Позовна давність при застосування наслідків недійсності нікчемного правочину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину 

02 червня 2025 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/2056/22, провадження № 61-17372сво23 (ЄДРСРУ № 128386896) досліджував питання щодо визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. 

Відповідно до вимог статті 256 ЦК України позовна давність - це строк   у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. 

Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки. 

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). 

Початок перебігу позовної давності визначається у статті 261 ЦК України. 

(!) Визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права. 

У постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 641/76/17 (провадження № 61-12138св18) зроблено висновок про те, що позовна давність не поширюється на вимогу про визнання нікчемного правочину недійсним, оскільки рішення суду прийняте за таким позовом тільки констатує нікчемність правочину, адже його нікчемність встановлена законом. Натомість сутність вимоги про стягнення коштів, сплачених на виконання нікчемного правочину, не виключає застосування до неї позовної давності. 

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Отже, за загальним правилом, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. 

Частину першу статті 261 ЦК України належить застосовувати для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків нікчемного правочину, яка пред`явлена заінтересованою особою (не стороною нікчемного правочину). 

Водночас, відповідно до частини третьої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. 

Частина третя статті 261 ЦК України є спеціальною нормою стосовно частини першої статті 261 ЦК України. Законодавець у частині третій статті 261 ЦК України передбачив особливості початку перебігу позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину. 

Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 24 квітня  2024 року у справі № 161/5741/21 (провадження № 61-13303св23). Зокрема, направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд зазначав, що апеляційний суд не з`ясував, з якого часу починається перебіг позовної давності до вимог про стягнення коштів, сплачених на виконання нікчемного пункту 7.1 кредитного договору, не врахував, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина третя, а не перша статті 261 ЦК України, не встановив, коли почалося виконання нікчемної умови кредитного договору, до яких платежів спливла позовна давність, а до яких ні. 

У постанові від 09 жовтня 2024 року у справі № 206/5280/21 (провадження № 61-13673св23) Верховний Суд відхилив посилання заявника на те, що початок обчислення позовної давності необхідно проводити з часу, коли позивачу стало відомо про несправедливі умови договору про фінансовий лізинг (тобто з моменту набрання законної сили рішенням суду, яким встановлено обставину нікчемності правочину), оскільки вони протирічать приписам частини третьої статті 261 ЦК України. 

При вирішенні подібних спорів необхідно виходити з того, що сторони нікчемного правочину обізнані про початок його виконання. 

ВИСНОВКИ про застосування норм права: 

Частина третя статті 261 ЦК України є спеціальною нормою стосовно частини першої статті 261 ЦК України. 

Законодавець у частині третій статті 261 ЦК України передбачив особливості початку перебігу позовної давності. Закріплення особливого початку перебігу з початком виконання нікчемного правочину поширюється на сторін (їх правонаступників) нікчемного правочину. Сторони нікчемного правочину обізнані про початок його виконання. 

Для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (зокрема, абзац 1 частини першої статті 216 ЦК України, пункт 1 частини третьої статті 1212 ЦК України), яка пред`явлена стороною (її правонаступниками), належить застосовувати частину третю статті 261 ЦК України. Перебіг позовної давності за вимогою про застосування наслідків нікчемного правочину, яка пред`явлена стороною (її правонаступниками) такого правочину, пов`язується саме з початком виконання нікчемного правочину (першої дії), незалежно від того, чи було такий нікчемний правочин виконано повністю і яка зі сторін здійснила виконання. Початок перебігу позовної давності стосується будь-яких наслідків нікчемного правочину.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Застосування наслідків недійсності нікчемного правочину однією стороною»

 

 

 

 

 

 

Мітки: визнання нікчемного правочину недійсним, недійсний договір, нікчемний правочин, спосіб захисту, повернення майна, коштів, виконання недійсного правочину, позовна давність, Верховний суд, Адвокат Морозов

Застосування наслідків недійсності нікчемного правочину однією стороною

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування наслідків недійсності нікчемного правочину в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання

02 червня 2025 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/2056/22, провадження № 61-17372сво23 (ЄДРСРУ № 128386896) досліджував питання щодо застосування наслідків недійсності нікчемного правочину однією стороною.

Визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо юридичних наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує нікчемність правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17).

Отже, у справах щодо застосування наслідків недійсності нікчемного правочину суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення підтверджує чи спростовує нікчемність правочину.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Правило статті 216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину.

Водночас частиною першою статті 1212 ЦК України визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року   у справі № 522/22473/15-ц (пункт 154) зауважено, що якщо на виконання спірного правочину сплачені кошти або передане інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 Цивільного кодексу України).

Системне тлумачення абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України та пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України свідчить, що:

а) законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції; б) правила абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; в) в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України (висновок щодо застосування норм права, викладений у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 396/29/17, від 12 червня 2020 року у справі № 906/775/17, від 13 травня 2021 року у справі № 910/6360/20), від 03 грудня 2024 року у справі № 903/1251/23 (903/187/24).

ВИСНОВОК: З оглядну на актуальні правові висновки Верховного Суду щодо застосування наслідків недійсності нікчемного правочину в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, ефективним способом захисту є вимога про повернення виконаного на підставі положень частин першої, третьої статті 1212 ЦК України.

 

 

 

Матеріал по темі: «Застосування наслідків недійсності до нікчемного правочину»

 

 

 

Мітки: визнання нікчемного правочину недійсним, недійсний договір, нікчемний правочин, спосіб захисту, повернення майна, коштів, виконання недійсного правочину, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Застосування наслідків недійсності до нікчемного правочину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та спосіб судового захисту при застосуванні наслідків недійсності до нікчемного правочину

02 червня 2025 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/2056/22, провадження № 61-17372сво23 (ЄДРСРУ № 128386896) досліджував питання щодо застосування наслідків недійсності до нікчемного правочину.

Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом. Для визнання його недійсним не вимагається рішення суду. Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто не породжує, не змінює, не припиняє цивільні права й обов`язки.

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення і незалежно від волі будь-якої особи. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу своєї компетенції, навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (постанови Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження  № 61-432сво22), від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

У пункті 138 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 квітня  2025 року у справі № 924/971/23 (провадження № 12-25гс24) зазначено, що якщо правочин є оспорюваним, то такий правочин визнається недійсним судом (якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом). Натомість нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом, такий правочин не породжує будь-яких прав та обов`язків. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону з моменту його вчинення, не потребує окремого судового рішення про визнання його недійсним. Суд констатує нікчемність правочину у межах розгляду конкретної справи та застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

(!!!) Велика Палата Верховного Суду у пунктах 71-73 постанови від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90 цс19) дійшла таких висновків: недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України); якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтepecy позивача; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша зантересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальжй частині судового рішення, застосувавши відповідні положения норм матеріального права, підтверджує чи спростовуєобставину нікчемності правочину.

У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) сформульовано висновки про те, що такий cпociб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заітересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового ршення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового ріщення в якості обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення.

Окрім того, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так i від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19). Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (пункт 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19)).

Велика Палата Верховного Суду знов наголошує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Taкi висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), пункт 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20). Судове рішення щодо правових наслідків недійсного правочину, в якому суд у мотивувальній частині робить висновки щодо дійсності чи нікчемності правочину, відповідає зазначеному принципу.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

ВИСНОВОК: Отже, у справах щодо застосування наслідків недійсності нікчемного правочину суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення підтверджує чи спростовує нікчемність правочину.

  

 

 

Матеріал по темі: «Стягнення коштів сплачених за користування майном за нікчемним договором оренди»

 

 

Теги: визнання договору неукладеним, неукладеність договору, незаключенный договор, наслідки неукладеного договору, виконання умов, відсутність підпису, підробка підпису, нотаріальна форма, нотаріальне посвідчення договору, судова практика, Адвокат Морозов

 

Стягнення коштів пайової участі у розвитку інфраструктури у зв`язку із будівництвом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення пайової участі замовника будівництва об`єктів, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію

24 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1654/24 (ЄДРСРУ № 128346910) досліджував питання щодо стягнення пайової участі замовника будівництва об`єктів, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію.

У постанові від 23.05.2024 у справі № 915/149/23 (в межах якої також розглядався позов Прокурора в інтересах держави в особі Міськради про стягнення грошових коштів пайової участі за відсутності укладеного між сторонами договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту) Верховний Суд виснував, що відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, при цьому таке зобов`язання повинно бути виконане до прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.

Набуття чинності 01.01.2020 Законом № 132-IX, яким статтю 40 Закону № 3038-VI виключено, також не скасовує обов`язку по сплаті пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 зазначила таке: "…За змістом Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" та Прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.

Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.

Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов`язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.

Водночас, зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.

Стаття 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, що діяла до 01.01.2020 року) визначала зобов`язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об`єкта в експлуатацію.

Аналіз правової природи цих правовідносин дає підстави для висновку, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" після втрати нею чинності.

Крім того, пунктом 2 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 01.01.2020. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають".

У означеній вище постанові Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи питання пайової участі забудовника у розвитку інфраструктури населеного пункту та визначаючи належний спосіб захисту порушеного права, також зауважила, що:

"- з 01.01.2020 скасовано дію статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", яка передбачала обов`язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов`язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. Відтак якщо на час здачі новозбудованого об`єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов`язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме зобов`язати укласти договір або визнати договір укладеним;

- у зв`язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України;

- у разі порушення зобов`язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування".

Верховний Суд у своїх постановах (від 22.05.2025 у справі № 910/6176/24, від 20.05.2025 у справі № 915/476/24, від 19.02.2025 у справі № 903/468/24, від 17.04.2025 у справі № 911/65/24,  тощо) неодноразово зазначав про те, що передбачений Прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 132-IX порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для:

1) об`єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;

2) об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.

Відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва на виконання вимог підпункту 3 абзацу 2 пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі на підставі наявних у нього документів із доведенням під час розгляду справи їх обґрунтованості.

Встановивши, що замовник будівництва до Міськради із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва не звертався, та, як наслідок, грошові кошти до місцевого бюджету відповідачем, як замовником будівництва не сплачувались, суди дійшли обґрунтованого висновку про порушення останнім норми статті 40 Закону № 3038-VI.

Застосувавши абзац другий пункту 2 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону № 132-IX, який визначив обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об`єкта в експлуатацію та висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 свідчить про наявність правових підстав для стягнення з відповідача заявлених безпідставно збережених коштів відповідно до статті 1212 ЦК України.

Наведене правозастосування положень абзац другий пункту 2 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону № 132-IX у повній мірі узгоджується та відповідає сталому і послідовному висновку Верховного Суду у вирішенні спорів щодо стягнення пайової участі замовника будівництва об`єктів, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені та/або об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.

ВИСНОВОК: Замовник будівництва (навіть за відсутності укладеного договору) зобов`язаний перерахувати органу місцевого самоврядування безпідставно збережені грошові кошти пайової участі на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України, частина 1 якої передбачає, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.

 

 

Матеріал по темі: «Зобов’язання забудовника укласти договір про пайову участь у інфраструктурі міста»

 

 

Теги: реконструкція об’єкту, будівля, будівництво, забудова, договір пайової участі, міська рада, пайові внески, ДАБІ, архітектурна інспекція, інфраструктура міста, містобудівна діяльність, судова практика, Адвокат Морозов

Право прокурора звернутися до суду у випадку бездіяльності міської ради

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право прокурора звернутися до суду в інтересах держави у зв`язку з розміщенням тимчасової споруди на землях комунальної власності

23 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/29476/24, адміністративне провадження № К/990/10606/25 (ЄДРСРУ № 128332265) досліджував питання щодо права прокурора звернутися до суду в інтересах держави у випадку бездіяльності міської ради.

Конституція України визначає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках (пункт третій частини першої статті 131-1).

Конституційний Суд України у Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 роз`яснив, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Відповідно до частини третьої статті 53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Частина третя статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) визначає виключні випадки представництва прокурором інтересів держави в суді:

-    у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

-    у разі відсутності такого органу.

Тобто прокурор може представляти інтереси держави в адміністративній справі, якщо компетентний орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист цих інтересів, а також у разі відсутності такого органу.

Таке звернення прокурора до суду узгоджується з принципами верховенства права, викладеними у Рекомендації CM/Rec (2012) 11 Ради Європи «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції» (The role of public prosecutors outside the criminal justice system Recommendation CM/Rec(2012)11 adopted by the Committee of Ministers of the Council of Europe on 19 September 2012 and explanatory memorandum), які допускають участь прокурора у судових провадженнях поза межами кримінального процесу, якщо це необхідно для захисту суспільних інтересів і не порушує права сторін.

«Інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99).

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі   № 826/2793/18 та від 06 лютого 2019 року у справі № 810/3046/17 сформульовано визнання «інтересу держави» («публічного інтересу») як важливої для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби, які відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб`єктами публічної адміністрації. Тобто публічний інтерес є ні чим іншим, як певною сукупністю приватних інтересів.

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

(!) Органи місцевого самоврядування, будучи суб`єктами владних повноважень, є автономними і не мають вищого підпорядкування. З огляду на вказане, прокурор може подавати позови до цих органів у випадках, коли відсутній інший компетентний орган, який міг би захистити інтереси, та має доводити, що рішення, дії чи бездіяльність органу місцевого самоврядування завдають шкоди державним інтересам та інтересам жителів громади, зокрема в питаннях благоустрою та ефективного використання комунальних земель.

Зазначене узгоджується з висновками, викладеними, зокрема, у постановах Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 810/3894/17, від 28 січня 2021 року у справі № 380/3398/20, від 20 липня 2021 року у справі № 480/3093/20, від 05 жовтня 2021 року у справі № 380/2266/21, від 18 грудня 2021 року у справі № 804/3740/18, від 02 грудня 2021 року у справі № 320/10736/20, від 23 грудня 2021 року у справі № 0440/6596/18 та від 05 травня 2022 року у справі № 320/6514/18.

При цьому бездіяльність міської ради щодо контролю за використанням та охороною земель і невжиття заходів для усунення порушень земельного законодавства свідчать про незахищеність інтересів громади та є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

До аналогічного висновку дійшли Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 жовтня 2019 року у справі № 920/447/18 та Верховний Суд у постановах від 01 червня 2022 року у справі № 260/1815/21, від 01 вересня 2022 року у справі № 440/7210/21 та від 27 лютого 2024 року у справі № 620/6905/22.

а умови підтвердження використання земельної ділянки без належних правовстановлюючих документів таке порушення може зачіпати суспільні та економічні інтереси територіальної громади у сфері благоустрою міста, а Міська рада повинна була знати про таке порушення і мала повноваження для його усунення.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 140 постанови від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18 дійшла висновку, що прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:

- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

Тобто у цій категорії спорів Прокурор має лише довести, що оскаржуваним рішенням, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень завдано шкоду інтересам держави.

ВИСНОВОК:  Прокурор, звертаючись до суду в інтересах держави з вимогами визнати протиправною бездіяльність міської ради та зобов`язати її вжити заходів щодо демонтажу тимчасової споруди, діє відповідно до вимог статті 53 КАС України та частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII.

 

 

Матеріал по темі: «Виявлення та демонтаж самочинних тимчасових споруд»
 
«Повноваження прокурора звертатися до суду в інтересах держави в особі ДСНС»
 
«Підсудність справ за позовом прокурора в інтересах Інспекції державногоархітектурно-будівельного контролю»

 

 

 

Теги: представництво інтересів держави прокурором, позов прокурора в інтересах громади, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Виявлення та демонтаж самочинних тимчасових споруд

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: повноваження органу місцевого самоврядування виявляти самочинні тимчасові споруди та проводити їх демонтаж

23 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/29476/24, адміністративне провадження № К/990/10606/25 (ЄДРСРУ № 128332265) досліджував питання щодо повноважень органу місцевого самоврядування виявляти самочинні тимчасові споруди та проводити їх демонтаж.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 26 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належить вирішення питань регулювання земельних відносин (пункт 34), здійснення контролю за використанням і охороною земель комунальної власності (пункт 34-1).

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, відповідно до підпункту 7 пункту "а" частини першої статті 30 Закону № 280/97-ВР, належить організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.

Стаття 10 Закону України від 06 вересня 2005 року № 2807-IV «Про благоустрій населених пунктів» покладає на виконавчі органи місцевого самоврядування обов`язок здійснювати самоврядний контроль за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів (пункт 4 частини другої).

Пункт 1.3 розділу І Порядку розміщення тимчасових споруд, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 жовтня 2011 року № 244 (далі - Порядок № 244), передбачає, що тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.

Такі споруди можуть розміщуватися лише за наявності паспорта прив`язки (пункт 2.1 розділу ІІ Порядок № 244), при цьому  у разі закінчення строку дії, анулювання паспорта прив`язки ТС, самовільного встановлення тимчасової споруди така споруда підлягає демонтажу (пункт 2.29 розділу ІІ Порядок № 244).

Розміщення тимчасової споруди самовільно забороняється (пункт 2.30 розділу ІІ Порядок № 244).

Самовільне встановлення ТС означає її розміщення без необхідних документів - паспорту прив`язки або іншої документації на розміщення ТС, виданої до набрання чинності Порядком.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 607/4698/15-а та постанові від 20 серпня 2024 року у справі № 580/8225/21.

Таким чином, виконавчі органи місцевого самоврядування забезпечують дотримання містобудівного законодавства, здійснюють самоврядний контроль за станом благоустрою та використанням земель комунальної власності, що включає моніторинг території для виявлення тимчасових споруд, які розміщені без відповідного паспорта прив`язки або з порушенням умов його дії, та вжиття заходів для усунення порушень.

Демонтаж самовільно встановленої тимчасової споруди є обов`язком органу місцевого самоврядування у разі відсутності паспорта прив`язки або порушення умов його дії відповідно до пункту 2.29 Порядку № 244.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що демонтаж самовільно розміщених ТС є крайнім заходом, якому має передувати вжиття уповноваженим суб`єктом інших заходів реагування, націлених на достеменне встановлення порушення в галузі благоустрою населених пунктів, його припинення та ліквідацію наслідків, якщо такі є.

Демонтажу підлягають лише самочинно зведені ТС у тому випадку, якщо власник такої споруди самостійно не демонтував споруду у встановлений у приписі строк або якщо власник невідомий.

Демонтаж споруд без дотримання чіткої правової процедури встановлення їх незаконного розміщення не узгоджується з конституційним принципом захисту права власності і мирного володіння майном, яке презюмується.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07 липня 2023 року у справі N 522/10463/17.

Отже, слід наголосити, що не заперечуючи право органу місцевого самоврядування визначати правила розміщення тимчасових споруд та обов’язку забезпечувати дотримання благоустрою, Верховний Суд зазначив, що такий орган зобов’язаний також дотримуватися встановленої ним процедури проведення демонтажу, надавши особі можливості самостійно звільнити тимчасові споруди від матеріальних цінностей і перенести ці споруди в інше місце (Постанова Верховного Суду від 8 липня 2021 року у справі № 160/674/19, адміністративне провадження № К/9901/18291/21, ЄДРСРУ № 98187544).

ВИСНОВОК: Міська рада є єдиним суб`єктом, відповідальним за контроль за благоустроєм та використанням земель комунальної власності територіальної громади, який відповідно до статей 26, 30 Закону № 280/97-ВР, статті 10 Закону № 2807-IV та Порядку № 244 має повноваження виявляти самовільні тимчасові споруди та організовувати їх демонтаж.

 

 

 

Матеріал по темі: «Додаткові погодження при продовженні строку дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами»
 
«Тимчасова споруда або об`єкт нерухомого майна: особливості демонтажу»
 

 

 

#орган_місцевого_самоврядування, #скасування_акту, #рішення_виконавчого_органу, #місцева_рада, #робочий_орган, #Верховний_суд, #судовий_захист, #Адвокат_ Морозов