення до суду, визначені нормами КАС України, а не ПК України.

Верховний суд вказує, що строк звернення до суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН з похідною вимогою про зобов`язання її зареєструвати, у разі, коли платником податків не використовувалася процедура адміністративного оскарження таких рішень як досудового порядку вирішення спору, визначається частиною 1 статті 122 КАС України і становить шість місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Верховний Суд не вбачає підстав для відступлення від правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі №1.380.2019.006119 та від 24 квітня 2020 року у справі №520/6895/19.

ВИСНОВОК: Податковий кодекс не встановлює спеціального строку звернення до суду з позовом про оскарження рішень контролюючих органів, які не стосуються нарахування грошових зобов`язань платника податків, тому до позовів платників податків про визнання протиправними рішень контролюючого органу про виключення з реєстру платника єдиного податку застосовуються загальні строки звернення до суду, визначені нормами статті 122 КАС України, а не Податкового кодексу.

Подібна правова позиція викладена і в постановах Верховного Суду, зокрема від 23.04.2021 у справі №380/10006/20 (адміністративне провадження №К/9901/4883/21), від 25.05.2021 у справі №420/8997/20 (адміністративне провадження №К/9901/5822/21), від 30.06.2021 у справі №420/6333/20 (адміністративне провадження №К/9901/6215/21).

 

P.s. Втім початком перебігу строку звернення до суду слід вести не раніше прийняття та оприлюднення постанови Верховного Суду від 02 липня 2020 року справа №1.380.2019.006119, в якій було остаточно сформовано правову позицію щодо строків оскарження саме рішення податкового органу про відмову в реєстрації податкової накладної.

 

Матеріал по темі: «Відмова у реєстрації податкової накладної: хто відшкодує збитки?»

 

 

Теги: реєстрація податкової накладної, відмова в реєстрації, штрафні санкції, зупинення реєстрації податкової накладної, ЄРПН, реєстр податкових накладних, судова практика, Адвокат Морозов

Прийняття або припинення громадянства України згідно указу Президента

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законність ухвалення рішення про прийняття до громадянства або припинення громадянства України згідно указу Президента

27.03.2018р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №  800/230/17, провадження № А/9901/2/18 (ЄДРСРУ № 73139658) досліджував питання щодо законності ухвалення рішення про прийняття до громадянства або припинення громадянства України згідно указу Президента.

За статтею 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.

Відповідно до пункту 26 частини першої статті 106 Конституції України Президент України приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні.

Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб регулюються Законом України "Про громадянство України" від 18.01.2001 № 2235-ІІІ (далі - Закон України від 18.01.2001 № 2235-ІІІ).

Приписами статті 1 Закону України "Про громадянство України" визначено, що громадянство України - це правовий зв`язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов`язках. Громадянами України є, зокрема, особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Згідно зі статтею 6 Закону України "Про громадянство України", громадянство України набувається, зокрема, внаслідок прийняття до громадянства.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного Указу Президента України.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 22 Закону України «Про громадянство України» Президент України приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції України і цього Закону про прийняття до громадянства України і про припинення громадянства України.

Відповідно до частини третьої статті 9 Закону №2235-ІІІ до громадянства України може бути прийнята особа (іноземець або особа без громадянства), яка має визначні заслуги перед Україною, або прийняття якої до громадянства України становить державний інтерес для України.

Пункти 1, 2 частини другої статті 9 цього Закону передбачають, що умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов'язання припинити іноземне громадянство (для іноземців).

З метою організації виконання Закону України "Про громадянство України" Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 затверджено Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства та Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень.

Відповідно до п. 1, 2, 3 Положення, Комісія при Президентові України з питань громадянства (далі - Комісія) є допоміжним органом при Президентові України, утвореним відповідно до Закону України "Про громадянство України". Комісія у своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України "Про громадянство України", іншими законами, міжнародними договорами України з питань громадянства, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, цим Положенням. Основними завданнями Комісії є: розгляд заяв про прийняття до громадянства України, про вихід із громадянства України, подань про втрату громадянства України, документів про припинення громадянства України з підстав, передбачених міжнародними договорами України, внесення пропозицій Президентові України з цих питань; здійснення контролю за виконанням рішень з питань громадянства, прийнятих Президентом України; участь у підготовці проектів законів, інших нормативно-правових актів про громадянство, внесення відповідних пропозицій Президентові України; вивчення і узагальнення практики виконання законодавства України про громадянство, внесення пропозицій Президентові України щодо його вдосконалення та поліпшення діяльності органів виконавчої влади, пов`язаної з реалізацією законодавства про громадянство; вивчення і узагальнення міжнародно-правових актів з питань громадянства, законодавства про громадянство інших держав та практики його реалізації.

Розділ IV Порядку визначає, зокрема, "Порядок розгляду заяв і подань з питань громадянства Комісією при Президентові України з питань громадянства" (пункти 110-112), а також "Прийняття Президентом України рішень з питань громадянства України" (пункти 113-116).

Відповідно до пункту 113 Порядку, рішення про прийняття особи до громадянства України або припинення особою громадянства України приймає Президент України. Прийняття до громадянства України або припинення громадянства України здійснюється шляхом видання указів Президента України (26 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів касаційного адміністративного суду в рамках справи № 9901/295/21, адміністративне провадження № П/9901/295/21 (ЄДРСРУ № 103035028).

ВАЖЛИВО: Іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим  органом  відповідної  держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України (абзац п'ятий пункту 2 частини другої статті 9 Закону №2235-ІІІ).

За приписами статті 17 Закону № 2235-ІІІ громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України. 

Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України (стаття 18 Закону України «Про громадянство України»).

Отже, процедуру прийняття Президентом України рішень з питань громадянства України врегульовано також приписами пунктів 113-116 Порядку № 215.

Так, відповідно до пункту 113 Порядку № 215 рішення про прийняття особи до громадянства України або припинення особою громадянства України приймає Президент України. Прийняття до громадянства України або припинення громадянства України здійснюється шляхом видання указів Президента України.

Пункти 114-116 узгоджують порядок надсилання рішення Президента України про прийняття особи до громадянства України або припинення громадянства України та повідомлень про зазначене рішення уповноваженими суб`єктами.

Таким чином, норми Порядку № 215, як і будь-якого іншого нормативно-правового акта не містять жодних вимог, які б визначали конкретні строки прийняття Президентом України указу про прийняття особи до громадянства України. Порядок № 215 визначає лише загальний строк розгляду заяв і подань про прийняття до громадянства України, який обчислюється з моменту їх надходження, та до якого не входить стадія прийняття Президентом України указів про прийняття особи до громадянства України.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного  Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 9901/293/21 та від 13 квітня 2022 року у справі № 9901/294/21.

Водночас Велика Палата Верховного Суду зауважує, що наведене не свідчить про можливість прийняття відповідачем відповідного рішення без обмеження будь-яким строком. У цьому випадку застосовуються критерії розумного строку (13 квітня 2022 року  Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 9901/294/21, провадження № 11-488заі21 (ЄДРСРУ №   104113400) та від 09 червня 2022 року в рамках справи № 9901/295/21, провадження № 11-38заі22 (ЄДРСРУ № 104769595).

(!!!) Разом з тим, після отримання повідомлення про припинення громадянства України закордонна дипломатична установа у тижневий строк повідомляє заявника про прийняте рішення Президента України, вилучає проїзні документи громадянина України та видає довідку про припинення громадянства України.

З моменту вступу в силу відповідного президентського указу громадянин втрачає українське громадянство та не може реалізувати права та обов’язки, гарантовані йому українським громадянством, а саме:

• суб’єкт знімається з консульського обліку і не зможе запросити в представництвах України за кордоном дипломатичний захист і заступництво;
• не зможе брати участь у виборчому процесі, голосувати на виборах, працювати на державній службі в Україні;
• втратить право на безвізовий в’їзд до країн Шенгенської зони, який передбачений для громадян України;
• втратить право на не обмежене в часі проживання на території України, працевлаштування без дозволу;
• якщо з країною нового громадянства особи в України встановлено візовий режим для перебування в останній такій особі доведеться оформити візу.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 19 Закону № 2235-ІІІ підставою для втрати громадянства України є набуття особою громадянства України на підставі статті 9 цього Закону внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів.

Пунктом 3 частини першої статті 24 Закону № 2235-ІІІ встановлено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері громадянства, віднесено підготовку подань про втрату особами громадянства України і разом із необхідними документами надсилання їх на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства.

Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів (пункт 1 Положення про ДМС, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 360).

У пункті 87 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року №215, встановлено, що для припинення громадянства України внаслідок його втрати органи міграційної служби, дипломатичні представництва чи консульські установи України готують та подають: а) подання про втрату громадянства України; б) документ, що підтверджує перебування особи у громадянстві України; в) один із таких документів, зокрема: - документ, який підтверджує, що особа набула громадянство України на підставі статті 9 Закону внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів (довідка органу міграційної служби, дипломатичного представництва чи консульської установи про те, що іноземець, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство відповідно до абзацу першого пункту 2 частини другої статті 9 Закону, не подав документ про припинення цього громадянства, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття його до громадянства України, а незалежні від особи причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства не існують).

У абзацах четвертому-шостому пункту 104 зазначеного Порядку передбачено, що у разі підтвердження наявності підстави для втрати громадянства України головне управління (управління) міграційної служби в Автономній Республіці Крим, області, містах Києві та Севастополі готує подання про втрату особою громадянства України та надсилає його разом із документами, передбаченими підпунктами «б» і «в» пункту 87 цього Порядку, до Державної міграційної служби України; Державна міграційна служба України розглядає подання про втрату громадянства України та подані разом із ним документи; у разі підтвердження наявності підстави для втрати громадянства України Державна міграційна служба України затверджує подання про втрату громадянства України та надсилає його разом із поданими документами до Комісії при Президентові України з питань громадянства.

Отже, якщо громадянин  протягом двох років з дати набуття громадянства України не вчинив жодних дій, спрямованих на припинення іноземного громадянства або подання декларації про відмову від нього відповідно до наданого зобов`язання, то громадянство може бути припинено.

При цьому, надаючи оцінку поняттю об`єктивних причин не виконання зобов`язання припинити іноземне громадянства, слід виходити зі змісту абзацу 13 статті 1 Закону №2235-III, згідно якого незалежна від особи причина неотримання документа про припинення іноземного громадянства - невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), документа про припинення громадянства (підданства) у встановлений законодавством іноземної держави термін (за винятком випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років від дня подання клопотання, якщо термін не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства за ініціативою особи чи якщо така процедура не здійснюється або вартість оформлення припинення іноземного громадянства (підданства) перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом в Україні на момент, коли особа набула громадянство України.

З аналізу вказаної норми слідує, що за будь-яких обставин особа повинна подати до уповноваженого органу держави її громадянства клопотання про припинення іноземного громадянства. При цьому, об`єктивні причини не виконання зобов`язання припинити іноземне громадянства будуть мати місце у тому випадку, коли невидача документа про припинення громадянства у встановлений законодавством іноземної держави термін буде обумовлена незалежними від особи причинами неотримання документа про припинення іноземного громадянства.

ВИСНОВОК: Аналізуючи та узагальнюючи приписи статей 106 Конституції України, 9, 22 Закону України "Про громадянство", можна дійти висновку, що видання Указу про прийняття особи до громадянства України або припинення особою громадянства України є дискреційним правом Президента України, підставою для реалізації якого є рішення Комісії при Президентові України з питань громадянства про внесення пропозицій Президентові України щодо задоволення заяв про прийняття до громадянства України. При цьому строк реалізації такого дискреційного повноваження Президента України жодним чинним нормативним правовим актом не визначено та не обмежено (04 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 9901/294/21, адміністративне провадження № П/9901/294/21 (ЄДРСРУ № 100824088)).

 

 

Теги: припинення громадянства України, прийняття до громадянства, указ Президента, про громадянство, громадянства іноземної держави, строк розгляду, оскарження рішення, комісія при Президентові з питань громадянства, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

 

Судовий збір за встановлення контролю за виконанням судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законом НЕ передбачено ставки судового збору за звернення із заявою про встановлення контролю за виконанням судового рішення

05 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №520/9769/19, адміністративне провадження № К/9901/47675/21 (ЄДРСРУ № 104191425) досліджував питання щодо звільнення від сплати судового збору за подання заяви про встановлення контролю за виконанням судового рішення.

Відповідно до статті 4 Закону № 3674-VI скаржник звільнений від сплати судового збору за подання заяви про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, про що і зазначив у поданій скарзі.

Верховний суд зазначає, що за змістом частин першої, другої статті 132 КАС України судовий збір входить до складу судових витрат, а його розмір та порядок сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

(!!!) Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом №3674-VI.

Відповідно до статті 1 Закону № 3674-VI судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Об`єктами справляння судового збору є процесуальні дії, за які справляється судовий збір, встановлені у статті 3 Закону № 3674-VI. Так само ця норма визначає процесуальні документи, за подання яких судовий збір не справляється (частина друга статті 3 цього Закону).

Статтею 4 Закону № 3674-VI установлює розміри ставок судового збору стосовно документів, за подання яких справляється судовий збір. При цьому розміри ставок судового збору залежать від характеристики об`єкта справляння - позовна заява, скарга чи інша заява (у деяких випадках - у поєднанні з характеристикою суб`єкта, який звертається до суду).

Однак, приписами статті 4 Закону №  3674-VI не передбачено ставки судового збору за звернення із заявою про встановлення контролю за виконанням судового рішення.

Відтак, за відсутності законодавчо встановлених ставок судового збору за  звернення до суду із заявою про встановлення контролю за виконанням судового рішення, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що на позивача не поширюється обов`язок сплати судового збору за звернення до суду з такою заявою, а тому, відповідно, і з апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції, прийнятої за результатами її розгляду.

Зазначені висновки суду узгоджуються із позицією щодо застосування статті 132 КАС України та статті 4 Закону №3674-VI, висловлену у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі №2а/0470/2563/12, від 22 січня 2020 року та від 11 серпня 2021 року у справі №560/4364/19.

Між тим, у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №  915/955/15, суд апеляційної інстанції зауважує, відповідно до викладеного в зазначеній постанові висновку Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування підпункту 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" визначено, що положення цієї норми, якою передбачено ставку судового збору з апеляційної і касаційної скарг на ухвалу господарського суду у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, стосується подання апеляційних і касаційних скарг на всі без винятку ухвали господарського суду, які підлягають оскарженню, незалежно від того, чи передбачено цим Законом справляння судового збору за подання тих заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 320/5719/19 та від 24 листопада 2021 року у справі № 826/17526/18.

… і вказану позицію, активно застосовує Шостий апеляційний адміністративний суд, наприклад у справі № 580/5231/21 (ЄДРСРУ №103943035)

… і Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 811/563/2012 (ЄДРСРУ № 102704922) вказавши при цьому на наступне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2018 року у справі № 12-66гс18 дійшла висновку, що підпунктом 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» визначено ставку судового збору з апеляційної і касаційної скарг на всі без винятку ухвали суду, які підлягають оскарженню, незалежно від того, чи передбачено вказаним Законом справляння судового збору за подання тих заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали.

Відповідно до положень частини другої статті 416 ЦПК України та частини першої статті 417 ЦПК України висновок палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.

Виходячи з телеологічного (цільового), логічного й системного тлумачення положень статей 403, 404 ЦПК України і статей 13, 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», можна зробити висновок, що цивільним процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів касаційних судів.

З огляду на викладене, апеляційний суд правомірно застосував висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2018 року у справі № 12-66гс18.

Таким чином вбачається, що судова практика неоднорідна, а Верховний суд не може забезпечити її єдності, оскільки у досліджуємій справі висновок наступний.

ВИСНОВОК: Верховний суд зазначає, що особа, яка отримала на свою користь судове рішення, враховуючи конституційний принцип стосовно обов`язковості судового рішення, закріплений у пункті 9 частини першої статті 129-1 Основного Закону України звільняється від сплати судового збору за зверненням до суду з вимогою забезпечити виконання судового рішення (встановлення судового контролю), яке набрало законної сили, якщо законом прямо не встановлено обов`язок сплати такого збору.

 

P.S. Таким чином, знову о прогалини у правозастосовній практиці повинні битися звичайні Громадяни, оскільки Суд не поставив остаточної крапки…

 

Матеріал по темі: «Звільнення від сплати судового збору на всіх етапах судового розгляду»

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Оскарження нарахування додаткової плати за скид стічних вод

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Плата за скид стічних вод з понаднормативним забрудненням є грошовим зобов`язанням, а не оперативно-господарською санкцією

15 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 918/662/21 (ЄДРСРУ № 105278394) досліджував питання щодо оскарження нарахування додаткової плати за скид стічних вод.

Верховний Суд постановою від 29.07.2019 залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій у справі № 904/9169/17, погодившись з висновком судів про те, що ефективним способом захисту прав та інтересів позивача в цій справі з урахуванням статті 5 ГПК України слід вважати вимогу про визнання протиправними та такими, що не підлягають виконанню рахунки, які є оперативно-господарською санкцією (???) щодо нарахування плати за скид понаднормативних забруднень з урахуванням коефіцієнту кратності.

Отже, в оцінці обраного позивачем способу захисту в наведеній справі Верховний Суд виходив з того, що рахунки, які позивач просив визнати протиправними і такими, що не підлягають виконанню, є оперативно-господарською санкцією.

Так,   належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання даної норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Водночас об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду враховує правову позицію, викладену в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.01.2019 у справі №  920/730/16, в якій Суд дійшов висновку, що плата за скид стічних вод з понаднормативним забрудненням є грошовим зобов`язанням, що виникає на підставі договору та визначених законодавчих приписів, а не оперативно-господарською санкцією.

Тобто, плата за перевищення допустимих концентрацій забруднюючих речовин у стічних водах віднесена до плати за послуги водовідведення, щодо яких Договором встановлено строк остаточного розрахунку.

Викладене узгоджується з висновками Верховного Суду, зокрема у постановах по справах № 904/7776/17, № 911/2720/17 та № 920/730/16,  Верховним Судом зазначено, що очищення понаднормативних забруднень стічної води є однією з послуг, яку виконавець надає споживачу і яку останній повинен оплачувати відповідно до умов договору та чинного законодавства.

За таких обставин через відмінність від згаданого висновку об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.01.2019 у справі №  920/730/16 не є актуальною правовою позицією висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 29.07.2019 зі справи №  904/9169/17, щодо правової природи плати за скид понаднормативних забруднень стічних вод (як оперативно-господарської санкції), з урахуванням якого було зроблено і відповідний висновок щодо способу захисту прав.

Таким чином, обставини правомірності нарахування, формування та виставлення цього рахунку водоканалом можуть бути підставами доказування під час вирішення спору щодо стягнення цих коштів як грошового зобов`язання або спору про припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення (у випадку припинення надання послуг).

Подібного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 27.11.2019 у справі №916/907/19.

З урахуванням вказаного, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відступила від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 30.11.2021 зі справи № 916/3319/20, позаяк такий висновок зроблений без урахування тієї обставини, що заявлений у справі позов (визнання незаконними дій щодо нарахування плати за скид понаднормативних стічних вод) фактично містить у собі вимогу про встановлення судом факту, що має юридичне значення, і не може бути самостійним предметом судового розгляду.

ВИСНОВОК: Отже, сам по собі факт нарахування, формування та виставлення підприємству(цю) рахунку на оплату без вчинення водоканалом  будь-яких інших дій, спрямованих на стягнення вказаної суми грошових коштів або на припинення надання позивачу послуг з водовідведення, не свідчить про порушення прав позивача.

Таким чином, плата за скид стічних вод з понаднормативним забрудненням є грошовим зобов`язанням, а не оперативно-господарською санкцією, а отже не підлягає самостійному оскарженню.

 

Матеріал по темі: «Особливості оплати за послуги з водопостачання та водовідведення»

 

 

Теги: плата за скид стічних вод, понаднормативне забруднення, водоканал, виставлення рахунку, водовідведення, оскарження рахунку, санкція, плата за воду, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов