Правила розподілу грошових коштів отриманих від платника

Адвокат Морозов (судовий захист)

Отримувач коштів, не вправі самостійно визначати порядок зарахування коштів, якщо платником чітко визначено призначення платежу

17 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/2319/17 (ЄДРСРУ №88842957) досліджував питання щодо розподілу грошових коштів отриманих від платника.

Загальні засади функціонування платіжних систем  і систем розрахунків в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України визначаються Законом України "Про платіжні системи  та переказ коштів в Україні".

Пунктом 32.3 ст. 32 Закону  України "Про платіжні системи  та переказ коштів в Україні" передбачено, що банки зобов`язані виконувати доручення клієнтів, що містяться в документах на переказ, відповідно до реквізитів цих документів та з урахуванням положень, встановлених  пунктом 22.6  статті 22 цього Закону.

Загальні правила, види і стандарти розрахунків клієнтів банків та банків у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків встановлені Інструкцією  про безготівкові розрахунки в Україні  в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного Банку України №22 від 21.01.2004 (далі - Інструкція).

Згідно з п. 1.3 Інструкції, вимоги цієї Інструкції поширюються на всіх учасників безготівкових розрахунків, а також на стягувачів та обов`язкові для виконання ними.

У відповідності до п. 22.1 ст. 22 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", ініціювання переказу здійснюється за таким видом розрахункового  документу , як    платіжне доручення.

Згідно з п.1.30 ст. 1 Закону  України "Про платіжні системи  та переказ коштів в Україні" та п. 1.4 Інструкції, платіжним дорученням є розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача.

Відповідно до положень пунктів 3.1 та п.3.7 Інструкції, платіжне доручення оформляється платником за формою, наведеною в  додатку 3  до Інструкції, згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладені в  додатку 9  до Інструкції, та подається до банку, що обслуговує його, у кількості примірників, потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків.

(!!!) Реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу.

У пункті 2.9 Інструкції зазначено, що банк не має права робити виправлення в розрахунковому документі клієнта, за винятком випадків, обумовлених пунктом 2.26 цієї глави та іншими нормативно-правовими актами Національного банку.

Платник має право в будь-який час до списання платежу з рахунку відкликати з банку, що його обслуговує, платіжні доручення в порядку, визначеному внутрішніми правилами цього банку. Платіжні доручення відкликаються лише в повній сумі  (п.2.29 Інструкції).

Відповідно до ч. 1 статті 534 ЦК України у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов`язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором або законом:

1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов`язані з одержанням виконання;

2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка;

3) у третю чергу сплачується основна сума боргу. 

Тобто, вищезазначена стаття передбачає правила виконання грошового зобов`язання, якщо наявна сума грошей є меншою за суму боргу, і вимоги кредитора в повному обсязі не можуть бути задоволені. У такому випадку вимоги кредитора погашаються у встановленій черговості:

- у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов`язані з одержанням виконання. В даному випадку мова йдеться про судові витрати, витрати на сплату держмита та інших обов`язкових платежів, витрати на юридичну допомогу тощо. Такі витрати мають бути підтверджені кредитором (наприклад, підлягатиме стягненню за рішенням суду тощо);

- у другу чергу підлягають сплаті проценти та неустойка, в разі їх нарахування на підставі договору або закону;

- і лише в третю чергу сплачується основна сума боргу. Інший порядок погашення вимог кредитора може бути встановлений договором. Сторони можуть передбачити, наприклад, першочергове погашення основної суми боргу або інші правила тощо.

Можливість застосування положень статті 534 Цивільного кодексу України безпосередньо залежить від змісту реквізиту "призначення платежу" платіжного доручення, згідно з яким боржник здійснював платіж кредиторові на виконання грошового зобов`язання. Це означає, що якщо платник (боржник) здійснює переказ коштів, чітко зазначаючи призначення платежу - погашення основного боргу (оплата товару, робіт, послуг), черговість, встановлена статтею 534 цього Кодексу застосовуватися не може.

ВАЖЛИВО: Розподіл коштів може здійснюватися кредитором відповідно до статті 534 Цивільного кодексу України у випадку, коли стягнення заборгованості здійснюється в порядку виконавчого провадження, або платіж буде отримано без реквізиту "Призначення платежу" чи як загальна підстава - на виконання договору або погашення кредиторської заборгованості тощо.

Аналогічна правова позиція щодо застосування статті 534 ЦК України викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.12.2019 у справі № 911/2630/19.

Однак в пункті 3.8 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Національного банку Україні від 21.01.2004 № 22, та пункті 1.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88, згідно з якими отримувач коштів, якщо інше не передбачено договором, не вправі самостійно визначати порядок зарахування коштів, якщо платник чітко визначив призначення платежу.

Аналогічну правову позицію викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №   904/12527/16, від 26.09.2019 у справі № 910/12934/18.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 26.12.2019 у справі № 911/2630/19 зауважив, що у випадку коли в графі платіжного доручення "призначення платежу" відсутні посилання на період, дату, номер договору, згідно якого здійснюється платіж, тощо, такий період має визначатись одержувачем відповідно до умов договору між платником та одержувачем коштів. Якщо відповідні застереження у договорі відсутні, то у разі наявності заборгованості платежі мають відноситись на погашення заборгованості в хронологічному порядку: починаючи з тієї, що виникла у найдавніший період, до повного її погашення.

ВИСНОВОК: Отримувач коштів, не вправі самостійно визначати порядок зарахування коштів, якщо платником чітко визначено призначення платежу, окрім випадку коли стягнення заборгованості здійснюється в порядку виконавчого провадження, або платіж буде отримано без реквізиту "Призначення платежу" чи як загальна підстава - на виконання договору або погашення кредиторської заборгованості.

Матеріал по темі: «Правила виконання грошового зобов`язання стосовно розподілу грошових коштів»

Теги: розподіл грошових коштів, господарське зобов’язання, алгоритм зарахування коштів, призначення платежу, платіжне доручення, заборгованість, періодичні платежі, судова практика, Адвокат Морозов

Обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги кореспондує з обов’язком надання та споживання таких послуг

21 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/7968/19 (ЄДРСРУ № 88842728) досліджував питання щодо обов`язку споживача оплачувати житлово-комунальні послуги.

Відповідно до статті 322 Цивільного кодексу України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною другою статті 382 Цивільного кодексу України встановлено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Відповідно до статті 13 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" якщо функції з управління багатоквартирним будинком за рішенням загальних зборів об`єднання передано управителю, відносини з управління регулюються договором, укладеним між об`єднанням і управителем, умови якого повинні відповідати умовам типового договору, затвердженого центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної житлової політики і політики у сфері житлово-комунального господарства.

У разі відмови співвласника сплачувати внески і платежі на утримання та проведення реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна об`єднання або за його дорученням управитель має право звернутися до суду.

Як передбачено статтею 15 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку", співвласник зобов`язаний, зокрема, своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 11 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" управління багатоквартирним будинком управителем здійснюється на підставі договору про надання послуг з управління багатоквартирним будинком.

Вартість послуг з управління багатоквартирним будинком визначається за згодою сторін та зазначається у договорі з управителем.

Умови договору про надання послуг з управління багатоквартирним будинком повинні відповідати умовам типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України.

ВАЖЛИВО: Істотними умовами договору про надання послуг з управління багатоквартирним будинком є: 1) перелік послуг; 2) права і обов`язки сторін; 3) ціна на послуги; 4) строк дії договору.

Статтею 12 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" встановлено, що витрати на управління багатоквартирним будинком включають:

1) витрати на утримання, реконструкцію, реставрацію, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна у багатоквартирному будинку;

2) витрати на оплату комунальних послуг стосовно спільного майна багатоквартирного будинку;

2-1) витрати, пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитним договором, укладеним за програмами Фонду енергоефективності;

3) витрати на сплату винагороди управителю в разі його залучення;

4) інші витрати, передбачені рішенням співвласників або законом.

Витрати на управління багатоквартирним будинком розподіляються між співвласниками пропорційно до їхніх часток співвласника, якщо рішенням зборів співвласників або законодавством не передбачено іншого порядку розподілу витрат.

Приписами ч.2 ст. 10 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» встановлено, що ціна послуги з управління багатоквартирним будинком у разі визначення управителя органом місцевого самоврядування на конкурсних засадах відповідно до ЗУ «Про особливості здійснення права власності в багатоквартирному будинку» визначається на рівні ціни, запропонованої в конкурсній пропозиції переможцем конкурсу. Така ціна протягом строку дії договору управління може змінюватись виключно за погодженням сторін з підстав та в порядку, визначених таким договором.

Аналогічна норма закріплена і Правилами надання послуги з управління багатоквартирним будинком, затвердженими постановою КМУ від 05.09.2018 року №712, а саме п.31, 32 вказаних Правил.

Невикористання власником належної йому квартири чи нежитлового приміщення або відмова від використання спільного майна не є підставою для ухилення від здійснення витрат на управління багатоквартирним будинком.

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки визначені Законом України "Про житлово-комунальні послуги".

Статтею 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) унормовано, що житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.

Утримання будинків і прибудинкових територій - господарська діяльність, спрямована на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи щодо забезпечення експлуатації та/або ремонту жилих та нежилих приміщень, будинків і споруд, комплексів будинків і споруд, а також утримання прилеглої до них (прибудинкової) території відповідно до вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством.

Відповідно до статті 13 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

Пунктом 1 частини першої статті 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" встановлено, що споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг.

Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Якщо споживач не відмовляється від оплати послуг, а оспорює об`єм наданих житлово-комунальних послуг виконавцем або їх якість у справі повинні бути певні акти - претензії, як докази спростування заявленої суми стягнення».

Акт-претензія повинна бути оформлена та пред`явлена Управителю в порядку, затвердженому постановою КМУ від 27.12.2018 року №1145. Тобто в спорі, що стосується стягнення боргу за отримані послуги, факт отримання послуги може бути доведений або спростований тільки певними засобами доказування

Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі. Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 20.04.2016 у справі №6-2951цс15, постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі №751/3840/15-ц, від 04.07.2018 у справі №904/7183/17, постановах Касаційного господарського суду від 11.04.2018 у справі № 904/2238/17,  від 16.10.2018 у справі № 904/7377/17, від 18.03.2019 у справі № 210/5796/16-ц.

Крім того, правовими позиціями Верховного Суду України, викладеними у постановах від 30 жовтня 2013 року по справі №6-59цс13, від 16 грудня 2015 року у справі №6-2023цс15 та від 20 квітня 2016 року у справі №6-2951цс15, а також правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постановах від 16 травня 2018 року по справі №686/21962/15-ц, від 04 липня 2018 року по справі №904/7183/17, від 20 вересня 2018 року по справі №751/3840/15-ц та правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 15 березня 2018 року по справі №401/710/15-ц, передбачено, що при регулюванні правовідносин з надання та споживання житлово-комунальних послуг, у випадку допущення споживачами несплати або несвоєчасної оплати вартості цих послуг, застосовуються норми ст.625 ч.2 ЦК України, а саме покладення на споживачів-боржників обов`язку зі сплати окрім основної суми боргу також нарахованих на цю суму боргу 3% річних та інфляційних втрат.

ВИСНОВОК: Судова практика однозначна - факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі, однак при стягнені заборгованості зі споживача необхідним є доведення факту надання та споживання таких послуг, зокрема їх обсяг, вартість, а також настання у споживача строку виконання грошового зобов`язання з оплати таких послуг.

Матеріал по темі: «Дозвіл на переобладнання та перепланування квартири»

Юрисдикція спору за позовом фіз.особи про визнання недійсним господарських договорів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення юрисдикції спору за позовом фізичної особи щодо застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів і визнання недійсними договорів факторингу укладених між юридичними особами

21 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/17433/19 (ЄДРСРУ № 88843001) досліджував питання визначення юрисдикції спору за позовом фізичної особи щодо застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів і визнання недійсними договорів факторингу укладених між юридичними особами

Суть справи: Предметом позову у цій справі є визначення юрисдикції спору щодо застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів і визнання недійсними договорів факторингу (відступлення права грошової вимоги) та відступлення прав вимоги за договором іпотеки, укладених між Банком і ТОВ -1 , а також між ТОВ-1 та ТОВ - 2, які заявили фізичні особи.

Відповідно до частини 1 статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

(!!!) Наведена норма свідчить, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що предметом позову є застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів, а саме договору факторингу та договору відступлення права вимоги, укладених між юридичними особами, а також визнання недійсними зазначених договорів (далі - Договори).

Зміст і підстави поданого позову свідчать про те, що фізичні особи звернулися до господарського суду з позовом до первісного та нового кредитора (первісного та нового іпотекодержателя) відповідно, та до Компанії як нового іпотекодержателя і фактора за іпотечним договором, укладеним на забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи.

Тобто між позивачами та відповідачами існує спір щодо правочину, укладеного для виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з наведеними приписами Господарського процесуального кодексу України (схожу правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.03.2019 у справі № 904/2529/18).

Зазначений спір виник з іпотечних та кредитних правовідносин за участю юридичних осіб.

Відповідно до положень частини 2 статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 ГПК України.

Отже, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/1733/18).

Водночас положення пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України не зумовлюють належність до господарської юрисдикції справ виключно необхідністю здійснення господарської діяльності всіма учасниками справи, оскільки передбачають, що у спорах, які виникають з кредитних та іпотечних правовідносин, цілком достатнім для їх належності до господарської юрисдикції є те, що сторонами основного зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Крім того, оспорювані договори укладено між відповідачами як суб`єктами господарювання та в ході проведення ними господарської діяльності.

Ураховуючи положення статей 4, 20, 45, 175 ГПК України та зважаючи на викладені правові позиції Верховного Суду, які відповідно до частини 4 статті 236 ГПК України мають враховуватися при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, Верховний суд погоджується про те, що: 1) оскільки предметом позову в справі є застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів і визнання недійсними договорів факторингу (відступлення права грошової вимоги) та відступлення прав вимоги за договором іпотеки, укладених між юридичними особами, то спір у цій справі із зазначеними позовними вимогами цілком підпадає під юрисдикцію господарських судів, адже сторонами оскаржуваних договорів є лише юридичні особи, а визнання недійсними таких договорів вирішується виключно за правилами господарського судочинства; 2) місцевий та апеляційний господарські суди не врахували викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.03.2019 у справі № 904/2529/18 правового висновку про те, що між позивачем та відповідачем існує спір щодо правочину, укладеного для виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з приписами пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України.

Присічний строк пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки пропущення присічних строків пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців

10 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного в рамках справи № 127/10925/17, провадження № 61-44779св18 (ЄДРСРУ № 88815456) досліджував питання щодо наслідків пропущення строків пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців

Згідно з нормою статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 ЦК України).

Дії, які свідчать про прийняття спадщини спадкоємцем спадщини визначені у частинах 3, 4 статті 1268, статті 1269 ЦК України.

Так, згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Однак, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Таким чином, спадкові права є майновим об`єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.

Відповідно до частини першої статті 608 ЦК України зобов`язання припиняються смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов`язане з його особою і у зв`язку з цим не може бути виконане іншою особою.

Перелік зобов`язань, які не входять до складу спадщини визначені статтею 1219 ЦК України, отже зобов`язання за кредитними договорами входять до складу спадщини.

За змістом статті 1281 ЦК України спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги.

ВАЖЛИВО: Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги.

Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги.

Кредитор спадкодавця, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.

Оскільки зі смертю боржника зобов`язання по поверненню кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту чи сплати його частинами не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статті 1282 ЦК України щодо обов`язку спадкоємців задовольнити вимоги кредитора у порядку, передбаченому частиною другою цієї норми.

Саме на підставі норм статей 1281, 1282 ЦК України кредитор заявляє вимоги до спадкоємців.

Так, при вирішенні спору про стягнення зі спадкоємця коштів для задоволення вимог кредитора необхідно з`ясувати коло спадкоємців, встановити належність спадкодавцю будь-якого рухомого чи нерухомого майна, вартість отриманого спадкоємцями майна та дотримання кредитором законодавчо визначеного строку пред`явлення вимоги до спадкоємців боржника (22 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 306/2000/16-ц, провадження № 61-30819св18 (ЄДРСРУ № 87115373).

Згідно зі статтею 1282 ЦК України спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.

Вимоги кредитора вони зобов`язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями і кредитором не встановлено інше.

У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передано спадкоємцям у натурі.

Однак, положення зазначеної норми застосовуються у випадку дотримання кредитором норм статті 1281 ЦК України щодо строків пред`явлення ним вимог до спадкоємців. Недотримання цих строків, які є присічними (преклюзивними), позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців.

Отже, встановлені статтею 1281 ЦК України строки - це строки у межах яких кредитор, здійснюючи власні активні дії, може реалізувати своє суб`єктивне право, а не є строком позовної давності.

Такий висновок щодо застосування норм права у подібних відносинах викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц, провадження № 14-53цс18.

ВИСНОВОК: Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов`язаннями, а також припинення таких зобов`язань.

Вказаний висновок підтверджуються правовими позиціями, викладеними в Постановах Верховного Суду від 11.03.2019р. у справі №759/12484/15-ц, від 11.07.2018р. у справі №495/1933/15-ц, від 14.05.2018р. у справі №14-53цс18.

Матеріал по темі: «Строки пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців»

Теги: спадщина, спадкоємці спадкодавця, вимоги до спадкоємців, перехід боргів у спадщину, вимагання повернення боргу, кредитор, боржник, строк прийняття спадщини, позовна давність, відкриття спадщини, свідоцтво про спадщину, судова практика, Адвокат Морозов

Умови стягнення виконавчого збору…змінюються

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умовами стягнення виконавчого збору все ж таки є фактичне виконання виконавчого документа навіть не приймаючи до уваги позицію Великої Палати Верховного Суду від 11.03. 2020 року у справі № 2540/3203/18

16 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/8425/19, адміністративне провадження №К/9901/26264/19 (ЄДРСРУ № 88814982) досліджував питання щодо умов стягнення виконавчого збору.

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У силу статей  1,  5 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені  Конституцією України, законами та нормативно-правовими актами.

Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим  Законом  випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються  Законом України від 02 червня 2016 року  № 1403-VIII  «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»  (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 1403-VIII).

Законом № 1403-VIII  визначено основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (стаття 3).

(!!!) Статтею 42 Закону № 1404-VІІІ   визначено, що кошти виконавчого провадження складаються з виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому  статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; авансового внеску стягувача; стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.

Відповідно до частин першої та другої  статті 27 Закону № 1404-VІІІ  виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Згідно із частиною п`ятою  статті 27 Закону № 1404-VIII  виконавчий збір не стягується: 1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів (крім виконавчих документів про стягнення аліментів, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців), накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; 2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини; 3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому  Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»; 4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього  Закону; 5) у разі виконання рішення приватним виконавцем; 6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом.

Також частиною дев`ятою вказаної статті передбачено, що виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39  цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Відповідно до ст. 31 Закону №1403-VIII за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода.

Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової.

Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: 1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру; 2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.

Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

Якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

Основна винагорода, що встановлюється у вигляді фіксованої суми, стягується після повного виконання рішення.

Приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

При цьому, в силу положень ч. 3  ст. 45 Закону України «Про виконавче провадження», основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.

Відповідно до пункту 1 частини першої  статті 37 Закону № 1404-VIII  виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.

За правилами частини п`ятої вказаної статті повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених  статтею 12 цього Закону.

За приписами частини третьої  статті 40 Закону № 1404-VІІІ  у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої  статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою  статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої  статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Закон № 1404-VIII  є спеціальним  законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, натомість детально дії виконавців під час вчинення виконавчих дій регламентуються Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої  наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5  (далі - Інструкція), розробленою відповідно до  законів № 1403-VIII  і  № 1404-VIII, яка визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що відповідно до  Закону №1404-VIII  підлягають примусовому виконанню.

Отже, положення цієї Інструкції слід розглядати як такі, що прийняті відповідно до вимог вказаних законів, та такі, що не можуть їм суперечити, у тому числі встановлювати нові вимоги, які прямо не передбачені законами, на виконання яких ця Інструкція затверджена.

Згідно з п. 9 розд. Інструкції встановлено, що основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.

Так, положення частини третьої  статті 40 Закону № 1404-VIII  зобов`язують державного виконавця у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої, зокрема, пунктом 1 частини першої  статті 37 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа винести постанову про стягнення виконавчого збору, яка виконується в порядку, встановленому цим Законом.

Вказані положення частини третьої  статті 40 Закону № 1404-VIII  кореспондуються з нормою абзацу четвертого пункту 8 розділу III Інструкції.

Натомість частина друга  статті 27 Закону № 1404-VIII  передбачає, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню (в минулій редакції Закону:  «що фактично стягнута» - постанова ВП ВС Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18) поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

При цьому пункт 21 розділу ІІІ Інструкції встановлює, що у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму  Закону № 1404-VІІІ, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою  статті 40 вказаного Закону.

При закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму  Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця.

Відмітка на виконавчому документі засвідчується підписом виконавця та скріплюється печаткою.

ВАЖЛИВО: Виходячи зі змісту наведеної вище норми Інструкції  у постанові про повернення виконавчого документа стягувачу виконавець вказує результати виконання (суму, яку фактично стягнуто), а на виконавчому документі робить відповідну відмітку щодо залишку нестягнутої суми та суми стягнутого виконавчого збору. Відтак законодавець, передбачивши зазначені дії виконавця, встановив, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми за виконавчим листом.

Відповідно до п. 5 ч. 5 ст. 27 Закону України  № 1404-VIII виконавчий збір не стягується у разі виконання рішення приватним виконавцем.

Крім цього, пунктом 20 розділу ІІІ Інструкції визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному в  статті 37 Закону № 1404-VIII. У постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов`язково роз`яснюється порядок повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання.

За таких обставин, Верховний Суд приходить до висновку, що при стягненні виконавчого збору відповідно до частини третьої  статті 40 Закону № 1404-VIII  без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

ВИСНОВОК: Отже, умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання виконавчого документа; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень. За своїм змістом виконавчий збір є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи привели до виконання рішення.

«Практично» )) аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18 (ЄДРСРУ № 88601610) та від 16 квітня 2020 року у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі № 260/1261/18, адміністративне провадження №К/9901/31209/19 (ЄДРСРУ № 88814954).

Матеріал по темі: «Стягнення виконавчого збору в рамках виконавчого провадження»

Теги: исполнительный сбор, исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, виконавчий збір, виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця, підсудність, спір, судова практика, судебная практика, Адвокат Морозов