Витяг з ЄРДР, як підстава для підтвердження повноважень слідчого або прокурора

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань, за відсутності постанови про призначення прокурора, достатнім доказом повноважень прокурора?

Суть питання: Чи означає, що відсутність постанови про визначення певного слідчого або прокурора, що цей слідчий або прокурор не мав відповідних повноважень на здійснення досудового розслідування або процесуального керівництва?

Нещодавно наштовхнувся на правовий висновок Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, зроблений зокрема, у постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 761/33311/15-к (ЄДРСРУ № 87672462), який передбачає, що витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань за відсутності відповідного процесуального рішення керівника органу прокуратури не наділяє прокурора повноваженнями здійснювати нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням.

Суд вказує, що відповідно до ч. 1 ст. 37 КПК України прокурор, який здійснюватиме повноваження у конкретному кримінальному провадженні, визначається керівником відповідного органу прокуратури після початку досудового розслідування. У разі необхідності керівник органу прокуратури може визначити групу прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, а також старшого прокурора такої групи, який керуватиме діями інших прокурорів.

Частиною 2 ст. 37 КПК України передбачено, що прокурор здійснює повноваження прокурора у кримінальному провадженні з його початку до завершення. Здійснення повноважень прокурора в цьому самому кримінальному провадженні іншим прокурором можливе лише у випадках, зазначених ч. ч. 4, 5 ст. 36, ч. 3 ст. 37, ч. 3 ст. 313, ч. 2 ст. 341 КПК України.

Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 110 КПК України процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду.

Рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови. Постанова виноситься у випадках, передбачених цим Кодексом, а також, коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне.

Отже, виходячи із зазначених положень кримінального процесуального закону, постанова про призначення прокурора, якою надаються конкретному прокурору (групі прокурорів) повноваження, передбачені ст. 36 КПК України, у кримінальному провадженні, є обов`язковою.

Така ж правова позиція міститься і в постанові колегії судді Верховного Суду від 19 квітня 2018 року у справі № 754/7062/15-к, відповідно до якої витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань за відсутності відповідного процесуального рішення керівника органу прокуратури не наділяє прокурора повноваженнями здійснювати нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням.

Разом з тим,  судова практика виходить з того, що підлягає застосуванню саме остання за часом винесення постанова Верховного суду (Аналогічний висновок викладений у постанові Великої палати Верховного суд у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17).

А в постанові від 19 травня 2020 року  в рамках справи № 490/10025/17, провадження № 51-6116 км 19 (ЄДРСРУ № 89621459) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду не погодився з тим, що відсутність постанови про визначення певного слідчого або прокурора сама по собі означає, що цей слідчий або прокурор не мав відповідних повноважень.

У цій справі суд виходив з того, що КПК не вимагає, щоб кожне рішення, яке приймається у зв`язку з розслідуванням кримінальної справи, викладалося у формі постанови. Частина 3 статті 110 КПК передбачає, що постанова виноситься слідчим або прокурором лише у випадках, передбачених цим Кодексом, або коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне.

(!!!) Аналіз положень КПК свідчить про те, що визначення слідчого чи прокурора не є тим випадком, для якого Кодекс вимагає винесення постанови. Цей висновок можна зробити зі співставлення двох пунктів частини 2 статті 39 КПК: в пункті 1, який стосується визначення слідчого, слідчих або старшого слідчої групи керівником органу досудового розслідування, постанова не згадується, у той час як пункт 2 для відсторонення слідчого від розслідування прямо вимагає вмотивованої постанови. Частина 1 статті 37 КПК не визначає, у якому вигляді має прийматися рішення про визначення процесуального керівника у розслідуванні.

Виходячи з правила casus omissus pro omisso habendus est, Суд не вбачає підстав додавати до тексту закону не висловлену в ньому вимогу і вважає, що відсутність у відповідних положеннях, які прямо стосуються регулювання цього питання, згадки про необхідність постанови, означає необов`язковість такої постанови для визначення конкретного слідчого або прокурора, яким доручається виконання відповідних повноважень у певній справі.

Більше того, на думку суду, правильність такого тлумачення підтверджується й іншими міркуваннями.

Відповідно до частини 5 статті 110 КПК, обов`язковими елементами постанови слідчого або прокурора є мотиви прийняття постанови, їх обґрунтування та посилання на положення цього Кодексу. У випадку визначення конкретного слідчого та/або прокурора для проведення розслідування рішення приймається, виходячи здебільшого з організаційних міркувань. Ці міркування не можуть бути обгрунтовані вимогами КПК, але в певних випадках їх розголошення може бути шкідливим як для розслідування, так і для функціонування відповідного органу.

ВИСНОВОК: Знову ж таки судова практика неоднозначна, оскільки Верховний Суд в постанові від 11 лютого 2020 року у справі №761/33311/15-к чітко вказує, що витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань за відсутності відповідного процесуального рішення керівника органу прокуратури не наділяє прокурора повноваженнями здійснювати нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, а  в постанові від 19 травня 2020 року  в рамках справи № 490/10025/17, провадження № 51-6116км19 цей висновок спростовано… і це остання позиція Верховного суду на цю тематику!!!

Звернення прокурора до суду: критерій «бездіяльності» компетентного органу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд дослідив особливості звернення прокурора до суду за умови «бездіяльності» компетентного органу

28 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 913/131/19 (ЄДРСРУ № 91218148) досліджував питання щодо особливостей звернення прокурора до суду за умови «бездіяльності» компетентного органу.

З першу необхідно вказати, що позиція Верховного суду зводиться до того, що прокурор вважається особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (стаття 53 ГПК України), тобто, як представник Держави в особі відповідних органів (17 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/6668/19, ЄДРСРУ № 91017010).

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Отже, Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію викладено, зокрема у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 23.10.2018 у справі № 906/240/18, від 01.11.2018 у справі № 910/18770/17, від 05.11.2018 у справі № 910/4345/18).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у господарських, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах.

Близькі за змістом висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 20.11.2018 у справі №5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі №915/478/18 та від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц.

У судовому процесі, зокрема у господарському, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган

Подібний за змістом висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц та від 27.02.2019 у справі №761/3884/18.

Слід відмітити ще один ключовий момент, а саме у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 серпня 2019 року у справі № 802/1873/17-а зроблено висновок про те, що «неможливість сплати судового збору та недостатнє фінансування органу державної влади не свідчить про наявність виключного випадку, за якого прокурор може представляти інтереси держави» (пункт 40)

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01.04.2008 №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Законом України від 02.06.2016 № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", який набрав чинності 30.09.2016, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 1311, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци 1 і 2 частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци 1-3 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Системне тлумачення положень частин третьої-п`ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України та частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Водночас тлумачення пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України з урахуванням практики Європейського суду з прав людини свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом.

При цьому, розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" має прояв в пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Верховний суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Разом з тим, прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №806/1000/17, від 20.09.2018 у справі №924/1237/17 та від 18.08.2020 у справі №914/1844/18.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Подібну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц.

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

(!!!) Суд зобов`язаний дослідити чи знав відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте, всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 Господарського процесуального кодексу України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті.

У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.

При цьому, саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 у справі №910/6144/18, від 06.08.2019 у справі №912/2529/18 та 18.08.2020 у справі №914/1844/18.

При цьому, прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

ВАЖЛИВО: Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Подібну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.

У контексті наведеного можливо зробити висновок, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим".

ВИСНОВОК: Враховуючи вищевказане бездіяльність державного органу не можна вважати встановленою за умов відсутності будь-яких звернень прокурора до зазначеного органу до подання позову з метою надання цьому органу можливості відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави,

Аналогічна правова позиція викладена 28 серпня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/535/19 (ЄДРСРУ № 91218184), від 27 серпня 2020 року у справі № 905/2304/18 (ЄДРСРУ № 91218161) .

Матеріал по темі: «Велика палата Верховного суду: виключні підстави для звернення прокурора до суду»

Теги: представництво інтересів держави прокурором, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Належний спосіб захисту платника податків при податковій заставі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Акт опису майна у податкову заставу як і дії по його складенню не підлягають судовому оскарженню, оскільки  не є рішенням суб`єкта владних повноважень

20 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 808/2726/16, адміністративні провадження №К/9901/4023/17, К/9901/197/18 (ЄДРСРУ № 91103909) досліджував питання щодо належного способу захисту платника податків по виключенню майна останнього з податкової застави.

Згідно підпункту 14.1.155 пункту 14.1 статті 14 ПК України податкова застава - спосіб забезпечення сплати платником податків грошового зобов`язання та пені, не сплачених таким платником у строк, визначений цим Кодексом. Податкова застава виникає на підставах, встановлених цим Кодексом.

Пунктами 88.1, 88.2 статті 88 ПК України передбачено, що  з метою забезпечення виконання платником податків своїх обов`язків, визначених цим Кодексом, майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу.

(!!!) Право податкової застави виникає згідно з цим Кодексом та не потребує письмового оформлення.

За приписами пункту 89.1 статті 89 ПК України право податкової застави виникає: у разі несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов`язання, самостійно визначеної платником податків у податковій декларації, - з дня, що настає за останнім днем зазначеного строку; у разі несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов`язання, самостійно визначеної контролюючим органом, - з дня виникнення податкового боргу.

Згідно з     пунктом 89.2 вказаної статті, з урахуванням положень цієї статті право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, передбачених пунктом 89.5 цієї статті, а також на інше майно, на яке платник податків набуде прав власності у майбутньому.

У разі збільшення суми податкового боргу складається акт опису до суми, відповідної сумі податкового боргу платника податків, у порядку, передбаченому цією статтею.

Пунктом 89.3 статті 89 ПК України передбачено, що майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису.

До акта опису включається ліквідне майно, яке можливо використати як джерело погашення податкового боргу.

ВАЖЛИВО: Опис майна у податкову заставу здійснюється на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, яке пред`являється платнику податків, що має податковий борг.

Акт опису майна, на яке поширюється право податкової застави, складається податковим керуючим у порядку та за формою, що затверджені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.

Відмова платника податків від підписання акта опису майна, на яке поширюється право податкової застави, не звільняє такого платника податків від поширення права податкової застави на описане майно. У такому випадку опис здійснюється у присутності не менш як двох понятих.

Відповідно до пункту 89.8 статті 89 ПК України контролюючий орган зобов`язаний безоплатно зареєструвати податкову заставу у відповідному державному реєстрі.

Згідно приписів пункту 91.3 статті 91 вказаного Кодексу податковий керуючий описує майно платника податків, що має податковий борг, в податкову заставу, проводить опис майна, на яке поширюється право податкової застави, для його продажу у випадках, передбачених цим Кодексом.

Умови припинення податкової застави визначені статтею 93 ПК України.   

Так, відповідно до пункту 93.1 вказаної статті майно платника податків звільняється з податкової застави з дня: отримання контролюючим органом підтвердження повного погашення суми податкового боргу в установленому законодавством порядку; визнання податкового боргу безнадійним; набрання законної сили відповідним рішенням суду про припинення податкової застави у межах процедур, визначених законодавством з питань банкрутства; отримання платником податків рішення відповідного органу про визнання протиправними та/або скасування раніше прийнятих рішень щодо нарахування суми грошового зобов`язання або його частини (пені та штрафних санкцій) внаслідок проведення процедури адміністративного або судового оскарження.

За приписами пункту 93.2 ПК України, підставою для звільнення майна платника податків з-під податкової застави та її виключення з відповідних державних реєстрів є відповідний документ, що засвідчує закінчення будь-якої з подій, визначених підпунктами 93.1.1 - 93.1.5 пункту 93.1 цієї статті.

З аналізу норм чинного законодавства вбачається, що право податкової застави виникає в силу закону та не потребує письмового оформлення, опис майна проводиться на підставі рішення контролюючого органу, а акт опису майна лише фіксує певний перелік майна.

При цьому, підставою для звільнення майна з податкової застави є відповідний документ, що засвідчує закінчення подій, наявність яких зумовили виникнення права податкової застави.

Частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що     завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно приписів частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Рішення суб`єкта владних повноважень у контексті положень КАС України необхідно розуміти як нормативно-правові акти, так і правові акти індивідуальної дії.

Нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Тобто, обов`язковою ознакою нормативно-правового акта чи правового акта індивідуальної дії, а також відповідних дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень є створення ними юридичних наслідків у формі прав, обов`язків, їх зміни чи припинення.

Разом з тим, акт опису майна лише фіксує певний перелік майна та не є остаточним документом, зобов`язуючим до вчинення будь-яких дій. Складання акту опису, по суті полягає у викладенні/відображенні на паперовому носії певної інформації, що є фактично технічним процесом створення документа та завершальною стадією виконання організаційно-технічних дій по завершенню створення документу.

Таким чином, Верховний Суд вважає, що акт опису майна не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні КАС України, оскільки він лише фіксує відповідні обставини, на підставі зазначеного акту не створюються відповідні правовідносини та не порушуються права позивача. Отже, такий акт як і дії по його складенню не підлягають оскарженню в порядку адміністративного судочинства та оскарження такого акту не підпадає під судову юрисдикцію взагалі.

ВИСНОВОК: Належним способом захисту може бути визначено зобов`язання контролюючого органу виключити з державного реєстру відповідний запис щодо встановлення обтяження згідно з актом опису майна у податкову заставу.    

Вказана правова відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 13.02.2020, справа № 560/495/19 адміністративне провадження №К/9901/27005/19.

P.s. Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 30.01.2019 р. в справі № 803/3/18 викладено наступний правовий висновок: «Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. З огляду на викладене такі вимоги не підлягають розгляду як в порядку адміністративного судочинства, так і взагалі не підлягають судовому розгляду».

Матеріал по темі: «Пріоритетність обтяжень при податковій заставі майна платника податків»

Теги: застава, податкова застава, інші обтяження, виключення з державного реєстру запису, операцій із заставленим майном, припинення податкової застави, адміністративний арешт майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Виселення з квартири (будинку) після припинення шлюбних відносин

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не є підставою для виселення із займаного приміщення

Відповідно до частини першої статті 383 Цивільного кодексу України  та статті 150 Житлового кодексу Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Відповідно до частини першої статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Примітка: До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство (ч. 2 ст. 64 ЖК УРСР)

У статті 162 ЖК УРСР визначено, що плата за користування жилим приміщенням в квартирі, що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Отже частина четверта статті 156 ЖК УРСР передбачає збереження такого права користування житлом лише для членів сім`ї, які припинили сімейні відносини з власником будинку, при умові збереження права власності на будинок цього ж власника, тобто при незмінності власника майна.

Відповідно до частини четвертої статті 41 Конституції України, статей 319, 321 ЦК України власник не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у цьому праві. Право власності є непорушним.

Відповідно до статті 1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як у громадських інтересах і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статей 16, 386, 391 ЦК України власник має право звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що відповідає змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.

У постанові від 05 лютого 2018 року у справі №496/252/16-ц (провадження № 61-2399св18, ЄДРСРУ № 72073907) Верховний Суд, зазначив, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Оскільки припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє відповідача права користуватися спірним будинком.

В той же час, згідно з ч. ч. 1, 2 та 3 ст. 29 ЦК місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлено в законі. Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Згідно із ч. 2 ст. 160 СК України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Системний аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що неповнолітня дитина набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає.

Права неповнолітньої дитини є похідними від права батьків (або одного з них). Причини не проживання неповнолітньої дитини за місцем реєстрації не залежать від волі дитини, а тому, неможливо встановити їх характер (поважні або неповажні) окремо для неповнолітньої дитини, незалежно від причин відсутності батьків.

Неповнолітня дитина не є самостійним суб`єктом житлових правовідносин, а набуття або втрата права користування житлом дитиною залежить від набуття або втрати такого права її батьками. Залишення малолітніх дітей зареєстрованими в спірній квартирі без батьків суперечило б ст.9 Конвенції про права дитини та ст.160 СК України

За змістом ч. 2 ст. 18 Закону «Про охорону дитинства», діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

(!!!) Неповнолітні  діти  не можуть самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт їх непроживання в спірній квартирі, не може бути безумовною підставою для визнання їх такими, що втратили право користування зазначеним житлом.

Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 296/2411/16-ц, неповнолітня особа не може самостійно обирати місце проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення її права користування належним її батьку (ам) житлом. При цьому, проживання дитини з новою сім`єю, наявність у відповідача житла, в якому можлива реєстрація дитини, не є правовими підставами для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Вказана позиція підтримана Верховним судом у постанові від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18, провадження № 61-9122св19 (ЄДРСРУ №91186383).

(!!!) Не сплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) малолітньої дитини.

Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного суду від 10 липня 2019 року у справі № 465/7083/13-ц провадження № 61-31340св18.

Між тим, право вимагати у судовому порядку виселення членів сім'ї, у т. ч. колишніх, власник жилого будинку (квартири) має відповідно до ст. 157 ЖК України, але за наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 116 цього Кодексу, зокрема, 1) якщо вони систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку; 2) заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.

Інша підстава це ст. 405 ЦК України, відповідно до якої  члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.  Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

ВИСНОВОК: Право вимагати у судовому порядку виселення членів сім'ї, у т. ч. колишніх, власник жилого будинку (квартири) має у наступних випадках:

•      законній зміні власника майна (зокрема за правочином купівлі – продажу, дарування і т.і. квартири, будинку);
•    а) при систематичному руйнуванні, псуванні будинку або використання помешкання не за призначенням; б) якщо заходи запобігання такий діяльності виявилися безрезультатними;
•      у разі відсутності члена сім'ї (або колишнього) без поважних причин понад один рік за наявністю відповідних доказів.

Матеріал по темі: «Виселення з предмету іпотеки без надання іншого ПОСТІЙНОГО житла»

Теги: виселення з квартири, колишнього із подружжя, виселення члена сімї, припинення шлюбу як підстава для виселення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Реалізація громадянином права на створення фермерського господарства

Адвокат Морозов (судовий захист)

Реалізація громадянином права на створення фермерського господарства (СФГ) та спадкування земельної ділянки після смерті засновника

26 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/302/18 (ЄДРСРУ № 91169972) досліджував питання щодо реалізації громадянином права на створення фермерського господарства (СФГ) та спадкування земельної ділянки.

19 червня 2003 року було прийнято новий Закон України № 937-IV "Про фермерське господарство" (далі - Закон № 937-IV), яким Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" № 2009-XII визнано таким, що втратив чинність.

У статті 1 Закону № 937-IV вказано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

Згідно із частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону № 937-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону № 937-IV).

(!!!) Отже, й на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 Господарського кодексу України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 Господарського кодексу України.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01.04.2020 у справі № 320/5724/17.

З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8 Закону № 937-IV можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Така практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц, 16 січня 2019 року у справі № 695/1275/17 та у справі № 483/1863/17, від 27 березня 2019 року у справі № 574/381/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 628/776/18).

Пунктом 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України (у редакції Закону від 25 жовтня 2001 року), який діяв з 01 січня 2002 року (момент набрання чинності названим Земельним кодексом України) до 22 вересня 2005 року, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01 січня 2002 року, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.

Проте Конституційний Суд України рішенням N 5-рп/2005 від 22 вересня 2005 року визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Звідси громадяни та юридичні особи, які до 01 січня 2002 року отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі.

Отже, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №   615/2197/15-ц (провадження № 14-533цс18).

Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві.

У пункті 7.27 постанови від 05.11.2019 у справі № 906/392/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у статті 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.

Так, статтею 141 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент смерті фізичної особи - засновника) передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

З викладеного вбачається, що підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному законодавстві (як чинному на момент створення Відповідача, так і з 01.01.2002 й до сьогодні) така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника як смерть громадянина - засновника СФГ відсутня.

Адже правове становище СФГ як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як в силу об`єктивних причин (смерті, хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення при виході зі складу фермерського господарства.

Таким чином, одержання громадянином - засновником правовстановлюючого документа на право власності чи користування земельною ділянкою для ведення СФГ є необхідною передумовою державної реєстрації та набуття СФГ правосуб`єктності як юридичної особи. Підставою припинення права користування земельною ділянкою, яка була отримана громадянином для ведення СФГ і подальшої державної реєстрації СФГ як юридичної особи, виступає припинення діяльності відповідного фермерського господарства.

У разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства. Зазначений висновок містить і постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц.

ВИСНОВОК: Реалізація громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, в той же час закон не передбачає права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення СФГ, без створення такого СФГ , а у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства право постійного користування земельною ділянкою зберігається за фермерським господарством, як за юридичною особою.

Матеріал по темі: «Спадкування земельного паю у фермерському господарстві»

Теги: фермерське господарство, земельні спори, оренда землі, СФГ, спадкування землі, спадкування паю, спадкування частки ФГ, ведення фермерського господарства, судова практика, Верховний суд, Велика палата, Адвокат Морозов