Невиконання суб’єктом владних повноважень - відповідачем рішення суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості судового контролю: визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду

25 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 0240/2226/18-а, адміністративне провадження № К/9901/32201/19 (ЄДРСРУ № 90029778) досліджував питання щодо особливостей визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Отже, судові рішення виконуються безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень.

З огляду на вищенаведене, у разі невиконання судового рішення, позивач має право вимагати вжиття спеціальних заходів впливу на боржника, передбачених законодавством про виконавче провадження, КАС України.

Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому КАС (ст. 382 КАС України), який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення.

Аналогічна правова позиція викладена і в постанові ВС від 03.04.2019 року у справі №820/4261/18.

В той же час, відповідно до частини 1 статті 383 КАС України, особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

Так, Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 року у справі № 806/2143/15 (адміністративне провадження № К/9901/5159/18) звертав увагу, що зазначені правові норми КАС України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, пов`язаних з невиконанням судового рішення.

Частиною 2 статті 383 КАС України встановлено вимоги до поданої заяви. Зокрема, зазначено, що у такій заяві зазначаються: 1) найменування адміністративного суду, до якого подається заява; 2) ім`я (найменування) позивача, поштова адреса, а також номер засобу зв`язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі; 3) ім`я (найменування) відповідача, посада і місце служби посадової чи службової особи, поштова адреса, а також номер засобу зв`язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі; 4) ім`я (найменування) третіх осіб, які брали участь у розгляді справи, поштова адреса, номер засобу зв`язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі; 5) номер адміністративної справи; 6) відомості про набрання рішенням законної сили та про наявність відкритого касаційного провадження; 7) інформація про день пред`явлення виконавчого листа до виконання; 8) інформація про хід виконавчого провадження; 9) документ про сплату судового збору, крім випадків, коли його не належить сплачувати за подання відповідної заяви; 10) перелік документів та інших матеріалів, що додаються.

Згідно з частинами 4 та 5 статті 383 КАС України, заяву може бути подано протягом десяти днів з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, але не пізніше дня завершення строку пред`явлення до виконання виконавчого листа, виданого за відповідним рішенням суду.

У разі відповідності заяви вимогам, зазначеним у цій статті, вона підлягає розгляду та вирішенню в порядку письмового провадження або в судовому засіданні на розсуд суду протягом десяти днів з дня її отримання.

У разі невідповідності заяви вказаним вище вимогам вона ухвалою суду, прийнятою в порядку письмового провадження, повертається заявнику. Така ухвала суду може бути оскаржена.

(!!!) Таким чином, вказана процесуальна норма спрямована на захист прав особи-позивача щодо належного виконання рішення суду, яке набрало законної сили. Тобто, якщо позивач вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача на виконання судового рішення порушуються його права, свободи чи інтереси, то він має право звернутись до суду в порядку ст. 383 КАС України із заявою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності.

Слід зазначити, що відповідно до положень пунктів 7, 8 частини 2 статті 383 КАС України заява про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності відповідача щодо невиконання рішення суду має містити інформацію про день пред`явлення виконавчого листа до виконання та інформацію про хід виконавчого провадження.

Отже, виходячи з наведених вище норм, звернення до суду із заявою відповідно до статті 383 КАС України можливе за умови перебування виконавчого документа на примусовому виконані в органах державної виконавчої служби.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 21.03.2019 у справі №805/1458/17-а, та від 27.06.2019 у справі №807/220/18.

Таким чином, звернення рішення суду до примусового виконання є обов`язковою передумовою для подання заяви у порядку статті 383 КАС України, оскільки повноваження щодо вчинення дій щодо примусового виконання рішення суду, в тому числі і щодо перевірки його виконання, належать передусім до виконавців, а звернення до суду в порядку статті 383 КАС України є виключною мірою, якщо позивачем було вичерпано усі можливі механізми на стадії примусового виконання рішення суду.

Крім того, аналіз частини 1 статті 383 КАС України дозволяє дійти висновку, що позивач може звернутися із заявою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем саме на виконання такого рішення суду.

У свою чергу, як визначено в ст. 1 Закону України «Про судовий збір», судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Відповідно до вимог статті 2 вказаного Закону, платники судового збору - громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Пунктом 1 частини 1 статті 3 Закону України «Про судовий збір» врегульовано, що судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.

При цьому, подана у даній справі в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України заява до передбаченого частиною 2 статті 3 Закону «Про судовий збір» вичерпного переліку заяв за подання яких судовий збір не справляється, не відноситься.

З системного аналізу викладених положень, вбачається, що на позивача покладено обов`язок сплати судового збору за подання відповідної заяви до суду як процесуальним законодавством так і Законом України «Про судовий збір».

Аналогічні висновки щодо необхідності сплати судового збору за подання заяви в порядку статті 383 КАС України відображені також у постанові Верховного Суду від 27 червня 2019 року у справі № 807/220/18 (ЄДРСРУ № 82707151) та від 11 грудня 2019 у справі №821/471/18 (ЄДРСРУ № 86305575).

ВИСНОВОК: Звернення до суду в порядку статті 383 КАС України є виключною мірою, якщо позивачем було вичерпано усі можливі механізми на стадії примусового виконання рішення суду  і така заява обкладається судовим збором.

Матеріал по темі: «Зобов’язати казначейську службу виконати рішення суду по стягненню коштів»

Теги: судовий контроль, невиконання рішення суду, суб’єкт владних повноважень, зобов’язати виконати рішення суду, примусове виконання, судовий збір, окремий позов, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Взыскание алиментов не ниже гарантируемого минимума на 2020 год

Перелік документів для визначення митної вартості автомобіля

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перелік документів для визначення митної вартості та належного митного оформлення транспортного засобу при перетині державного кордону

19 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1.380.2019.002044, адміністративне провадження № К/9901/31560/19, № К/9901/34055/19 (ЄДРСРУ № 89928600) досліджував питання щодо визначення переліку документів необхідний для визначення митної вартості та належного митного оформлення транспортного засобу при перетині державного кордону з метою вільного використання транспортного засобу.

Митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, відповідно до статті 49 МК України, є вартість товарів, що використовується для митних цілей, яка базується на ціні, що фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

Декларант або уповноважена ним особа, які заявляють митну вартість товару, зобов`язані, зокрема, подавати митному органу достовірні відомості про визначення митної вартості, які повинні базуватися на об`єктивних, документально підтверджених даних, що піддаються обчисленню (частина друга статті 52 МК України).

Відповідно до статті 53 МК України, у випадках, передбачених цим Кодексом, одночасно з митною декларацією декларант подає органу доходів і зборів документи, що підтверджують заявлену митну вартість товарів і обраний метод її визначення. Документами, які підтверджують митну вартість товарів, є:

1) декларація митної вартості, що подається у випадках, визначених у частинах п`ятій і шостій статті 52 цього Кодексу, та документи, що підтверджують числові значення складових митної вартості, на підставі яких проводився розрахунок митної вартості;

2) зовнішньоекономічний договір (контракт) або документ, який його замінює, та додатки до нього у разі їх наявності;

3) рахунок-фактура (інвойс) або рахунок-проформа (якщо товар не є об`єктом купівлі-продажу);

4) якщо рахунок сплачено, - банківські платіжні документи, що стосуються оцінюваного товару;

5) за наявності - інші платіжні та/або бухгалтерські документи, що підтверджують вартість товару та містять реквізити, необхідні для ідентифікації ввезеного товару;

6) транспортні (перевізні) документи, якщо за умовами поставки витрати на транспортування не включені у вартість товару, а також документи, що містять відомості про вартість перевезення оцінюваних товарів;

7) копія імпортної ліцензії, якщо імпорт товару підлягає ліцензуванню;

8) якщо здійснювалося страхування, - страхові документи, а також документи, що містять відомості про вартість страхування (частина друга статті 53 МК України).

Як визначено у частині третій статті 53 МК України, у разі якщо документи, зазначені у частині другій цієї статті, містять розбіжності, наявні ознаки підробки або не містять всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари, декларант або уповноважена ним особа на письмову вимогу органу доходів і зборів зобов`язані протягом 10 календарних днів надати (за наявності) додаткові документи відповідно до переліку, наведеного в даній нормі.

Відповідно до частин першої - третьої статті 54 МК України контроль правильності визначення митної вартості товарів здійснюється органом доходів і зборів під час проведення митного контролю і митного оформлення шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості.

Контроль правильності визначення митної вартості товарів за основним методом - за ціною договору (контракту) щодо товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту (вартість операції), здійснюється органом доходів і зборів шляхом перевірки розрахунку, здійсненого декларантом, за відсутності застережень щодо застосування цього методу, визначених у частині першій статті 58 цього Кодексу.

За результатами здійснення контролю правильності визначення митної вартості товарів орган доходів і зборів визнає заявлену декларантом або уповноваженою ним особою митну вартість чи приймає письмове рішення про її коригування відповідно до положень статті 55 цього Кодексу.

Згідно з частинами шостою та сьомою вказаної статті МК України, орган доходів і зборів може відмовити у митному оформленні товарів за заявленою декларантом або уповноваженою ним особою митною вартістю виключно за наявності обґрунтованих підстав вважати, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів, у разі: 1) невірно проведеного декларантом або уповноваженою ним особою розрахунку митної вартості; 2) неподання декларантом або уповноваженою ним особою документів згідно з переліком та відповідно до умов, зазначених у частинах другій - четвертій статті 53 цього Кодексу, або відсутності у цих документах всіх відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари; 3) невідповідності обраного декларантом або уповноваженою ним особою методу визначення митної вартості товару умовам, наведеним у главі 9 цього Кодексу; 4) надходження до органу доходів і зборів документально підтвердженої офіційної інформації органів доходів і зборів інших країн щодо недостовірності заявленої митної вартості.

Відповідно до частини першої статті 57 МК України визначення митної вартості товарів, які ввозяться в Україну відповідно до митного режиму імпорту, здійснюється за такими методами: 1) основний - за ціною договору (контракту) щодо товарів, які імпортуються (вартість операції); 2) другорядні: а) за ціною договору щодо ідентичних товарів; б) за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів; в) на основі віднімання вартості; г) на основі додавання вартості (обчислена вартість); ґ) резервний.

Положеннями частин другої та третьої статті 57 МК України визначено, що основним методом визначення митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України відповідно до митного режиму імпорту, є перший метод - за ціною договору (вартість операції).

Кожний наступний метод застосовується лише у разі, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу відповідно до норм цього Кодексу.

Застосуванню другорядних методів передує процедура консультацій між органом доходів і зборів та декларантом з метою визначення основи вартості згідно з положеннями статей 59 і 60 цього Кодексу. Під час таких консультацій орган доходів і зборів та декларант можуть здійснити обмін наявною у кожного з них інформацією за умови додержання вимог щодо її конфіденційності.

За приписами частини восьмої статті 57 МК України, у разі якщо неможливо застосувати жоден із зазначених методів, митна вартість визначається за резервним методом відповідно до вимог, встановлених статтею 64 цього Кодексу.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що основним методом визначення митної вартості товарів є перший метод (за ціною договору), але обов`язок довести задекларовану митну вартість товару лежить на декларанті. Декларант при митному оформленні імпортованого товару зобов`язаний надати документи за переліком, визначеним частиною другою статті 53 МК України. Контролюючий орган вправі витребувати додаткові документи на підтвердження задекларованої митної вартості у випадку наявності обґрунтованих сумнівів у достовірності поданих декларантом відомостей, що підтверджують числові значення складових митної вартості товарів, чи відомостей щодо ціни, яка була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

Водночас, наявність обґрунтованих сумнівів у правильності зазначеної декларантом митної вартості товарів є імперативною умовою, оскільки з цією обставиною закон пов`язує можливість витребування додаткових документів у декларанта та надає митниці право вчиняти наступні дії, спрямовані на визначення дійсної митної вартості товарів. Такі сумніви можуть бути зумовлені, зокрема неповнотою поданих документів для підтвердження заявленої митної вартості товару, невідповідністю характеристик товару, зазначених у поданих документах, результату митного огляду цього товару, порівнянням заявленої митної вартості з митною вартістю ідентичних або подібних товарів, митне оформлення яких уже здійснено.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постанові від 7 травня 2020 у справі № 826/10527/17.

Слід вказати, що акт про проведення огляду транспортного засобу, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, договір про надання послуг митного брокера, заява на посвідчення, платіжний документ про сплату митних та інших платежів, паспорт митної вартості товару не стосуються, в свою чергу виключно рахунок-фактура, на переконання суду касаційної інстанції, не може вважатися наданням достатніх документів на підтвердження митної вартості товару, заявленої декларантом.

Навіть висновок експерта не може бути врахований, оскільки в більшості випадків не подавався митному органу під час митного оформлення автомобіля.

Таким чином, для митного оформлення транспортного засобу, що класифікується за кодом товарної позиції 8703 згідно з УКТ ЗЕД, та був ввезений на митну територію України в режимі тимчасового ввезення або транзиту, і декларується в режим імпорту (вільний обіг) подаються наступні документи «Перелік документів, які необхідно надати громадянину для митного оформлення транспортного засобу з метою вільного обігу на території України»:

- митна декларація, форма якої затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2012 року № 450 «Питання, пов’язані із застосуванням митних декларацій»;

- реєстраційні (технічні) документи на транспортний засіб (як правило, це технічний паспорт);

- документи, що підтверджують право власності особи на транспортний засіб (як правило, це договір купівлі-продажу) або право ним розпоряджатися та декларувати (як правило, це доручення);

- рахунок-фактуру (інвойс) або інший документ, який визначає вартість товару (можливо, це буде один і той же документ, що підтверджує право власності).

При цьому документами, що підтверджують вартість придбаного громадянином автомобіля, є :

- договір купівлі-продажу;

- інвойс;

- банківські або інші платіжні документи;

- експортна декларації;

- довідкова інформація щодо вартості аналогічних транспортних засобів у країні експорту.

У цих документах повинні бути зазначені дата продажу, номер шасі (рами), кузова (або ідентифікаційний номер), номер двигуна автомобіля, його модель, рік виготовлення, а також ім’я та прізвище особи, якій продано автомобіль.

Матеріал по темі: «Право на оскарження рішення про коригування митної вартості ввезеного автомобіля»

Теги: митне оформлення товарів, витребування додаткових документів, сумніви у вартості товарів, сумніви митниці, достовірність інформації,  метод визначення митної вартості, судова практика, Адвокат Морозов

Відсутність на 2015 р. порядку застосування штрафу згідно п. 120-1.1 ПК України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність затвердженого порядку застосування штрафних санкцій (штрафу), передбачених статтею 120-1.1 ПК України на 2015 рік

19 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 825/1364/17, адміністративне провадження №К/9901/31012/18 (ЄДРСРУ № 89928646) досліджував питання щодо застосування контролюючим органом штрафних санкцій, передбачених статтею 120-1 ПК України за 2015 рік.

Суть справи: Платник не заперечує факту порушення терміну реєстрації Розрахунків коригування до податкових накладних в ЄРПН, спірним у цій справі є можливість застосування контролюючим органом штрафних санкцій, передбачених статтею 120-1 ПК України.

Так, відповідно до підпункту 16.1.3 пункту 16.1 статті 16 ПК України (тут і надалі в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) платники податків зобов`язані подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов`язані з обчисленням і сплатою податків та зборів.

У відповідності до пункту 201.1 статті 201 ПК України платник податку зобов`язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного підпису уповноваженої платником особи, та зареєструвати її в ЄРПН.

Слід вказати, що встановлені Законом №71 обмеження щодо проведення перевірок суб`єктів господарювання за певними умовами не стосуються камеральних перевірок, об`єктом яких є виключно дані, що знаходяться в розпорядженні податкового органу (об`єктом камеральної перевірки є, серед іншого, дані ЄРПН).

Аналогічна правова позиція вже була викладена в постановах Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі №808/918/17, від 23 червня 2018 року у справі №803/552/17, від 21 червня 2018 року у справі №813/448/17, від 24 квітня 2020 року у справі №803/477/17, від 28 квітня 2020 року у справі №806/2078/16 та від 29 травня 2020 року у справі № 804/7549/16.

За змістом пункту 192.1 статті 192 ПК України якщо після постачання товарів/послуг здійснюється будь-яка зміна суми компенсації їх вартості, включаючи наступний за постачанням перегляд цін, перерахунок у випадках повернення товарів/послуг особі, яка їх надала, або при поверненні постачальником суми попередньої оплати товарів/послуг, суми податкових зобов`язань та податкового кредиту постачальника та отримувача підлягають відповідному коригуванню на підставі розрахунку коригування до податкової накладної, складеному в порядку, встановленому для податкових накладних, та зареєстрованому в ЄРПН.

Розрахунок коригування, складений постачальником товарів/послуг до податкової накладної, яка видана їх отримувачу - платнику податку, підлягає реєстрації в ЄРПН, зокрема отримувачем (покупцем) товарів/послуг, якщо передбачається зменшення суми компенсації вартості товарів/послуг їх постачальнику, для чого постачальник надсилає складений розрахунок коригування отримувачу. При цьому постачальник товарів/послуг має право зменшити суму податкових зобов`язань за таким розрахунком коригування після його реєстрації в ЄРПН отримувачем.

Згідно із абзацами 4, 11 пункту 201.10 статті 201 ПК України підтвердженням продавцю про прийняття його податкової накладної та/або розрахунку коригування до ЄРПН є квитанція в електронному вигляді у текстовому форматі, яка надсилається протягом операційного дня.

Реєстрація податкових накладних та/або розрахунків коригування до податкових накладних у ЄРПН здійснюється не пізніше п`ятнадцяти календарних днів, наступних за датою їх складання.

Отже пункт 201.10 статті 201 ПК України (в редакції, чинній станом на жовтень 2015 року) встановлював обов`язок платника податків, який виступає в господарській операції покупцем товарів/послуг, у разі зміни суми компенсації їх вартості зареєструвати в ЄРПН Розрахунок коригування, складений постачальником товарів/послуг до податкової накладної, у строк не пізніше п`ятнадцяти календарних днів, наступних за датою його складення.

Разом з тим відповідно до пункту 120-1.1 статті 120-1 ПК України порушення платниками податку на додану вартість граничних термінів реєстрації податкових накладних, що підлягають наданню покупцям - платникам податку на додану вартість, та розрахунків коригування до таких податкових накладних в ЄРПН, встановлених статтею 201 цього Кодексу, тягнуть за собою накладення на платників податку на додану вартість, на яких відповідно до вимог статей 192 та 201 цього Кодексу покладено обов`язок щодо такої реєстрації, штрафу в розмірі: 10 відсотків від суми податку на додану вартість, зазначеної в таких податкових накладних/розрахунках коригування, - у разі порушення терміну реєстрації до 15 календарних днів; 20 відсотків від суми податку на додану вартість, зазначеної в таких податкових накладних/розрахунках коригування, - у разі порушення терміну реєстрації від 16 до 30 календарних днів; 30 відсотків від суми податку на додану вартість, зазначеної в таких податкових накладних/розрахунках коригування, - у разі порушення терміну реєстрації від 31 до 60 календарних днів; 40 відсотків від суми податку на додану вартість, зазначеної в таких податкових накладних/розрахунках коригування, - у разі порушення терміну реєстрації на 61 і більше календарних днів.

(!!!) Пунктом же 120-1.3 статті 120 ПК України передбачалось, що порядок застосування штрафних санкцій, передбачених цією статтею, затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Законом України від 24 грудня 2015 року №909-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році», який набрав чинності 01 січня 2016 року, пункт 120-1.3 статті 120 ПК України виключено.

В свою чергу у пункті 35 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» ПК України встановлено, що норми пункту 120-1.1 статті 120-1 цього Кодексу не застосовуються при порушенні термінів реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування в ЄРПН податкових накладних, складених до 01 жовтня 2015 року.

Посилання платника та суду на відсутність на час спірних відносин порядку застосування штрафних санкцій (штрафу), передбачених пунктом 120-1.1 статті 120-1 ПК України за порушення терміну реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування, обов`язок по затвердженню якого пунктом 120-1.3 статті 120 ПК України було покладено на центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, є безпідставними, оскільки відсутність такого затвердженого порядку не впливає на дію цієї статті ПК України як такої, не звільняє платника податків від відповідальності, передбаченої податковим законодавством за несвоєчасну реєстрацію податкових накладних/розрахунків коригування, та не свідчить про відсутність у контролюючого органу повноважень щодо застосування штрафних санкцій за вказане порушення.

Аналогічна правова позиція викладена і, зокрема, в постановах Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справі №803/1316/16 (касаційне провадження К/9901/28454/18), від 29 травня 2020 року у справі №804/7549/16 (касаційне провадження К/9901/41605/18) та від 04 червня 2020 року у справі №820/1801/16-а (касаційне провадження К/9901/41977/18).

Стягнення аліментів у розмірі не нижче мінімально гарантованого

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законодавством передбачений механізм, який забезпечує виплату аліментів у розмірі не нижче мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України навіть при наявності постановлених раніше судових рішень

17 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 158/1638/18, провадження № 61-7692св19 (ЄДРСРУ № 89872445) досліджував питання щодо механізму виплати аліментів у розмірі не нижче мінімально гарантованого.

У постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року у справі № 6-143цс13 зроблено висновок, що розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів. СК України передбачає підстави для зміни розміру аліментів, визначеного за рішенням суду, але не пов`язує їх зі способом присудження.

Стаття 192 СК України тільки вказує на можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених в судовому порядку підстав, а саме: зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. З огляду на відсутність імперативної заборони змінювати розмір аліментів шляхом зміни способу їх присудження, за положеннями статті 192 СК України зміна розміру аліментів може мати під собою зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів, визначений у певній твердій грошовій сумі та навпаки). Отже, у спірних правовідносинах підлягає застосуванню не тільки стаття 192 СК України, але й низка інших норм, присвячених обов`язку батьків утримувати своїх дітей (стаття 182 «Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів», стаття 183 «Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини», стаття 184 «Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі»).

Аналіз змісту статті 192 СК України свідчить, що зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до статті 192 СК України.

У частині третій статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до частин першої, другої статті 27 Конвенції про права дитини, прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Відповідно до статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Статтею 180 СК України передбачено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.

Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.

Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Отже, з 1 січня 2020 р. мінімальний гарантований розмір аліментів становитиме (в твердій грошовій сумі):

- для дітей віком до 6 років - 889,5 грн.;

- для дітей віком від 6 до 18 років - 1109 грн.

В свою чергу, ч. 5 ст. 183 СК України вказує, що той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, а саме з 1 січня 2020 р.:

• для дітей віком до 6 років - 17 790 грн.;

• для дітей віком від 6 до 18 років - 22 180 грн.

Згідно з статтею 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Аналіз наведених норм закону дає підстави для висновку, що за загальним правилом спосіб виконання батьками своїх обов`язків по утриманню неповнолітніх дітей, зокрема, сплаті аліментів, залежить від домовленості між ними, однак, у разі відсутності такої домовленості той з батьків, з ким проживають діти, має право звернутися до суду з відповідним позовом і в цьому разі аліменти на них можуть бути присуджені в частці від заробітку (доходу) їх матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

Відповідно до статті 183 СК України, частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.

Сплата аліментів за рішенням суду є одним із способів виконання обов`язку утримувати дитину тим з батьків, хто проживає окремо від дитини.

Окрім цього, Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII частину першу статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» доповнено абзацом другим, яким передбачено, що виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого Сімейним кодексом України. Тобто законодавством передбачений механізм, який надає можливість забезпечити виплату аліментів у розмірі не нижче мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України навіть при наявності постановлених раніше судових рішень про стягнення аліментів у розмірі, нижчому ніж мінімальний гарантований розмір аліментів, встановлений законом на час стягнення.

Вказаний висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 682/3112/18 (провадження № 14-580цс19).

Зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до статті 192 СК України, а є підставою для зміни мінімального розміру аліментів, зазначених у виконавчому листі у процедурі виконання та стягнення аліментів, та враховується під час визначення суми аліментів або заборгованості (27 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 128/373/18, провадження № 61-43813св18, ЄДРСРУ № 89732769).

22 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 335/3166/14-ц, провадження № 61-15901св19 (ЄДРСРУ № 88909519) наголосив, що  виконавець повинен стягувати з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого Сімейним кодексом України.

Отже, вимоги скарги про визнання дії державного виконавця з обрахунку заборгованості за періодичними платежами по аліментним зобов`язанням боржника у виконавчому провадженні протиправними та зобов`язання державного виконавця здійснити розрахунок існуючої заборгованості за періодичними платежами по аліментним зобов`язанням боржника у виконавчому провадженні у відповідності до приписів закону є правомірними та підлягає задоволенню.

Аналогічні висновки в частині правомірності зобов`язання державного виконавця вчинити певні дії висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 914/3587/14 (провадження № 12-34гс19).

ВИСНОВОК:  Таким чином, питання щодо отримання аліментів у розмірі не меншому ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку повинно вирішуватись у виконавчому провадженні шляхом звернення до відповідного виконавчого органу, а у випадку відмови – шляхом подання скарги на бездіяльність державного виконавця щодо перерахунку заборгованості по аліментах.

P.s. Формула Великої Палати Верховного Суду щодо визначенні розміру пені за прострочення сплати аліментів: заборгованість за місяць х кількість днів заборгованості х 1 % (http://reyestr.court.gov.ua/Review/81573936 )

Матеріал по темі: «Стягнення аліментів на повнолітню дитину що продовжує навчання»

Теги: аліменти, алименты, пеня, неустойка, стягнення, исполнительная, ДВС, юстиция,  виконавча служба, заборгованість, рішення суду, судова практика, оскарження, захист, судова практика, пеня аліменти, Адвокат Морозов

Кто и в каком размере возместит ущерб при ДТП?

Суд знает законы? Возврат иска по необоснованности требований!!!