Довідка про судимість (несудимість) за особистим зверненням громадян

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відомості та дані, які може і навпаки не може містити довідка про судимість (несудимість)

30 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 120/345/19-а, адміністративне провадження №К/9901/34630/19 (ЄДРСРУ № 89013145), від 31 березня 2020 року у справі № 818/2013/18, адміністративне провадження №К/9901/2016/19 (ЄДРСРУ № 88507225) та від 24 лютого 2020 року у справі № 802/1587/18-а, адміністративне провадження № К/9901/20572/19 (ЄДРСРУ № 87808548) досліджував питання щодо правильності зазначених відомостей у довідці про судимість (несудимість).

Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 11 Закону України «Про інформацію» кожному забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законом.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 10 Закону України «Про доступ до публічної інформації» кожна особа має право доступу до інформації про неї, яка збирається та зберігається.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 10 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу, зобов`язані надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом.

(!!!) Відмова особі в доступі до інформації про неї, приховування, незаконне збирання, використання, зберігання чи поширення інформації можуть бути оскаржені (частина п`ята статті 10 Закону України «Про доступ до публічної інформації»).

Відповідно до частини першої статті 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.

Згідно із пунктом 4 частини другої статті 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» запитувач має право оскаржити надання недостовірної або неповної інформації.

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

Пунктом 3 частини першої статті 10 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачено, що кожна особа має право вимагати виправлення неточної, неповної, застарілої інформації про себе, знищення інформації про себе, збирання, використання чи зберігання якої здійснюється з порушенням закону.

Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 10 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу, зобов`язані виправляти неточну та застарілу інформацію про особу самостійно або на вимогу осіб, яких вона стосується.

Частиною 1 статті 8 Закону України "Про національну поліцію" (далі - Закон №580-VIII) передбачено, що поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Повноваження поліції у сфері інформаційно-аналітичного забезпечення та формування інформаційних ресурсів визначені статтями 25, 26 Законом № 580-VIII.

Пунктом 1 частини 2 статті 25 Закону №580-VIII визначено, що в рамках інформаційно-аналітичної діяльності поліція формує бази даних, що входять до єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України.

Частина 2 статті 25 Закону №580-VIII регламентує, що поліція в рамках інформаційно-аналітичної діяльності формує бази (банки) даних, що входять до єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України.

Пунктом 2 частини 1 статті 26 Закону №580-VIII визначено, що поліція наповнює та підтримує в актуальному стані бази даних, що входять до єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України, стосовно виявлених кримінальних та адміністративних правопорушень, осіб, які їх учинили, руху кримінальних проваджень; обвинувачених, обвинувальний акт щодо яких направлено до суду.

Порядок формування, ведення та використання оперативно-довідкового і дактилоскопічного обліку в органах внутрішніх справ та органах (установах) кримінально-виконавчої системи України визначено Інструкцією про порядок формування, ведення та використання оперативно-довідкового і дактилоскопічного обліку в органах внутрішніх справ та органах (установах) кримінально-виконавчої системи України, затвердженою спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України та Державного департаменту України з питань виконання покарань № 823/188 від 23 серпня 2002 року, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 09 вересня 2002 року №738/7026 (далі - Інструкція № 823/188).

Пунктом 4 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VIII передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечать цьому Закону.

Таким чином, вказана Інструкція № 823/188 застосовується в діяльності органів Національної поліції.

Відповідно до підпункту 9.9 пункту 9 Інструкції № 823/188 інформацію про судимість (несудимість) за особистими зверненнями громадян надають територіальні УОІ-ВОІ за місцем останнього постійного мешкання цих громадян з урахуванням вимог статей 5, 89, 108 КК України. Довідка надається на бланку встановленого зразка за підписом керівника та засвідчується печаткою підрозділу з її обов`язковою реєстрацією.

Згідно з пунктом 2.1 Інструкції № 823/188 об`єктами оперативно-довідкового і дактилоскопічного обліку є особи, які на території України обвинувачуються у вчиненні злочинів або засуджені, розшукуються, затримані за підозрою в занятті бродяжництвом, а також громадяни України, що вчинили злочини за її межами і відомості про яких надійшли офіційними каналами згідно з міжнародними договорами у сфері обміну інформацією, які набрали чинності в установленому порядку.

Відповідно до пункту 11.1 Інструкції №823/188, з оперативно-довідкових картотек ДІТ при МВС та територіальних УОІ-ВОІ вилучаються:

а) раніше складені облікові документи у разі їх переоформлення на підставі постанов органів слідства (дізнання) або ухвал судів про уточнення (зміну) анкетних даних осіб, що стоять на обліку;

б) алфавітні картки на осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, до яких не застосовувався запобіжний захід у вигляді взяття під варту, при заміні цих карток на арештантські або картки з рішенням суду;

в) облікові документи на осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності як обвинувачені, кримінальні справи стосовно яких припинені на стадії досудового слідства на підставі реабілітації або відносно яких судом прийнято виправдувальний вирок;

г) облікові документи, що підлягають вилученню у зв`язку із закінченням строку їх зберігання відповідно до п.10 Інструкції.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 29 листопада 2016 року № 1256 "Про організацію доступу до відомостей персонально-довідкового обліку єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України" затверджено Порядок доступу до відомостей персонально-довідкового обліку єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України.

Цей Порядок визначає умови, підстави та процедуру надання відомостей з інформаційної підсистеми "Оперативно-довідкова картотека" єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України, що містить відомості стосовно осіб, яким повідомлено про підозру в учиненні кримінального правопорушення, та осіб, яких засуджено за вчинення кримінального правопорушення, права та обов`язки суб`єктів, що є учасниками зазначеної процедури.

ВАЖЛИВО: Пунктом 2 Порядку доступу до відомостей персонально-довідкового обліку єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України визначено, що довідка - документ, який містить відомості з персонально-довідкового обліку єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України та який залежно від обсягу запитуваної особою інформації може містити відомості про: 1) відсутність (наявність) судимості; 2) притягнення до кримінальної відповідальності, відсутність (наявність) судимості або обмежень, передбачених кримінальним процесуальним законодавством України.

Відповідно до пункту 14 Розділу V Наказу МВС України №1256 від 29 листопада 2016 року «Про організацію доступу до відомостей персонально-довідкового обліку єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України» передбачено, що у разі незгоди і відомостями, що надані в Довідці, Заявник може надати до ДІ (департаменту інформатизації МВС) офіційні документи (вирок суду, довідку з місць позбавлення волі тощо) для внесення відповідних змін до персонально-довідкового обліку.

Порядок вилучення облікових документів передбачений пунктом 11.1 Інструкції №823/188.

З оперативно-довідкових картотек ДІТ при МВС та територіальних УОІ-ВОІ вилучаються: а) раніше складені облікові документи у разі їх переоформлення на підставі постанов органів слідства (дізнання) або ухвал судів про уточнення (зміну) анкетних даних осіб, що стоять на обліку; б) алфавітні картки на осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, до яких не застосовувався запобіжний захід у вигляді взяття під варту, при заміні цих карток на арештантські або картки з рішенням суду; в) облікові документи на осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності як обвинувачені, кримінальні справи стосовно яких припинені на стадії досудового слідства на підставі реабілітації або відносно яких судом прийнято виправдувальний вирок; г) облікові документи, що підлягають вилученню у зв`язку із закінченням строку їх зберігання відповідно до п.10 Інструкції.

Видача довідок про наявність або відсутність судимості є виключною компетенцією Департаменту інформаційних технологій Міністерства внутрішніх справ України, у зв`язку з чим належним способом відновлення порушеного права позивача є зобов`язання Міністерства внутрішніх справ України в особі Департаменту інформаційних технологій надати заявнику повну і точну інформацію про наявність/відсутність судимостей без зазначення додаткових відомостей.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24.10.2019 у справі № 804/4135/18 (ЄДРСРУ № 85154786).

Окрім цього, приписами чинного законодавства України, визначено зміст та обсяг довідки про судимість (несудимість) та містить заборону поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 18.12.2019 р. у справі №826/18484/16.

ВИСНОВОК: Чинне законодавство не передбачає зазначення в такий довідці інформації про те, що особа притягується до кримінальної відповідальності, тому такий запис підлягає вилученню.

Аналогічних правових висновків Верховний Суд дійшов, зокрема, у постановах від 24 жовтня 2019 року (справа № 804/4135/18) та від 24 лютого 2020 року (справа № 802/1587/18-а).

Теги: справка о несудимости, довідка про судимість, довідка про несудимість, відомості у довідці, притягується до відповідальності, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Ордер є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ордер, виданий відповідно до вимог Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката

30 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/12926/18, адміністративне провадження №К/9901/27947/19 (ЄДРСРУ № 89013194) досліджував питання підтвердження повноважень представника (адвоката) в суді при поданні апеляційної та/або касаційної скарги.

Специфіка представництва в адміністративному судочинстві зумовлена його публічно-правовим та офіційним характером і визначена відповідними нормами КАС України.

Згідно з частиною першою статті 55 КАС України сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Згідно з частиною першою статті 57 КАС України представником у суді може бути адвокат або законний представник.

Відповідно до частини четвертої статті 59 КАС України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до     Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність".

За змістом     статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05.07.2012 №5076-VI (далі - Закон №5076-VI) адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

(!!!) Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката.

Повноваження адвоката як захисника або представника в господарському, цивільному, адміністративному судочинстві, кримінальному провадженні, розгляді справ про адміністративні правопорушення, а також як уповноваженого за дорученням у конституційному судочинстві підтверджуються в порядку, встановленому законом.

Відповідно до наведених норм, ордер, виданий відповідно до вимог Закону №5076-VI, є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката. Надання договору про правову допомогу, його копії або витягу разом із ордером, з метою підтвердження повноважень адвоката на здійснення представництва, чинною редакцією КАС України не вимагається.

Ордер може бути оформлений адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням) лише на підставі вже укладеного договору.

Крім того, адвокат несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а так само умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, установлених договором про надання правничої допомоги (стаття 400-1 Кримінального кодексу України).

Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності або ордері.

Аналіз законодавчих положень вказує на те, що одним із документів, що підтверджують повноваження адвоката як представника, є ордер, виданий відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». При цьому процесуальний закон не вимагає надання оригіналу ордеру до металів справи. Достатнім для дотримання вказаних законодавчих положень є надання засвідченої в установленому законом порядку копії ордеру (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 листопада 2018 року у справі № 317/343/17, провадження №К/9901/59646/18 (ЄДРСРУ № 78022813).

Викладене свідчить про помилковість висновків суду щодо відсутності можливості перевірити обсяг повноважень представника, зокрема, щодо наявності права підписувати скаргу, інакше аніж на підставі договору про правову допомогу.

Ордер, виданий відповідно до вимог Закону №5076-VI, є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката. Надання разом із ордером свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, з метою підтвердження повноважень на здійснення представництва, чинним законодавством не вимагається.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 грудня 2019 року у справі № 826/11505/18,  адміністративне провадження №К/9901/63998/18 (ЄДРСРУ № 86717279).

ВИСНОВОК: Адвокат має підтвердити свої повноваження, надавши суду оригінал довіреності або ордеру, проте до матеріалів справи можуть бути приєднані копії цих документів, засвідчені суддею або у визначеному законом порядку.

Матеріал по темі: «Підтвердження повноважень представника (адвоката) в суді»

Яка інформація про товар чи послугу не вважається зовнішньою рекламою ?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Коли інформація про товар чи послугу не вважаються зовнішньою рекламою і  можуть бути розміщені в місці де цей товар реалізується чи виготовляється?

30 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 323/3491/16-а, адміністративне провадження №К/9901/16282/18 (ЄДРСРУ № 89012757) досліджував питання щодо яка ж інформація про товар чи послугу не вважається зовнішньою рекламою

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з положеннями частини другої статті 2 КАС України в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Статтею 1 Закону України «Про рекламу» визначено, що реклама - інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару.

Цією ж статтею передбачено, що зовнішня реклама - це реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях - рекламоносіях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг.

Згідно з положеннями частини сьомої статті 8 Закону України «Про рекламу» розміщення інформації про виробника товару та/або товар у місцях, де цей товар реалізується чи надається споживачеві, у тому числі на елементах обладнання та/або оформлення місць торгівлі, а також безпосередньо на самому товарі та/або його упаковці, не вважається рекламою.

Положеннями частини шостої статті 9 Закону України «Про рекламу»   встановлено, що вивіска чи табличка з інформацією про зареєстроване найменування особи, знаки для товарів і послуг, що належать цій особі, вид її діяльності (якщо це не випливає із зареєстрованого найменування особи), час роботи, що розміщена на внутрішній поверхні власного чи наданого у користування особі приміщення, на зовнішній поверхні будинку чи споруди не вище першого поверху або на поверсі, де знаходиться власне чи надане у користування особі приміщення, біля входу в таке приміщення, не вважається рекламою.

Нормами частини першої статті 16 Закону України «Про рекламу» передбачено, що розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Під час  видачі  дозволів  на  розміщення  зовнішньої реклами втручання у форму та зміст зовнішньої реклами забороняється.

Матеріал по темі: «Контроль органів місцевого самоврядування у сфері рекламних послуг (демонтаж)»

Розміщення   зовнішньої  реклами  у  межах  смуги  відведення автомобільних доріг здійснюється  відповідно  до цього Закону на підставі зазначених дозволів,   які   оформляються  за  участю центрального органу виконавчої влади,  що  реалізує  державну політику у сфері дорожнього господарства та управління автомобільними  дорогами,  або їх власників та центрального органу виконавчої  влади,  що  реалізує державну політику у сфері безпеки дорожнього  руху.

Зовнішня реклама  на   територіях,   будинках   та   спорудах розміщується за згодою їх власників або уповноважених ними органів (осіб).

Стягнення плати за видачу дозволів забороняється.

Частиною другою вказаної статті передбачено вимоги до зовнішньої реклами, а саме: зовнішня реклама повинна розміщуватись із  дотриманням  вимог  техніки  безпеки  та із забезпеченням видимості дорожніх знаків,  світлофорів, перехресть, пішохідних  переходів,  зупинок транспорту загального користування та не відтворювати зображення дорожніх знаків; освітлення зовнішньої   реклами   не   повинно   засліплювати учасників дорожнього руху, а також не повинно освітлювати квартири житлових будинків; фундаменти наземної зовнішньої  реклами,  що  виступають  над поверхнею землі, можуть бути декоративно оформлені; опори наземної  зовнішньої  реклами,  що  розташована  вздовж проїжджої частини вулиць і доріг, повинні мати вертикальну дорожню розмітку,  нанесену світлоповертаючими матеріалами,  заввишки до 2 метрів від поверхні землі; нижній край зовнішньої реклами, що розміщується над проїжджою частиною,   у  тому  числі  на  мостах,  естакадах  тощо,  повинен розташовуватися на висоті не  менше  ніж  5  метрів  від  поверхні дорожнього покриття; у місцях,   де  проїжджа  частина  вулиці  межує  з  цоколями будівель або огорожами, зовнішня реклама може розміщуватися в одну з фасадами будівель або огорожами лінію.

Частиною третьою статті 16 Закону України «Про рекламу» передбачено, що розташовувати засоби зовнішньої реклами забороняється: на пішохідних доріжках та алеях; у населених пунктах на висоті менш ніж 5 метрів від  поверхні дорожнього  покриття,  якщо  їх рекламна поверхня виступає за межі краю проїжджої частини; поза населеними пунктами на відстані менш ніж  5  метрів  від краю проїжджої частини. 

Типові правила розміщення зовнішньої реклами затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067.

Ці Правила регулюють відносини, що виникають у зв`язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами (пункт 1 Правил №2067).

Згідно з пунктом 2 Типових правил 2067 спеціальними конструкціями є тимчасові та стаціонарні рекламні засоби (світлові та несвітлові, наземні та неназемні (повітряні), плоскі та об`ємні стенди, щити, панно, транспаранти, троли, таблички, короби, механічні, динамічні, електронні табло, екрани, панелі, тумби, складні просторові конструкції, аеростати, повітряні кулі тощо), які використовуються для розміщення реклами; вивіска чи табличка - елемент на будинку, будівлі або споруді з інформацією про зареєстроване найменування особи, знаки для товарів і послуг, що належать такій особі, вид її діяльності (якщо це не випливає із зареєстрованого найменування особи), час роботи, що розміщений на зовнішній поверхні будинку, будівлі або споруди не вище першого поверху або на поверсі, де розташовується власне чи надане у користування особі приміщення (крім, випадків, коли суб`єкту господарювання належить на праві власності або користування вся будівля або споруда), біля входу у таке приміщення, який не є рекламою.

Окрім цього, якщо інформація не містить індивідуалізації, не містить закликів до придбання конкретного товару чи отримання послуг, інформація не формує та не підтримує обізнаність споживачів реклами та їх інтересу щодо суб`єкта господарювання чи конкретного товару (послуг), що поставляється/надається підприємством, а тому не є рекламою і не потребує спеціального дозволу на розміщення зовнішньої реклами

ВИСНОВОК: Інформація про виробника товару та/або товар у місцях, де цей товар реалізується чи надається споживачеві, а також інформація, розміщена на зовнішній поверхні будинку чи споруди не вище першого поверху або на поверсі, де знаходиться власне чи надане у користування особі приміщення, біля входу у таке приміщення, яка не містить закликів придбавати товар або послугу, що реалізується суб`єктом, не є рекламою у розумінні частини сьомої статті 8 та частини шостої статті 9 Закону України «Про рекламу».

Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 11.04.2018 у справі №323/1766/17, від 04.09.2019 у справі №1340/4421/18, від 11.11.2019 у справі № 323/1360/17, від 27.02.2020 у справі №405/4704/15-а, від 25.03.2020 у справі №461/4489/16-а.

Матеріал по темі: «Розміщення зовнішньої реклами: вивіска-не реклама, автопричіп – реклама, оренда землі під об'єктами зовнішньої реклами»

Теги: зовнішня реклама, табличка, вивіска, автопричіп, реклама на транспорті, дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов

Перевірка правомірності слідчих дій в межах адміністративної юрисдикції

Адвокат Морозов (судовий захист)

Коли можлива перевірка правомірності слідчих дій в межах адміністративної, а не кримінальної юрисдикції?

29 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 817/1323/17, провадження №№К/9901/56619/18, К/9901/58737/18 (ЄДРСРУ № 88986932) досліджував питання щодо правової можливості перевірки правомірності слідчих дій в межах адміністративної, а не кримінальної юрисдикції.

В офіційному тлумаченні ч. 2 ст. 55 Конституції України, викладеному в Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, зазначено, що реалізація конституційного права на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб забезпечується в порядку, визначеному процесуальним законом.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи  (частина третя статті 124 Основного Закону).

Юрисдикцію та повноваження адміністративних судів, порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає КАС.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб’єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 частини першої  статті 19 КАС України  визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Проте юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Згідно із частиною першою статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.

Відповідно до визначення, закріпленого в пункті десятому частини першої статті 3 КПК України, кримінальним провадженням є досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність.

За своєю правовою природою кримінальне провадження становить єдиний комплекс вчинюваних в установленому КПК порядку дій, у межах якого органи досудового розслідування і суд здійснюють функцію притягнення особи до кримінальної відповідальності. Зокрема, таке провадження включає встановлені законом процедури одержання доказів, гарантії законності цих процедур, а також право особи в установлений КПК спосіб оспорювати правомірність відповідних процесуальних дій та/або рішень у контексті реалізації свого права на захист.

Право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, що належить до загальних засад кримінального провадження, згідно з частиною першою  статті 24 КПК України  гарантується кожному в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Водночас гарантіями законності процесуальних дій та/або рішень органів досудового розслідування й суду є не лише можливість їх окремого оскарження, а й низка інших визначених кримінальним процесуальним законом механізмів - право підозрюваного, обвинуваченого й інших визначених у  КПК України  осіб брати участь у проведенні слідчих дій, висловлювати зауваження, заперечення щодо порядку їх здійснення (пункти дев’ятий, десятий частини третьої  статті 42 КПК України), а під час судового розгляду кримінального провадження по суті - заявляти клопотання про визнання недопустимими доказів, одержаних з порушенням установленого законом порядку (частина третя  статті 89 КПК України).

Обшук житла чи іншого володіння особи є втручанням у її право на повагу до свого житла, передбачене частиною першої статті 8 Конвенції. Відповідно до пункту 2 зазначеної статті таке втручання допускається лише як виняток у випадках, коли воно здійснюється згідно із законом (законність), є необхідним у демократичному суспільстві (пропорційність) в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (легітимна мета).

На рівні національного законодавства гарантією захисту зазначеного конвенційного права є закріплена у  статті 30 Конституції України  засада недоторканності житла чи іншого володіння особи, що полягає в недопустимості проникнення до них інакше як за вмотивованим рішенням суду, за винятком невідкладних випадків, установлених законом.

Конкретний механізм втілення цієї гарантії регламентовано у статтях 234-236 КПК України. Згідно із закріпленими в цих статтях процесуально-правовими нормами обшук житла чи іншого володіння особи проводиться на підставі ухвали слідчого судді, який при наданні відповідного судового дозволу за поданням слідчого або прокурора зобов’язаний перевірити наявність законних підстав для цього і дотримання інших умов допустимості втручання у право на недоторканність житла.

Обшук є слідчою дією, яка здійснюється уповноваженими службовими особами органів досудового розслідування в межах кримінального провадження. Підстави та порядок санкціонування і проведення такої процесуальної дії, контроль за їх дотриманням, правові наслідки порушення, а також правила використання результатів обшуку встановлено нормами кримінального процесуального закону в контексті тих питань, які підлягають вирішенню у кримінальному провадженні.

Перевірка законності способів отримання доказів, тобто відповідності їх вимогам КПК України, згідно із частиною першою статті 86 цього Кодексу є критерієм оцінки доказів на предмет їх допустимості. З огляду на положення частини другої  статті 91 КПК України  оцінка доказів є невід’ємним елементом доказування як сукупності встановлених кримінальним процесуальним законом дій слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, спрямованих на встановлення обставин, що мають значення для кримінальної справи.

(!!!) З’ясування законності проведення слідчих дій у кримінальному провадженні, яке не припинено, судом адміністративної юрисдикції може призвести до передчасного вирішення питань, які підлягають розв’язанню судом під час розгляду кримінальної справи по суті.

Така ситуація може негативно позначитись на перебігу і результатах кримінального провадження з точки зору виконання його основних завдань. Встановлення правомірності/протиправності процесуальної дії в порядку адміністративного судочинства означатиме констатацію юридичного факту, який безпосередньо впливає на оцінку доказів, за межами встановленої кримінальним процесуальним законом процедури з порушенням закріпленої у  статті 22 КПК України  засади змагальності. Адже наведена засада вимагає надання іншим учасникам процесу можливості під час судового розгляду кримінального провадження взяти участь у дослідженні доказів, висловити свої позиції й аргументи щодо їх оцінки, які були б сприйняті судом і одержали відповідь при прийнятті рішення з цих питань.   

ВИСНОВОК: Лише у випадках, коли на момент звернення особи зі скаргою на проведені у кримінальному провадженні процесуальні дії, які за правилами КПК не підлягають окремому оскарженню і можуть перевірятися при розгляді судом кримінальної справи по суті, кримінальне провадження припинено на підставі визначеного законом процесуального рішення, розгляд таких скарг за правилами кримінального судочинства стає неможливим.

Виключно в цьому разі, у зв`язку з відсутністю в особи альтернативного способу юридичного захисту, з метою реалізації її права за статтею 13 ЄКПЛ, а також з урахуванням того, що в даній ситуації перевірка правомірності слідчих дій за іншою процедурою не може зашкодити реалізації завдань кримінального провадження, позов має розглядатися судом адміністративної юрисдикції.

Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 23 січня 2019 року у справі №802/1335/17-а та підтримується усталеною практикою Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, зокрема, у постановах від 23 січня 2020 року у справі №П/811/1962/17, від 27 січня 2020 року у справі №200/8729/19-а та від 14 квітня 2020 року у справі № 826/12135/18 (ЄДРСРУ № 88781192).

Матеріал по темі: «Юридична особа, права якої порушені, має можливість оскаржити вирок суду»

Оскарження звіту про оцінку нерухомого майна у виконавчому провадженні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Незгода зацікавленої сторони у виконавчому провадженні з результатами звіту про оцінку нерухомого майна та способи такого оскарження

29 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/6706/18, провадження №К/9901/59534/18 (ЄДРСРУ № 88986490) досліджував питання щодо незгоди зацікавленої сторони у виконавчому провадженні з результатами звіту про оцінку нерухомого майна та способи такого оскарження.

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон №1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною першою статті 13 Закону № 1404-VIII визначено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно із частинами першою, другою статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, а також здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Статтею 57 Закону № 1404-VIII обумовлено, що визначення вартості майна боржника здійснюється за взаємною згодою сторонами виконавчого провадження.

У разі якщо сторони виконавчого провадження, а також заставодержатель у 10-денний строк з дня винесення виконавцем постанови про арешт майна боржника не досягли згоди щодо вартості майна та письмово не повідомили виконавця про визначену ними вартість майна, виконавець самостійно визначає вартість майна боржника.

Звіт про оцінку майна має бути складений не раніше дати винесення постанови про арешт такого майна.

У разі якщо сторони виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна, визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для проведення оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден виконавець залучає суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання.

У разі якщо визначити вартість майна (окремих предметів) складно, виконавець має право залучити суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання для проведення оцінки майна.

Виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення вартості чи отримання звіту про оцінку. У разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення. Сторона вважається ознайомленою з результатами визначення вартості чи оцінки арештованого майна, якщо їй надіслано повідомлення про результати визначення вартості чи оцінки майна за адресою, зазначеною у виконавчому документі, або за місцем фактичного проживання чи перебування такої сторони, достовірно встановленим виконавцем. Оскарження в судовому порядку результатів визначення вартості чи оцінки майна не зупиняє передачі майна на реалізацію, крім випадків зупинення передачі майна на реалізацію судом.

Звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні є дійсним протягом шести місяців з дня його підписання суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання. Після закінчення цього строку оцінка майна проводиться повторно.

ВАЖЛИВО: Якщо строк дійсності звіту про оцінку майна закінчився після передачі майна на реалізацію, повторна оцінка такого майна не проводиться.

Приписами частини першої статті 20 Закону № 1404-VIII передбачено, що для з`ясування та роз`яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, виконавець виносить постанову про залучення експерта або спеціаліста, а для проведення оцінки майна - суб`єктів оціночної діяльності.

Відповідно до Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228, Міністерство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Міністерство є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).

До основних завдань Міністерства Положенням визначено забезпечення своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень у порядку, встановленому законодавством.

У той же час, нормами Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства від 02 квітня 2012 року № 512/5, визначено, що органом державної виконавчої служби є Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до якого входить відділ примусового виконання рішень.

Правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб`єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів визначені Законом України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні".

Згідно з частиною четвертою статті 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна. У випадках проведення незалежної оцінки майна складається звіт про оцінку майна. Вимоги до звітів про оцінку майна та актів оцінки майна встановлюються відповідно до статті 12 цього Закону.

Підставою проведення оцінки майна є, зокрема, договір між суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання та замовником оцінки, який укладається в письмовій формі та може бути двостороннім або багатостороннім (частина перша статті 10 та частина перша статті 11 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні").

Частиною першою статті 12 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" встановлено, що звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб`єкта оціночної діяльності.

За змістом статті 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" оцінка майна - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами з оцінки майна, і є результатом практичної діяльності суб`єкта оціночної діяльності.

В силу пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" однією із форм оцінки майна є рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), яке полягає в їх критичному розгляді та наданні висновків щодо їх повноти, правильності виконання та відповідності застосованих процедур оцінки майна вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, в порядку, визначеному цим Законом та нормативно-правовими актами з оцінки майна.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) здійснюється на вимогу особи, яка використовує оцінку майна та її результати для прийняття рішень, у тому числі на вимогу замовників (платників) оцінки майна, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, судів та інших осіб, які мають заінтересованість у неупередженому критичному розгляді оцінки майна, а також за власною ініціативою суб`єкта оціночної діяльності. Підставою для проведення рецензування є письмовий запит до осіб, які відповідно до цієї статті мають право здійснювати рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна).

Рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), якщо зазначена оцінка погоджується, затверджується або приймається органом державної влади або органом місцевого самоврядування, є обов`язковим.

Системний аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що звіт по оцінку майна є документом, який фіксує дії суб`єкта оціночної діяльності щодо оцінки майна, здійснювані ним у певному порядку та спрямовані на виконання його професійних обов`язків, визначених законом і встановлених відповідним договором.

Усталена позиція вказує, що звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб`єктом оціночної діяльності висновки і його дії щодо реалізації своєї практичної діяльності.

Отже, встановлена правова природа звіту про оцінку майна унеможливлює здійснення судового розгляду щодо застосування до нього наслідків, пов`язаних зі скасуванням юридичних актів чи визнанням недійсними правочинів

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 914/881/17 (провадження 18-18гс18) та Верховним Судом у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 711/650/13-ц, від 30 липня 2018 року № 23/100-12.

В той же час, висновок про оцінку майна не може бути оскаржений окремо від оскарження дій державного виконавця, що відповідає правовій позиції, викладені Великою Палатою у постанові від 20 березня 2019 року № 821/197/18/4440/16.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 22 квітня 2020 року у справі № 400/1977/19, адміністративне провадження № К/9901/32675/19 (ЄДРСРУ № 88886015) зазначає, що Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 викладена правова позиція про те, що суди під час вирішення тотожних за своїм змістом спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

(!!!) Відтак, правова позиція, викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року № 821/197/18/4440/16 у даному випадку є пріоритетною для застосування порівняно з позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 березня 2018 року у справі № 914/881/17.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 821/197/18 та від 12 червня 2019 року у справі № 308/12150/16-ц дійшла висновку, що визначення вартості майна боржника є процесуальною дією державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи залучений ним суб`єкт оціночної діяльності - здійснювала відповідні дії) щодо примусового виконання рішень відповідних органів, уповноважених осіб та суду. Тому оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців.

При проведенні в рамках виконавчого провадження визначення вартості майна боржника Закон України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" підлягає застосуванню в частині регулювання діяльності залученого державним виконавцем суб`єкта оціночної діяльності, та не стосується порядку призначення такого суб`єкта державним виконавцем.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 61-6546св18.

Частиною п`ятою статті 57 Закону № 1404-VIII визначено право сторін у виконавчому провадженні на оскарження оцінки майна до суду в 10-ти денний строк з дня отримання повідомлення державного виконавця про таку оцінку.

Відповідно, приписи вищенаведеної норми надають учаснику виконавчого провадження право на оскарження оцінки майна, як процесуальної дії державного виконавця.

Між тим, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 23 квітня 2020 року у справі № 717/325/14-ц,  провадження № 61-38871св18 (ЄДРСРУ № 88979395) вказано, що аналіз статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що учасники виконавчого провадження мають право на оскарження оцінки майна, а не процесуальної дії державного виконавця, оскільки відповідно до цієї статті  державний виконавець лише залучає оцінювача, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України № 2658-ІІІ (Постанова)

Законом також передбачено, що однією із форм оцінки майна є рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), яке полягає у їх критичному розгляді та наданні висновків щодо їх повноти, правильності виконання та відповідності застосованих процедур оцінки майна вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, у порядку, визначеному цим Законом та нормативно-правовими актами з оцінки майна.

Отже, рецензування звіту з оцінки є єдиним законодавчо встановленим способом спростування результатів оцінки.

В свою чергу, Закон № 1404-VIII не містить обов`язку державного виконавця, або відповідного відділу Державної виконавчої служби здійснювати рецензування звіту про оцінку майна, здійснену суб`єктом оціночної діяльності.

Слід зазначити, що в статті 13 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" передбачені вимоги щодо рецензування звіту про оцінку майна.

Зокрема, рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) здійснюється на   вимогу особи, яка використовує оцінку майна та її результати   для прийняття рішень, у тому числі на вимогу замовників (платників) оцінки майна, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, судів та інших осіб, які мають заінтересованість у неупередженому критичному розгляді оцінки майна,   а також за власною ініціативою суб`єкта оціночної діяльності.   Підставою для проведення рецензування є письмовий запит до осіб, які відповідно до цієї статті мають право здійснювати рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна).

Рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) може виконувати оцінювач, який має не менш ніж дворічний досвід практичної діяльності з оцінки майна, експертні ради, що спеціально створені саморегулівними організаціями оцінювачів з метою контролю за якістю оцінки майна, яка проводиться оцінювачами - членами саморегулівної організації, оцінювачі, які мають не менш ніж дворічний досвід практичної діяльності з оцінки майна та працюють у Фонді державного майна України, а також інших органах, зазначених у статті 5 цього Закону.

Рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), якщо зазначена оцінка погоджується, затверджується або приймається органом державної влади або органом місцевого самоврядування, є обов`язковим.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, Законом № 1404-VIII не передбачено обов`язку Міністерства юстиції України на здійснення рецензування звіту про оцінку майна боржника.

ВИСНОВКИ:

•    Сторона є ознайомленою з результатами визначення вартості майна, якщо достовірно встановлено, що державний виконавець надіслав їй рекомендованим листом повідомлення про результати на адресу, зазначену у виконавчому документі, або за місцем фактичного проживання чи перебування такої сторони;
•    У разі незгодою з результатами оцінки зацікавленою стороною, разом з оскарженням рішень та дій виконавців, повинна ставиться вимога про оскарження оцінки майна;
•    Поряд з цим може бути оскаржене рішення державного виконавця про призначення суб`єкта оціночної діяльності для участі у виконавчому провадженні;
•    Окрім цього, однією із форм оцінки майна є рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), яке полягає у їх критичному розгляді та наданні висновків щодо їх повноти та ґрунтовності проведеної оцінки;
•   Отже, зацікавлена сторона може подати державному виконавцю заперечення проти звіту про оцінку і, в разі відмови останнім у призначенні рецензування звіту, може оскаржити його дії.

Матеріал по темі: «Оскарження звіту про оцінку майна в рамках виконавчого провадження»

Теги: звіт про оцінку, рецензування, оскарження оцінки майна, експертна оцінка майна, визначення вартості, залучення експерта, виконавче провадження, боржник, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов