Адвокатський ордер є
самостійним документом та не вимагає жодних додаткових підтверджуючих
повноваження документів, зокрема договору про правничу допомогу
25
вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
адміністративного суду в рамках справи №
263/18419/19, адміністративне провадження № К/9901/4311/20 (ЄДРСРУ №
91786683) досліджував питання щодо самостійності адвокатського ордеру, як
документу для представництва адвокатом.
Відповідно
до частини першої статті 55 КАС України сторона, третя особа в адміністративній
справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах
іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво)
та (або) через представника.
За
приписами частини першої статті 57 КАС України представником у суді може бути
адвокат або законний представник.
Згідно
з частиною четвертою статті 59 КАС України повноваження адвоката як
представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до
Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
За
приписами частин першої та другої статті 26 Закону України від 05.07.2012 «Про
адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на
підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують
повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про
надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу
(установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Ордер - письмовий документ, що у випадках,
встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження
адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським
бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада
адвокатів України затверджує типову форму ордера.
Верховний
Суд звертає увагу, що виходячи зі змісту частин першої, третьої статті 26
Закону України від 05.07.2012 «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ордер може бути оформлений адвокатом
(адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням) лише на підставі вже укладеного
договору. Крім того, адвокат несе кримінальну відповідальність
за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу
особу в суді, а так само умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо
обмежень повноважень, установлених договором про надання правничої допомоги
(стаття 400-1 Кримінального кодексу України).
Аналіз
наведених положень КАС України та Закону України від 05.07.2012 «Про адвокатуру
та адвокатську діяльність» дає підстави для висновку, що ордер, який видано, є
самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката. Надання договору
про правничу допомогу, його копії або витягу разом із ордером чинна редакція
КАС України не вимагає.
Аналогічна
правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018
у справі № П/9901/736/18, від 01.07.2020 у
справі № 320/5420/18, а також у постановах
Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №
819/313/18, від 30.01.2020 у справі №
500/787/19, від 28.07.2020 у справі №
640/14549/19.
ВИСНОВОК: Адвокатський ордер є самостійним
документом, який не вимагає жодних додаткових підтверджуючих повноваження
документів, зокрема договору про правничу допомогу.
Особливості видачі судом
дубліката виконавчого листа у зв’язку із його втратою та не виконанням рішення
суду
23
вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати
Касаційного цивільного суду в рамках справи №
127/2-3538/10, провадження № 61-8969св20 (ЄДРСРУ № 91722784) досліджував
питання видачі судом дубліката виконавчого листа.
Аналізуючи
пункт 17.4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, єдиною підставою для видачі судом
дубліката виконавчого листа є його втрата.
Дублікат - це документ, що видається замість втраченого
оригіналу та має силу первісного документу. Оригінал виконавчого листа
вважається втраченим, коли його загублено, украдено, знищено або істотно
пошкоджено, що унеможливлює його виконання.
Аналогічні
правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 листопада 2018
року у справі № 474/783/17 (провадження №
61-29св17), від 10 жовтня 2018 року у справі №
2-504/11 (провадження № 61-41846св18).
Верховний
Суд виходить з того, що дублікат виконавчого документа видається замість
втраченого оригіналу, лише за наявності достатніх доказів того, що виконавчий
документ дійсно втрачено.
При
вирішенні питання про видачу дубліката виконавчого листа у зв`язку з його
втратою заявник повинен подати докази на підтвердження втрати виконавчого
листа, а суд має обов`язково перевірити, чи не було виконано рішення суду на
підставі якого його видано та чи не втратило судове рішення законної сили.
Відповідний
правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 жовтня
2018 року у справі № 2-824/2009 (провадження
№ 61-5388св18).
Разом
із тим, необґрунтована відмова у видачі дублікату виконавчого листа фактично
унеможливлює виконання прийнятого судового рішення, яке набрало законної сили
(рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010 у справі
№ 1-7/2010).
Крім
того, однією з підстав можливості видачі дубліката виконавчого документа, є
подання відповідної заяви протягом строку, встановленого для пред`явлення
виконавчого документа до виконання, який повинен обчислюватися з урахуванням
переривання цього строку та/або його зупинення.
У
постанові Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 910/18165/13 (провадження № 6-698гс16) зроблено
висновок, що «після переривання строку пред`явлення виконавчого документа до
виконання у зв`язку з його пред`явленням до виконання перебіг строку
починається заново з наступного дня після його повернення (отримання стягувачем
постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження). Час, що минув до
переривання строку, до нового строку не зараховується. Таким чином, постанова
державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження у зв`язку
з невідповідністю виконавчого документа вимогам закону не позбавляє стягувача
права на повторне пред`явлення виконавчого документа до виконання в межах
строку, встановленого статтею 22 Закону України «Про виконавче провадження» (
18
вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати
Касаційного цивільного суду в рамках справи №
412/15902/2012, провадження № 61-5084св19 (ЄДРСРУ № 91680683).
Відповідно
до частини першої статті 433 ЦПК України у разі пропуску строку для
пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом
поважними, пропущений строк може бути поновлено.
Підставою
для поновлення строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання є
факт пропуску стягувачем такого строку з поважних причин.
Поважними
є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для
стягувача отримати та подати у встановлений законом строк виконавчий лист до
примусового виконання.
Крім
того, поважність причин пропущеного строку для пред`явлення виконавчого
документу до виконання пов`язана не тільки з часом безпосередньої обізнаності
особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною
можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення
своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів, за
якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у
передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знайти про
посягання на права. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про
порушення її права, покладається на заявника.
У
пунктах 44 - 47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019
року в справі № 2-836/11 (провадження №
14-308цс19) зроблено висновок, що стягувач, який пропустив строк пред`явлення
виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про
поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції
(частина шоста статті 12 Закону № 1404-VIII). У разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого
документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк
може бути поновлено (частина перша статті 433 ЦПК України;
близький за змістом припис відображений у частині першій статті 329 ГПК
України).
Відповідно
до підпункту 17.4 пункту 1розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до дня
початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів: у разі
втрати виконавчого документа, суд, який розглядав справу як суд першої
інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ,
може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний
виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для
пред`явлення виконавчого документа до виконання (аналогічний припис
відображений у підпункті 19.4 пункту 1розділу «Перехідні положення» ГПК
України). Якщо строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання не
сплив або суд його поновив, то заява про видачу дубліката цього документа, який
втрачений, вважається поданою у межах встановленого для пред`явлення його до
виконання строку. Натомість, коли строк для пред`явлення виконавчого документа
до виконання сплив, і суд його не поновив, то за результатами розгляду заяви
про видачу дубліката втраченого виконавчого документа суд відмовляє у
задоволенні цієї заяви.
Аналогічна
правова позиція викладена в постановах Верховного Суді від 06.02.2020 р. справа
№ 523/11304/18 (провадження № 61-11742св19),
від 25.02.2020 р. справа № 2-2469/11
(провадження № 61-20637св19), від 18 вересня 2020 року у справі № 412/15902/2012.
Окрім
цього, 03 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
господарського суду в рамках справи № 904/9718/13
(ЄДРСРУ № 90743503) зазначив, що ГПК України не надає права відмовити в
задоволенні заяви про видачу дубліката наказу з мотивів її необґрунтованості та
не зобов`язує стягувача
наводити причини втрати наказу. За умови встановлення факту
невиконання судового рішення видача дубліката наказу не порушує прав боржника
та не покладає на нього додаткових зобов`язань, оскільки дублікат наказу має
повністю відтворювати втрачений наказ, зокрема містити й дату його видачі.
Натомість відсутність наказу у стягувача унеможливлює виконання рішення суду та
порушує його права
Аналогічний
правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 10.09.2018 у
справі № 5011-58/9614-2012, від 10.04.2018 у
справі № 24/234, від 23.05.2019 у справі № 5023/1702/12, від 11.11.2019 у справі № 5/229-04, від 21.01.2019 у справі № 916/215/15-г.
ВИСНОВОК:
Дублікат
виконавчого листа видається тільки при наявності достатніх доказів того, що
виконавчий документ дійсно втрачено, а отже єдиною підставою для видачі судом
дубліката виконавчого листа є його втрата;
Суд має
обов`язково перевірити, чи не було виконано рішення суду на підставі якого його
видано та чи не втратило судове рішення законної сили;
Підставою для
видачі дубліката виконавчого документа, є подання відповідної заяви протягом
строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання;
У разі пропуску
строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних
судом поважними, пропущений строк може бути поновлено судом;
Дублікат
виконавчого документу видає суд, який розглядав справу як суд першої інстанції,
незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ.
Доповнення до раніше складеного акта перевірки та прийняття на цій підставі
нового податкового повідомлення-рішення
23 вересня 2020 року Верховний Суд у
складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/3368/16, адміністративне провадження
№К/9901/32720/18 (ЄДРСРУ № 91722445) досліджував питання правомірності внесення
змін в акт податкової перевірки та прийняття на цій основі нових ППР.
Спочатку слід вказати, що Акт перевірки - це
документ, в якому зафіксовано факти та оціночні судження осіб, що її проводили,
тому до акта можуть пред`являтися лише ті вимоги, що стосуються, доказів.
Оцінка акта перевірки, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого
органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути
надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на
підставі такого акта.
Акт податкової перевірки та
дії посадових осіб контролюючого органу зі складання цього акта не створюють
правових наслідків у вигляді виникнення обов`язків, зміни чи припинення
будь-яких прав платника податків, крім виникнення
права на подання зауважень до акта.
Таким чином, акт перевірки не є
правовим документом, який встановлює відповідальність суб`єкта господарювання,
й не є обов`язковим рішенням суб`єкта владних повноважень.
Навіть, відсутність у акті перевірки
підпису однієї з посадових осіб контролюючого органу, яка її проводила,
стосується оформлення результатів перевірки не може бути самостійною підставою
для визнання недійсними рішень контролюючого органу, прийнятих на підставі
такого акта, при відсутності порушень правил проведення перевірки (Постанова судової палати з розгляду
справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного
адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 червня 2020 року у
справі № 140/388/19, адміністративне
провадження №К/9901/21117/19 (ЄДРСРУ № 90242392).
Отже, акт перевірки є носієм доказової
інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового,
валютного та іншого законодавства суб`єктами господарювання, документом, на
підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому
оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо
його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом
при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого
акта. (Постанови ВСУ від 10.09.2013р. № 21-237а13,
від 09.12.2014р. № 21-511а14, від
07.07.2015р. № 21- 334а15, від 03.11.2015р. № 21-99а15, від 17.11.2015р. № 21-4133а15).
Дії контролюючого органу щодо внесення
до баз даних інформації, отриманої внаслідок проведення податкової перевірки, у
тому числі й складеного за її результатами акта, є лише службовою діяльністю
працівників податкового органу на виконання своїх професійних обов`язків зі
збирання доказової інформації, якщо дії зі здійснення такого контролю не
визнані протиправними в установленому порядку. Зазначені дії самі собою не
створюють для платника податків жодних правових наслідків у вигляді зміни або
припинення його прав та не породжують для нього обов`язкових юридичних
наслідків.
Аналогічний підхід застосовується також
Верховним Судом, зокрема, у постановах від 01.08.2018 у справі №804/169/14, від 22.01.2019 у справі №804/10414/13-а, від 06 вересня 2019 року у справі
№804/16827/13-а та ін.
Згідно з пунктом 86.1 статті 86
Податкового кодексу України результати перевірок (крім камеральних та
електронних перевірок) оформлюються у формі акта або довідки, які підписуються
посадовими особами контролюючого органу та платниками податків або їх законними
представниками (у разі наявності). У разі встановлення під час перевірки
порушень складається акт. Якщо такі порушення відсутні, складається довідка.
В акті перевірки зазначаються як факти
заниження, так і факти завищення податкових зобов`язань платника (пункт 86.10
статті 86 Податкового кодексу України).
У свою чергу, положеннями пункту 86.8
статті 86 Податкового кодексу України передбачено, що податкове
повідомлення-рішення приймається керівником контролюючого органу (його
заступником) протягом десяти робочих днів з дня, наступного за днем вручення
платнику податків акта перевірки у порядку, передбаченому статтею 58 цього
Кодексу, для надсилання (вручення) податкових повідомлень-рішень (за результатами
фактичної перевірки - з дня реєстрації (надходження) акта такої перевірки до
контролюючого органу за основним місцем обліку платника податків), а за
наявності заперечень посадових осіб платника податків до акта перевірки
приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта
перевірки - протягом трьох робочих днів, наступних за днем розгляду заперечень
і надання (надсилання) письмової відповіді платнику податків.
З аналізу наведених норм законодавства
вбачається, що здійснення
перевірки є необхідною передумовою для прийняття податкових повідомлень-рішеньу разі встановлення контролюючим органом порушень податкового та іншого
законодавства, дотримання якого контролюється податковими органами, тому за
відсутності проведеної перевірки як юридичного факту у контролюючого органу
відсутня компетенція на прийняття податкового повідомлення-рішення.
Така компетенція не виникає в силу
самого лише факту вчинення платником податків податкового правопорушення. Для
визначення контролюючим органом грошових зобов`язань платникові податків шляхом
прийняття податкового повідомлення-рішення у зв`язку з допущеними таким
платником порушеннями необхідно дотриматися певних умов, а саме - спочатку
провести податкову перевірку.
Отже, нормами Податкового кодексу
України з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів встановлені умови
та порядок проведення перевірок. Невиконання цих вимог призводить до визнання
перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.
Аналогічна правова позиція висловлена
колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду
України, зокрема, у постановах від 27 січня 2015 року (справа № 21-425а14), від 16 лютого 2016 року (справа №826/12651/14) та у постанові Верховного Суду від
17 березня 2018 року (справа №1570/7146/12),
від 20 грудня 2018 року (справа № 815/1851/15).
Таким чином, у випадку протиправності
дій щодо проведення перевірки, прийнятий за її результатами акт індивідуальної
дії підлягає визнанню протиправним та скасуванню.
ВИСНОВОК: Податковим кодексом України не передбачено право контролюючого органу
після проведення документальної перевірки та прийняття податкового
повідомлення-рішення впродовж необмеженого часу складати доповнення до раніше
складеного акта перевірки та приймати на цій підставі нове податкове
повідомлення-рішення.
Такі дії контролюючого органу
суперечать визначеним Податковим кодексом України процедурним механізмам щодо
порядку проведення документальних перевірок та прийняття податкових
повідомлень-рішень.
Теги: акт перевірки, внесення змін в
акт перевірки, доповнення до акту перевірки, прийняття нових ППР, НУР,
податкові повідомлення рішення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов
В якому напрямку
(всередину або назовні) повинні відчинятися вхідні двері квартири у житловому
будинку?
21
вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати
Касаційного цивільного суду в рамках справи №
337/1526/18, провадження № 61-18702св19 (ЄДРСРУ № 91702272) досліджував
питання щодо напрямку руху відчинення вхідних дверей у квартирі.
Суть спору: Позивач звернувся з позовом до суду
зазначаючи, що дії відповідача щодо встановлення вхідних дверей, які
відкриваються назовні, порушують його право власності, правила ДБН та норми
пожежної безпеки щодо встановлення вхідних дверей до квартири.
Згідно
ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном
на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які
не суперечать закону.
Ст.
152 ЖК Української РСР та п. 1.4.4 "Правил утримання жилих будинків та
прибудинкових територій", затверджених наказом Державного комітету України
з питань житлово-комунального господарства № 76 від 17 травня 2005 року
заборонено здійснювати переобладнання і перепланування жилих будинків, жилих і
нежилих у жилих будинках приміщень, що призводять до порушення тривкості або
руйнації несучих конструкцій будинку, погіршення цілісності і зовнішнього
вигляду фасадів, порушення вимог протипожежної безпеки та засобів
протипожежного захисту.
Окрім
цього, частиною 2 статті 383 ЦК України передбачено, що власник квартири може
на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для
використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до
порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у
багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил
експлуатації будинку.
Відповідно
до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у
здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Між
тим, пунктом 2.27 наказу Міністерства внутрішніх справ України від 30 грудня
2014 року № 1417 «Про затвердження Правил пожежної безпеки в Україні»
передбачено, що двері на шляхах евакуації повинні відчинятися в напрямку виходу
з будівель (приміщень). Проте
ці правила не визначають напрямок відчинення дверей для квартир у житлових
будинках.
Встановивши,
що Правила пожежної безпеки в Україні не регулюють питання напрямку відчинення
вхідних дверей для квартир у житлових будинках, а встановлення відповідачем
вхідних дверей з відчиненням назовні не можна вважати переобладнанням або
переплануванням житлового будинку та втручанням в опорні (несучі) конструкції
та/або інженерні системи загального користування, яке потребувало б отримання
на це відповідного дозволу, суди дійшли обґрунтованого висновку про
недоведеність позовних вимог.
Суд
підкреслює, що доводи позивача про те, що в будівлях багатоквартирного типу
вхідні двері до квартир встановлюються таким чином, щоб відкривання дверей
здійснювалось назовні і таким чином, щоб стулка не заважала відкриттю вхідних
дверей сусіда, є лише його припущенням. Це питання не регламентується правилами
ДБН В.1.1-7:2016 та Правилами пожежної безпеки в Україні.
Отже,
правила пожежної безпеки в Україні не регулюють питання напрямку відчинення
вхідних дверей для квартир у житлових будинках
ВИСНОВОК: Відповідно до пункту 2.23 «Правил
пожежної безпеки в Україні» та пункту 7.2.9 ДБН В.1.1-7:2016 «Пожежна безпека
об’єктів будівництва» - напрямок відкривання дверей для квартир у житловому
будинку - не нормується.
Обов’язкові дії
нотаріуса по розшуку та повідомлені інших спадкоємців зазначених в заповіті
21 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів
Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 130/2517/18, провадження № 61-14962св19 (ЄДРСРУ
№ 91680615) досліджував питання щодо обов’язковості дій нотаріуса по розшуку
спадкоємців.
Необхідно наголосити на стійкій судовій практиці, яка
зводиться до наступного: «необізнаність
спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку на
прийняття спадщини» (хоча є ї зворотна судова практика…).
Такий висновок узгоджується із висновками викладеними в
постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року в справі № 6-496цс17 та постановах Верховного Суду у
постановах від 12 вересня 2018 року у справі №
484/3221/17 (провадження № 61-22510св18), від 10 січня 2019 року у
справі № 263/1221/17 (провадження №
61-18261св18), від 07 серпня 2019 року у справі №
629/1886/18 (провадження № 61-11600св19), від 28 жовтня 2019 року у
справі № 761/42165/17-ц (провадження №
61-49121св18), від 20 листопада 2019 року у справі №
209/1795/18 (провадження № 61-14842св19), від 21 листопада 2019 року у
справі № 626/2055/18 (провадження №
61-17906св19), від 25 березня 2020 року у справі №
642/2539/18-ц (провадження № 61-5609св19), від 09 квітня 2020 року у
справі № 648/703/17 (провадження № 61-
41669св18), від 15 квітня 2020 року у справі №
190/106/18 (провадження № 61-41455св18), від 26 березня 2020 року у
справах № 517/82/19 (провадження №
61-1340св20), № 642/2539/18-ц (провадження №
61-5609св19), від 10 червня 2020 року у справі №
640/13714/17 (провадження № 61-44478св18) від 01 липня 2020 року у
справі № 131/192/19 (провадження №
61-22639св19), від 24 липня 2020 року у справі №
729/559/18 (провадження № 61-1099св19) та 07 вересня 2020 року у справі № 389/3108/18 (провадження № 61-17050св19, ЄДРСРУ
№ 91460621).
Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте
розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Статтею 1223 ЦК України встановлено, що право на спадкування
мають особи, визначені у заповіті.
За загальними положеннями про спадкування право на спадщину
виникає в день відкриття спадщини; спадщина відкривається внаслідок смерті
особи або оголошення її померлою; для прийняття спадщини встановлюється строк у
шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222,
1270 ЦК України).
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час
відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу
або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного
органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина перша
статті 1269 ЦК України).
(!!!) Таким чином, право на
спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов`язує спадкоємця, який
постійно не проживав зі спадкодавцем, у
шестимісячний строк подати нотаріусу або в сільських
населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу
місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 34
Закону України «Про нотаріат» нотаріуси вчиняють такі нотаріальні дії:
посвідчують правочини (договори, заповіти, довіреності, вимоги про нотаріальне
посвідчення правочину тощо); вживають заходів щодо охорони спадкового майна;
видають свідоцтва про право на спадщину.
На нотаріусів може бути покладено вчинення інших
нотаріальних дій згідно із законом (частина друга статті 34 Закону України «Про
нотаріат»).
Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за
позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної
причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним
заяви про прийняття спадщини.
За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку
для прийняття спадщини є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними,
істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.
Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання
додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути
застосовані, якщо: у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; ці
обставини суд визнав поважними.
Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат»
нотаріус або в сільських населених пунктах - посадова особа органу місцевого
самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, отримавши від
спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов`язана повідомити про це тих
спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме.
Нотаріус або посадова особа органу місцевого самоврядування,
уповноважена на вчинення нотаріальних дій, також може зробити виклик
спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі.
Згідно з пунктом 1.2 глави 10 розділу II Порядку вчинення
нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства
юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок № 296/5), при
зверненні спадкоємця у зв`язку з відкриттям спадщини нотаріус з`ясовує
відомості стосовно факту смерті спадкодавця, часу і місця відкриття спадщини,
кола спадкоємців, наявності заповіту, наявності спадкового майна, його складу
та місцезнаходження, необхідність вжиття заходів щодо охорони спадкового майна.
Для того, щоб не допустити пропуску шестимісячного строку
для прийняття спадщини, нотаріус роз`яснює спадкоємцям право подачі заяви про
прийняття спадщини чи про відмову від її прийняття (пункт 3.2 глави 10
розділу II Порядку № 296/5).
Згідно з пунктами 2.2 та 3.2 Порядку при заведенні спадкової
справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної
спадкової справи, спадкового договору, заповіту та повідомляє про це тих спадкоємців, місце
проживання або роботи яких йому відоме. Нотаріус може також
зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у
пресі. Нотаріус роз`яснює спадкоємцям право подачі заяви про прийняття спадщини
чи про відмову від її прийняття.
Пунктом 3.16 глави 10 розділу II Порядку № 296/5
передбачено, що суд може визначити спадкоємцю, який пропустив строк для
прийняття спадщини з поважної причини, додатковий строк, достатній для подання
ним заяви про прийняття спадщини.
ВАЖЛИВО: Отже, на нотаріуса
покладено обов`язок щодо повідомлення спадкодавця про необхідність подачі заяви
про прийняття спадщини за заповітом чи про відмову від її прийняття, щоб не
допустити пропуску шестимісячного строку для прийняття спадщини.
До того ж постанові Верховного суду від 28.10.2019 по
справі № 761/42165/17-ц (ЄДРСРУ № 85354233)
вказується про необхідність нотаріусом вчинити дії для повідомлення спадкоємця
про відкриття спадщини, здійснити виклик спадкоємця за заповітом, у тому числі
шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі.
Особа, яка не прийняла спадщину в установлений законом
строк, може звернутися до суду з позовною заявою про визначення додаткового
строку для прийняття спадщини відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК
України.
У вирішенні питання про поважність причин пропуску строку
для прийняття спадщини у такому випадку потрібно враховувати свободу
заповіту як фундаментальний принцип спадкового права.
Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах
Верховного Суду України від 23 серпня 2017 року у справі № 6-1320цс17, від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17. З вказаними висновками погодився
Верховний Суд у постановах від 12 вересня 2018 року у справі № 484/3221/17 (провадження № 61-22510св18), від 10
січня 2019 року у справі № 263/1221/17
(провадження № 61-18261св18), від 25 березня 2020 року у справі № 642/2539/18-ц (провадження № 61-5609св19).
ВИСНОВОК: Нотаріус, при
звернені спадкоємця та відкриті спадкової справи зобов’язаний:
перевірити
наявність раніше заведеної спадкової справи;
перевірити
наявність спадкового договору та заповіту;
уточнити у
заявника місце проживання або роботи інших спадкоємців зазначених в
заповіті (інформацію про яких відомо);
ПОВІДОМИТИ (поштою,
телефоном та ін. або шляхом публічного оголошення або повідомлення у
пресі) ВСІХ спадкоємців,
місце проживання або роботи яких йому відоме.
Теги: спадок,
спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий
строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску,
заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий
захист, Верховний суд, Адвокат Морозов
Втручання
споживача у роботу приладу обліку електроенергії…і як наслідок, стягнення
вартості недорахованої електричної енергії
16 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів
Касаційного господарського суду в рамках справи №
908/859/19 (ЄДРСРУ №91589528) досліджував питання втручання споживача у
роботу приладу обліку електроенергії.
Пунктом 3 ч. 1 ст. 174 ГК України встановлено, що господарські
зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод,
передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які
йому не суперечать.
Згідно ч. 1 ст. 275 Господарського кодексу України, за
договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник)
відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію)
споживачеві (абоненту), який зобов`язаний оплатити прийняту енергію та
дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також
забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним
використовується.
Постановою Національної комісії, що здійснює державне
регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг №312 від 14.03.2018
затверджені Правила роздрібного ринку електричної енергії (ПРРЕЕ), які набрали
чинності з 19.04.2018 р.
ПРРЕЕ регулюють взаємовідносини, які виникають під час
купівлі-продажу електричної енергії між електропостачальником
(електропостачальниками) та споживачем (для власного споживання), а також їх
взаємовідносини з іншими учасниками роздрібного ринку електричної енергії,
визначені цими Правилами.
(!!!) Підпунктом 7 пункту
5.2.1 Правил визначено, що електропостачальна організація має право на
безперешкодний доступ (за
пред`явленням службового посвідчення) до розрахункових засобів
комерційного обліку електричної енергії, що встановлені на об`єктах споживачів,
для візуального або автоматизованого зняття показів розрахункових засобів
комерційного обліку.
Пунктом 5.5.5 Правил визначено, що споживач електричної
енергії зобов`язаний, зокрема, дотримуватися правил технічної експлуатації,
правил безпеки під час експлуатації власних електроустановок,
нормативно-правових актів, що регулюють функціонування ринку електричної
енергії, та умов укладених договорів; забезпечувати належний технічний стан та
безпечну експлуатацію своїх електроустановок та електроприладів згідно з
вимогами нормативно-технічних документів та нормативно-правових актів України;
забезпечувати збереження і цілісність установлених на його території та/або
об`єкті (у його приміщенні) розрахункових засобів комерційного обліку
електричної енергії та пломб (відбитків їх тавр) відповідно до акта про
пломбування; забезпечувати доступ представникам оператора системи (після пред`явлення
ними службових посвідчень) до об`єкта споживача для проведення технічної
перевірки засобу комерційного обліку (засобів вимірювальної техніки),
електроустановок та електропроводки, вимірювання показників якості електричної
енергії, контролю за рівнем споживання електричної енергії, а також для
виконання відключення та обмеження споживання електричної енергії споживачу
(субспоживачу) відповідно до встановленого цими Правилами порядку та виконувати
їх обґрунтовані письмові вимоги щодо усунення виявлених порушень, якщо це
обумовлено умовами договору; не допускати безоблікового користування
електричною енергією від технологічних електричних мереж споживача, а також
відшкодовувати збитки, завдані оператору системи та/або споживачу (основному
споживачу), у разі виявлення безоблікового користування електричною енергією
від технологічних електричних мереж споживача.
Відповідно до п. 8.2.4 Правил у разі виявлення представниками оператора
системи пошкоджень чи зриву пломб та/або індикаторів,
установлених у місцях, указаних в акті про пломбування, або пошкоджень
відбитків тавр на цих пломбах, пошкодження розрахункових засобів вимірювальної
техніки, явних ознак втручання в параметри розрахункових засобів вимірювальної
техніки з метою зміни їх показів, самовільних підключень до електричних мереж розрахунок обсягу електричної енергії,
який підлягає оплаті, здійснюєтьсявідповідно до методики визначення обсягу
та вартості необлікованої електричної енергії, затвердженої Регулятором.
Як зазначалось раніше, відповідно до п. 5.5.5 Правил
споживач електричної енергії зобов`язаний, зокрема, забезпечувати збереження і
цілісність установлених на його території та/або об`єкті (у його приміщенні)
розрахункових засобів комерційного обліку електричної енергії та пломб
(відбитків їх тавр) відповідно до акта про пломбування.
Згідно п. 2.3.4 Правил відповідальність за збереження і
цілісність засобів комерційного обліку електричної енергії та пломб (відбитків
їх тавр) відповідно до акта про пломбування покладається на власника (користувача)
електроустановки або організацію, на території (у приміщенні) якої вони
встановлені.
Акт про порушення у сфері енергопостачання
оформлюється із обов`язковим залученням повноважного представника споживача, якому надано
право, крім участі в процесі перевірки, подавати пояснення і зауваження
стосовно тексту акта та дій посадових осіб енергопостачальної організації.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного
Суду від 19.07.2018 у справі № 923/832/17.
Зазначений акт належить використовувати у справі як доказ,
із наданням йому відповідної оцінки судом під час вирішення спору, зокрема щодо
наявності підстав для відшкодування збитків.
Подібна правова позиція висловлена в постанові Великої
Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц (провадження № 14-503цс18).
Пунктом 3 Порядку визначення розміру і відшкодування
збитків, завданих енергопостачальнику внаслідок викрадення електричної енергії,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.2006 № 122, визначено,
що факти пошкодження приладів (систем) обліку, пломб на приладах, а також факти
втручання в їх роботу, що призвели до заниження показань, встановлюються спеціалізованими
організаціями (підприємствами), які мають право на
проведення відповідної перевірки, із залученням представників
Держспоживстандарту.
Подібна правова позиція викладена Верховним Судом у
постанові від 06.06.2018 у справі №906/896/17
та від 21.01.2019 року у справі № 926/838/18
(ЄДРСРУ № 79503342).
(!!!)Таким чином, до
моменту встановлення факту втручання споживачів в роботу приладів обліку
енергопостачальник не має підстав для здійснення нарахувань відповідно до
Методики без наявності відповідних висновків спеціалізованих організацій.
Аналогічну правову позицію наведено у постановах Верховного
Суду від 19.07.2018 у справі № 923/832/17,
від 31.07.2018 у справі № 911/1143/16, від
11.09.2018 у справі № 923/639/17, від
23.04.2019 у справі №906/600/18, від
12.09.2019 у справі № 918/664/18, від
05.02.20 р. у справі № 914/1503/18.
ВИСНОВОК:Отже, вимога про
скасування рішення
комісії енергопостачальника про визначення обсягу необлікованої електричної
енергії та суми завданих споживачем збитківє
способом захисту прав та інтересів, установленим законом, оскільки таке рішення
комісії, оформлене протоколом з розгляду акта про порушення Правил,
безпосередньо впливає на права та обов`язки відповідного суб`єкта в контексті
його правовідносин з енергопостачальником, встановлює обсяг і вартість
необлікованої електроенергії та може бути підставою для припинення
електропостачання відповідного споживача.
Вказаний висновок висловлений у постанові Великої Палати
Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі №
910/17955/17 (ЄДРСРУ № 87053623) та застосовувався Верховним Судом 09
вересня 2020 року в рамках справи № 369/10223/19,
провадження № 61-10601св20 (ЄДРСРУ № 91519933), 21 липня 2020 року у
справі № 908/3402/16 (ЄДРСРУ №
90618224) та ін.
Теги: електроенергія, сорванная пломба, срыв пломбы на
электросчетчике, самовільне підключення, експертиза, втручання в лічильник,
пошкодження пломб, мережі енергопостачальної організації, електрична енергія,
Державна інспекція з енергетичного нагляду, Акт, договір на електропостачання,
судовий захист, Верховний суд, Адвокат Морозов
Чи можуть органи
місцевого самоврядування скасовувати, вносити зміни в свої попередні рішення?
14
січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного
господарського суду в рамках справи №
910/15058/18 (ЄДРСРУ № 87056347) досліджував питання щодо правової
можливості скасування ОМС своїх рішень.
В
силу положень ч. 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в
Україні" акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів
їх невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в
судовому порядку.
Згідно
зі статтею 151-2 Конституції України, рішення Конституційного Суду України є
обов`язковими до виконання на території України.
У
рішенні Конституційного Суду України від 16.04.2009 № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 за конституційним поданням Харківської
міської ради щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 19, ст. 144
Конституції України, ст. 25, ч. 14 ст. 46, частин 1, 10 ст. 59 Закону України
"Про місцеве самоврядування в Україні" (справа про скасування актів
органів місцевого самоврядування) Конституційний Суд України дійшов висновку,
що органи місцевого
самоврядування мають право приймати рішення, вносити до них зміни та
скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що
передбачені Конституцією і законами України, керуючись у своїй діяльності ними
та актами Президента України, Кабінету Міністрів України.
В
абзаці 3 пункту 3 цього Рішення зазначено, що органи місцевого
самоврядування, здійснюючи владу й самостійно вирішуючи питання місцевого
значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є
обов`язковими до виконання на відповідній території, зобов`язані діяти лише на
підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією
та законами.
Згідно
з абзацом 1 пункту 4 Рішення Конституційного Суду України органи місцевого
самоврядування приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних
належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють дію норм права, мають
локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються
неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до
окремого суб`єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після
реалізації вичерпують свою дію.
У
вказаному рішенні також зазначено, що зі змісту частини другої ст. 144
Конституції України та частини десятої ст. 59 Закону вбачається, що рішення
органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності
Конституції або законам України визнаються незаконними з ініціативи
заінтересованих осіб судом загальної юрисдикції, тобто в судовому порядку.
Однак, як вважає Конституційний Суд України, це не позбавляє орган місцевого
самоврядування права за власною ініціативою або ініціативою інших
заінтересованих осіб змінити чи скасувати прийнятий ним правовий акт (у тому
числі і з мотивів невідповідності Конституції чи законам України).
Конституційний
Суд України зазначив, що в Конституції України закріплено принцип, за яким
права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3).
Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед
юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону). Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть
скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до
приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних
суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих
правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є
"гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого
самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє
існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.
(!!!) Ненормативні правові акти органу місцевого
самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом
їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом
місцевого самоврядування після їх виконання.
Враховуючи
наведене рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009 № 7-рп/2009 у
справі № 1-9/2009, суди дійшли висновку, що оскільки орган місцевого
самоврядування в цілому наділений правом скасовувати свої раніше прийняті акти
індивідуального характеру в односторонньому порядку, окрім випадку коли такі рішення були
виконані.
У
постановах від 20.09.2018 у справі №521/17710/15-а,
від 22.01.2019 у справі №371/957/16-а, від
13.03.2019 у справі №542/1197/15-а Велика
Палата Верховного Суду зробила правовий висновок про те, що органи місцевого самоврядування не можуть
скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до
приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних
суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих
правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це
є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого
самоврядування та громадянами, що породжує у громадян упевненість у тому, що
їхнє становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.
ВИСНОВОК: Отже, органи місцевого самоврядування не
можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо
відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з
реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і
суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.
Аналогічна
правова позиція узгоджується із правовою позицією, викладеною у постановах
Верховного Суду від 23.05.2018р. у справі №
296/9690/15-а, від 06.03.2019 р. у справі №2340/2921/18,
від 24.07.2019р. у справі №182/2428/16-а(2-а/0182/102/2016),
від 21.08.2019 р. у справі №461/560/14-а,
від 22 січня 2020 року, справа №208/5023/17,
від 02.04.2020р. у справі №335/8641/16-а
(2-а/335/283/2016), від 09.04.2020р. у справі №810/899/17,
від 24.07.2020 року у справі № 819/1154/18.
