Відмова допустити Держекоінспекцію до перевірки підприємства

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова суб`єкта господарювання допустити Державну екологічну інспекцію України в особі її органів до здійснення державного контролю (нагляду)

13 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 818/560/16, адміністративне провадження № К/9901/12927/18 (ЄДРСРУ № 89191213) досліджував питання щодо відмови суб`єкта господарювання допустити Держекологінспекцію до перевірки підприємства.

Відповідно до частини 1 статті 8 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 05.04.2007р. №877-V орган державного нагляду (контролю), одним з яких й є Держекоінспекція, в межах повноважень, передбачених законом, під час здійснення державного нагляду (контролю) має право: <…>; вимагати припинення дій, які перешкоджають здійсненню державного нагляду (контролю); <…>; надавати (надсилати) суб`єктам господарювання обов`язкові для виконання приписи про усунення порушень і недоліків; застосовувати санкції до суб`єктів господарювання, їх посадових осіб та вживати інших заходів у межах та порядку, визначених законом.

Відповідно до статті 11 цього Закону суб`єкт господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) зобов`язаний допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення  заходів  державного нагляду (контролю) за умови дотримання порядку здійснення державного нагляду  (контролю), передбаченого цим Законом.

Обов`язок допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення державного нагляду (контролю) за умови дотримання державного нагляду (контролю) випливає зі змісту ст. 11 Закону №877-V.

Згідно статті 10 цього Закону суб`єкт господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) має право, зокрема, не допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення державного нагляду (контролю), якщо він здійснюється з порушенням вимог щодо періодичності проведення заходів державного нагляду (контролю), передбачених законом; посадова  особа  органу  державного  нагляду  (контролю) не надала копії документів, передбачених цим Законом, або якщо надані документи не відповідають вимогам цього Закону.

Наведені нормативні положення на рівні закону визначають правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов`язки та відповідальність суб`єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю), передбачають право, умови та підстави суб`єкта господарювання не допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення державного нагляду (контролю), але не встановлюють і не наділяють контролюючі органи повноваженнями звертатися до адміністративного суду з вимогами зобов`язати суб`єкт господарювання допустити посадових осіб до здійснення функції державного контролю.

Відповідно до статті 12 Закону №877-V невиконання приписів, розпоряджень або інших розпорядчих документів щодо усунення порушень вимог законодавства, виявлених під час здійснення заходів державного нагляду (контролю) тягне за собою застосування до суб`єкта господарювання штрафних санкцій у порядку, встановленому законом.

Згідно зі статтею 188-5 Кодексу України про адміністративне правопорушення за невиконання законних розпоряджень чи приписів, інших законних вимог посадових осіб органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, радіаційної безпеки або охорону природних ресурсів, ненадання їм необхідної інформації або надання неправдивої інформації, вчинення інших перешкод для виконання покладених на винних осіб накладається адміністративне стягнення.

Верховний Суд вже розглядав справу, в якій досліджувалися правовідносини щодо права Держекоінспекції на звернення до суду з позовом про зобов`язання підконтрольного суб`єкта господарювання допустити його посадових осіб до проведення перевірки (справа №818/3764/15).

У постанові від 26.04.2018р. Верховний Суд дійшов такого висновку: «У розумінні положень статей 8, 10, 11, 12 Закону №877-V, пункту 3 Положення №454/2011, статей 2, 50 КАС України у разі відмови суб`єкта господарювання допустити Державну екологічну інспекцію України в особі її органів до здійснення державного контролю (нагляду), Державна екологічна інспекція України, її органи та/чи посадові особи не мають повноважень звертатися до адміністративного суду з вимогами зобов`язати суб`єкта господарювання допустити посадових осіб інспекції до здійснення державного контролю. Передбачене у пункті 3 Положення повноваження виступати позивачем та відповідачем у судах не є тотожним поняттю (положенню) мати право (повноваження) на звернення до суду за захистом конкретного права, оскільки бути позивачем чи відповідачем у суді для органу державної влади означає насамперед мати право (повноваження) на здійснення дозволених йому нормативно визначених (приписаних) дій та рішень.»

Питання застосування норм матеріального права у подібних правовідносин також вирішувалось Верховним Судом у постанові від 22.08.2018р. у справі №818/1735/17, від 06.06.2019р. у справі №814/2764/16, від 06.06.2019р. у справі №804/2297/17, від 23.03.2020р. у справі №818/1270/16, від 23.04.2020р. у справі №820/6416/16, від 18.10.2018р. у справі №818/734/17.

Згідно ч. 3 ст. 6 КАС суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених   Конституцією та законами України. Звернення до суду є способом здійснення повноважень відповідного суб`єкта владних повноважень, під час якого суд здійснює попередній судовий контроль, перевіряючи наявність законних підстав для втручання суб`єкта владних повноважень (позивача), а отже запобігаючи можливим порушенням прав, свобод або законних інтересів фізичних або юридичних осіб. Звернення суб`єкта владних повноважень до суду не є способом захисту його прав чи інтересів, оскільки адміністративне судочинство має інше завдання.

Суб`єкт владних повноважень, який звертається до суду, повинен обґрунтувати підстави звернення та зазначити їх у позовній заяві. Відсутність цих відомостей свідчить про невідповідність позовної заяви вимогам закону.

У разі встановлення судом відповідних правових підстав для звернення до суду, прямо визначених у Конституції або законах України, суд може відкрити провадження в адміністративній справі за позовом суб`єкта владних повноважень і вирішувати її по суті.

Судовий розгляд у справі за позовом суб`єкта владних повноважень, який подано до суду за відсутності необхідних передумов, не може призвести до виконання завдання адміністративного судочинства - захисту прав фізичних та юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно, якщо суб`єкт владних повноважень звернувся до суду без передбачених законом підстав, і це з`ясовано судом на стадії відкриття провадження, то суд відмовляє у відкритті провадження, оскільки спір не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Якщо ці обставини були з`ясовані судом після відкриття провадження, суд закриває провадження у справі. Розгляд таких спорів перебуває поза межами не лише адміністративної юрисдикції адміністративних судів та не належить до юрисдикції жодного іншого суду.

ВИСНОВОК: Підсумовуючи викладене вбачається, що у розумінні положень статей 8, 10, 11, 12 Закону України № 877-V, статей 2, 46 КАС України у разі відмови суб`єкта господарювання допустити Державну екологічну інспекцію України в особі її органів до здійснення державного контролю (нагляду), Державна екологічна інспекція України, її органи та/чи посадові особи не мають повноважень звертатися до адміністративного суду з вимогами зобов`язати суб`єкта господарювання допустити посадових осіб інспекції до здійснення державного контролю.

Підвідомчість оскарження рішень виконавця не стороною виконавчого провадження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оскільки ГПК України не врегульовано порядок судового оскарження рішень виконавця особами, які не є сторонами такого виконавчого провадження, то оскарження можливо в порядку КАС України

13 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/6459/19, адміністративне провадження №К/9901/3959/20 (ЄДРСРУ № 89191377) досліджував питання щодо підвідомчості справ щодо  оскарження рішень державного та/або приватного виконавця не стороною виконавчого провадження.

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (який набрав чинності з 5 жовтня 2016 року і діяв на дату звернення до суду з цим позовом; далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У пункті 1-1 частини першої статті 3 цього Закону передбачено, що рішення підлягають примусовому виконанню, зокрема, на підставі судових наказів.

За частиною першою статті 5 Закону № 1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців.

Приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених   статтею 3   цього Закону, крім рішень, наведених у частині другій статті 5

Згідно із частиною першою статті 14, частинами першою, другою статті 15 цього Закону учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб`єкт оціночної діяльності - суб`єкт господарювання, особи, права інтелектуальної власності яких порушені, - за виконавчими документами про конфіскацію та знищення майна на підставі статей 176, 177 і 229 Кримінального кодексу України, статті 512 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої, пунктів 6, 8 частини третьої статті 18 цього Закону виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Під час здійснення виконавчого провадження виконавець має право накладати арешт на майно боржника; здійснювати реєстрацію обтяжень майна в процесі та у зв`язку з виконавчим провадженням.

Згідно із частиною першою статті 59 Закону № 1404-VIII особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

За частинами першою, другою статті 74 цього Закону рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

У частині першій статті 339 цього Кодексу (у редакції, чинній після 15 грудня 2017   року) передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Частина перша статті 287 КАС України визначає, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Після надходження на виконання наказу господарського суду приватний виконавець починає діяти як публічна посадова особа органу державної влади, реалізовує надані йому законом специфічні владні повноваження з виконання, зокрема, судового рішення. Відповідно до положень частини другої статті 19 Основного Закону України, частини першої, пункту 1 частини другої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець повинен здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом, повинен вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Такі приписи не обмежують його повноважень на здійснення виконавчих дій, але водночас зобов`язують використовувати свої правомочності таким чином, щоб не порушувати права чи законні інтереси, зокрема, юридичних осіб.

Оскільки Господарським процесуальним кодексом України не врегульовано порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця особами, які не є сторонами такого виконавчого провадження, то відповідно до частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України такі спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Подібний правовий висновок викладено, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі № 815/2255/16 та від 27   березня 2019 року в справі № 823/359/18, від 05 червня 2019 року в справі №   917/2267/14, від 03 липня 2019 року в справі №   826/14603/17 та від 20 листопада 2019 року у справі № 805/4199/16-а.

ВИСНОВОК: Отже, відповідно до статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року №   1404-VIII «Про виконавче провадження» та частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця можуть бути оскаржені особами, які не є сторонами такого виконавчого провадження, до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

P.s. Майже аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 757/61236/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 824/297/18-а де вказувала на те, що спір з приводу оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо примусового виконання виконавчого листа, виданого судом у кримінальній справі, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки КПК України не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб.


Матеріал по темі: «Підсудність оскарження дій виконавця щодо накладення арешту на майно»Текст скопирован с сайта https://alibi.dp.ua

Право на оскарження відкоригованих та сплачених декларантом митних платежів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відкориговані та сплачені митні платежі не можуть свідчити про згоду декларанта із визначеною контролюючим органом митною вартістю

07 травня 2020 року Верховний Суд в рамках справи № 400/2922/18, адміністративне провадження №К/9901/34339/19 (ЄДРСРУ № 89136649) досліджував питання щодо права декларанта на оскарження відкоригованих та сплачених останнім митних платежів.

Відповідно до частин першої, шостої статті 54 МК України контроль правильності визначення митної вартості товарів здійснюється органом доходів і зборів під час проведення митного контролю і митного оформлення шляхом перевірки числового значення заявленої митної вартості. Орган доходів і зборів може відмовити у митному оформленні товарів за заявленою декларантом або уповноваженою ним особою митною вартістю виключно за наявності обґрунтованих підстав вважати, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі неправильно визначено митну вартість товарів, у разі неподання декларантом або уповноваженою ним особою документів згідно з переліком та відповідно до умов, зазначених у частинах другій - четвертій статті 53 цього Кодексу.

Статтею 55 МК України встановлено порядок коригування митної вартості товарів. Так, відповідно до частини першої цієї статті рішення про коригування заявленої митної вартості товарів, які ввозяться на митну територію України з поміщенням у митний режим імпорту, приймається органом доходів і зборів у письмовій формі під час здійснення контролю правильності визначення митної вартості цих товарів як до, так і після їх випуску, якщо органом доходів і зборів у випадках, передбачених частиною шостою статті 54 цього Кодексу, виявлено, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів.

Згідно із частинами сьомою - десятою зазначеної статті у випадку незгоди декларанта або уповноваженої ним особи з рішенням органу доходів і зборів про коригування заявленої митної вартості товарів орган доходів і зборів за зверненням декларанта або уповноваженої ним особи випускає товари, що декларуються, у вільний обіг за умови сплати митних платежів згідно з митною вартістю цих товарів, визначеною декларантом або уповноваженою ним особою, та забезпечення сплати різниці між сумою митних платежів, обчисленою згідно з митною вартістю товарів, визначеною декларантом або уповноваженою ним особою, та сумою митних платежів, обчисленою згідно з митною вартістю товарів, визначеною органом доходів і зборів, шляхом надання гарантій відповідно до розділу Х цього Кодексу. Строк дії таких гарантій не може перевищувати 90 календарних днів з дня випуску товарів. 

Протягом 80 днів з дня випуску товарів декларант або уповноважена ним особа може надати органу доходів і зборів додаткові документи для підтвердження заявленої ним митної вартості товарів, що декларуються. У разі надання декларантом або уповноваженою ним особою додаткових документів орган доходів і зборів розглядає подані додаткові документи і протягом 5 робочих днів з дати їх подання виносить письмове рішення щодо визнання заявленої митної вартості та скасовує рішення про коригування заявленої митної вартості або надає обґрунтовану відмову у визнанні заявленої митної вартості з урахуванням додаткових документів. У такому випадку надана фінансова гарантія відповідно повертається (вивільняється) або реалізується в порядку та у строки, визначені цим Кодексом. Якщо орган доходів і зборів протягом строку, зазначеного у частині дев`ятій цієї статті, не надає обґрунтованої відмови у визнанні заявленої митної вартості з урахуванням додаткових документів, вважається, що декларантом або уповноваженою ним особою митну вартість товарів визначено правильно. У такому випадку орган доходів і зборів скасовує рішення про коригування заявленої митної вартості, а надана фінансова гарантія повертається (вивільняється) у порядку та строки, визначені цим Кодексом.

Виходячи з системного аналізу вказаних законодавчих положень, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду доходить висновку, що вказаним порядком регламентовано дії декларанта, який не згоден з рішенням органу доходів і зборів про коригування заявленої митної вартості товарів та має намір подати митному органу додаткові документи для підтвердження заявленої ним митної вартості. У випадку визнання митним органом заявленої митної вартості в результаті розгляду додатково поданих декларантом документів та самостійного скасування рішення про коригування заявленої митної вартості, законодавцем надано декларанту право на спрощений порядок повернення митним органом гарантійної суми, яка дорівнює різниці між сумою митних платежів, обчисленою згідно з митною вартістю товарів, визначеною декларантом, та сумою митних платежів, обчисленою згідно з митною вартістю товарів, визначеною митним органом (розділ Х МК України). У випадку ж, якщо декларант не згоден із рішенням про коригування митної вартості, проте, не має наміру надавати митному органу додаткові документи для підтвердження заявленої митної вартості (як позивач у даній справі), подання з метою випуску товару у вільний обіг нової митної декларації із зазначенням митної вартості товару у відкоригованому митним органом розмірі не суперечить приписам частини сьомої статті 55 МК України (враховуючи, що митні платежі в такому випадку сплачуються у розмірі згідно з відкоригованою митною вартістю) та в жодному разі саме по собі не може свідчити про згоду декларанта із скоригованою митним органом митною вартістю. З огляду на те, що частиною восьмою статті 55 МК України встановлено право, а не обов`язок декларанта на підтвердження заявленої митної вартості в позасудовому порядку, відмова декларанта від такого права та подання нової митної декларації зі сплатою митних платежів у встановленому митним органом розмірі без оформлення відповідної фінансової гарантії не може слугувати підставою для позбавлення його права на судове оскарження рішення про коригування митної вартості та є порушенням його права на справедливий суд, гарантованого, зокрема, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 5 КАС України зазначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Відповідно до частини другої статті 55 МК України прийняте митним органом письмове рішення про коригування заявленої митної вартості товарів має містити, зокрема, інформацію про право декларанта або уповноваженої ним особи оскаржити рішення про коригування заявленої митної вартості до органу вищого рівня відповідно до глави 4 цього кодексу або до суду.

(!!!) Таким чином, до адміністративного суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду при ухваленні постанови від 21 лютого 2020 року у справі № 826/17123/18, де зазначено, що реалізація права на судовий захист своїх прав та інтересів не може перебувати у залежності від використання особою своїх прав на їх позасудовий захист.

Стосовно ухваленої Верховним Судом постанови від 30 жовтня 2018 року у справі № 816/2396/17, на правові висновки якої послався контролюючий орган у касаційній скарзі, колегія суддів вказує на сталу судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду, яка склалася щодо спірного правового питання.

Так, Верховний Суд України, ухвалюючи рішення, зокрема, у справах №№ 21-160а15, 21-201а14, не ставив право позивача на судове оскарження рішення митного органу у залежність від способу сплати ним різниці між сумою митних платежів, обчисленою згідно з митною вартістю товарів, визначеною декларантом, та сумою митних платежів, обчисленою згідно з митною вартістю товарів, визначеною митним органом (подання нової митної декларації зі сплатою митних платежів у встановленому митним органом розмірі або оформлення відповідної фінансової гарантії відповідно до розділу X МК України). Верховним Судом зазначено, що у разі незгоди з рішенням чи дією митних органів з питань: перевірки достовірності документів, що підтверджують країну походження товару, який переміщується на митну територію України; визначення, призначення, заявлення, з`ясування достовірності, коригування та/чи інших дій щодо митної вартості; митного контролю і митного оформлення, декларант (суб`єкт господарювання, підприємство) може піддати ці дії чи рішення судовому контролю.

Верховний Суд під час ухвалення рішень у митних спорах також дотримувався вказаної судової практики. Зокрема, у постанові від 20 лютого 2018 року у справі № 820/4316/16, постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 1.380.2019.000468, постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 300/379/19, постанові від 27 квітня 2020 року у справі № 140/804/19 Верховний Суд, переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій, не ставив під сумнів право позивача на судове оскарження рішення митного органу про коригування митної вартості у зв`язку із поданням ним нової митної декларації без оформлення гарантій відповідно до частини сьомої статті 55 МК України.

ВИСНОВОК: Відкориговані та сплачені митні платежі не можуть свідчити про згоду декларанта із визначеною контролюючим органом митною вартістю.

Матеріал по темі: «Визначення декларантом митної вартості товарів: витребування документів»

Теги: митне оформлення товарів, витребування додаткових документів, сумніви у вартості товарів, сумніви митниці, достовірність інформації,  метод визначення митної вартості, судова практика, Адвокат Морозов

Виправна колонія є роботодавцем відносно засуджених осіб, а отже платником ЄСВ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виправна колонія є роботодавцем відносно засуджених осіб, а отже платником ЄСВ, тому зобов`язана нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок із заробітної плати засуджених як податковий агент

08 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 560/1391/19, адміністративне провадження №К/9901/36488/19 (ЄДРСРУ № 89138939) досліджував питання відносно того коли виправна колонія є роботодавцем засуджених та платником єдиного внеску та коли зобов`язана нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок із заробітної плати засуджених як податковий агент.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати, повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені у Законі №2464-VI.

Згідно зі статтею 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

У пунктах 3 і 10 частини першої цієї статті розкрито поняття застрахованої особи як фізичної особи, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок, а страхувальників як роботодавців та інших осіб, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 частини першої статті 7 Закону №2464-VI єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого) частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.

Частиною першою статті 8 цього Закону передбачено, що розмір єдиного внеску для кожної категорії платників, визначених цим Законом, та пропорції його розподілу за видами загальнообов`язкового державного соціального страхування встановлюються з урахуванням того, що вони повинні забезпечувати застрахованим особам страхові виплати і соціальні послуги, передбачені законодавством про загальнообов`язкове державне соціальне страхування; фінансування заходів, спрямованих на профілактику страхових випадків; створення резерву коштів для забезпечення страхових виплат та надання соціальних послуг застрахованим особам; покриття адміністративних витрат із забезпечення функціонування системи загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Отже, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для його нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Відповідно до частини першої статті 118 Кримінально-виконавчого кодексу України (у редакції Закону від 07.09.2016 №1492-VIII, втратив чинність з 28.08.2018, далі - так само) засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.

Адміністрація зобов`язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею. Праця засуджених до позбавлення волі регулюється законодавством про працю з особливостями, визначеними цим Кодексом.

Статтею 120 цього Кодексу встановлено, що праця осіб, засуджених до позбавлення волі, оплачується відповідно до її кількості і якості. Форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

У виправних колоніях на особовий рахунок засуджених, які залучаються до суспільно корисної оплачуваної праці, зараховується незалежно від усіх відрахувань не менш як п`ятдесят відсотків нарахованого їм місячного заробітку (частина друга цієї статті).

Згідно з нормою частини першої статті 122  Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені до позбавлення волі, залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором, підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання" від 03.07.2018 №2475-VIII, який набрав чинності з 28.08.2018, внесені зміни до статті 118 зазначеного Кодексу, зокрема частину першу викладено в такій редакції: "Засуджені до позбавлення волі мають право працювати. Праця здійснюється на добровільній основі на підставі договору цивільно-правового характеру або трудового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких засуджені здійснюють виконання робіт чи надання послуг. Такі договори погоджуються адміністрацією колонії та повинні містити порядок їх виконання. Адміністрація зобов`язана створювати умови для праці засуджених за договорами цивільно-правового характеру та трудовими договорами."

Матеріал по темі: «Відмінність трудового договору від цивільно – правової угоди при перевірках Держпраці»

На виконання вимог статей 60 - 62, 118 - 121 Кримінально-виконавчого кодексу України, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про оплату праці" та з метою визначення умов праці та заробітної плати засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України наказом Міністерства юстиції України від 07.03.2013 №396/5 затверджено Інструкцію про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі (далі - Інструкція №396/5).

Відповідно до пункту 1.2 цієї Інструкції засуджені залучаються до праці: у центрах трудової адаптації; у майстернях, підсобних господарствах установ та слідчих ізоляторів; на підприємствах установ виконання покарань; на підприємствах державної або інших форм власності за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції відповідно до укладених угод між установою, де відбуває покарання засуджений, та замовником; на роботах з господарського обслуговування установ та слідчих ізоляторів.

Праця засуджених оплачується відповідно до її кількості і якості. Підприємства установ розраховують тарифні ставки, посадові оклади для диференціації оплати праці залежно від професії і кваліфікації засуджених, складності й умов виконуваних ними робіт. Заробітна плата, нарахована засудженим, за умови виконання ними норми виробітку (денної, тижневої, місячної) або тривалості робочого часу (у тому числі при залученні до робіт на підприємствах державної або інших форм власності) не може бути менше законодавчо встановленого мінімального розміру заробітної плати (пункт 5.1 Інструкції №396/5).

Отже, засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, їм гарантується виплата заробітної плати за виконану роботу, забезпечення умов охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що визначальним при вирішенні питання, чи повинна установа виконання покарання сплачувати єдиний внесок за залучених до суспільно корисної праці осіб, засуджених до позбавлення волі, є те, що відносини, які виникають у зв`язку з виконанням засудженими трудової функції, за своєю сутністю є трудовими. Виконання засудженими особами суспільно корисної оплачуваної праці гарантує цим особам право на загальнообов`язкове держане соціальне страхування, а установа виконання покарання, на яку згідно із законом покладено забезпечити організацію праці засуджених осіб, одночасно виступає їх страхувальником в загальнообов`язковому держаному соціальному страхуванні.

Верховний Суд у постановах від 03.03.2020 у справі №440/1512/19, від 17.03.2020 у справі №809/710/17, від 03.04.2020 у справі №580/908/19 вже висловив позицію щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зробивши висновок, що особи, засуджені до позбавлення волі, є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак є зобов`язаною  нарахувати, утримати та сплатити суми єдиного внеску із заробітної плати таких осіб.

ВИСНОВОК: Особи, засуджені до позбавлення волі, є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак і податковим агентом, на якого покладається обов`язок з утримання та сплати сум єдиного внеску із заробітної плати таких осіб, при цьому, базою оподаткування є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід засуджених осіб, які відбувають покарання, та залучаються до робіт, за які виплачується заробітна плата. Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 квітня 2020 року у справі №620/1272/19, адміністративне провадження №К/9901/34443/19 (ЄДРСРУ № 88814678).

Матеріал по темі: «Сплата єдиного соціального внеску (ЄСВ) при арештованих рахунках»

Право на оскарження судового рішення, яке зачіпає інтереси третьої особи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право оскарження судового рішення особою, яка не була учасником судового провадження

05 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/9254/18 (ЄДРСРУ № 89060477) досліджував питання щодо права на оскарження судового рішення особою, яка не була учасником судового провадження.

За правилами статті 17 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Тобто частиною першою статті 254 ГПК України визначено право особи подати апеляційну скаргу на рішення, яким, зокрема розглянуто і вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких є скаржник, або містяться судження про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи у відповідних правовідносинах, виходячи з предмету та підстав позову.

Одночасно вказана стаття визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення прийнято щодо їх прав, інтересів та (або) обов`язків. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок; такий правовий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 264 ГПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

За таких обставин чинний Господарський процесуальний кодекс України передбачає необхідність з`ясування апеляційним господарським судом наявності правового зв`язку між скаржником і сторонами у справі; чи вирішено місцевим господарським судом питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи оскаржуваним судовим рішенням.

Якщо скаржник лише зазначає про те, що оскаржуване рішення може вплинути на його права та/або інтереси, та/або обов`язки, або лише зазначає (констатує), що рішенням вирішено його права та/або обов`язки чи інтереси, то такі посилання, виходячи з вищенаведеного, не можуть бути достатньою та належною підставою для розгляду апеляційної скарги.

Особа, яка звертається з апеляційною скаргою в порядку статей 17, 254 ГПК України, повинна довести, що оскаржуване судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов`язки, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним, що означає, що скаржник в апеляційній скарзі має чітко зазначити, в якій частині оскаржуваного ним судового рішення (в мотивувальній та/або резолютивній) прямо вказано про його права, інтереси та (або) обов`язки, та про які саме.

Слід враховувати, що рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 910/18705/17, від 03.06.2019 у справі №  910/6767/17, від 25.10.2019 у справі № 910/16430/14.

Таким чином, суд апеляційної інстанції має першочергово з`ясувати, чи зачіпає оскаржуване судове рішення безпосередньо права та обов`язки скаржника, та лише після встановлення таких обставин, вирішити питання про залучення такої особи у якості третьої особи та про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що права заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про його права і обов`язки стосовно сторін у справі судом першої інстанції не вирішувалися - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.

Відповідний правовий висновок викладено Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду, зокрема, у постановах від 10.05.2018 у справі № 910/22354/15, від 11.07.2018 у справі № 911/2635/17, від 04.10.2018 у справі № 5017/461/2012, від 29.11.2018 у справі № 918/115/16, від 04.12.2018 у справі № 906/1764/15, від 06.12.2018 у справі № 910/22354/15, від 16.04.2019 у справі № 12/91, від 11.04.2019 у справі № 8/71-НМ, від 11.09.2019 у справі №   4/2023-10.

ВИСНОВОК: Отже, якщо скаржник не є учасником справи, права цієї особи оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про її права і обов`язки стосовно сторін у справі судом першої інстанції не вирішувалися, то така особа не наділена процесуальним правом на апеляційне оскарження прийнятих судових рішень.

Аналогічна правова позиція закріплена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 лютого 2020 року у справі №  916/2878/14 (ЄДРСРУ № 87929491), від 19 лютого 2020 року у справі №  62/112 (ЄДРСРУ № 87711896)

Матеріал по темі: «Право на апеляційне оскарження судового рішення не учасником провадження»

Теги: право на апеляційне оскарження, рішення суду, не учасником справи, провадження, відкриття апеляційного провадження, оскарження судового рішення, судова практика, Адвокат Морозов

Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Якщо в договорі поруки передбачена можливість зміни умов без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то поручитель фактично надав згоду на зміну у майбутньому основного зобов`язання.

06 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 331/5780/13, провадження № 61-35357св18 (ЄДРСРУ № 89130777) досліджував питання щодо згоди поручителя на збільшення його відповідальності без необхідності укладення додаткового договору.

Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, порукою.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 цього Кодексу).

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Обсяг зобов`язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов`язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

У разі зміни договору зобов`язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо (частина перша статті 653 ЦК України).

За змістом частини першої статті 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає зі звичаїв ділового обороту.

Припинення поруки пов`язане, зокрема, зі зміною зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Обсяг зобов`язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов`язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша та друга статті 553 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України (тут і далі у редакції, чинній на час укладення договору поруки) порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов`язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього.

ВАЖЛИВО: Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання виникає в разі: 1) підвищення розміру процентів; 2) відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; 3) установлення (збільшення розміру) неустойки; 4) встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

Таким чином, у зобов`язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення процентів навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителів або відповідної умови в договорах поруки не дає підстав покладення на останніх відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком.

Окрім цього, 09 грудня 2019 року Об`єднана Палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в рамках справи № 569/11865/16-ц, провадження № 61-18995сво18 (ЄДРСРУ № 86504829) дійшла висновку про те, що судове рішення ухвалене в іншому судовому провадженні про визнання неправомірними дії банку щодо підвищення відсоткової ставки за кредитним договором свідчить про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Не пред`явлення кредитором вимоги про виконання зобов`язання в зміненому обсязі не свідчить про збереження дії поруки, оскільки остання відбулася після настання правоприпиняючого факту (збільшення відсоткової ставки за кредитним договором), який був встановлений судовим рішенням. Зобов`язання судовим рішенням кредитора повернути незаконно збільшені та утримані проценти також не є підставою для не застосування положень частини першої статті 559 ЦК, оскільки порука вважається припиненою незалежно від реального настання чи ненастання збільшеного внаслідок змін кредитного договору обсягу відповідальності поручителя.

Тому обставини щодо подальшого фактичного виконання зобов`язання, в тому числі фактичний строк його виконання, відмова кредитора від вимоги щодо виконання зобов`язання в зміненому обсязі, не свідчать про збереження дії поруки, оскільки відбулися після настання правоприпиняючого факту (збільшення розміру основного зобов`язання). Тобто порука має вважатися припиненою незалежно від реального настання чи ненастання збільшеного внаслідок змін кредитних договорів обсягу відповідальності поручителя (01 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 755/28001/14, провадження № 61-19672св19 (ЄДРСРУ № 88739535).

У відповідності до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом.

Передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, строк пред`явлення кредитором вимог до поручителів про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов`язаний згідно з умовами кредитного договору вносити періодично, має обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Тому за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції порука за кожним із зобов`язань, визначених періодичними платежами, припиняється після шести місяців з моменту спливу строку погашення кожного чергового платежу. Пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання частини основного зобов`язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги через припинення поруки за відповідною частиною основного зобов`язання (пункт 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц, провадження № 14-70цс19).

ВИСНОВОК: Якщо в договорі поруки передбачена, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов`язанням і строків їх виплати без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору є результатом досягнення певної домовленості між сторонами (банком і поручителем), а отже, поручитель визнається таким, що надав згоду на зміну у майбутньому основного зобов`язання.

Вказаний висновок узгоджується із висновками Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, які висловлені у постанові від 17 лютого 2020 року у справі № 757/4111/13 (провадження № 61-37688сво18)  та підтверджено в постанові Верховного Суду від 03 квітня 2020 року у справі № 675/1608/15-ц, провадження № 61-41641св18 (ЄДРСРУ № 88575199), від 01 квітня 2020 року у справі № 521/6573/14-ц, провадження № 61-16217св19 (ЄДРСРУ № 88575128), № 521/15453/16-ц,  провадження № 61-33534 св 18 (ЄДРСРУ № 88706778), від № 331/6788/13-ц, провадження № 61-37086св18 (ЄДРСРУ № 88815584) та ін.

Матеріал по темі: «Припинення зобов’язання внаслідок ліквідації боржника не припиняє дії поруки»