23/10/2018

Підтвердження повноважень адвоката на підписання апеляційної/касаційної скарги


Адвокат Морозов (судовий захист)


Належні докази підтвердження повноважень адвоката на підписання апеляційної або касаційної скарги.

8 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 811/1507/18, адміністративне провадження №К/9901/61152/18 (ЄДРСРУ № 77251966) досліджував питання належності доказів щодо підтвердження повноважень адвоката на підписання апеляційної та/або касаційної скарги.

Відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 298 КАС України апеляційна скарга не приймається до розгляду та повертається заявнику в разі, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

Частиною 1 ст. 55 КАС України встановлено, що сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто та (або) через представника.
(!!!) Відповідно до ч. 1 ст. 57 КАС України представником у суді може бути адвокат або законний представник.
Частиною 4 ст. 59 КАС України визначено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

Згідно ч.  1 ст. 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема, складати заяви, скарги, клопотання, інші правові документи та подавати їх у встановленому законом порядку.
Відповідно до ч. 2 ст. 60 КАС України обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності або ордері.

Згідно із ч.1 ст.26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об'єднанням та повинен містити підпис адвоката (ч. 2 ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно ч. 3 ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» повноваження адвоката як захисника або представника в господарському, цивільному, адміністративному судочинстві, кримінальному провадженні, розгляді справ про адміністративні правопорушення, а також як уповноваженого за дорученням у конституційному судочинстві підтверджуються в порядку, встановленому законом.
Частиною 4 ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що адвокат зобов'язаний діяти в межах повноважень, наданих йому клієнтом, у тому числі з урахуванням обмежень щодо вчинення окремих процесуальних дій.

Відповідно до п. 4, 5, 14, 15 Положення про ордер на надання правової допомоги та порядок ведення реєстру ордерів, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 17 грудня 2012 року №  36, ордер видається адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об'єднанням та повинен містити обов'язкові реквізити, передбачені цим Положенням. В Україні встановлюється єдина, обов'язкова для всіх адвокатів, типова форма ордера, яку затверджує Рада адвокатів України.

(!!!) Ордер встановленої цим Положенням форми є належним та достатнім підтвердженням правомочності адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта. Про обмеження правомочності адвоката, встановлені угодою про надання правової допомоги, останній або керівник адвокатського об'єднання (бюро) зобов'язані вказати на звороті ордера.

Ордер містить наступні реквізити: серію, порядковий номер ордера; прізвище, ім'я, по батькові або найменування особи, якій надається правова допомога; посилання на договір про надання правової допомоги / доручення органу (установи), уповноважених законом на надання безоплатної правової допомоги, номер (у випадку наявності) та дату цього документа; назву органу, у якому надається правова допомога адвокатом із зазначенням, у випадку необхідності, виду адвокатської діяльності, відповідно до статті 19 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»; прізвище, ім'я, по батькові адвоката, який надає правову допомогу на підставі ордера, номер та дату його свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, найменування органу, який його видав (КДКА відповідного регіону, з 01.01.2013 року радою адвокатів відповідного регіону); номер посвідчення адвоката України, ким та коли воно видане; ким ордер виданий (назву організаційної форми): адвокатом, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально (із зазначенням адреси робочого місця); адвокатським бюро, адвокатським об'єднанням (повне найменування адвокатського бюро / адвокатського об'єднання та його місцезнаходження); адресу робочого місця адвоката, якщо вона відрізняється від адреси місцезнаходження адвокатського бюро / адвокатського об'єднання, яке видає ордер; дату видачі ордера; підпис адвоката, який видав ордер, у разі здійснення ним індивідуальної діяльності (у графі «Адвокат»); підпис адвоката, який правову допомогу, якщо ордер виданий адвокатським бюро, адвокатським об'єднанням (у графі «Адвокат»); підпис керівника адвокатського бюро / адвокатського об'єднання, відтиск печатки адвокатського бюро / адвокатського об'єднання у випадку, якщо ордер видається адвокатським бюро / адвокатським об'єднанням.

Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку, що, по-перше, повноваження представника позивача, яким є адвокат, повинні бути підтверджені оригіналом ордеру виданого на ведення справи в суді або довіреністю; по-друге, ордер на відміну від довіреності не вказує обсяг повноважень, наданих адвокату.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/23346/16 від 14.03.2018 року (ЄДРСРУ № 72909638) чітка та передбачувана вимога статті 131-2 Конституції України щодо належного представництва особи в суді є складовою частиною забезпечення ефективного захисту процесуальних  прав кваліфікованою особою,  функціонування системи правосуддя, відповідає гарантованому статтею 59 Конституції України праву на професійну правничу допомогу та не є обмеженням права на доступ до суду.

Тобто, реалізація права на звернення із скаргою є процесуальною дією в суді, яка має здійснюватися або самою особою у порядку самопредставництва (для юридичних осіб їх органами, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством чи статутом) або її процесуальним представником.

ВИСНОВОК: Отже, при відсутності довіреності з вичерпним переліком повноважень, правомочність адвоката, як представника щодо підписання скарги, повинна підтверджуватись домовленістю сторін у договорі про надання правової допомоги, який засвідчує існування між клієнтом та адвокатом домовленості стосовно об'єму наданих йому повноважень, шляхом окремого визначення такої дії у договорі.






Теги: повноваження представника юридичної особи, самопредставництво, повноваження адвоката, перелік повноважень, довіреність, представництво інтересів, ордер, судова практика, Адвокат Морозов

22/10/2018

Податкова консультація: правові наслідки отримання та зміст оскарження


Адвокат Морозов (судовий захист)


Податкова консультація: правові наслідки отримання та зміст оскарження.

Податкові консультації згідно з п.п. 14.1.172 п. 14.1 ст. 14 ПКУ бувають двох видів: індивідуальні та узагальнюючі.

Індивідуальна податкова консультація – роз’яснення контролюючого органу, надане платнику податків щодо практичного використання окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючий орган, та зареєстроване в єдиному реєстрі індивідуальних податкових консультацій.

Узагальнююча податкова консультація – оприлюднення позиції центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, щодо практичного використання окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, що склалася за результатами узагальнення індивідуальних податкових консультацій, наданих контролюючими органами платникам податків, та/або у разі виявлення обставин, що свідчать про неоднозначність окремих норм такого законодавства.

ВАЖЛИВО: Індивідуальну податкову консультацію платник податку може отримати лише на підставі звернення платника податків до контролюючого органу.
Відповідно до пп. 52.1 та 52.2 ст. 52 ПКУ, за зверненням платників податків контролюючі органи надають їм безоплатно індивідуальні податкові консультації з питань практичного застосування окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, протягом 25 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом.
Перелік всіх реквізитів звернення для отримання індивідуальної податкової консультації наведено в п. 52.1 ст. 52 ПКУ.


Індивідуальна податкова консультація надається як в усній, так і в письмовій формі.
В усній формі – контролюючими органами та державними податковими інспекціями; у письмовій формі – контролюючими органами в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, міжрегіональними територіальними органами, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику.
Строк надання консультації може бути продовжений не більш, ніж на 10 календарних днів з обов’язковим повідомленням про це платника податків.
Консультація, надана в письмовій формі, обов'язково повинна містити:
1.      назву – податкова консультація;
2. реєстраційний номер в єдиній базі індивідуальних податкових консультацій;
3. опис питань, що порушуються платником податків, з урахуванням фактичних обставин, зазначених у зверненні платника податків;
4.  обґрунтування застосування норм законодавства та висновок з питань практичного використання таких норм законодавства.

Індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.

ВАЖЛИВО: Відповідно до п. 53.1 ст. 53 ПКУ не може бути притягнуто до відповідальності, включаючи фінансову (штрафні санкції та/або пеня), платника податків (податкового агента та/або його посадову особу), який діяв відповідно до індивідуальної податкової консультації, наданої йому у письмовій формі, а також узагальнюючої податкової консультації, за діяння, що містить ознаки податкового правопорушення, зокрема на підставі того, що у подальшому така податкова консультація була змінена або скасована.

Зазначені положення застосовуються до індивідуальної податкової консультації, за умови що вона зареєстрована в єдиній базі індивідуальних податкових консультацій.

Також відповідно до п. 53.2 ст. 53 ПКУ платник податків може оскаржити до суду наказ про затвердження узагальнюючої податкової консультації або надану йому індивідуальну податкову консультацію як правовий акт індивідуальної дії, викладені в письмовій формі, які, на думку такого платника податків, суперечать нормам або змісту відповідного податку чи збору.

Скасування судом наказу про затвердження узагальнюючої податкової консультації або індивідуальної податкової консультації є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду (Постанова Верховного суду від 12 червня 2018 року по справі №814/2168/16, адміністративне провадження №К/9901/37755/18).

Системний аналіз наведених законодавчих норм дає підстави для висновку про те, що податкова консультація за своєю правовою природою є фактично відповіддю контролюючого органу платнику податків на його питання, яка повинна містити конкретні роз'яснення такому платнику практичної форми та/або моделі його поведінки у визначеному колі податкових правовідносин (Постанова Верховного суду від 16 жовтня 2018 року у справі №820/4461/17, адміністративне провадження №К/9901/3725/17 (ЄДРСРУ № 77160281)).

Між тим дослідженню в справах про визнання протиправною та скасування податкової консультації підлягають обставини щодо: поставлених у зверненні платника податків про надання податкової консультації питань; викладених у податковій консультації відповідей; відповідності зазначених у податковій консультації висновків нормам або змісту відповідного податку чи збору (Постанова Верховного суду від 20 лютого 2018 року у справі №813/2617/15, адміністративне провадження №К/9901/8571/18 (ЄДРСРУ № 2367032)).



P.s. Як зазначено у Інформаційному листі Вищого адміністративного суду України від 01.06.2010 р. за  N 781/11/13-10 нормативно-правові акти можуть бути оскаржені широким колом осіб (фізичних та  юридичних), яких  вони стосуються.  Індивідуальні ж акти можуть бути оскаржені лише особами,  безпосередні права,  свободи чи охоронювані законом інтереси яких такими актами порушені.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного суду України від 28 лютого 2017 року у справі  № 21-3829а16 та від 12 квітня 2017 р. у справі  № 21-3830а16.








19/10/2018

Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи


Адвокат Морозов (судовий захист)



Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи та заміна сторони її правонаступником.

16 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 923/151/17 (ЄДРСРУ № 77112569) досліджував питання відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи та заміну сторони її правонаступником.

Відповідно до ч. 1 ст. 52 ГПК України суд, у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу.

Згідно з ч. 1 ст. 334 ГПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Суд розглядає заяву про заміну сторони її правонаступником у десятиденний строк з дня її надходження до суду у судовому засіданні з повідомленням учасників справи та заінтересованих осіб.

Відповідно до ст. 514 ЦК України  до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
За положенням ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні (крім випадків, передбачених ст. 515 ЦК України) може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі ст. 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, за змістом ст. 512 ЦК України, ст. 442 ЦПК України та ч. 5 ст. 15 ЗУ «Про виконавче провадження» у разі вибуття кредитора в зобов'язанні він замінюється правонаступником.

Виходячи із системного аналізу цих норм, зокрема пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 512 ЦК України, у разі передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) чи правонаступництва (припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання поділу, перетворення або ліквідації, спадкування) на стадії виконання судового рішення відбувається вибуття кредитора.

Така заміна кредитора відбувається поза межами виконавчого провадження у разі смерті кредитора, припинення юридичної особи чи відступлення права вимоги.
По своїй суті заміна кредитора в зобов'язанні внаслідок відступлення права вимоги є різновидом правонаступництва та можлива на будь-якій стадії процесу. У зв'язку з заміною кредитора відбувається вибуття цієї особи з виконавчого провадження, і її заміна новим кредитором проводиться відповідно до ч. 5 ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження» за заявою заінтересованої особи. Такою заінтересованою особою є новий кредитор (правонаступник).

ВАЖЛИВО: Заміна сторони правонаступником може відбуватися як при відкритому виконавчому провадженні, так і при відсутності виконавчого провадження, тобто може бути проведена на будь-якій стадії процесу.

Таких висновків при застосуванні наведених норм права дійшов Верховний Суд України у постанові від 20 листопада 2013 року, прийнятій у справі № 6-122цс13, та Верховний Суд у постанові від 25 квітня 2018 року, прийнятій у справі № 2-н-148/09.


Верховний Суд констатує, що для настання процесуального правонаступництва необхідно встановити факт переходу до особи матеріальних прав попередника.
При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора.

Статтею 1054 Цивільного кодексу України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є  банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.

У пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.

Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця-банку, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, який не є юридичною особою та фінансовою установою, а тому не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.
Такої позиції також дотримується Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11.09.2018р. у справі № 909/968/16.

ВИСНОВОК: Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням ч. 3 ст. 512, ст. 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа, з погодження Національного Банку України.

Окремо необхідно враховувати судову позицію, що Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не передбачений порядок правонаступництва на стадії ліквідації банку.







Теги: відступлення права вимоги, кредитний договір, на користь фізичної особи, банк, фінансова установа, правонаступництво, банк, уступка право вимоги, факторинг, судова практика, Адвокат Морозов


18/10/2018

Наследству и дарению с первого ноября быть! Прекратите панику!


Адвокат Морозов (судовий захист)


З 01.11.2018 року неможливо буде отримати спадщину та оформити договір дарування – ЗМІ.

Так, деякі ЗМІ маючи на увазі або посилаючись на Постанову Кабінету Міністрів України від 4 березня 2013 р. N 231 «Деякі питання проведення оцінки для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов'язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства» вказують, що суб’єкти оціночної діяльності втрачають право проводити оцінку рухомого та нерухомого майна…, а так як оцінка майна є необхідною умовою для прийняття спадщини та оформлення договору дарування, то остання подія буде неможлива.

Вказана вище інформація не відповідає дійсності!!!

По-перше: Порядок оподаткування доходів, отриманих платниками податку — фізичними особами внаслідок прийняття у спадщину коштів, майна, майнових чи немайнових прав, регламентується ст. 174 Податкового кодексу України.

В свою чергу п.п. 174.2.1 п. 174.2 ст. 174 ПКУ встановлює, що об'єкти спадщини оподатковуються за нульовою ставкою: об’єкти спадщини, що успадковується членами сім’ї спадкодавця першого та другого ступенів споріднення (членами сім’ї фізичної особи першого ступеня споріднення для цілей розділу IV цього Кодексу вважаються її батьки, її чоловік або дружина, діти такої фізичної особи, у тому числі усиновлені. Членами сім’ї фізичної особи другого ступеня споріднення для цілей розділу IV цього Кодексу вважаються її рідні брати та сестри, її баба та дід з боку матері  і з боку батька, онуки - пп. 14.1.263 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України).
Окрім цього, враховуючи зміни, внесені Законом № 1910, об’єкти дарування, які є аналогічними до об’єктів спадщини, подаровані платнику податку іншою фізичною особою, оподатковуються згідно з правилами, встановленими для оподаткування спадщини.
Згідно п. 7 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» проведення оцінки майна є обов'язковим у випадках: оподаткування   майна   згідно   з   законом,  крім  випадків визначення  розміру  податку  при  спадкуванні власності, вартість якої  оподатковується за нульовою ставкою.
Враховуючи зазначене вбачається, що суб’єкти оціночної діяльності взагалі не потрібні при успадкуванні та даруванні рухомого та нерухомого майна для спадкоємців та обдарованих першого і другого ступенів споріднення.


По-друге: Необхідно звернути увагу громадськості, що спірні нормативно – правові документи жодним чином не конкретизували рік, коли настане це «перше листопада», а отже ця «страшилка» шириться просторами інтернету вже 5 років.

І на останок…

По – третє: Постановою Вищого адміністративного суду України від 29 липня 2015 року у справі N К/800/62987/13 визнано незаконною та скасовано постанову Кабінету  Міністрів України від 04 березня 2013 року N 231 "Деякі питання проведення  оцінки для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов'язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства".

Резолютивну частину постанови Вищого адміністративного суду України від 29 липня 2015 року у справі N К/800/62987/13 опубліковано в інформаційному бюлетені "Офіційний вісник України" від 04 вересня 2015 року N 68.



Підсумовуючи все вищевказане, не вбачається підстав для паніки, яка охоплює громадськість вже не один рік, а представникам ЗМІ слід ретельніше перевіряти інформацію перед її опублікуванням.





Теги: оформити спадщину після 01.11.2018, принять наследство после первого ноября, украинцам запретили дарить имущество, с 1 ноября в Украине невозможно будет вступить в наследство, дарение после первого ноября, судебная практика, Адвокат Морозов



Інфляційні втрати у зв'язку з простроченням виконання вексельного зобов'язання


Адвокат Морозов (судовий захист)


Правова можливість стягнення інфляційних втрат у зв'язку з простроченням виконання вексельного зобов'язання.

16 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/34/18 (ЄДРСРУ № 77112579), 08 жовтня 2018 року у справі №  917/22/18 (ЄДРСРУ № 77044504), від 07 вересня 2018 року у справі №  917/31/18 (ЄДРСРУ № 76325915), від 07 вересня 2018 року у справі №  917/24/18, № 917/25/18, № 917/29/18  (ЄДРСРУ № 76326066, 76326030, 76326017) досліджував питання правомірності вимоги про стягнення інфляційних втрат у зв'язку з простроченням виконання вексельного зобов'язання.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про обіг векселів в Україні" законодавство України про обіг векселів складається із Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (далі - Уніфікований Закон), з урахуванням застережень, обумовлених додатком II до цієї Конвенції, та із Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, Закону України "Про цінні папери і фондову біржу", Закону України "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі", Закону України "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі", Закону України "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів", цього Закону та інших прийнятих згідно з ними актів законодавства України.

Відповідно до статті 43 Уніфікованого закону держатель може використати своє право регресу проти індосантів, трасанта та інших зобов'язаних осіб, зокрема при настанні строку платежу, якщо платіж не був здійснений.

Частиною 1 статті 14 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" визначено, що вексель - це цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю); індосант - власник ордерного цінного паперу (його уповноважена особа), який вчиняє індосамент. Індосамент може бути повним (іменним) - виписаним на ім'я (найменування) конкретної особи або бланковим (на пред'явника) - виписаним без зазначення імені (найменування) особи.

Відповідно до пункту 1.2. Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України, затвердженого постановою правління Національного банку України №   508 від 16.12.2002, векселедержатель - юридична або фізична особа, яка володіє векселем, що виданий або індосований цій особі чи її наказу, або індосований на пред'явника, або шляхом бланкового індосаменту, чи на підставі інших законних прав.

Відповідно до статті 77 Уніфікованого закону до простих векселів застосовуються такі ж положення, що стосуються переказних векселів, тією мірою, якою вони є сумісними з природою цих документів, зокрема положення щодо індосаменту (статті 11 - 20).

Відповідно до статті 16 Уніфікованого закону власник переказного векселя вважається його законним держателем, якщо його право на вексель базується на безперервному ряді індосаментів, навіть якщо останній індосамент є бланковим. Закреслені індосаменти вважаються при цьому ненаписаними. Якщо за бланковим індосаментом іде інший індосамент, то особа, яка підписала останній, вважається такою, що придбала вексель за бланковим індосаментом.

(!!!) Таким чином, особа, у якої знаходиться вексель, вважається його законним держателем, якщо її право на вексель базується на безперервному ряді індосаментів, навіть, якщо останній із них є бланковим.

Якщо останній індосамент є бланковим або на пред'явника (тобто в ньому не зазначено особу, що отримує вексель), законним векселедержателем такого векселя вважається особа, у якої вексель фактично знаходиться. Така особа має всі права за векселем, у тому числі право вимоги платежу за ним.

Пунктом 2 статті 48 Уніфікованого закону передбачено, що держатель може вимагати від особи, проти якої він використовує своє право регресу, у тому числі, відсотки в розмірі шести від дати настання строку платежу.

Стаття 5 Уніфікованого закону передбачає, що у переказному векселі, який підлягає оплаті відразу після пред'явлення або у визначений строк після пред'явлення, трасант може обумовити, що на суму, яка підлягає оплаті, будуть нараховуватися відсотки. У будь-якому іншому переказному векселі така умова вважається ненаписаною.

Відсоткова ставка повинна бути вказана у векселі; при відсутності такої вказівки умова вважається ненаписаною.

Щодо застосування норм Цивільного кодексу України, які регулюють відповідальність за прострочення виконання зобов'язань до правовідносин, пов'язаних із обігом векселів, то таке можливе лише у випадку вказівки на це в актах вексельного законодавства, що зазначені в Законі України "Про обіг векселів в Україні".

Згідно зі статтею 48 Уніфікованого закону право векселедержателя вимагати від особи, проти якої він використовує своє право регресу, обмежено наступними сумами: (1) сумою неакцептованого або неоплаченого переказного векселя з відсотками, якщо вони були обумовлені; (2) відсотки в розмірі шести від дати настання строку платежу; (3) витрати, пов'язані з протестом і пересиланням повідомлень, а також інші витрати. Якщо право регресу використане до настання строку платежу, то з вексельної суми утримуються облікові відсотки. Ці облікові відсотки обчислюються за офіційною обліковою ставкою (банківською ставкою), яка діє на дату використання права регресу за місцем проживання держателя.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Статтею 48 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі передбачено, які платежі вправі вимагати векселедержатель від особи проти якої заявлена вимога. Даний порядок є вичерпним.

При цьому Уніфікованим законом про переказні векселі та прості векселі не передбачено покладання на зобов'язану за векселем особу інших платежів, ніж зазначені в ньому, зокрема не передбачено можливості пред'явлення до стягнення збитків від інфляції.

ВИСНОВОК: Отже, оскільки спірні правовідносини сторін врегульовано вексельним законодавством, яким не передбачено стягнення інфляційних втрат у разі прострочення виконання вексельного зобов'язання, норми ст. 625 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню до даних правовідносин.

При цьому Верховний Суд неодноразово викладав правову позицію, згідно з якою застосування норм Цивільного кодексу України, які регулюють відповідальність за прострочення виконання зобов'язань до правовідносин, пов'язаних із обігом векселів, можливе лише у випадку вказівки на це в актах вексельного законодавства, що зазначені в Законі України "Про обіг векселів в Україні" (постанови від 15.05.2018 у справі №904/8714/17, від 22.05.2018  у справі №904/8713/17, від 23.05.2018 у справі №904/8710/17, від 23.05.2018 у справі №904/8711/17).




  
Теги: вексель, цінні папери, інфляційні втрати, вимога, прострочення виконання зобов’язання,  вексельне зобов'язання, обіг векселів, уніфікований закон, прості векселі, неакцептований вексель, право регресу, судова практика, Адвокат Морозов


17/10/2018

Прийменник «до» при обчислені процесуальних строків


Адвокат Морозов (судовий захист)


Обчислення процесуальних строків з прийменником "до" відповідної календарної дати.

Згідно з частинами першою, другою статті 251 Цивільного кодексу України  строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Відповідно до частини першої статті 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Частина 2 цієї статті передбачає, що термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Статтею 253 Цивільного кодексу України встановлено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Статтею 254 ЦК України встановлено, що строк, визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку.

Якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку. У разі, якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції (частина перша статті 255 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 3 Європейської конвенції про обчислення строків від 16.05.1972 року  строки, обчислені у днях, тижнях, місяцях і роках починаються опівночі dies a quo і спливають опівночі dies ad quem.

За змістом статті 2 цієї Конвенції термін «dies a quo» означає день, з якого починається відлік строку, а термін «dies ad quem» означає день, у який цей строк спливає.

Відповідно до частини другої статті 4 Конвенції якщо строк обчислено у місяцях або роках, день dies ad quem є днем останнього місяця чи останнього року, дата якого відповідає dies a quo, або у разі відсутності відповідної дати - останнім днем останнього місяця.

Отже, строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку.

Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, строк закінчується в останній день цього місяця.

Згідно усталеною судовою практикою, якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Перебіг строку, закінчення якого пов'язане з подією, яка повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події.

Останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк слід було вчинити процесуальну дію тільки в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу.

Більше того, строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здані на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв'язку.

ВИСНОВОК: Прийменник "до" з календарною датою в українській мові вживають на позначення кінцевої календарної дати чинності включно або виконання чого-небудь (постанови Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 803/350/17, у справі № 815/4720/16, від 13.06.2018 у справі № 815/1298/17, від 14.08.2018 у справі № 803/1387/17, від 28.08.2018 у справі № 814/4170/15 та від 08.10.2018 у справі №  927/490/18).







Підвищення кваліфікації Адвоката 2024