Обов’язковість сплати ЄСВ самозайнятими та ФОПами, які не отримують доходу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язковість сплати ЄСВ  самозайнятими особами та фізичними  особами-підприємцями, які не отримують доходу і фактично не здійснюють будь-якої підприємницької діяльності

01 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06.12.2016 №1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», яким було внесено зміни до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування».

Новою редакцією Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» було зобов’язано фізичних осіб-підприємців на загальній системі оподаткування та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, які починаючи з 01 січня 2017 року не отримують дохід від здійснюваної підприємницької діяльності, нараховувати та сплачувати єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування у розмірі не меншому, ніж мінімальний страховий внесок у розрахунку на місяць.

У зв’язку з тим, що значна кількість самозайнятих осіб та фізичних  осіб-підприємців, які не отримують доходу і фактично не здійснюють будь-якої підприємницької діяльності, так і не ініціювали процедуру державної реєстрації припинення підприємницької діяльності осіб (на погляд автора, у зв’язку із значною бюрократизацією процедури)  чи зняття з  обліку, як самозайнятих, а отже, таким особам буде(ло) нараховано штрафні санкції та пеню за несплату єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

Між тим, згідно ч. 4 ст. 4 зазначеного Закону особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Також, деякі проблеми практично вирішенні судовою практикою Верховного суду, зокрема:

А) Постановою  Верховного суду від 27 листопада 2019 в рамках справи № 160/3114/19 (№К/9901/25439/19) відносно протиправності подвійної сплати ЄСВ самозайнятою особою, яка в той же час є найманим працівником, адже це  суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Також Верховний Суд у постанові від 04.12.2019 у справі № 440/2149/19 сформулювати правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Б) Вирішена правова дилема стосовно суперечностей по сплаті  ЄСВ платником податків розташованого на території населеного пункту, де проводилася антитерористична операція, оскільки  ч. 2 статті 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» зобов’язує платника єдиного внеску своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок, однак п. 9-4 вказаного Закону №2464-VI звільняє платників єдиного внеску від цього обов’язку на період з 14 квітня 2014 року до закінчення антитерористичної операції або військового чи надзвичайного стану (Постанова Верховного суду від 25 жовтня 2019 року по справі № 805/432/17-а).

Необхідно також враховувати позитивні зрушення:

По – перше:  Уповноважений Верховної ради України з прав людини Людмила Денісова проаналізувавши нормативно-правові акти України, судову практику та наукові доктрини якими визначено, що нарахування єдиного внеску для ФОПів (крім тих, які обрали спрощену систему оподаткування) у звітному періоді, в якому вони не отримали дохід звужує зміст та обсяг прав фізичних осіб – підприємців та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, що є порушенням вимог статей 8, 22,41 та 42 Конституції України, а також не відповідає принципу соціальної справедливості, який закріплено у Податковому кодексі України звернулася до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо визнання неконституційними окремих положень Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (http://www.ccu.gov.ua/novyna/do-ksu-nadiyshly-konstytuciyni-podannya-upovnovazhenogo-verhovnoyi-rady-ukrayiny-z-prav );

По – друге: Проект Закону № 2190 від 30.09.2019 про внесення змін до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (щодо справедливості справляння єдиного соціального внеску), оскільки законопроектом пропонується впровадження 30-денного періоду з моменту набрання чинності цього Закону, протягом якого самозайняті особи (фізичні особи-підприємці на загальній системі оподаткування та особи, які провадять незалежну професійну діяльність) матимуть право здійснити реєстрацію припинення підприємницької діяльності без застосування до них штрафних (фінансових) санкцій за несплату ЄСВ.

Шляхи вирішення проблеми або платити чи ні?

 На погляд автора єдиний законний та обґрунтований шлях вирішення даної правової проблеми це оскарження рішення податкового органу, прийнятого в межах Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», адже на час всього періоду оскарження податкове зобов’язання вважається не узгодженим (п. 56.15 та п. 56.18 ст. 56 Податкового кодексу України)!!!

Так, положення абзацу 5 частини 4 статті 25 Закону №2464-VI передбачають наступні способи оскарження вимоги: адміністративний або судовий порядок. Втім, правове регулювання, наведене у абзаці 9 частини 4 статті 25 Закону №2464-VI, свідчить, що навіть у випадку обрання адміністративного способу оскарження, за наслідками якого згоди з органом доходу і зборів не досягнуто (відмова у розгляді або у задоволенні скарги), у особи зберігається право оскаржити вимогу про сплату внеску ще і в суді (Постанова Верховного Суду від 08 серпня 2019 року по справі № 480/106/19 (№К/9901/16500/19).

Згідно з абзацами 4, 5, 6 частини четвертої статті 25 Закону №2464-VI платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею. У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку. Скарга на вимогу про сплату єдиного внеску подається до органу доходів і зборів вищого рівня у письмовій формі протягом десяти календарних днів, що настають за днем отримання платником єдиного внеску вимоги про сплату єдиного внеску, з повідомленням про це органу доходів і зборів, який прийняв вимогу про сплату єдиного внеску.

Необхідно також враховувати, що  при оскарженні рішення податкового органу, прийнятого в межах Закону №2464-VI, строк звернення до адміністративного суду визначений приписами пункту 56.18 статті 56, статті 102 ПК України не застосовується, на що також вказував Верховний Суд в постановах від 31 січня 2019 року у справі №802/983/18-а, від 17 липня 2019 року у справі №0740/1050/18.

ВИСНОВОК: До моменту розв’язання правової проблеми на рівні Конституційного суду України (розгляд подання Уповноваженої  Верховної ради України з прав людини)  та/або законодавчому рівні (прийняття проекту Закону № 2190 від 30.09.2019 про внесення змін до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (щодо справедливості справляння єдиного соціального внеску)) єдиний важіль, який має платник податків це оскарження рішення податкового органу, прийнятого в межах Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», спочатку в процедурі адміністративного, а потім вже судового оскарження, але в межах процесуальних строків визначених Законом № 2464-VI, тобто на протязі 10 днів, а не 1095 днів визначених Податковим кодексом України.

Списання безнадійного податкового боргу та здійснення коригування в ІКПП

Адвокат Морозов (судовий захист)

Списання безнадійного податкового боргу та здійснення коригування показників стану розрахунків з бюджетом в інтегрованій картці платника податків

23 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/3277/18, адміністративне провадження №К/9901/22863/19 (ЄДРСРУ № 86552297) досліджував питання , яким чином відбувається списання безнадійного податкового боргу відповідно до вимог Порядку №577, стосовно якого сплив строк давності, встановлений статтею 102 ПК України.

Відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом.

Згідно з пунктом 101.1 статті 101 ПК України безнадійний податковий борг, у тому числі пеня та штрафні санкції, нараховані на такий податковий борг, підлягає списанню.

У пункті 101.2 цієї статті під терміном "безнадійний податковий борг" розуміється, зокрема, податковий борг платника податку, визнаного в установленому порядку банкрутом, вимоги щодо якого не були задоволені у зв`язку з недостатністю майна банкрута (підпункт 101.2.1); податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений цим Кодексом (підпункт 101.2.3).

Пунктом 102.1 статті 102 ПК України визначено строк давності - 1095 календарних днів.

Відповідно до пункту 101.5 статті 101 ПК України контролюючі органи щокварталу здійснюють списання безнадійного податкового боргу.

Механізм списання безнадійного податкового боргу визначено Порядком №577, затверджений Наказом Міндоходів і зборів України від 10.10.2013  «Про затвердження Порядку списання безнадійного податкового боргу платників податків».

Відповідно до положень пунктів 3.1, 3.2 Порядку №577 визначення суми безнадійного податкового боргу, що підлягає списанню контролюючим органом, здійснюється на підставі даних інформаційних систем органів доходів і зборів станом на день виникнення безнадійного податкового боргу. Днем виникнення безнадійного податкового боргу у випадку, визначеному в підпункті 3 пункту 2.1 розділу II цього Порядку (податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений статтею 102 ПК України) є дата прийняття рішення керівника контролюючого органу.

Згідно з приписами пунктів 4.3-4.5 Порядку №577 у випадках, передбачених підпунктами 1, 2, 3, 5 пункту 2.1 розділу II цього Порядку, орган доходів і зборів здійснює процедури щодо проведення списання безнадійного податкового боргу відповідно до вимог пункту 4.2 цього розділу. Структурний підрозділ органу доходів і зборів, до функцій якого належить списання безнадійного податкового боргу, здійснює таке списання щокварталу протягом двадцяти календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку, передбаченого для подання податкової декларації (розрахунку) за звітний (податковий) квартал. Рішення про списання безнадійного податкового боргу вноситься до інформаційних систем не пізніше наступного робочого дня після підписання такого рішення.

ВАЖЛИВО: Отже, списання безнадійного податкового боргу, в тому числі податкового боргу, стосовно якого минув строк давності у 1095 днів, здійснюється контролюючим органом самостійно на підставі даних автоматизованої інформаційної системи станом на день виникнення безнадійного податкового боргу.

При цьому звернення платника податків про списання безнадійного податкового боргу є обов`язковим лише у випадку, якщо такий податковий борг виник внаслідок непереборної сили (форс-мажорних обставин), як це встановлено нормою пункту 4.1 Порядку №577. В інших випадках, передбачених пунктом 101.2 статті 101 ПК України, пунктом 2.1 розділу ІІ Порядку № 577, розгляд питання про списання безнадійного податкового боргу ініціюється контролюючими органами щоквартально та проводиться автоматично, без участі платника податків.

Такого правового висновку дійшли касаційні суди як господарської, так адміністративної юрисдикції, зокрема у постанові 06.02.2018 у справі К/9901/99/17 807/2097/16, постанові 04.09.2018 у справі №813/4430/16, постанові  від 9.07.2019 року у справі №0240/2269/18-а, постанові 19.09.2019 у справі №910/11620/18, постанові 31.10.2019 у справі №925/1242/15, постанові від 05.12.2019 року у справі № 910/1678/19.

Необхідно також вказати, що для визнання податкового боргу безнадійним має бути встановлений (доведений) причинно-наслідковий зв`язок між податковим боргом та форс-мажорними обставинами.

При чому діючим законодавством не передбачено засвідчення суб`єктам господарської діяльності обставин непереборної сили (форс-мажорних) обставин окремо по кожній статті Податкового кодексу України, проте визначальним у спірних правовідносинах є не факт засвідчення таких обставин, оскільки вони є загальновідомими, а їх вплив на неможливість платника податку належним чином виконувати свої зобов`язання, що має бути оцінено суб`єктом владних повноважень (відповідачем у справ) у кожному конкретному випадку при зверненні суб`єктів господарювання з відповідною заявою.

Відтак, Верховний Суд дійшов до висновку, що встановлення причинно-наслідкового зв`язку між обставинами непереборної сили з виникненням податкового боргу, тобто визнання його безнадійним, є компетенцією суб`єкта владних повноважень (відповідача у справі) за результатами розгляду заяви платника податків (Постанова Верховного суду від 03 вересня 2019 року по справі № 805/1087/16-а, адміністративне провадження №К/9901/26902/18 (ЄДРСРУ № 84013866).

Отже, податковий борг слід кваліфікувати як безнадійний за ознакою збігу строку давності, протягом якого цей борг може бути стягнутий. Таким чином, з дня спливу 1095 днів з моменту виникнення податкового боргу у контролюючого органу виникає обов`язок щодо порушення за власною ініціативою розгляду питання про списання безнадійного податкового боргу. Невчинення контролюючим органом таких дій свідчить про його протиправну бездіяльність.

(!!!) З огляду на зазначене вбачається, що у платника податків відсутня необхідність у зверненні до контролюючого органу із заявою про списання такого боргу .

В той же час, відповідно до пункту 5 розділу V Порядку №765 списання безнадійного податкового боргу відображається в інтегрованих картках платників у порядку, визначеному чинним законодавством.

З 10 червня 2016 року набув чинності Порядок ведення органами Державної фіскальної служби України оперативного обліку податків і зборів, митних та інших платежів до бюджету, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затверджений наказом Міністерства фінансів України від 7 квітня 2016 року №422 (далі - Порядок №422).

Пунктом 1 розділу ІІ Порядку №442, зокрема, встановлено, що ІКП містить інформацію про облікові операції та облікові показники, які характеризують стан розрахунків платника податків з бюджетами та цільовими фондами за відповідним видом платежу. Інформаційна система органів ДФС після відображення облікової операції забезпечує автоматичне проведення в ІКП розрахункових операцій.

У розділі VII Порядку №442 визначений механізм перенесення до ІКП результатів адміністративного та/або судового оскарження рішень органів ДФС та методи контролю достовірності відповідних показників, положеннями якого передбачено, що інформація, внесена та збережена відповідальним юристом в інформаційній системі, яка забезпечує відображення результатів судового оскарження, щодня автоматично відображається в реєстрі «Апеляційне та судове оскарження» підсистеми, що забезпечує відображення результатів контрольно-перевірочної роботи.

Аналіз наведених правових норм свідчить про наявність у платника податків матеріально-правового інтересу в тому, щоб дані інтегрованих карток правильно відображали фактичний стан розрахунків з бюджетом, реальну структуру податкових вигод та податкових зобов`язань платника податків, а тому заявлені у цій частині позовні вимоги також є такими, що підлягають задоволенню.

Аналогічний правовий висновок викладено і в постановах Верховного Суду від 13 лютого 2018 року (справа №816/2042/16), від 26 лютого 2019 року (справа №805/4374/15-а).

ВИСНОВОК:  Якщо в силу ст. 102 ПК України борг платника податків є безнадійним, а контролюючим органом була проявлена протиправна бездіяльність в частині своєчасного списання останнього відповідно до положень Порядку №577 (при чому можливість прийняття фіскальним органом альтернативного рішення у законодавстві відсутня), то зобов`язання ДПС списати такий безнадійний борг та здійснити коригування показників стану розрахунків з бюджетом в інтегрованій картці платника податків є ефективним способом захисту.

Матеріал по темі: «Джерело погашення податкового боргу з ПДВ»

P.s. 26.04.2019 р. Мінфін оприлюднив проекту наказу «Про затвердження Порядку списання безнадійного податкового боргу платників податків»…

Теги: списання безнадійного податкового боргу, проведення списання, пеня, штрафні санкції, здійснення коригування,  ІКПП, інтегрована картка платника податків, ефективний спосіб, податковий борг, безнадійний податковий борг , судова практика, Адвокат Морозов

Об’єднання позовних вимог та належне визначення суб’єктивного складу учасників

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правила об’єднання основних/похідних позовних вимог та належне визначення суб’єктивного складу учасників провадження

21 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/2485/19 (ЄДРСРУ № 86503855) досліджував питання щодо правил об’єднання основних/похідних позовних вимог та належне визначення суб’єктивного складу учасників провадження.

Відповідно до вимог статті 47 ГПК України позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони діє в судовому процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; права або обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; предметом спору є однорідні права і обов`язки.

Згідно з частиною 1 статті 173 ГПК в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Таким чином, зазначеними нормами процесуального права передбачено право позивача пред`явити позов до кількох відповідачів, об`єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами.

Об`єднання позовних вимог дає можливість досягти процесуальної економії, ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права, а також запобігти можливості ухвалення різних рішень за однакових обставин.

У постанові Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 905/2043/18 вказано, що під вимогою розуміється матеріально-правова вимога, тобто предмет позову, який одночасно є способом захисту порушеного права. При цьому об`єднанню підлягають вимоги, пов`язані між собою підставами виникнення або доказами, що підтверджують ці вимоги.

Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги позивача. Отже, вимоги повинні випливати з тих самих фактичних обставин, на яких вони ґрунтуються.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

(!!!) Отже, позивач має право об`єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами. Однорідними можуть вважатися позовні заяви, пов`язані однорідними позовними вимогами і водночас подані одним і тим самим позивачем до одного і того самого відповідача (чи відповідачів) або хоча й різними позивачами, але до одного і того самого відповідача. Однорідними ж позовними вимогами є такі, що виникають з одних і тих самих або з аналогічних підстав і водночас пов`язані між собою одним і тим самим способом захисту прав і законних інтересів.

Об`єднання позовних вимог дає можливість досягти процесуальної економії, ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права, а також запобігти можливості ухвалення різних рішень за однакових обставин.

Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.04.2019 у справі №914/2191/16, від 23.10.2019 у справі №902/434/19,  від 30.10.2019 у справі №922/1359/19.

Згідно з пунктом 2 частини 5 статті 174 ГПК України суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи у разі, якщо порушено правила об`єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 173 цього Кодексу).

За замістом частини 1 статті 173 ГПК України порушення правил об`єднання позовних вимог має місце у випадках, якщо заявлені в одній позовній заяві вимоги (1) не пов`язані підставою виникнення або поданими доказами (не є однорідними); (2) не співвідносяться між собою як основна та похідна.

Крім того, не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які можуть і відповідати критеріям, наведеним у частині 1 статті 173 ГПК України, проте підпадають під заборони, прямо визначені в частинах 4, 5 вказаної статті.

Саме встановлення господарським судом наведених вище обставин, які свідчать про порушення позивачем правил об`єднання позовних вимог, є підставою для повернення позовної заяви з посиланням на пункт 2 частини 5 статті 174 ГПК України.

Аналіз пункту 2 частини 5 статті 174 ГПК України у системному зв`язку з приписами статті 173 цього Кодексу свідчить про те, що у разі порушення правил об`єднання позовних вимог суд з метою виконання завдання господарського судочинства може не повертати позовну заяву, а за клопотанням учасника справи або за власною ініціативою самостійно роз`єднати позовні вимоги за правилами частини 6 статті 173 ГПК України та розглянути кожну з заявлених вимог окремо.

Отже, приписи частини 6 статті 173 ГПК України суд, з урахуванням конкретних обставин, має право застосувати як у разі дотримання правил об`єднання позовних вимог, так і у випадку їх порушення. Проте вчинення відповідної процесуальної дії є дискрецією господарського суду, яка застосовується (або не застосовується) ним за власним переконанням та з урахуванням конкретних обставин справи.

Проте у будь-якому випадку коли заявлені в одному позові вимоги є однорідними або співвідносяться як основна та похідна та не підпадають під заборони, визначені у частинах 4, 5 статті 173 ГПК України, у суду відсутні підстави для повернення позовної заяви, незалежно від того, чи заявлено позивачем клопотання про об`єднання позовних вимог. У цьому разі суд має керуватися змістом самої позовної заяви, обставинами та доказами, якими обґрунтовано позов.

Аналогічну правову позицію наведено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 902/434/19 .

Таким чином, якщо у справі вимоги можуть бути об`єднані в одній позовній заяві і таке об`єднання не матиме наслідком утруднення вирішення спору, а навпаки, дасть можливість досягти процесуальної економії за однакових обставин, то вказане є доцільним.

Подібні висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2019 у справі № 911/414/18.

Між тим, щодо процесуальних наслідків об'єднання позивачем вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства Велика Палата Верховного Суду від 11 червня 2019 року у справі  № 917/375/18 (ЄДРСРУ № 82703458) зазначила, що наслідком цього є саме розділення, а не закриття провадження у справі щодо всіх вимог (п.7.5 і п.7.6 Постанови).

ВИСНОВОК: Для належного об’єднання позовних вимог останні повинні бути:  1) взаємопов`язаними та/або похідними; 2) їх сумісний розгляд дає можливість досягти процесуальної економії та ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права.

Матеріал по темі: «Правила об`єднання позовних вимог»

Теги: правила об’єднання позовних вимог, роз’єднання, однорідні вимоги, взаємопов’язані, похідні, процесуальна економія, повернення позовної заяви, судова практика, Адвокат Морозов

Альтернатива подання позову/скарги в електронному, а не в паперовому вигляді

Адвокат Морозов (судовий захист)

Альтернатива подання позову/скарги в електронному, а не в паперовому вигляді та завірення документів електронно-цифровим підписом

21 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/12245/19 (ЄДРСРУ № 86504091) досліджував питання щодо альтернативи подання позову/скарги в електронному, а не в паперовому вигляді та наявності/відсутності електронного цифрового підпису. 

Процесуальні документи в електронній формі мають подаватися учасниками справи до суду з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи шляхом заповнення форм процесуальних документів відповідно до Положення про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему.

Надсилання у встановленому порядку процесуальних документів в електронному вигляді передбачає використання сервісу "Електронний суд", розміщеному за посиланням https://cabinet.court.gov.ua/login, за умови попередньої реєстрації офіційної електронної адреси (Електронного кабінету) та з обов`язковим використанням такою особою власного електронного підпису.

10 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/1374/19, адміністративне провадження №К/9901/16734/19, К/9901/19224/19, К/9901/19231/19 (ЄДРСРУ № 84134028) чітко вказав, що процесуальні документи, що надійшли до суду з використанням сервісу «Електронний суд», вважаються такими, що подані використанням власного електронного підпису.

Таким чином, альтернативою звернення учасників справи до суду із позовними заявами, скаргами та іншими визначеними законом процесуальними документами, оформленими в паперовій формі та підписаними безпосередньо учасником справи або його представником, є звернення з процесуальними документами в електронній формі з обов`язковим їх скріпленням власним електронним підписом учасника справи та подання такого документу через Електронний кабінет.

Згідно з положеннями частини третьої статті 15 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у судах функціонує Єдина судова інформаційна (автоматизована) система. Разом з тим, згідно із Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, з дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи у тексті Закону слова (назва) "Єдина судова інформаційна (автоматизована) система", "автоматизована система" у всіх відмінках (випадках) буде замінено словами "Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система" у відповідному відмінку.

(!!!) Оголошення про створення та забезпечення функціонування ЄСІТС було опубліковано Державною судовою адміністрацією України у газеті "Голос України" № 229 (6984) 01 грудня 2018 року.

У подальшому, у газеті "Голос України" (№ 42 (7048) від 01 березня 2019 року) опубліковано повідомлення Державної судової адміністрації України, згідно якого (відповідно до рішення Вищої ради правосуддя від 28 лютого 2019 року № 624/0/15-19 та враховуючи результати обговорення з судами, іншими органами та установами системи правосуддя питання необхідності відтермінування початку функціонування ЄСІТС), Державна судова адміністрація України повідомила про відкликання оголошення, опублікованого в газеті "Голос України" (№ 229 (6984) від 01 грудня 2018 року).

Разом з тим, наказом ДСА України № 628 від 22 грудня 2018 року "Про проведення тестування підсистеми "Електронний суд" у місцевих та апеляційних судах" вирішено запровадити тестовий режим експлуатації підсистеми "Електронний суд" у всіх місцевих та апеляційних судах України.

Відповідно до пункту 2 цього наказу місцевим та апеляційним судам у ході тестового режиму експлуатації підсистеми "Електронний суд" слід керуватися вимогами Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30 (із змінами і доповненнями), у частині функціонування підсистеми "Електронний суд" (далі - Положення № 30).

Так, відповідно до пункту 2.3 рішення Ради суддів України від 12 квітня 2018 року № 16 передбачено, що ряд норм Положення № 30, в тому числі і розділ XI (Підсистема "Електронний суд"), набирають чинності та можуть використовуватись у тестовому режимі виключно для судів, визначених пілотними згідно з відповідним наказом ДСА України.

ВАЖЛИВО: На цій підставі Верховний суд дійшов  висновку, що з 22 грудня 2018 року отримані всіма місцевими та апеляційними адміністративними судами заяви та інші процесуальні документи через підсистему "Електронний суд" мають реєструватися та розглядатися в установленому порядку.

Зокрема, відповідно до пункту 14 розділу XI Положення № 30 всі електронні документи, що надходять до суду, автоматично розмішуються у відповідному реєстрі електронної кореспонденції автоматизованої системи документообігу суду. Їхня реєстрація здійснюється за загальними правилами реєстрації вхідної кореспонденції, визначеними відповідними інструкціями з діловодства.

Отже, відповідно до пункту 1 Розділу ХІ Положення № 30 з 22 грудня 2018 року у всіх місцевих та апеляційних судах обмін електронними документами між судом, фізичними особами та учасниками судового процесу забезпечується засобами підсистеми "Електронний суд". Учасники судового процесу за допомогою зареєстрованого Електронного кабінету можуть надсилати копії електронних документів іншим учасникам судової справи, крім випадків, коли інший учасник не має зареєстрованого електронного кабінету, подавати позовні заяви та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, а також отримувати судові рішення та інші електронні документи (пункт 2 Положення № 30).

Електронний кабінет - захищений веб-сервіс, за допомогою якого забезпечується взаємодія авторизованого користувача з АСДС у режимі реального часу. Порядок реєстрації та роботи з електронним кабінетом встановлюється адміністратором (пункт 15 частини першої Розділу ІІ Положення № 30).

Згідно з вимогами розділу XI Положення № 30 обмін процесуальними документами в електронній формі повинен здійснюватися з офіційних електронних адрес (Електронних кабінетів), які вони мають створити в підсистемі "Електронний суд", розміщеній за посиланням: https://cabinet.court.gov.ua.

Таким чином, відсутність факту початку повноцінного функціонування ЄСІТС не може бути перешкодою для роботи її підсистеми "Електронний суд" та відповідно, права особи на подання процесуальних документів через цю підсистему в електронній формі.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі № 2340/4648/18, від 22 серпня 2019 року у справі № 520/20958/18.

ВИСНОВОК: Альтернативою звернення учасників справи до суду із позовними заявами, скаргами та іншими визначеними законом процесуальними документами, оформленими в паперовій формі та підписаними безпосередньо учасником справи або його представником, є звернення з процесуальними документами в електронній формі з обов`язковим їх скріпленням власним електронним цифрового підписом учасника справи та подання такого документу через Електронний кабінет.

Теги: електронний позов, электронный иск, ЕЦП, електронно-цифровий підпис, подання позову через систему електронного суду, електронний суд, єдина судова інформаційна (автоматизована) система, ЄСІТС, судова практика, Адвокат Морозов

Надання доказів надсилання копії скарги стороні у справі в господарському процесі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Апеляційний суд не має повноважень залишати апеляційну скаргу без руху, а потім її повертати з підстав недотримання стороною вимог ст. 259 ГПК України (надіслання сторонам копії скарги та доданих документів)

21 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  909/479/18 (ЄДРСРУ № 86503752)  досліджував питання особливостей виконання вимог ст. 258 ГПК України в частині надання доказів надсилання копії скарги іншій стороні у справі.

Відповідно до пункту 8 частини 1 статті 129 Конституції України однією із основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з п. 3 ч. 3 ст. 258 ГПК України до апеляційної скарги додаються докази надсилання копії скарги іншій стороні у справі.

Відповідно до ст. 259 ГПК України особа, яка подає апеляційну скаргу, надсилає іншим учасникам справи копію цієї скарги і доданих до неї документів, які у них відсутні, листом з описом вкладення.

За приписами ч. 2 ст. 260 ГПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 258 цього Кодексу, застосовуються положення статті 174 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 та ч.4 ст. 174 ГПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у ст. ст. 162, 164, 172 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається особі, що звернулася із позовною заявою.

Згідно з ч.ч. 5, 6 ст. 260 ГПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо:

1) апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено;

2) до постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження особа, яка подала скаргу, подала заяву про її відкликання;

3) скаргу подано в інший спосіб, ніж до суду апеляційної інстанції;

4) скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.

Питання про залишення апеляційної скарги без руху суддя-доповідач вирішує протягом п`яти днів з дня надходження апеляційної скарги. Питання про повернення апеляційної скарги суд апеляційної інстанції вирішує протягом п`яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків.

Аналіз положень ст. ст. 174, 258, 260 ГПК України дозволяє зробити висновок про те, що апеляційна скарга приймається до розгляду у випадку виконання скаржником вимог ст. 258 ГПК України, зокрема, подання доказів надсилання копії скарги іншій стороні у справі.

Обов`язок щодо надсилання іншим учасникам справи копії апеляційної скарги і доданих до неї документів, які у них відсутні, листом з описом вкладення, міститься у ст. 259 ГПК України, а не ст. 258 ГПК України.

Отже, згідно з ст. 260 ГПК України апеляційний суд не має повноважень залишати апеляційну скаргу без руху, а потім її повертати з підстав недотримання стороною вимог ст. 259 ГПК України. Такі повноваження у суду апеляційної інстанції передбачені лише у зв`язку з невиконанням стороною вимог ст. 258 ГПК України. (Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17.09.2018 у справі №927/95/18, від 08.10.2018 у справі №927/626/17, від 12.08.2019 у справі №910/7534/18, від 28.10.2019 року по справі № 916/3245/17).

Крім того, Верховний Суд наголошує про те, що суд апеляційної інстанцій не позбавлений права зобов`язати сторону виконати вимоги ст. 259 ГПК України, зокрема, надіслати іншим учасникам справи копії доданих до апеляційної скарги документів, які у них відсутні, листом з описом вкладення, а у випадку невиконання таких вимог суду - застосувати заходи процесуального примусу, які наведені у ст. ст. 131-135 ГПК України, а також сторона не позбавлена права вручити скаргу та додані до неї документи нарочно (доказом чого буде відмітка про прийняття уповноваженою особою)

Матеріал по темі: «Правомірність повернення апеляційної скарги судом апеляційної інстанції»

Різниця "об`єкта незавершеного будівництва" та "самочинно збудованого об`єкту"

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поняття "об`єкт незавершеного будівництва" (частина 3 статті 331 ЦК України) та "самочинно збудований об`єкт" (частина 1 статті 376 ЦК України) мають різний правовий статус та відмінне законодавче регулювання

18 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/633/19 (ЄДРСРУ № 86438103) досліджував питання щодо різниці понять об`єкту незавершеного будівництва" (частина 3 статті 331 ЦК України) та "самочинно збудованого об`єкту" (частина 1 статті 376 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Порядок набуття права власності на новостворене майно та об`єкти незавершеного будівництва врегульований статтею 331 ЦК України, за приписами частини другої якої право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже,  право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 06.07.2016 по справі №3-576гс16 та підтриманий в постанові Верховного суду від 21 березня 2019 року по справі № 909/175/18 (ЄДРСРУ № 80685160), в якій зокрема, вказано, що до прийняття об'єкта новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на цей об'єкт не виникає.

Одночасно частиною 3 статті 331 ЦК України передбачено, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна) (абзац перший). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону.

(!!!)  Отже, об`єкт незавершеного будівництва за визначенням частини 3 статті 331 ЦК України за своєю правовою природою є сукупністю будівельних матеріалів, які є майном, що належить забудовнику (особі, яка на законних підставах здійснює відповідне будівництво).

Поняття ж самочинного будівництва, правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені у статті 376 ЦК України, яка унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів при створенні нової речі (самочинному будівництві) були порушені.

Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

 За загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина 2 статті  376 ЦК України). Проте в окремих випадках стаття 376 ЦК України передбачає можливість визнання судом права власності на самочинно збудоване нерухоме майно.

Окремо слід зазначити, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови.

З урахуванням змісту зазначеної норми у поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України позивачами за такими вимогами можуть бути відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування та інші особи, право власності яких порушено самочинним будівництвом (Постанова Верховного суду від 16 січня 2019 року по справі № 458/1173/14-ц, провадження № 61-13282св18 (ЄДРСРУ № 79615876).

Таким чином, поняття "об`єкт незавершеного будівництва" (частина 3 статті 331 ЦК України) та "самочинно збудований об`єкт" (частина 1 статті 376 ЦК України) мають різний правовий статус та відмінне законодавче регулювання. 

Як зазначено вище, чинне законодавство передбачає можливість набуття особою за певних умов права власності на самочинно збудований об`єкт нерухомого майна за рішенням суду.

І при цьому стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

У той же час об`єкт незавершеного будівництва є лише сукупністю належних забудовнику будівельних матеріалів і наявність судового рішення про визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва не змінює правового статусу такого майна та не перетворює сукупність будівельних матеріалів на новостворену річ - об`єкт нерухомого майна (житловий будинок, будівлю, споруду тощо) в розумінні статті 181 та частини 2 статті 331 ЦК України, оскільки не звільняє забудовника від обов`язку після завершення будівництва (створення майна) ввести його в установленому порядку в експлуатацію в загальному порядку та здійснити державну реєстрацію права власності на новостворене нерухоме майно.

ВИСНОВОК: Визнання за судовим рішенням права власності на об`єкт незавершеного будівництва ні за яких умов не спричиняє правового наслідку у вигляді отримання таким майном (сукупністю будівельних матеріалів) статусу новоствореного нерухомого майна.

Матеріал по темі: «Визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва»

Теги: визнання право власності, об’єкт незавершеного будівництва, визнання право власності в судовому порядку, власник, забудовник, прийняття в експлуатацію, реєстрація право власності, новостворене нерухоме майно, спір про право, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оподаткування доходів нерезидента із джерелом їх походження з України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Альтернативне оподаткування доходів нерезидента із джерелом їх походження з України в Договірній Державі

17 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 560/933/19, адміністративне провадження №К/9901/29649/19 (ЄДРСРУ № 86431182) досліджував питання можливості альтернативного оподаткування доходів нерезидента із джерелом їх походження з України в Договірній Державі.

Відповідно до підпункту 141.4.1. пункту 141.4 статті 141 Податкового кодексу України доходи, отримані нерезидентом із джерелом їх походження з України, оподатковуються у порядку і за ставками, визначеними цією статтею.

Підпунктом "д" підпункту 141.4.1 пункту 141.4 статті 141 Податкового кодексу України передбачено, що для цілей цього пункту під доходами, отриманими нерезидентом із джерелом їх походження з України, слід розуміти, зокрема доходи від продажу нерухомого майна, розташованого на території України, яке належить нерезиденту, у тому числі майна постійного представництва нерезидента.

Згідно з підпунктом 141.4.2 пункту 141.4 статті 141 Податкового кодексу України резидент або постійне представництво нерезидента, що здійснюють на користь нерезидента або уповноваженої ним особи (крім постійного представництва нерезидента на території України) будь-яку виплату з доходу з джерелом його походження з України, отриманого таким нерезидентом від провадження господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в національній валюті), утримують податок з таких доходів, зазначених у підпункті 141.4.1 цього пункту, за ставкою в розмірі 15 відсотків (крім доходів, зазначених у підпунктах 141.4.3 - 141.4.6 та 141.4.11 цього пункту) їх суми та за їх рахунок, який сплачується до бюджету під час такої виплати, якщо інше не передбачено положеннями міжнародних договорів України з країнами резиденції осіб, на користь яких здійснюються виплати, що набрали чинності.

Між тим Товариство подало розрахунок (звіт) податкових зобов`язань нерезидентів, якими отримано доходи із джерелом їх походження з України, зазначивши пункт 1 статті 6 Конвенції між Україною і Королівством Нідерландів про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно від 24 жовтня 1995 року для застосування нульової ставки. 

Відповідно до п. 3.2. ст. 3 ПК України,   якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору

Положення пункту 103.1 статті 103 Податкового кодексу України передбачає, що застосування правил міжнародного договору України здійснюється шляхом звільнення від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України, зменшення ставки податку або шляхом повернення різниці між сплаченою сумою податку і сумою, яку нерезиденту необхідно сплатити відповідно до міжнародного договору України.

Згідно з пунктом 103.2 статті 103 Податкового кодексу України особа (податковий агент) має право самостійно застосувати звільнення від оподаткування або зменшену ставку податку, передбачену відповідним міжнародним договором України на час виплати доходу нерезиденту, якщо такий нерезидент є бенефіціарним (фактичним) отримувачем (власником) доходу і є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України. У разі отримання синдикованого фінансового кредиту особа (податковий агент) застосовує ставку податку, передбачену відповідним міжнародним договором України, на дату виплати процентів або інших доходів, отриманих із джерел в Україні, учасникам синдикату кредиторів з урахуванням того, резидентом якої юрисдикції є кожен учасник синдикованого кредиту, та пропорційно до його частки у межах кредитного договору, за умови що він є бенефіціарним (фактичним) отримувачем (власником) доходу, незалежно від того, виплата здійснюється через агента чи напряму. Застосування міжнародного договору України в частині звільнення від оподаткування або застосування пониженої ставки податку дозволяється тільки за умови надання нерезидентом особі (податковому агенту) документа, який підтверджує статус податкового резидента згідно з вимогами пункту 103.4 цієї статті.

Відповідно до пунктів 103.4, 103.5 статті 103 Податкового кодексу України підставою для звільнення (зменшення) від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України є подання нерезидентом з урахуванням особливостей, передбачених пунктами 103.5 і 103.6 цієї статті, особі (податковому агенту), яка виплачує йому доходи, довідки (або її нотаріально засвідченої копії), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України (далі - довідка), а також інших документів, якщо це передбачено міжнародним договором України.  Довідка видається компетентним (уповноваженим) органом відповідної країни, визначеним міжнародним договором України, за формою, затвердженою згідно із законодавством відповідної країни, і повинна бути належним чином легалізована, перекладена відповідно до законодавства України.

Суди попередніх інстанцій установили, що особа є резидентом Королівства Нідерландів , що посвідчено Свідоцтвом про статус резидента.

Питання оподаткування доходів від відчуження майна врегульоване Конвенцією між Україною і Королівством Нідерландів про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно від 24 жовтня 1995 року (Конвенцію ратифіковано  Законом №332/96-ВР від 12 липня 1996 року, дата набрання чинності для України - 02 листопада 1996, далі - Конвенція).

Відповідно до статті 6 Конвенції "Доходи від нерухомого майна" доходи, що одержуються резидентом Договірної Держави від нерухомого майна (включаючи доход від сільського або лісового господарства), яке розташоване в другій Договірній Державі, можуть оподатковуватись у цій другій Державі.

Таким чином, доходи нерезидента підлягають оподаткуванню відповідно до підпунктів 141.4.1. «д», 141.4.2. пункту 141.4. статті 141 Податкового кодексу України.

Однак, поза увагою судів залишився той факт, що частиною першою статті 6 Конвенції встановлена альтернативна можливість оподаткування доходів, що одержуються резидентом Договірної держави від нерухомого майна, яке розташоване в другій Договірній державі, у цій другій Державі.

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного вище вбачається, що контролюючий орган, за для уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно, спочатку повинен пересвідчитися про альтернативну можливість (реалізацію цієї можливості) оподаткування в Договірній Державі.