Інвентаризація платника податків на вимогу контролюючого органу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості проведення інвентаризації платника податків на вимогу контролюючого органу під час проведення податкової перевірки

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пп. 20.1.9. п. 20.1. ст. 20 Податкового кодексу України контролюючі органи, визначені підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, мають право: вимагати під час проведення перевірок від платників податків, що перевіряються, проведення інвентаризації основних засобів, товарно-матеріальних цінностей, коштів, зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки з використанням інформації та документів щодо результатів такої інвентаризації за наслідками таких перевірок або під час наступних заходів податкового контролю.

Відповідно до норм пп.20.1.13 п.20.1 ст.20 Податкового кодексу України, контролюючі органи, визначені пп. 41.1.1 п. 41.1 ст. 41 цього Кодексу, мають право доступу під час проведення перевірок до територій, приміщень (крім житла громадян) та іншого майна, що використовуються для провадження господарської діяльності та/або є об`єктами оподаткування, або використовуються для отримання доходів (прибутку), або пов`язані з іншими об`єктами оподаткування та/або можуть бути джерелом погашення податкового боргу.

Статтею 10 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні (надалі - Закон № 996) передбачено, що для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та фінансової звітності підприємства зобов`язані проводити інвентаризацію активів і зобов`язань, під час якої перевіряються і документально підтверджуються їх наявність, стан і оцінка.

Організація та основні правила проведення інвентаризації врегульовано Положенням про інвентаризацію активів та зобов`язань, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 02 вересня 2014 року № 879 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 30.10.2014 за № 1365/26142 (далі - Положення № 879).

Відповідно до п. 1 розділу II Положення 879 для проведення інвентаризації на підприємстві розпорядчим документом керівника підприємства створюється інвентаризаційна комісія з представників апарату управління підприємства, бухгалтерської служби (представників аудиторської фірми, централізованої бухгалтерії, суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи, яка здійснює ведення бухгалтерського обліку на підприємстві на договірних засадах) та досвідчених працівників підприємства, які знають об`єкт інвентаризації, ціни та первинний облік (інженери, технологи, механіки, виконавці робіт, товарознавці, економісти, бухгалтери). Інвентаризаційну комісію очолює керівник підприємства (його заступник) або керівник структурного підрозділу підприємства, уповноважений керівником підприємства. Інвентаризація проводиться повним складом інвентаризаційної комісії (робочої інвентаризаційної комісії) та у присутності матеріально відповідальної особи.

Згідно з п.п. 4.1 п. 4 розділу III Положення 879 інвентаризація запасів проводиться за місцями зберігання та окремо за матеріально відповідальними особами. Матеріальні запаси при інвентаризації записуються в інвентаризаційні описи за найменуванням із зазначенням номенклатурного номера (за його наявності), виду, групи, сорту, одиниці виміру, ціни, суми та кількості (рахунок, вага або міра), фактично встановлених на дату інвентаризації, та за даними бухгалтерського обліку.

Згідно з п.п. 4.2 п. 4 розділу III Положення 879 інвентаризаційна комісія у присутності матеріально відповідальних осіб перевіряє фактичну наявність запасів шляхом їх перерахунку, переважування чи перемірювання. Не допускається вносити до інвентаризаційних описів дані про залишки активів зі слів матеріально відповідальних осіб або за даними обліку без перевірки їх фактичної наявності.

Пунктом 18 розділу II Положення 879 визначено, що інвентаризаційні описи (акти інвентаризації) підписуються всіма членами інвентаризаційної комісії (робочої інвентаризаційної комісії) та матеріально відповідальними особами. При цьому матеріально відповідальні особи дають розписку, в якій підтверджується, що перевірка активів відбулася в їх присутності, у зв`язку з чим претензій до членів комісії вони не мають, та що вони приймають на відповідальне зберігання перелічені в описі активи. При проведенні інвентаризації у разі зміни матеріально відповідальної особи та особа, яка приймає активи, дає розписку про отримання активів, а та, яка передає, - про передачу активів.

(!!!) Матеріали інвентаризації (описи, акти, звіряльні відомості, протоколи) оформляються не менше ніж у двох примірниках (п. 21. розділу II Положення 879).

Пунктом 1 розділу IV Положення 879 встановлено, що висновки щодо виявлених розбіжностей між фактичною наявністю активів і зобов`язань і даними бухгалтерського обліку, які наводяться в звіряльних відомостях, та пропозиції щодо їх врегулювання відображаються інвентаризаційною комісією у протоколі, що складається після закінчення інвентаризації і передається на розгляд та затвердження керівнику підприємства. У протоколі наводяться: причини нестач, втрат, залишків, а також пропозиції щодо заліку внаслідок пересортиці, списання нестач в межах норм природного убутку, а також понаднормових нестач і втрат від псування цінностей із зазначенням причин та вжитих заходів щодо запобігання таким втратам і нестачам. Підприємства можуть додавати до протоколів іншу інформацію, що є суттєвою для прийняття рішень щодо визнання і оцінки активів і зобов`язань та розкриття відповідної інформації у фінансовій звітності.

Відповідно до п. 2 розділу IV Положення 879 протокол інвентаризаційної комісії затверджується керівником підприємства протягом 5 робочих днів після завершення інвентаризації.

Пунктом 4 частини 1 розділу ІІ Положення 879, визначено, що у разі проведення інвентаризації за судовим рішенням або на підставі належним чином оформленого документа органу, який відповідно до закону має право вимагати проведення такої інвентаризації, посадові особи відповідного органу (за їх згодою) можуть бути присутні при проведенні інвентаризації. За змістом наведеної норми Положення присутність посадових осіб органу, який оформив вимогу про проведення інвентаризації, не є обов`язковою.

Податковим законодавством не передбачено обов`язку направлення платником податків лист (повідомлення) про призначення та проведення інвентаризації фактично наявних товарно-матеріальних цінностей, основних фондів та інших активів підприємства в присутності представників контролюючого органу, а також проведення відповідної інвентаризації з обов`язковою присутністю при її проведенні представників контролюючого органу .

У Постанові Верховного Суду від 26.09.2023р. у справі №640/19859/21 колегія суддів Касаційного адміністративного суду відхиляючі доводи контролюючого органу зазначила, що посадові особи контролюючого органу можуть бути присутні при проведенні інвентаризації за їх згодою, проте така присутність не є обов`язковою.

Аналогічна позиція викладена у постановою Верховного Суду від 28.02.2023 року у справі №520/11549/21, вимога щодо проведення інвентаризації поширюється на усіх платників податків, однак проведення інвентаризації має здійснюватися саме платником податків, тоді як контролюючий орган може лише вимагати її проведення. При цьому, жодним нормативно-правовим актом не передбачено, що такий платник податків зобов`язаний направляти лист (повідомлення) про призначення та проведення інвентаризації фактично наявних товарно-матеріальних цінностей, основних фондів та інших активів підприємства в присутності представників контролюючого органу (така присутність у відповідності до пункту 1 розділу ІІ Положення № 879 є правом, а не обов`язком).

Верховний Суд висловлював свою позицію щодо аналогічних спірним правовідносинам у постановах Верховного Суду від 23 липня 2020 року у справі № 640/5215/19, від 6 лютого 2020 року у справі №807/1556/17, від 28.02.2023 у справі № 520/11549/21, від 13.02.2019 у справі № 820/817/17.

Окремо слід вказати, що системний аналіз норм свідчить про те, що підставою для застосування арешту майна відповідно до п.п.94.2.8 п.94.2 ст.94 ПК України є відмова платника податків взагалі від проведення інвентаризації, а не відмова від її проведення у присутності посадових осіб контролюючого органу.

Вказаний висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду від 13.02.2019р. у справі № 820/817/17.

Таким чином, контролюючий орган під час проведення перевірки має право вимагати проведення платником податків інвентаризації про що має направити такому платнику належним чином оформлений документ, який містить вимогу на проведення інвентаризації, в свою чергу платник податків, який отримав вимогу про проведення інвентаризацію, зобов`язаний провести таку інвентаризацію.

Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 26.09.2023 у справі №640/19859/21.

При цьому не визнання контролюючим органом результатів проведених інвентаризацій з мотивів відсутності посадових осіб контролюючого органу під час їх проведення суди повинні відхиляти, з огляду на те, що згідно вимог законодавства посадові особи контролюючого органу можуть бути присутні при проведенні інвентаризації за їх згодою, проте така присутність не є обов`язковою (10 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/34504/23, адміністративне провадження № К/990/33699/24  (ЄДРСРУ № 123658882).

ВИСНОВОК: Отже, Контролюючий орган має право вимагати під час проведення перевірок від платників податків, що перевіряються, проведення інвентаризації основних засобів, товарно-матеріальних цінностей, коштів, зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки. При цьому, проведення інвентаризації має здійснюватися саме платником, а нестача придбаних товарів має бути виявлена в результаті інвентаризації, яка здійснена під час проведення перевірки, в межах якої вона була призначена (ініційована).

Таким чином, проведення платником податку на вимогу контролюючого органу під час проведення податкової перевірки інвентаризації товарів є єдиним встановленим законом засобом доказування нестачі чи наявності товарів у платника податку і, відповідно, використання чи невикористання платником податку таких товарів в операціях, що є господарською діяльністю платника податку.

Водночас, присутність посадових осіб органу, який оформив вимогу про проведення інвентаризації, не є обов`язковою.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06.02.2020 року у справі №807/1556/17.

 

  

 

Матеріал по темі: «Особливості проведення інвентаризації платника податків на вимогу контролюючого органу»

 

 

 

 

Теги: нестача, тмц, проведення інвентаризації, інвентаризація під час перевірки, податкова перевірка, вимога провести інвентаризацію, судова практика, Адвокат Морозов

Підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим

16 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду  в рамках справи №  439/397/17, провадження №13-66кс18 (ЄДРСРУ № 79298600) досліджував питання щодо поняття «відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди» у контексті положень ст.46 КК України

У ст.46 КК України передбачено такі обов`язкові умови (передумови) та підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим:

1) умова вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості, крім корупційних злочинів;

2) підстава примирення винного з потерпілим та відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди.

Заподіяна кримінальним правопорушенням шкода у розумінні ст.46 КК України має бути такою, що за своїм характером піддається відшкодуванню (усуненню).

Позбавлення життя людини є наслідком, що має незворотний характер. Це також випливає з законодавчого визначення смерті відповідно до статті52 Закону України від 19листопада1992року №2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я», за якою моментом незворотної смерті людини є момент смерті її головного мозку або її біологічна смерть.

У випадку вчинення кримінального правопорушення зі смертельними наслідками, потерпілого в кримінально-правовому розумінні на момент вирішення питання про відшкодування шкоди фізично вже не існує.

(!) Отже, смерть як припинення існування одного з правомочних суб`єктів кримінально-правових відносин з примирення винного з потерпілим у розумінні ст.46 КК України унеможливлює здійснення такого примирення.

Втрата життя людини, яке відповідно до статті 3 Конституції України визнається в Україні найвищою соціальною цінністю та є особливим об`єктом кримінально-правової охорони, не підлягає відшкодуванню. Життя людини не може бути відновлене через незворотність смерті.

Якщо потерпілого (жертви кримінального правопорушення) фізично немає, то ніхто інший не може висловити його волю під час вирішення питань, пов`язаних з відшкодуванням шкоди у вигляді смерті як підстави для звільнення від кримінальної відповідальності за ст.46 КК України.

Водночас таке розуміння потерпілого у ст.46 КК України не виключає застосування норми кримінального процесуального права, яка передбачає можливість визнання близьких родичів чи членів сім`ї потерпілими замість померлого (частина 6 стаття 55 КПК України). Невизнання за потерпілим учасником кримінального процесу права на примирення у контексті ст. 46 КК України не означає втрату ним права на відшкодування завданих збитків. Будь-яка шкода, заподіяна кримінальним правопорушенням, може і повинна бути компенсована своєчасно та в повному обсязі безвідносно до того, відбулося чи не відбулося примирення, і це може вплинути на подальші кримінально-правові наслідки при призначенні покарання та на умови його відбування, в тому числі зі звільненням від його відбування.

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК:

Якщо внаслідок вчинення кримінального правопорушення потерпілому заподіяна смерть, то ніхто інший не може висловити його волю під час вирішення питань, пов`язаних з відшкодуванням шкоди у вигляді смерті як підстави для звільнення від кримінальної відповідальності за ст.46 КК України.

Заподіяна кримінальним правопорушенням шкода у розумінні ст.46 КК України має бути такою, що за своїм характером піддається відшкодуванню (усуненню). Смерть є наслідком, що має незворотний характер. Таким чином, шкода у вигляді смерті відшкодуванню або усуненню в розумінні ст.46 КК України не підлягає.

У випадку заподіяння кримінальним правопорушенням шкоди у вигляді смерті потерпілого звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим (ст.46 КК України) не можливе.

 

 

Матеріал по темі: «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим»

 

 

Теги: потерпілий, кримінальне провадження, угода, примирення, відшкодування шкоди, відсутність претензій, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності згідно зі ст.46 ККУ країни (примиренням винного з потерпілим)

16 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду  в рамках справи №  439/397/17, провадження №13-66кс18 (ЄДРСРУ № 79298600) досліджував питання щодо особливостей звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим.

Поняття «потерпілий» є міжгалузевим, оскільки використовується як у кримінальному праві, так і в кримінальному процесі.

Поняття «потерпілий» у матеріальному кримінальному праві та у кримінальному процесі за змістом не є тотожними. У кримінально-правовому розумінні потерпілий це особа, якій кримінальним правопорушенням безпосередньо заподіюється фізична, моральна та/або матеріальна шкода (або існує безпосередня загроза її заподіяння). Поняття «потерпілий» у кримінальному праві не має законодавчої дефініції.

Натомість законодавством визначено кримінально-процесуальне розуміння поняття «потерпілий». Так, у частині1 статті 55 КПК України встановлено, що потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що поняття «потерпілий», яке використано у ст.46 КК України, вжито у його кримінально-правовому розумінні, а не кримінально-процесуальному, виходячи з такого.

Поняття «потерпілий» в кримінально-правовому значенні є первинним щодо його розуміння в кримінальному процесі, оскільки в кримінальному праві потерпілий з`являється об`єктивно, в результаті вчинення проти нього кримінального правопорушення.

Процесуальними умовами появи потерпілого як учасника кримінального провадження є необхідність подання заяви про вчинення щодо нього кримінального правопорушення, надання згоди на визнання потерпілим (у разі, якщо така заява ним не подавалась) або подання заяви про залучення до провадження як потерпілого.

У частині 2 статті 55 КПК України визначається момент виникнення в особи статусу потерпілого як учасника кримінального провадження: права і обов`язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого.

(!) Особа у кримінально-правовому розумінні є потерпілим з моменту вчинення щодо неї кримінального правопорушення, а не з моменту подання нею відповідної заяви, як це передбачено у частині2 статті55 КПК України.

Таким чином, потерпілий в кримінально-правовому розумінні як жертва посягання з`являється вже з моменту вчинення цього посягання, незалежно від того, чи закріплений (юридично легалізований) такий статус процесуально.

Кримінальний процесуальний закон (статті 55 59 КПК України) юридично закріплює статус потерпілого учасника кримінального провадження, наділяючи його певними процесуальними правами та обов`язками саме як учасника процесу.

Водночас у частині 6 статті 55 КПК України передбачено так зване правонаступництво у кримінальному провадженні. Згідно з положеннями цієї норми, якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи або особа перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви, положення частин першої третьої цієї статті поширюються на близьких родичів чи членів сім`ї такої особи. Потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів чи членів сім`ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого, а за відповідним клопотанням потерпілими може бути визнано кілька осіб.

Таким чином, чинний КПК України передбачає юридичну фікцію, відповідно до якої інша особа визнається власне потерпілим, хоча їй безпосередньо не заподіяна шкода в результаті вчинення кримінального правопорушення. Водночас КПК України закріплює перехід до такої особи не тільки прав потерпілого, а й перехід самого процесуального статусу потерпілого.

Суд враховує положення статті 59 КПК України, відповідно до якого у разі, якщо потерпілим є неповнолітня особа або особа, визнана в установленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, до участі в процесуальній дії разом з нею залучається її законний представник. Однак, у кримінальних провадженнях, в яких заподіяно смерть потерпілому, такого учасника провадження, як законний представник, немає.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що для вирішення цієї справи необхідно також звернутися до телеологічного (цільового) тлумачення, яке передбачає встановлення мети, якою керувався законодавець під час формулювання ст.46 КК України щодо звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим базується, зокрема, на принципах гуманізму та економії кримінальної репресії.

З огляду на ці принципи, саме потерпілий (тобто особа, якій кримінальним правопорушенням безпосередньо спричинено шкоду) може виразити свою волю про прощення винного, на підставі чого приймається рішення про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності згідно зі ст.46 ККУ країни.

(!!!) Право на примирення у ст.46 КК України це особисте право потерпілого. Воно не може бути ніким присвоєне та не може бути нікому делеговане. Таке право є природним правом людини, нерозривно пов`язаним з нею, та похідним від інших прав людини, зокрема права на життя. Використання права на примирення іншими особами (в тому числі визнаними потерпілими від кримінального правопорушення у кримінально-процесуальному сенсі) є неможливим, оскільки таке право тісно пов`язане з особою, яка безпосередньо постраждала внаслідок вчинення щодо неї кримінального правопорушення. Під час примирення лише сам потерпілий може виражати свою волю, а не інші особи, які є його представниками або правонаступниками.

Окрім цього, звільняючи особу від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим, ураховуючи вираження волі потерпілим щодо прощення винного, відбувається своєрідне повернення потерпілого у попередній стан, який існував до вчинення відносно нього кримінального правопорушення.

Потерпілий у кримінальному процесі має власні процесуальні права, проте він не наділяється правом примирюватися чи не примирюватися з винним замість безпосередньої жертви кримінального правопорушення, якій заподіяно смерть, під час вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК України.

Протилежний підхід означав би, що до близьких осіб потерпілого, який помер, та які були визнані потерпілими у кримінальному провадженні, переходять не лише права потерпілого, але і його воля (волевиявлення), що є неправильним, оскільки суперечить змісту як закону України про кримінальну відповідальність, так і змісту кримінального процесуального закону.

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК щодо застосування норми права, передбаченої ст. 46 КК України «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим»

Термін «потерпілий» у ст.46 КК України необхідно розуміти у його кримінально-правовому значенні, як особу, якій кримінальним правопорушенням безпосередньо заподіюється фізична, моральна та/або майнова шкода або створюється загроза її заподіяння.

Якщо внаслідок вчинення кримінального правопорушення потерпілому заподіяна смерть, то ніхто інший не може висловити його волю під час вирішення питань, пов`язаних з відшкодуванням шкоди у вигляді смерті як підстави для звільнення від кримінальної відповідальності за ст.46 КК України.

Заподіяна кримінальним правопорушенням шкода у розумінні ст.46 КК України має бути такою, що за своїм характером піддається відшкодуванню (усуненню). Смерть є наслідком, що має незворотний характер. Таким чином, шкода у вигляді смерті відшкодуванню або усуненню в розумінні ст.46 КК України не підлягає.

У випадку заподіяння кримінальним правопорушенням шкоди у вигляді смерті потерпілого звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку з примиренням винного з потерпілим (ст.46 КК України) не можливе.

 

 

  

Матеріал по темі: «Угода про примирення між потерпілим та обвинуваченим (зразок)»

 

 

Теги: потерпілий, кримінальне провадження, угода, примирення. Відшкодування шкоди, відсутність претензій, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Вимога про стягнення штрафної санкції (пені) в натуральному зобов`язанні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: вимога про стягнення штрафної санкції (3% річних, індекс інфляції, пені) в натуральному зобов`язанні

22 січня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 602/140/23, провадження № 61-13364 св 24 (ЄДРСРУ № 124630056) досліджував питання щодо вимоги про стягнення штрафної санкції (3% річних, індекс інфляції, пені) в натуральному зобов`язанні.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно частини першої статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.

Тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України свідчить, що:

(1) натуральним є зобов`язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

(2) конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

(3) кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов`язанні не має права нараховувати три проценти річних та інфляційні втрати, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року в справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18).

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності і яка застосована судом, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим зобов`язанням є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.

Законодавець в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізм обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору в межах пред`явленої позовної вимоги кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.

Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, при існуванні задавненої вимоги, тільки позову про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги і без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор, для охорони інтересів боржника, може пред`явити позов про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року в справі № 285/3536/20 (провадження № 61-261св22).

Аналогічний правовий висновок, викладено у постанові Верховного Суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20, провадження № 61-13760сво21.

Схожий правовий висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі № 904/6892/17 зроблено правовий висновок про те, що: «Незважаючи на те, що за змістом положень статей 549, 625 ЦК України і статті 230 ГК України кредитор має право нараховувати пеню, інфляційні втрати і 3% річних за допущене боржником прострочення виконання основного зобов`язання, яке (основне зобов`язання) не припинилося у встановленому порядку, наявність такого, що набрало законної сили, судового рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення основного боргу в зв`язку з необґрунтованістю відповідного позову, ухваленого за наслідками розгляду судом іншої справи між тими ж самими сторонами, унеможливлює подальше притягнення кредитором боржника до відповідальності у виді штрафної санкції (пені), оскільки її практичне застосування є додатковим зобов`язанням, яке випливає з основного зобов`язання (сплати основного боргу), тоді як підтверджена рішенням суду остаточна втрата позивачем (кредитором) права на задоволення вимоги щодо основного зобов`язання (основного боргу) в процесуальному (судовому) порядку призводить до втрати ним права на стягнення штрафних санкцій як додаткової вимоги.

Адже, натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 549 ЦК України щодо нарахування пені розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор у натуральному зобов`язанні не має права на нарахування пені у разі, якщо вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку».

ВИСНОВОК: Натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном.

Таким чином, вимога про стягнення штрафної санкції (пені) не може бути задоволена, оскільки нарахована до вимоги, яка існує в натуральному зобов`язанні, у якої вже відмовлено у стягненні основної суми боргу через пропуск позовної давності. 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Пеня за кожний день прострочення» – який строк нарахування штрафних санкцій?»

 

Теги: натуральне зобов’язання, зменшення розміру штрафних санкцій, рішення суду про зменшення заборгованості, штраф, пеня, стягнення, судова практика, Адвокат Морозов

Виключна підсудність щодо оскарження дій або бездіяльності органів дізнання та прокуратури

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правила виключної підсудності при оскарження дій/бездіяльності органів дізнання та прокуратури 

23 січня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/21441/24, адміністративне провадження № К/990/36595/24 (ЄДРСРУ № 124647879) досліджував питання щодо правила виключної підсудності при оскарження дій/бездіяльності органів дізнання та прокуратури.

Відповідно до частини першої статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. 

Згідно зі статтею 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. 

Частиною першою статті 24 КПК України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. 

Частина перша статті 303 КПК України визначає вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора, які можуть бути оскаржені на досудовому провадженні. 

Поряд з цим частина друга статті 303 КПК України передбачає, що скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу. 

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 листопада 2018 року у справі №826/2004/18, від 10 квітня 2019 року у справі №808/390/18, від 28 серпня 2019 року у справі №1540/5031/18, а також Верховний Суд у постанові від 16 травня 2024 року у справі №260/137/19, з урахуванням роз`яснення суті кримінального судочинства, наведеного у рішенні Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року №6рп/2001, зазначили, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду та вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод і законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості під час розслідування кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства та прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватися в порядку, установленому згаданим вище Кодексом, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери. 

З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час здійснення ними досудового розслідування виконують не владні управлінські функції, а владні процесуальні функції. Такі дії не є способом реалізації посадовими особами органів прокуратури та досудового розслідування своїх владних управлінських функцій, а є наслідком виконання ними функцій, обумовлених завданнями кримінального судочинства. 

КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень саме владних управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Ці положення не поширюють свою дію на правові ситуації, які вимагають інших форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів. 

Прокурори під час вчинення діянь, пов'язаних із досудовим розслідуванням злочинів, не здійснюють публічно-владних управлінських функцій, а тому оскарження таких діянь має відбуватися виключно за правилами, встановленими КПК України (10 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 808/390/18 (К/9901/52086/18), провадження № 11-1424апп18 (ЄДРСРУ № 81287799). 

ВИСНОВОК:  Отже орган дізнання, слідства, прокуратури під час вчинення дій, пов`язаних із досудовим розслідуванням злочинів, не здійснюють публічно-владних управлінських функцій, а відтак оскарження таких дій має відбуватися виключно за правилами, установленими КПК України. 

Аналогічну правову позицію викладено 16 травня 2024 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № № 260/137/19, адміністративне провадження № К/9901/26216/19. 

 

 

 

Матеріал по темі: «Територіальна (виключна) підсудність судових спорів з приводу нерухомого майна»

Особливості «провокації злочину» працівниками правоохоронних органів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: судова практика щодо провокації злочину з боку працівників правоохоронних органів

16 грудня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 751/10942/15-к, провадження № 51-4956км24 (ЄДРСРУ № 123949275) досліджував питання щодо провокації злочину з боку працівників правоохоронних органів.

Захист від провокації обов`язково передбачає, що обвинувачений (підозрюваний) визнає вчинення інкримінованих йому дій, але стверджує, що вони були наслідком незаконного підбурювання з боку правоохоронних органів (постанови Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 07 грудня 2022 року у справі № 385/619/16, 08 грудня 2022 року у справі № 466/9812/16-к, 06 липня 2022 року у справі у справі № 454/2576/17, 24 серпня 2023 року у справі № 601/1704/19, 23 січня 2024 року у справі № 677/450/18).

Таким чином, заперечення захистом вчинення злочину та одночасне висунення скарги на те, що обвинуваченого спровокували вчинити цей злочин, вважається непослідовним і не підпадає під категорію «справ про провокацію злочину» (постанова Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 28 березня 2024 року у справі № 397/430/20).

(!) Істотна суперечність позиції захисту виключає сумніви у відсутності провокації злочину. Наведене відповідає й практиці ЄСПЛ, який визнає необґрунтованими та не розглядає по суті заяви щодо провокації злочину, якщо заявник заперечує факт вчинення ним злочину та одночасно заявляє про провокацію на його вчинення (рішення ЄСПЛ у справі «Берлізев проти України» від 08 липня 2021 року, заява № 43571/12).

ВИСНОВОК: Заперечення заявником вчинення злочину та одночасне висунення ним скарги на те, що його спровокували вчинити цей злочин, вважається непослідовним і не підпадає під категорію «справ про провокацію злочину»

Аналогічна правова позиція викладена 17 жовтня 2024 року Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 759/2271/18, провадження № 51-708км24 (ЄДРСРУ № 122510920).

 

Матеріал по темі: «Закриття кримінального провадження у зв`язку зі смертю підозрюваного»

 

Теги: провокація злочину, правоохоронні органи, справи про провокацію злочину, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов