Верховний суд: відмінність нововиявлених від нових обставин

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дослідив питання щодо відмінності нововиявлених обставин від нових обставин.

Суд вказав, що згідно із частиною першою статті 361 ЦПК України (в редакції, що діяла на час розгляду справи в апеляційному порядку) рішення суду переглядається у зв'язку з нововиявленими обставинами судом, який ухвалив дане рішення.

Необхідними умовами для визначення відповідної обставини нововиявленою, передбаченою пунктом 1 частини другої статті 361 ЦПК України (в редакції, що діяла на час розгляду справи в апеляційному порядку), є те, що, по-перше, вона існувала на час розгляду справи; по-друге, ця обставина не могла бути відома заявникові на час розгляду справи; по-третє, вона входить до предмета доказування у справі та може вплинути на висновки суду про права та обов'язки учасників справи.

(!!!) Тобто, обставини, що обґрунтовують вимоги або заперечення сторін чи мають інше істотне значення для правильного вирішення справи, існували на час ухвалення судового рішення, але залишалися невідомими учасникам справи, та стали відомими тільки після ухвалення судового рішення, є нововиявленими обставинами.

ВАЖЛИВО: Обставини, які виникли чи змінилися тільки після ухвалення судового рішення, а тому не могли бути враховані судом при ухваленні судового рішення, є новими обставинами і можуть бути підставою для пред'явлення нової позовної вимоги або інших вимог на стадії виконання судового рішення.

Таким чином, обставина, на яку посилається заявник зокрема на факт набрання законної сили рішенням районного суду в частині визнання недійсним договору іпотеки, за своєю правовою природою не є нововиявленою, і не дає підстави для перегляду у зв'язку з нововиявленими обставинами рішення апеляційного суду (Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 14 лютого 2018 року справа № 147/325/13-ц, провадження № 61-1656св17, ЄДРСРУ № 72348780).

Аналогічне твердження міститься у постанові ВС від 21 лютого 2018 року по справі № 363/2936/15-ц (ЄДРСРУ № 72459719).

Разом з цим, неподання стороною або особою, яка бере учать у справі, доказу, про який їй було відомо та який підтверджує відповідні обставини, а також відмова суду у прийнятті доказів не є підставами для перегляду судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами (Постанова ВС від 21 лютого 2018 року справа № 454/3003/14-ц, ЄДРСРУ № 72378039). 

П. 4 постанови пленуму ВССУ № 4 від 30 березня 2012 року «Про застосування цивільного процесуального законодавства при перегляді судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами» вказує, що вирішуючи питання про наявність нововиявлених обставин, суд повинен розмежовувати нововиявлені обставини та нові обставини.

Так, обставини, що обґрунтовують вимоги або заперечення сторін чи мають інше істотне значення для правильного вирішення справи, існували на час ухвалення судового рішення, але залишаються невідомими особам, які беруть участь у справі, та стали відомими тільки після ухвалення судового рішення, є нововиявленими обставинами.

Обставини, які виникли чи змінилися тільки після ухвалення судового рішення і не пов'язані з вимогою в цій справі, а тому не могли бути враховані судом при ухваленні судового рішення, є новими обставинами і можуть бути підставою для пред'явлення нової вимоги (зокрема, погіршення майнового стану відповідача після ухвалення рішення про стягнення з нього аліментів).

ВИСНОВОК: необхідно розрізняти нові докази та докази, якими підтверджуються нововиявлені обставини, оскільки нові докази не можуть бути підставою для перегляду судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами.

Матеріал по темі: «Нововиявлені обставини & новий доказ: відмінність правозастосування»

Теги: нововиявлені обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Обов’язковість відповіді на запит податкового органу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд дослідив питання обов’язковості надання відповіді та інформації на запит податкового органу, а також випадки коли платник податків звільнений від вказаного обов’язку.

02 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи №820/2762/17, адміністративне провадження №К/9901/4288/17 (ЄДРСРУ № 72551847) досліджував доволі розповсюджену ситуацію щодо визнання нечинним та скасування наказу про проведення перевірки платника податку з підстав не отримання (відмови від надання) відповіді на запит податкового органу.

У даній справі платник податку надав письмову відповідь, у якій відмовив у наданні інформації та документів, що зазначені в запиті, у зв'язку із невідповідністю наданого запиту вимогам, передбаченим положенням п.73.3 ст.73 Податкового кодексу України, а також з посиланням на те, що у запиті не визначено жодної з передбачених законодавством підстав для його надсилання.

З урахуванням зазначеного начальником податкового органу винесений наказ «Про проведення документальної позапланової виїзної перевірки Товариства…».

Суд вказує, що відповідно до пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених Кодексом.

Згідно із абзацом четвертим підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України документальна позапланова перевірка не передбачається у плані роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з обставин, визначених Кодексом.

ВАЖЛИВО: Перелік обставин, за наявності яких контролюючий орган може призначити документальну позапланову перевірку, передбачено пунктом 78.1 статті 78 Податкового кодексу України.

Закону України від 21 грудня 2016 року № 1797-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу щодо покращення інвестиційного клімату в Україні" (далі по тексту - Закон № 1797), який набрав чинності з 1 січня 2017 року (за виключенням окремих статей), до Податкового кодексу України вносяться зміни, що стосуються контрольно-перевірочної роботи.

Законом № 1797 уточнено підстави для проведення позапланових документальних перевірок. Зокрема, підпункт 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України доповнено змістом, що надає можливість проведення позапланової перевірки також у разі отримання інформації, яка свідчить про порушення вимог податкового законодавства.

При цьому підпунктами 78.1.1, 78.1.9 п. 78.1 ст. 78 Кодексу встановлено термін для надання платниками податків пояснень на запит контролюючого органу - 15 робочих днів з дня, наступного за днем отримання запиту, та вимоги до його змісту.

Отримання податкової інформації та направлення запитів контролюючими органами регламентовано статтею 73 Податкового кодексу України та постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року № 1245 "Про затвердження Порядку періодичного подання інформації органам державної податкової служби та отримання інформації зазначеними органами за письмовим запитом" (далі - Порядок). Зокрема, чітко визначено перелік підстав для направлення суб'єкту господарювання запиту про подання інформації, а також вимоги до його оформлення.

Так, відповідно до пункту 73.3 статті 73 Кодексу контролюючі органи мають право звернутися до платників податків та інших суб'єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій, завдань, та її документального підтвердження.

ВАЖЛИВО: За змістом пункту 10 Порядку встановлено, що запит щодо отримання податкової інформації від платників податків та інших суб'єктів інформаційних відносин оформляється на бланку органу державної податкової служби та підписується керівником (заступником керівника) зазначеного органу. У запиті зазначаються: посилання на норми закону, відповідно до яких орган державної податкової служби має право на отримання такої інформації; підстави для надіслання запиту; опис інформації, що запитується, та в разі потреби перелік документів, що її підтверджують.

У разі, коли запит складено з порушенням вимог, викладених в абзацах першому та другому пункту 73.3 статті 73 Кодексу, платник податків звільняється від обов'язку надавати відповідь на такий запит.

Колегія суддів зазначає, що вимоги, які висуваються до змісту запиту є нормативно визначеними і поширювальному тлумаченню не підлягають.

(!!!) З матеріалів справи вбачається, що запити, направлені відповідачем на адресу позивача містили вказівку на фактичну і правову підстави направлення запиту - підпункти 78.1.1, 78.1.4 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України, а також обставини, встановлені на наслідком діяльності інформаційних систем автоматизованого моніторингу. Запити містили опис інформації, що запитується, та орієнтовний перелік документів, що її підтверджують.

За таких обставин на позивача покладався обов'язок щодо надання інформації, про надання якої і складений запит податкового органу.

ВИСНОВОК: Окремі дефекти запиту про надання інформації і наказу про призначення податкової перевірки для вирішення оспорюваного питання значення немає, оскільки відповідно до усталеної судової практики, зокрема, відсутність або неповнота посилань на конкретні пункти Кодексу не повинні розглядатися як підстава для визнання наказу протиправним, якщо зі змісту такого наказу видається за можливе ідентифікувати передбачену законодавством фактичну підставу для призначення відповідної перевірки.

Тобто, фактичною підставою для проведення позапланової виїзної перевірки платника податку стало ненадання ним пояснень та їх документального підтвердження на обов'язковий письмовий запит податкового органу, який сформовано на підставі інформації з інформаційних систем автоматизованого моніторингу.

З урахуванням зазначеного вбачається, що відмова платника податку від надання відповіді (інформації) на запит податкового управління повинна бути обґрунтованою та змістовною… адже в противному випадку на останнього чекає податкова перевірка!!!

Матеріал по темі: «Вимоги до запиту податкового органу про надання інформації»

Теги:  запит про надання інформації, запрос налоговой, запитувана інформація, строк для надання відповіді, підстави для запиту податкового органу, податкові спори, судебная практика, Адвокат Морозов

Момент виникнення обов'язку зі сплати земельного податку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов'язок зі сплати земельного податку виникає у користувача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

27 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи № 826/14191/16, адміністративне провадження №К/9901/4709/17 (ЄДРСРУ № 72486794) досліджував питання щодо виникнення моменту плати за землю у складі податку на майно.

За змістом підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України плата за землю є обов'язковим платежем у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно до підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом.

Відповідно до підпункту 269.1.1 пункту 269.1 статті 269 Податкового кодексу України платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв). А в силу вимог підпункту 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 Податкового кодексу України об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

ВАЖЛИВО: Таким чином, обов'язок платника податку сплачувати плату за землю виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.

Згідно зі статтею 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Права власності та користування земельною ділянкою оформлюються відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Питання переходу права власності на земельну ділянку у разі набуття права на житловий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюються статтею 120 Земельного кодексу України і статтею 377 Цивільного кодексу України.

(!!!) Цими нормами чітко встановлено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.

За правилами пункту 286.1 статті 286 Податкового кодексу України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

При цьому власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно (пункт 287.8 статті 287 Податкового кодексу України).

Тобто, фізична особа-власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

У справі, яка розглядається, суди встановили, що позивач є власником нежитлового приміщення, за земельну ділянку під яким податковий орган оспорюваним податковим повідомленням-рішенням нарахував земельний податок. При цьому в силу вимог статей 182, 334 Цивільного кодексу України право власності на нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації.

ВИСНОВОК: Отже, незважаючи на те, що позивач не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належними йому на праві власності нежитловими приміщеннями, виходячи із принципу пріоритетності норм Податкового кодексу України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 Податкового кодексу України, обов'язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

P.s. В той же час, приписи пункту 286.1 статті 286 Податкового кодексу України визначають, що підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру. Центральні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин та у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно щомісяця, але не пізніше 10 числа наступного місяця, а також за запитом відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки подають інформацію, необхідну для обчислення і справляння плати за землю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Суд звертає увагу на те, що центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин є Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр), відповідно до п. 1 Положення про зазначений орган, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року №15.

Однак, податковим органом для обчислення використано інформацію Головного управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації, який не є центральним органом виконавчої влади…))

Теги: земельний податок, орендна плата, земельні відносини, грошова оцінка землі, державна реєстрація, право власності, арендная плата, судова практика, Адвокат Морозов

Верховний суд: оцінка вироків, як доказ фіктивності контрагентів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості оцінки вироків у кримінальному провадженні, як доказів фіктивності контрагентів у податкових спорах.

Спершу необхідно вказати на сталу судову практику, яка передбачає що сам по собі факт порушення кримінальної справи щодо посадових осіб контрагента позивача не може слугувати належним доказом фіктивності господарських операцій та не тягне за собою правових наслідків для позивача, оскільки податкове законодавство не ставить у залежність право позивача від розрахунку з бюджетом третіх осіб (Постанова ВС від 20 лютого 2018 року у справі №826/6280/13-а, адміністративне провадження №К/9901/2848/18, ЄДРСРУ № 72338874).

Окремим прикладом можна привести цитату ВС з постанови від 27 лютого 2018 року у справі №813/1974/17, адміністративне провадження №К/9901/1391/17, ЄДРСРУ № 72486629: «Також колегія суддів зазначає, що суди попередніх інстанцій правомірно не взяли до уваги вирок … районного суду на який контролюючий орган посилається, як на підставу нереальності господарських правовідносин з ПП «Аква-Медікум», оскільки вказаним вироком гр. ОСОБА_4, визнано винуватим у вчинені злочину передбаченого за ч. 1 ст. 205 Кримінального кодексу України (фіктивне підприємництво) відносно ТОВ « 100 років гарантії», натомість оцінка діяльності гр. ОСОБА_4 як керівника ПП «Аква-Медікум» у згаданому вироку не надавалась».

Так, відповідно до ч.1 ст.18 Кримінального кодексу України суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Тобто, згідно норм Кримінального кодексу саме фізична, а не юридична особа є суб'єктом злочину.

Обставини щодо діяння фізичної особи, встановлені під час розгляду кримінальної справи відносно цієї фізичної особи, не можна вважати обов'язковими при оцінці адміністративним судом правомірності поведінки юридичної особи-контрагента, якщо йдеться про відповідальність за порушення податкового законодавства цією юридичною особою.

Отже, обставини, встановлені вироком суду у кримінальній справі відносно фізичної особи, не можуть бути покладені в основу судового рішення в адміністративному процесі без їх перевірки та підтвердження належними та допустимим доказами.

Тобто преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності.

Тобто, преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин. (Вищий господарський суд України від 22 лютого 2017 року, справа № 927/788/16, ЄДРСРУ № 64949472).

Необхідно акцентувати увагу і на обов'язковість врахування правового висновку Верховного Суду України, який міститься в Постанові від 03.03.2016 у справі №5-347кс15 (ст.458 КПК України), згідно із яким не припустимим є встановлення преюдиціальних фактів щодо осіб, які не є учасниками даного конкретного кримінального провадження. Як зазначає Верховний Суд України, встановлення такої преюдиції, суперечить передбаченим статтею 7 КПК загальним засадам кримінального провадження, зокрема верховенству права, законності, презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини.

Натомість міжнародні стандарти у галузі судочинства послідовно стверджують про неприпустимість нехтування презумпцією невинуватості та правом на справедливий судовий розгляд.

Так, відповідно до ч.2 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч.2 ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, частини першої ст. 11 Загальної декларації прав людини кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в   законному порядку.

ВАЖЛИВО: Понад це відповідно до ст. 62 Конституції України ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 7, ст.17 КПК України в Україні діє презумпція невинуватості. Згідно ч.2 ст. 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Таким чином, визнання особи винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч.5 ст.27, ч.1 ст. 205 КК України з огляду на презумпцію невинуватості та індивідуальний характер юридичної відповідальності не призведе автоматично до встановлення фактів незаконності формування податкового кредиту з ПДВ та валових витрат з податку на прибуток підприємств контрагентами.

При цьому, вказані доводи підтверджуються усталеною практикою Європейського суду з прав людини: рішення Європейського суду з прав людини від 09.01.2007 (заява № 803/02) у справі «Інтерсплав проти України»; рішення Європейського суду з прав людини від 22.01.2009 (заява № 3991/03) «Справа БУЛВЕС проти Болгарії»; рішення Європейського суду з прав людини від 18.03.2010 року (заява № 6689/03) у справі «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії».

Таким чином, якщо контрагент здійснював фіктивну діяльність, то відповідальність за таке порушення має нести саме це підприємство, а не позивач, оскільки останній не має відношення до незаконної діяльності останнього та не був обізнаний про її здійснення та не вчиняв незаконних дій щодо такої діяльності.

І на останок, у подібного роду спорах, а саме при дослідженні вироків по контрагентам, треба враховувати Постанову ВС від 27 лютого 2018 року у справі №802/1853/16-а, адміністративне провадження №К/9901/4639/17, ЄДРСРУ № 72486810, яка чітко встановлює, що сам факт наявності вироків, ухвалених на підставі угод у кримінальному провадженні, не дає підстав для автоматичного висновку про нереальність господарських операцій, внаслідок чого є нагальна необхідність перевіряти доведеність кожного податкового правопорушення і здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій, з врахуванням обставин, встановлених у вироках, які набрали законної сили. 

Аналогічна позиція висловлена у постанові ВС від 7 лютого 2018 року у справі №813/1766/17, адміністративне провадження №К/9901/3360/17, ЄДРСРУ № 72486685.

Теги: податкові спори, налоговые споры, ДФС, ГНИ, налоговая проверка, контрагент, уступка, накладная, судебная практика, працівникі, виробничі ресурси, оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов

Стадія подання доказів для спростування висновків податкового органу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Норми податкового законодавства не обмежують період подання платником необхідних первинних документів лише часом проведення податкової перевірки.

21 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в контексті справи № 813/3209/15 (ЄДРСРУ № 72403618) вказав наступне: «суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів про те, що ненадання позивачем первинних документів під час проведення податкової перевірки, а також на стадіях судового процесу, на яких допускається подання учасником процесу нових доказів, є законною підставою для відмови у позові…».

Так, відповідно до пункту 44.6 статті 44  Податкового кодексу України передбачає, що у разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в абзаці другому пункту 44.7 цієї статті платник податків не надає посадовим особам контролюючого органу, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності.

Однак вище вказана норма Податкового кодексу України не дає підстави для висновку про обмеженість платника часом проведення податкової перевірки для подання необхідних первинних документів, оскільки наведена норма тільки визначає статус показників податкової звітності, які не підтверджені необхідними документами під час перевірки, проте не обмежує право платника довести у судовому процесі обставини, на яких ґрунтуються його вимоги, поданням виключно тих доказів, що надавались ним під час проведення податкової перевірки.

Отже, з урахуванням викладеного вбачається, що позиція фіскальних органів про те, що первині документи, які не подані під час проведення перевірки є вже недопустимими доказами,  спростована і новим Верховним судом.

ВИСНОВОК: Право надавати заперечення щодо висновків податкового органу та долучати до матеріалів справи докази на підтвердження таких заперечень надається платнику як на усіх стадіях податкового контролю, так і на стадіях судового процесу, на яких допускається подання учасником процесу нових доказів.

P.s. Зазначена позиція суду була раніше вказана у висновках Вищого адміністративного суду України, викладених у постановах від 08 квітня 2015 року (справа № 2а-2916/11/2170) та ухвалах від 28.01.2016 року (справа № К/800/40037/15), від 28.01.2016 року (справа № К/800/4214/14).

Теги: податкові спори, налоговые споры, фіктивний контрагент, фіктивна угода, протоколи допиту свідків, первинні бухгалтерські документи, вирок, закриття кримінального провадження, ППР, НУР, оскарження податкових повідомлень – рішень, рух активів, господарські операції,  Адвокат Морозов

Судовий збір за подання апеляційної скарги на дії виконавчої служби

Адвокат Морозов (судова практика)

Сплата судового збору за оскарження ухвали, постановленої за результатами розгляду скарги на дії державного виконавця.

В продовження теми сплати судового збору за подання скарги на дії/бездіяльність державної виконавчої служби 14 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в контексті справи № 589/6044/2013 (ЄДРСРУ № 72269076) підтвердив раніше висловлену правову позицію в рамках справи № 2-3280/1, провадження № 61-1356 св 18 (ЄДРСРУ № 72073910).

Матеріал по темі: «Оскарження дій/рішень виконавчої служби: сплата судового збору»

Зокрема суд вказав, що відповідно до роз'яснень, які містяться у пункті 14 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», ураховуючи, що провадження з виконання судових рішень є завершальною і невід'ємною частиною (стадією) судового провадження по конкретній справі, в якій провадження за скаргою не відкривається, а за подання позовної заяви сплачено відповідний судовий збір, ні розділом VII ЦПК України, ні Законом України «Про судовий збір» (ч. 1 ст. 3) не передбачено необхідність сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то за подання скарги судовий збір не сплачується.

Перелік позовних заяв (заяв, скарг, дій), за подання яких до суду або за вчинення яких судом встановлено ставки судового збору, міститься у пунктах 1, 4 частини другої статті четвертої Закону України «Про судовий збір» і  за своїм змістом є вичерпним.

(!!!) Отже, справляння судового збору з інших позовних заяв (заяв, скарг), що подаються до суду, не зазначених у частині другій статті 4 Закону України «Про судовий збір», не передбачено, наприклад, за подання скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

Аналогічна правова позиція викладена в абзаці 2 пункту 4 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» .

В даній справі повертаючи скаргу,  суд апеляційної інстанції не врахував положень Закону «Про судовий збір», роз'яснень пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» та дійшов до необґрунтованого висновку про необхідність сплати судового збору за оскарження ухвали, постановленої за результатами розгляду скарги на дії державного виконавця.

Судові процедури повинні бути справедливими, особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий суд.

ВИСНОВОК: Таким чином, скаржник звільнений від сплати судового збору не лише на стадії подання скарги на дії державної виконавчої служби, а й у разі подання ним апеляційної скарги на прийняте за результатами розгляду скарги рішення.

Теги: судовий збір, виконавча служба, оскарження рішень ДВС, сплата судового збору за скаргами до ДВС, звільнення від сплати судового збору, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов