Заборона керування в стані алкогольного сп`яніння поширюється на всі транспортні засоби (електро: самокат, велосипед, скутер та ін.)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заборона керування в стані алкогольного сп`яніння поширюється на всі транспортні засоби: електроскутери, електросамокати, електровелосипеди, гіброскутери та інша подібна техніка, яка  офіційно визнається транспортними засобами

Частиною 1 статті 130КУпАП передбачено відповідальність, серед іншого, за відмову особи, яка керує транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного сп`яніння.

Згідно з пунктом 2.5 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 N 1306, водій повинен на вимогу поліцейського пройти в установленому порядку медичний огляд з метою встановлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.

Відповідно до ч. 12 ст. 121 КУпАП під транспортними засобами у статтях 121-126, 127-1- 128-1, частинах першій і другій статті 129,статтях 132-1,133-1,133-2,139і140слід розуміти всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї і тролейбуси, а також мотоцикли та інші транспортні засоби.

Таким чином, визначення транспортного засобу для цілей застосування ст. 130 КУпАП, вказаний нормативний акт не містить, а тому для вказаних цілей слід керуватися нормами спеціального законодавства та Правилами дорожнього руху, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 N 1306 (далі -Правила).

Відповідно до п.10.1 Правил, транспортний засіб- пристрій, призначений для перевезення людей і (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів. Таким чином, під загальне визначення транспортного засобу підпадають усі без винятку пристрої призначені для перевезення людей і (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів, зокрема велосипеди, гужові транспортні засоби, візки, самокати, тощо. Даний термін охоплює всі види транспортних засобів, які можуть рухатися дорогами загального користування.

Також, пунктом 1 статті 1 Закону України «Про деякі питання використання транспортних засобів, оснащених електричними двигунами, та внесення змін до деяких законів України щодо подолання паливної залежності і розвитку електрозарядної інфраструктури та електричних транспортних засобів» № 2956-IX від 24.02.2023, який набрав чинності 23.03.2023 р., визначено, що електричний колісний транспортний засіб це дво- і більше колісний транспортний засіб, оснащений виключно електричними тяговими двигунами (одним чи декількома) та системою акумулювання електричної енергії (акумуляторною батареєю), яка має технічні можливості заряджатися від зовнішнього джерела електричної енергії.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 14 Закону України «Про дорожній рух» учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні дороги, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та перевезення вантажів за допомогою транспортних засобів. До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, особи, які рухаються в кріслах колісних, велосипедисти, погоничі тварин. Учасники дорожнього руху зобов`язані знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативно-правових актів з питань безпеки дорожнього руху.

За таких, обставин внаслідок внесення змін в законодавство та прийняття Закону № 2956-IX - електричні колісні транспортні засоби прирівняні до транспортних засобів про, що прямо вказано у Законі № 2956-IX і такі не підпадають під жодну іншу категорію учасників дорожнього руху, що визначені у ст. 14 Закону України «Про дорожній рух», а тому особи, що керують такими транспортними засобами є водіями і зобов`язані дотримуватися правил дорожнього руху та ЗУ «Про дорожній рух».

Згідно з усталеною практикою, при розгляді адміністративних справ зазначених категорій і, зокрема ст.130 КУпАП, суди мають враховувати положення правових норм, у яких визначено поняття «транспортні засоби», зокрема п.1.10 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 №1306, Закон України «Про автомобільний транспорт» з останніми змінами, Закон України «Про деякі питання використання транспортних засобів, оснащених електричними двигунами, та внесення змін до деяких законів України щодо подолання паливної залежності і розвитку електрозарядної інфраструктури та електричних транспортних засобів».

Пунктом 1.10. ПДР України передбачено, що транспортним засобом є пристрій, призначений для перевезення людей і (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів. Механічний транспортний засіб - транспортний засіб, що приводиться в рух за допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини і механізми, а також тролейбуси та транспортні засоби з електродвигуном потужністю понад 3 кВт.

Однак, при цьому, норма ст.130 КУпАП не розділяє транспортні засоби на механічні, немеханічні, електричні чи будь-які інші.

Відповідно до Закону України «Про деякі питання використання транспортних засобів, оснащених електричними двигунами, та внесення змін до деяких законів України щодо подолання паливної залежності і розвитку електрозарядної інфраструктури та електричних транспортних засобів», електричний колісний транспортний засіб - дво- і більше колісний транспортний засіб, оснащений виключно електричними тяговими двигунами (одним чи декількома) та системою акумулювання електричної енергії (акумуляторною батареєю), яка має технічні можливості заряджатися від зовнішнього джерела електричної енергії.

(!!!) Отже, фактично зміна полягає у тому, що електроскутери, електросамокати, гіброскутери та інша подібна техніка офіційно визнаються транспортними засобами. Їх фактично поділили на дві категорії, а саме:

- легкий персональний електричний транспортний засіб - це колісний транспортний засіб, який оснащений та приводиться в рух виключно електричними тяговими двигунами (одним чи декількома) із потужністю у діапазоні до 1000 Вт, системою акумулювання електричної енергії (акумуляторною батареєю), яка здатна заряджатися шляхом підключення до зовнішнього джерела електричної енергії, з одним, двома, трьома або чотирма колесами, який має максимальну конструктивну швидкість у діапазоні до 25 кілометрів на годину;

- низькошвидкісний легкий електричний транспортний засіб - це колісний транспортний засіб, який оснащений та приводиться в рух виключно електричними тяговими двигунами (одним чи декількома), системою акумулювання електричної енергії (акумуляторною батареєю), яка здатна заряджатися шляхом підключення до зовнішнього джерела електричної енергії, із двома, трьома або чотирма колесами, який має максимальну конструктивну швидкість, що є меншою або дорівнює 50 кілометрів на годину та більшою за 10 кілометрів на годину, та споряджену масу не більше ніж 600 кілограмів.

Такі зміни були також викладені і в Законі України «Про автомобільний транспорт».

Водночас, відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 15.03.2023 у справі № 127/5920/22, використання електросамоката чи іншого подібного засобу (моноколеса, сегвея тощо) для переміщення особи як учасника дорожнього руху є джерелом підвищеної небезпеки, якщо в конкретному випадку такий засіб приводився в рух за допомогою встановленого на ньому електричного двигуна; для кваліфікації діяльності, пов`язаної з таким використанням електричного самоката, характеристика електросамоката як механічного транспортного засобу з урахуванням потужності електродвигуна, встановленого на ньому, значення не має.

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «О`Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства» від 29.06.2007 зазначається, що будь-яка особа, яка володіє чи керує транспортним засобом, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання транспортних засобів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти ними та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов`язки у правовому полі держави.

Відтак, Закон України «Про деякі питання використання транспортних засобів, оснащених електричними двигунами, та внесення змін до деяких законів України щодо подолання паливної залежності і розвитку електрозарядної інфраструктури та електричних транспортних засобів» від 24.02.2023 № 2956-IX відносить самокати та моноколеса до транспортних засобів.

Тлумачення «джерело підвищеної небезпеки» та «транспортний засіб» не є тотожними, в той же час саме критерій наявності у електровелосипеда можливості приведення в рух за допомогою двигуна відрізняє його від звичайного велосипеда та є визначальним при вирішенні питань, чи відноситься він як до «транспортних засобів» так і до «джерел підвищеної небезпеки»

Наявність можливості приведення електровелосипеду в рух мускульною силою велосипедиста не позбавляє його наявності електродвигуна та можливості руху на транспортному засобі із застосуванням виключно електродвигуна без застосування мускульної сили.

Отже,  електровелосипед може приводитись у рух не тільки мускульною силою, але й за допомогою двигуна, що є ключовою різницею електровелосипеда від звичайного велосипеда, який приводиться у рух виключно мускульною силою.

При цьому, згідно пункту 2.13 Правил право на керування транспортними засобами мототранспортними засобами і мотоколясками (категорії А1, А) може бути надано особам з 16-річного віку. При цьому мопеди, моторолери та інші двоколісні транспортні засоби, які мають двигун з робочим об`ємом до 50 куб.см або електродвигун потужністю до 4 кВт належать до категорії А1.

Знов таки, законодавець не обмежує нижньою межею потужність електродвигуна для вирішення питання щодо отримання прав на керування двоколісним транспортним засобом, а відрізняє виключно верхню межу, яка впливає на різні категорії прав ( А1 або А).

За таких обставин, електровелосипед у відповідності до пункту 1.10 Правил, відноситься до саме транспортних засобів, а не до велосипедів та, як наслідок особа, яка керує електровелосипедом, є водієм, а не велосипедистом.

В пункті 1.10 Правил законодавець окремо виокремлює механічні транспортні засоби тобто транспортні засоби, що приводиться в рух з допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини і механізми, а також тролейбуси та транспортні засоби з електродвигуном потужністю понад 3 кВт.

В той же час, пунктом 2.9 Правил водієві забороняється рух керування в стані алкогольного сп`яніння будь-яким транспортним засобом, а не тільки механічним, а статтею 130 кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за керування в стані алкогольного сп`яніння будь-яким транспортним засобом, а не тільки механічним.

Підпунктом б) частини 2 статті 16 Закону «Про дорожній рух» визначено, що водій зобов`язаний не допускати випадків керування транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також не передавати керування транспортним засобом особі, яка перебуває в такому стані або під впливом таких препаратів.

Вказане кореспондується із вимогами п. 2.9 а Правил дорожнього руху України, згідно котрого водієві забороняється керувати транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.

ВИСНОВОК: Таким чином, водій реалізувавши своє право володіти та/або керувати транспортним засобом (електровелосипедом, електроскутером, електросамокатом, гіброскутером), автоматично погодився виконувати додатково покладені на нього обов`язки, встановлені нормами законодавства України, в тому числі і Правилами дорожнього руху України, які встановлюють заборону на керування в стані алкогольного сп`яніння, а відповідальність за керування в стані алкогольного сп`яніння поширюється на всі транспортні засоби, а не тільки механічні.

 

 

Матеріал по темі: «Адміністративна відповідальність «водія» мотоблоку по ст. 130 КУпАП»
 

 

 

Теги: електросамокат, сігвей, моноколесо, мотоблок, джерело підвищеної небезпеки, транспортний засіб, учасник дорожнього руху, водій, відповідальність, дтп, шкода, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Провадження у справах щодо тимчасового обмеження керівника юросіб у виїзді за кордон

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості судового провадження у справах щодо тимчасового обмеження керівника суб`єкта господарювання у виїзді за межі України

12 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 120/2322/24, адміністративне провадження № К/990/27101/24  (ЄДРСРУ № 121577801) досліджував питання щодо особливостей судового провадження у справах щодо тимчасового обмеження керівника суб`єкта господарювання у виїзді за межі України.

З 01 січня 2022 року, положеннями КАС України унормовано, що провадження у справах щодо тимчасового обмеження керівника суб`єкта господарювання у виїзді за межі України розглядаються судами як за правилами статті 283, так і за правилами статті 289-2 цього Кодексу.

При порівняльному аналізі наведених норм та інших положень КАС України, що їх супроводжують, можна дійти висновку про існуючу суттєву відмінність з притаманними у кожному конкретному випадку своїх особливостей з розгляду позовного провадження в однопредметній категорії адміністративних справ.

Це стосується, в тому числі, і мети застосування положень 283 у порівнянні зі статтею 289-2 КАС України щодо швидкоплинності та негайного здійснення процесу з метою попередження уникнення особи від виконання покладеного на нього обов`язку шляхом виїзду за кордон тощо.

Згідно зі статтею 283 КАС України провадження у справах за зверненням податкових та митних органів при здійсненні ними визначених законом повноважень здійснюється на підставі заяви таких органів, зокрема, щодо встановлення тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі України.

Заява подається до суду першої інстанції протягом 24 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду, за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом, у письмовій формі та повинна містити:

1) найменування адміністративного суду;

2) найменування, поштову адресу, а також номер засобу зв`язку заявника;

3) найменування, поштову адресу, а також номер засобу зв`язку, якщо такий відомий, щодо сторони, до якої застосовуються заходи, визначені частиною першою цієї статті;

4) підстави звернення із заявою, обставини, що підтверджуються доказами, та вимоги заявника;

5) перелік документів та інших матеріалів, що додаються;

6) підпис уповноваженої особи суб`єкта владних повноважень, що скріплюється печаткою.

У разі недотримання вимог частини другої цієї статті суд повідомляє про це заявника та надає йому строк, але не більше ніж 24 години, для усунення недоліків.

(!!!) Невиконання вимог суду в установлений строк тягне за собою повернення заявнику заяви та доданих до неї документів.

Повернення заяви не є перешкодою для повторного звернення з нею до суду після усунення її недоліків, але не пізніше ніж протягом 48 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду.

Суд ухвалою відмовляє у відкритті провадження за заявою, якщо:

1) заявлено вимогу, не передбачену частиною першою цієї статті;

2) із поданих до суду матеріалів вбачається спір про право.

Відмова у відкритті провадження за заявою унеможливлює повторне звернення заявника з такою самою заявою. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими самими вимогами до суду в загальному порядку.

Ухвалу про відмову в прийнятті заяви може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом 24 годин з моменту її постановлення.

У разі постановлення судом ухвали про відкриття провадження у справі суд приймає рішення по суті заявлених вимог не пізніше 96 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення заявника до суду.

Розгляд заяви відбувається за участю податкового органу, митного органу, що її вніс, та платника податків, стосовно якого її внесено.

Рішення суду у справах, визначених пунктами 1-4, 7 частини першої цієї статті, підлягає негайному виконанню. Апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані сторонами протягом десяти днів з дня їх проголошення. Подання апеляційної скарги на рішення суду у справах, визначених пунктами 1-4, 7 частини першої цієї статті, не перешкоджає його виконанню.

У рішенні суду зазначаються:

1) дата ухвалення рішення;

2) найменування суду, прізвище та ініціали судді;

3) найменування сторін, їх місцезнаходження;

4) мотиви задоволення судом заявлених вимог з посиланням на закон;

5) порядок вчинення дій, визначених рішенням;

6) відомості про порядок апеляційного перегляду справи, строки апеляційного оскарження.

Суд апеляційної інстанції розглядає справу у десятиденний строк після закінчення строку на апеляційне оскарження.

Частиною першою статті 269 КАС України передбачено, що у справах, визначених статтями 273-277, 280-283, 285-289 цього Кодексу, заявами по суті справи є позовна заява та відзив на позовну заяву (відзив).

При цьому КАС України для справ, визначених статтями 273-277, 280-283, 285-289 цього Кодексу, встановлює окремий порядок обчислення процесуальних строків (стаття 270), проголошення та вручення судових рішень (стаття 271), апеляційного та касаційного оскарження судових рішень (стаття 272).

Водночас згідно статті 289-2 КАС України у разі невиконання у встановлені ПК України строки обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань юридичною особою або постійним представництвом нерезидента, що призвело до виникнення податкового боргу (заборгованості) у сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, податковим органом подається до суду за основним місцем реєстрації юридичної особи або постійного представництва нерезидента позовна заява про застосування судом тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі території України.

Адміністративна справа, передбачена цією статтею, розглядається судом протягом 48 годин з дня подання відповідної позовної заяви.

Апеляційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, визначених цією статтею, можуть бути подані в десятиденний строк із дня їх проголошення.

Суд апеляційної інстанції розглядає справу у десятиденний строк після закінчення строку на апеляційне оскарження з повідомленням учасників справи.

У контексті викладеного варто звернути увагу на те, що норма статті 289-2 КАС України, як і норма пункту 7 частини першої статті 283 цього Кодексу, визначають єдину підставу для звернення до суду податкового органу, яка визначена пунктом 87.13 статті 87 ПК України.

Разом з тим, стаття 87 ПК України не визначає з заявою або позовною заявою має звертатись до суду контролюючий орган за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника за межі України - до погашення такого податкового боргу.

З огляду на викладене, Верховний суд вважає, що статі 283 та 289-2 КАС України для регулювання одного і того ж предмета визначають різні види судового провадження.

ВАЖЛИВО: Порівняльний аналіз статей 283 та 289-2 КАС України свідчить про суттєві відмінності вказаних судових проваджень:

- відповідно до статті 283 КАС України звернення контролюючого органу відбувається шляхом подання відповідної заяви, в той час як згідно статті 289-2 КАС України позовної заяви;

- положеннями статті 289-2 КАС України встановлено терміни розгляду судом відповідної категорії заяв (48 годин), а положеннями статті 283 КАС України - не пізніше 96 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення заявника до суду).

- стаття 283 КАС України встановлює окремі вимоги до заяви щодо встановлення тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі України, судового рішення за наслідками розгляду такої заяви, його негайне виконання, а також визначає окремі умови щодо залишення без руху, повернення та відмови у відкритті провадження за такими заявами, тоді як положеннями статті 289-2 КАС України такі вимоги та умови не передбачено.

Ще однією суттєвою відмінністю звернення до суду щодо встановлення тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі України в порядку статей 283 та 289-2 КАС України, є те що судові рішення за наслідками розгляду судами першої інстанції справ, визначених зокрема статтею 283 цього Кодексу, набирають законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі їх апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. При цьому судові рішення суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду справ набирають законної сили з моменту проголошення і не можуть бути оскаржені.

Тобто, для судового провадження в порядку статті 283 КАС України не передбачено можливості касаційного оскарження судових рішень, водночас щодо статті 289-2 цього Кодексу такі застереження відсутні.

ВИСНОВОК: З огляду на зазначене, Верховний суд вважає, що звернення до суду з заявою щодо встановлення тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі України в порядку статті 283 КАС України є окремим видом судового провадження, яке має бути ініційоване контролюючим органом протягом 24 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду.

Тобто звернення в порядку статті 283 КАС України відбувається лише з метою термінового розгляду заяв.

Водночас норми статті 289-2 КАС України не встановлюють строків звернення до суду, не визначають інших вимог до позовної заяви, відмінних від тих, які передбачені загальними нормами КАС України, як і не встановлюють іншої, особливої процедури розгляду таких заяв, що свідчить про те, що звернення в порядку статті 289-2 КАС України з позовною заявою про обмеження виїзду керівника платника податків за кордон відбувається в загальному порядку.

При цьому норми КАС України не містять застережень щодо пріоритетності вказаних видів судових проваджень.

 

 

Матеріал по темі: «Обмеження для керівників юросіб у праві виїзду за кордон у разі виникнення податкового боргу»
 

 

Теги: податковий борг, тимчасове обмеження, заборона виїзду за кордон, податковий керуючий, керівник юридичної особи, постійного представництва нерезидента, реєстрі керівників платників податків, Адвокат Морозов

Обмеження для керівників юросіб у праві виїзду за кордон у разі виникнення податкового боргу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду керівників юридичних осіб у разі невиконання податкового обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань

12 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 120/2322/24, адміністративне провадження № К/990/27101/24  (ЄДРСРУ № 121577801) досліджував питання щодо обмеження для керівників юросіб у праві виїзду за кордон у разі виникнення податкового боргу.

Підпунктом 20.1.35-2 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України (далі - ПК України) встановлено, що контролюючі органи, визначені підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, мають право звертатися до суду щодо встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду керівників юридичних осіб або постійних представництв нерезидентів-боржників за межі України у разі невиконання податкового обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу.

Пунктом 87.13 статті 87 ПК України визначено, що у разі несплати протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги суми податкового боргу, що перевищує 1 мільйон гривень, контролюючий орган може звернутися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника за межі України - до погашення такого податкового боргу.

(!!!) Вимоги абзацу першого цього пункту не застосовуються у разі наявності зобов`язання держави щодо повернення юридичній особі або постійному представництву нерезидента-боржника помилково та/або надміру сплачених ним грошових зобов`язань, бюджетного відшкодування податку на додану вартість, якщо загальна сума непогашеної заборгованості держави перед боржником дорівнює або перевищує суму податкового боргу такого боржника.

Тимчасове обмеження у праві виїзду керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника за межі України встановлюється як забезпечувальний захід виконання судового рішення або рішення керівника контролюючого органу про стягнення суми податкового боргу.

Статтю 87 ПК України доповнено наведеними вище пунктами 87.13 та 87.14 згідно із Законом України від 30 листопада 2021 року № 1914-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень», який набрав чинності з 01 січня 2022 року (далі - Закон № 1914-IX).

Крім цього, Законом № 1914-IX частину першу статті 283 КАС України доповнено пунктом 7, згідно з яким, провадження у справах за зверненням податкових та митних органів при здійсненні ними визначених законом повноважень здійснюється на підставі заяви таких органів щодо встановлення тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі України.

Також, цим Законом КАС України доповнено статтею 289-2 «Особливості провадження у справах за адміністративними позовами з приводу тимчасового обмеження права громадян України на виїзд за межі території України».

Згідно з частиною першою цієї статті, у разі невиконання у встановлені Податковим кодексом України строки обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань юридичною особою або постійним представництвом нерезидента, що призвело до виникнення податкового боргу (заборгованості) у сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, податковим органом подається до суду за основним місцем реєстрації юридичної особи або постійного представництва нерезидента позовна заява про застосування судом тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі території України.

Тимчасове обмеження у праві виїзду керівника платника податків – боржника за межі України застосовується згідно з рішенням суду, що набрало законної сили, та є забезпечувальним заходом виконання судового рішення або рішення керівника контролюючого органу про стягнення суми податкового боргу про погашення суми податкового боргу.

ВАЖЛИВО: Закінчення дії тимчасового обмеження у праві виїзду керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента - боржника за межі України здійснюється за таких підстав:

 - погашення суми податкового боргу, зазначеної у рішенні суду, у зв’язку з якою було застосовано таке обмеження;

 - отримання у встановленому законодавством порядку інформації про зміну керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента - боржника;

 - отримання рішення суду про відкриття провадження у справі про банкрутство юридичної особи або постійного представництва нерезидента - боржника.

Інформація про закінчення дії тимчасового обмеження у праві виїзду керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента - боржника за межі України не пізніше наступного робочого дня з дня виявлення обставин для такого закінчення:

 - надається центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону;

 - розміщується в Реєстрі керівників платників податків - боржників.

ВИСНОВОК: Отже, підставами для застосування забезпечувального заходу у виді тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі території України є:

- наявність у юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника податкового боргу (заборгованості) у сумі, що перевищує 1 мільйон гривень;

- несплата такого боргу протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги.

 

 

Матеріал по темі: «Статус податкового боргу при скасуванні судом податкової вимоги»

 

Теги: податковий борг, тимчасове обмеження, заборона виїзду за кордон, податковий керуючий, керівник юридичної особи, постійного представництва нерезидента, реєстрі керівників платників податків, Адвокат Морозов

 

Статус податкового боргу при скасуванні судом податкової вимоги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Дотримання податковим органом порядку звернення до суду з вимогами про стягнення податкового боргу за умови скасування судом податкової вимоги після звернення до суду

12 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 240/41812/21, адміністративне провадження №К/990/39459/23 (ЄДРСРУ № 121577758) досліджував питання щодо дотримання податковим органом порядку звернення до суду з вимогами про стягнення податкового боргу (пункти 95.1-95.3 статті 95 ПК України) за умови скасування судом податкової вимоги після звернення до суду з відповідним позовом.

Усталеною є практика Верховного Суду (зокрема, але не виключно постанови від 13 лютого 2018 року у справі №  826/18379/14, від 19 лютого 2019 року у справі №  807/495/17, від 03 лютого 2022 року у справі №  560/4343/19, від 14 лютого 2022 року у справі №  826/9711/17 при їх системному аналізі) про те, що предметом доказування у справах про стягнення податкового боргу є обставини, які свідчать про наявність підстав, з якими закон пов`язує можливість стягнення податкової заборгованості в судовому порядку: 1) наявність узгодженого грошового зобов`язання; 2) складові основної суми боргу, штрафних (фінансових) санкцій, пені; 3) підстави виникнення боргу; 4) момент його виникнення; 5) встановлення факту сплати податкового боргу в добровільному порядку або встановлення відсутності такого факту; 6)перевірка вжиття контролюючим органом заходів щодо стягнення податкового боргу на підставі та в черговості, встановлених Податковим кодексом України, тощо.

При цьому Верховний суд наголошує, що при вирішенні позову про стягнення податкового боргу у відповідний спосіб здійснюється перевірка дотримання контролюючим органом вимог, передбачених Податковим кодексом України, які надають право контролюючому органу звернутися до суду з відповідним позовом.

Відповідно до пункту 95.1 статті 95 ПК України (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

Відповідно до пункту 95.2 статті 95 ПК України стягнення коштів та продаж майна платника податків провадяться не раніше ніж через 30 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги.

Згідно з пунктом 95.3 статті 95 ПК України стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, обслуговуючих такого платника податків, та з рахунків платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, відкритих в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, здійснюється за рішенням суду, яке направляється до виконання контролюючим органам, у розмірі суми податкового боргу або його частини.

Отже, положеннями пунктів 95.1 - 95.3 статті 95 ПК України встановлено, що контролюючий орган може звернутися до адміністративного суду з позовом про стягнення податкового боргу з платників податків із дотриманням відповідних умов, встановлених пунктом 95.2 статті 95 ПК України, які надають право на примусове стягнення податкового боргу. Так, право на стягнення коштів у рахунок погашення податкового боргу виникає у контролюючого органу на наступний день після закінчення 30 днів з дня надіслання платникові податків податкової вимоги.

Аналогічне застосування цих норм права відбулося у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 810/2533/16, від 19 лютого 2019 року у справі №  818/1117/16, від 04 березня 2019 року у справі № 2а-6053/11/1070, від 25 лютого 2020 року у справі № 1340/5767/18, від 14 лютого 2022 року у справі № 826/9711/17.

Відповідно до підпунктів 14.1.153, 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПК України податкова вимога - письмова вимога контролюючого органу до платника податків щодо погашення суми податкового боргу, податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом.

Згідно з пунктом 59.3 статті 59 ПК України податкова вимога надсилається не раніше першого робочого дня після закінчення граничного строку сплати суми грошового зобов`язання. Податкова вимога повинна містити відомості про факт виникнення податкового боргу та права податкової застави, розмір податкового боргу, який забезпечується податковою заставою, обов`язок погасити податковий борг та можливі наслідки його непогашення в установлений строк, попередження про опис активів, які відповідно до законодавства можуть бути предметом податкової застави, а також про можливі дату та час проведення публічних торгів з їх продажу.

Верховний Суд неодноразово висловлював позицію про те, що скерування податкової вимоги не свідчить про вжиття контролюючим органом заходів, спрямованих на погашення податкових зобов`язань або стягнення податкового боргу. Такі дії податкових органів призводять лише до формування та документального визначення податкового боргу. При цьому вони об`єктивно передують процесу погашення податкових зобов`язань або стягненню податкового боргу (постанови Верховного Суду від 12 серпня 2021 року у справі № 804/3642/16, від 14 липня 2021 року у справі № 815/2362/17, 21 вересня 2018 року у справі №808/3046/16).

У постанові від 14 лютого 2022 року у справі №826/9711/17 Верховний Суд зазначав, що дотримання податковим органом визначених пунктом 95.2 статті 95 ПК України умов підлягає перевірці судом саме станом на час звернення до суду, а з`ясування дійсного розміру непогашеного податкового боргу - станом на час ухвалення судового рішення.

У постанові від 27 жовтня 2022 року у справі №240/9395/20 Верховний Суд сформулював такий правовий висновок. Аналіз норм підпунктів 14.1.153, 14.1.175 пункту 14.1 статті 14, пункту 59.3 статті 59, пункту 95.2 статті 95 ПК України дає підстави для висновку, що за своєю юридичною природою та призначенням податкова вимога має на меті інформування платника податків про суму узгодженого грошового зобов`язання, яке не було ним сплачено у встановлений строк, та непогашеної пені, а також про обов`язок їх погасити, факт виникнення податкової застави та можливі негативні наслідки непогашення податкового боргу у встановлений пунктом 95.2 статті 95 ПК України строк у вигляді вжиття контролюючим органом примусових заходів з його погашення, передбачених главою 9 Розділу ІІ ПК України. Виникнення податкового боргу чи податкової застави не пов`язано із фактом формування або направлення (вручення) податкової вимоги. Цей документ лише формалізує стан, який вже існує в силу Закону. Проте обов`язковість інформування платника податків про такий стан та наслідки непогашення податкового боргу законодавцем закріплена як передумова для виникнення у контролюючого органу права на вжиття заходів з погашення цього боргу. Якщо ж таке право виникло і контролюючий орган розпочав дії з реалізації своєї компетенції по вжиттю заходів з погашення податкового боргу, то воно в подальшому не може бути нівельовано, а правомірність вжитих заходів може бути перевірена в межах адміністративного або судового оскарження.

У справі №240/9395/20 Верховний Суд виснував, що скасування податкової вимоги після звернення до суду з позовом, але до моменту ухвалення судового рішення, може мати значення виключно для повного, об`єктивного і всебічного розгляду справи, однак, не може впливати на перевірку дотримання умов, які передують зверненню до суду з позовом. Тобто, при перевірці дотримання контролюючим органом умов, які надають право на звернення до суду з позовом про стягнення податкового боргу, скасування податкової вимоги у судовому порядку може мати правове значення виключно у випадку, якщо така податкова вимога була скасована до моменту звернення податкового органу до суду з відповідним позовом.

Відповідно, суди попередніх інстанцій, в межах предмета доказування по аналогічній справі та враховуючи висновок про дотримання контролюючим органом пунктів 95.1-95.3 статті 95 ПК України, повинні досліджувати такі обставини: наявність узгодженого грошового зобов`язання; чи мали місце обставини переривання податкового боргу; складові основної суми боргу, штрафних (фінансових) санкцій, пені; підстави виникнення боргу; момент його виникнення; встановлення факту сплати податкового боргу в добровільному порядку або встановлення відсутності такого факту.

Верховний суд повторно звертає увагу, що передумовою прийняття рішення про стягнення податкового боргу є саме наявність такого боргу. Натомість, податкова вимога не є тим рішенням, оскарження якого до суду саме по собі має наслідком визнання попередньо узгоджених грошових зобов`язань неузгодженими. Відсутні такі наслідки і у випадку скасування судом відповідної податкової вимоги. Зобов`язання податкового органу певним чином відкоригувати показники ІКП також не може бути беззаперечним свідченням відсутності податкового боргу.

Отже, передумовою прийняття як податкової вимоги, так і рішення про опис майна у податкову заставу є наявність податкового боргу, тобто суми узгодженого грошового зобов`язання, не сплаченого платником податків у встановлені законом строки.

Відповідна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 17 листопада 2021 року у справі № 160/15095/20 та від 19 квітня 2023 року у справі № 240/18522/21.

Відсутність узгодженого грошового зобов`язання унеможливлює надання такому зобов`язанню статусу податкового боргу, відповідно є неможливим як складання податковим органом вимоги про сплату боргу так і прийняття рішення про опис майна у податкову заставу у зв`язку із наявністю непогашеного податкового боргу (постанова Верховного Суду від 29.01.2019 у справі № 826/17624/16).

1) виникнення податкового боргу чи податкової застави не пов`язано із фактом формування або направлення (вручення) податкової вимоги; 2) податкова вимога лише формалізує стан, який вже існує в силу Закону; 3) якщо ж таке право виникло і контролюючий орган розпочав дії з реалізації своєї компетенції по вжиттю заходів з погашення податкового боргу, то воно в подальшому не може бути нівельовано, а правомірність вжитих заходів може бути перевірена в межах адміністративного або судового оскарження.

ВИСНОВОК: Податкова вимога не є тим рішенням, оскарження якого до суду чи органу ДПС саме по собі має наслідком визнання попередньо узгоджених грошових зобов`язань неузгодженими. Відсутні такі наслідки і у випадку скасування судом відповідної податкової вимоги.

 

 

 

Матеріал по темі: «Різниця податкового боргу від безнадійного податкового боргу»

 

 

ТЕГИ: податкова застава, податковий борг, відчуження майна, податковий керуючий, опис майна платника податків, арешт майна, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення неустойки після закінчення строку дії кредитного договору/договору позики

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення права кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку

09 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 463/2517/22, провадження № 61-5646св24 (ЄДРСРУ № 121472365) досліджував питання щодо стягнення пені після закінчення строку дії кредитного договору/договору позики.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України).

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), зазначено, що: «здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов`язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставного майна під час виконання судового рішення. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів».

Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) та від 31 жовтня 2018року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).

До аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд у постановах: від 28 жовтня 2020 року у справі № 362/3054/14-ц (провадження № 61-17992св19), від 05 листопада 2020 року у справі № 711/5482/18 (провадження № 61-22738св19).

Таким чином, у кредитодавця/позикодавця відсутні правові підстави нараховувати передбачені договором проценти та пеню після закінчення строку його дії, чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Слід вказати, що у висновках Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, зазначено те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

ВИСНОВОК: Отже, кредитодавець має право нараховувати передбачені договором проценти лише впродовж строку дії кредитного договору або до звернення кредитора до суду з вимогою про дострокове стягнення заборгованості, нарахування передбачених договором процентів після спливу такого строку є безпідставним.

 

Матеріал по темі: «Звільнення від обов`язку сплати неустойки (штрафу, пені), інфляційних втрат та 3 % річних»

 

 

Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов