Повідомлення учасника про проведення загальних зборів товариства

Адвокат Морозов (судебная защита)

Порядок, строки, належність, докази та судова практика Верховного суду України щодо повідомлення учасника про проведення загальних зборів товариства з обмеженою відповідальністю.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права щодо відносин пов’язаних з «належним» повідомленням учасника про проведення загальних зборів товариства, Верховний Суд України розглядаючи справу № 3-1179гс16 прийняв відповідну постанову від 26.10.2016 р. 

Суд вказав, що за змістом положень частини першої статті 10 Закону України «Про господарські товариства» учасники товариства мають право: брати участь в управлінні товариством в порядку, визначеному установчими зборами; брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати  його частку (дивіденди); вийти в установленому порядку з товариства; одержувати інформацію про діяльність товариства; здійснити відчуження часток у статутному капіталі або цінних паперів.

ВАЖЛИВО: одним із гарантованих прав учасника товариства є його участь в управлінні товариством через діяльність у вищому органі товариства – загальних зборах.

Компетенцію загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю, порядок прийняття рішень цими зборами, а також періодичність скликання таких зборів визначено положеннями статей 59, 60, 61 Закону України «Про господарські товариства», зі змісту яких, зокрема, випливає, що про проведення загальних зборів товариства учасники повідомляються передбаченим статутом способом із зазначенням часу і місяця проведення зборів та порядку денного.

Повідомлення  повинно бути зроблено не менш як за 30 днів до скликання загальних зборів. Будь-хто  з учасників товариства вправі вимагати розгляду  питання на   загальних  зборах  учасників  за  умови,  що  воно  було  ним поставлено не пізніш як за 25 днів до початку зборів. Не пізніш як за  7  днів  до  скликання  загальних  зборів учасникам товариства повинна   бути   надана  можливість  ознайомитися  з  документами, внесеними  до  порядку  денного  зборів. З питань, не включених до порядку  денного,  рішення можуть прийматися тільки за згодою всіх учасників, присутніх на зборах (ч. 5 ст. 61 Закону України «Про господарські товариства»).

Більше того, п 2.25 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 25.02.2016 р. за № 4 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» вказує, що про проведення загальних зборів ТОВ чи ТДВ учасники повідомляються передбаченим статутом способом із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного, а  обов'язковою умовою повідомлення про скликання загальних зборів юридичної особи є одночасна наявність у такому повідомленні інформації про час, місце проведення зборів та інформації про питання, що будуть винесені на розгляд зборів (порядок денний).

ВАЖЛИВО: Відсутність у повідомленні про проведення загальних зборів будь-якої з названих складових, як і відсутність самого повідомлення, може бути підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів.

Необхідно вказати, що телефонне повідомлення про дату, час та місце проведення загальних зборів учасників товариства є неналежним доказом такого повідомлення. Роздрукування телефонних переговорів, надані операторами зв'язку, лише підтверджують факт з'єднання двох абонентів телефонного зв'язку певної тривалості.

Окремо необхідно наголосити, що спираючись на правову позицію Верховного суду України викладену у постанові від 16.09.2015 року по справі  № 3-486гс15 (№ в ЄДРСРУ 52154093), яка чітко вказує, що «нормами чинного законодавства не передбаченонаправлення повідомлень про проведення загальних зборів (чергових/позачергових) учасників товариства рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення поштового відправлення», можна стверджувати, що належними доказами є саме повідомлення учасника (ів), а не факт отримання цього повідомлення останніми (!!!).   

Попре за все Верховний суд України зазначив, що не всі порушення законодавства, допущені під час скликання та проведення загальних зборів господарського товариства, є підставою для визнання недійсними прийнятих на них рішень.

Так, вирішуючи питання про недійсність рішень загальних зборів суд, у тому числі, оцінює, наскільки ці порушення могли вплинути на прийняття загальними зборами відповідного рішення, а також встановлює факт порушення цим рішенням прав і законних інтересів учасника товариства.

ВАЖЛИВО: Перед усім суд повинен встановити наявність чи відсутність кворуму, як для проведення таких зборів, так і для вирішення питань порядку денного цих зборів.

Більше того, суд вказав, незначне порушення щодо відсутності переліку учасників загальних зборів, як окремого документа, не впливає на результати прийняття рішень загальними зборами учасників товариства та не може бути підставою для визнання їх недійсними.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 3-928гс15.

Теги: господарські товариства, повідомлення учасника товариства, загальні збори, кворум, скликання загальних зборів, загальні збори товариства з обмеженою відповідальністю, статут, порядок денний, скликання зборів, установчий документ, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов 

Право на скарження судових рішень у справах про банкрутство

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист, але чи є це право безумовним або існують деякі обмеження встановленні Законом?

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов’язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129) (пункт 3.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11 – рп/2012).

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України  від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).

ВАЖЛИВО: конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Враховуючи спеціальні норми Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вбачається перелік судових рішень,  що підлягають апеляційному та  касаційному оскарженню і який є вичерпним, а тому подання скарг на інші судові рішення (тобто не зазначені у цьому переліку) виключають можливість здійснення провадження за такими скаргами.

Такі ж правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року у справі № 916/2019/13, від 27 січня 2016 року у справі № Б11/009-12, від 25 травня 2016 року у справі № 17-7/355-10-3625 та від 23 грудня 2015 року у справі № 903/33/15.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 903/623/13 (№ 62192009) та приймаючи постанову від 19.10.2016 р. виходила із такого.

За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Стаття 129 Основного Закону серед основних засад судочинства визначає забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року зазначив, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Zand v. Austria» висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з […] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів […]». 

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», якою визначено особливості оскарження судових рішень у процедурі банкрутства, ухвали господарського суду, винесені у справі про банкрутство за наслідками розгляду господарським судом заяв, клопотань та скарг, а також постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури можуть бути оскаржені в порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

Між тим, важливим аспектом також є те, що  згідно з ч. 6 ст. 106 ГПК України апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду можуть подавати сторони та інші учасники судового процесу, зазначені у цьому Кодексі та Законі про банкрутство. Відтак, в силу особливостей справи про банкрутство (ст. 41 ГПК), коло осіб, які мають право оскаржити судові рішення у справі про банкрутство, діючим законодавством звужено до учасників такої справи задля попередження необґрунтованого втручання інших осіб, які не є учасниками справи, у хід процедури банкрутства (Постанова Вищого господарського суду України від 11.05.2016 року у справі № 927/84/16).

Зазначена норма кореспондується з положеннями статті 41 ГПК України, якою встановлено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

П. 7 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 28.03.2013 р.  № 01-06/606/2013 «Про Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України від 22.12.2011 № 4212-VI) передбачає, що згідно із статтею 8 Закону оскарженню підлягають:

- в апеляційному порядку - постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури; усі ухвали місцевого господарського суду, прийняті у справі про банкрутство, крім випадків, передбачених Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК) та Законом. До числа оскаржуваних належать й ухвали про відмову в прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство та про повернення заяви про порушення справи про банкрутство, а також ухвали, які стосуються процедури досудової санації, а саме про: повернення заяви про затвердження плану досудової санації; затвердження плану досудової санації; відмову в затвердженні плану досудової санації;

- у касаційному порядку - постанови та ухвали апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень: ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство; ухвали про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника; ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів (ухвали про затвердження реєстру вимог кредиторів); ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого; ухвали про перехід до наступної судової процедури; ухвали про затвердження плану санації; ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство; постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури (ч.3 статті 8 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

ВАЖЛИВО: Наведений перелік судових рішень, що підлягають оскарженню, є вичерпним, і тому подання апеляційних або касаційних скарг на інші судові рішення, прийняті у справі про банкрутство, тягне за собою наслідки у вигляді відмови в прийнятті відповідної апеляційної або касаційної скарги.

При цьому за змістом ч. 3 ст. 8 Закону про банкрутство при вирішенні питання про можливість касаційного оскарження процесуального документа суду апеляційної інстанції визначальним є саме судовий акт суду першої інстанції, а не результат його перегляду в апеляційному порядку, та відповідно, зміст резолютивної частини процесуального документа суду апеляційної інстанції (Постанова Вищого господарського суду України від 11.05.2016 року у справі № 904/3870/15).

Аналогічне твердження міститься у Постанові Верховного суду України від 19.10.2016 р. справа № 903/623/13 (№ 62192009).

ВАЖЛИВО: Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, і спеціальні норми Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України.

Тому частину третю статті 8 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» слід розуміти таким чином, що нею встановлено деякі особливості та обмеження у реалізації права на касаційне оскарження судових рішень у процедурі банкрутства, які полягають, зокрема, у завершенні розгляду питання про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута із завершенням відповідного апеляційного провадження.

Аналогічну правову позицію наведено у постановах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року у справі № 916/2019/13, від 27 січня 2016 року у справі № Б11/009-12 та № 3-1283гс15, від 25 травня 2016 року у справі № 17-7/355-10-3625 та від 23 грудня 2015 року у справі № 903/33/15.

P.s. Необхідно пам’ятати, що на відміну від положень ч. 8 ст. 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», якими визначено, що спори боржника з поточними кредиторами вирішуються шляхом їх розгляду в позовному провадженні господарським судом, який розглядає справу про банкрутство, норми ч. 4 ст. 10 цього Закону прямо не встановлюють порядок розгляду майнових спорів, стороною яких є боржник, в окремому позовному провадженні, у зв’язку з чим такі майнові спори підлягають розгляду судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, та саме в межах цієї справи (Постанова Вищого господарського суду України від 01.06.2016 року у справі № 904/5812/15, Лист ВГСУ від 28.03.2013 р. № 01-06/606/2013, Постанова Верховного суду України від 13.04.2016 р. у справі № 908/4804/14 (№ 3-304гс16 ).

Теги: банкротство, обжалование судебных решений, банкротство юридических лиц, кредиторські вимоги, банкрут, ліквідація підприємства, ліквідаційна процедура, оскарження судових рішень, апеляційні, касаційні скарги, суд, заява, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Позов про стягнення заробітної плати не обмежується будь-яким строком

Адвокат Морозов (судебная защита)

Позов до суду про стягнення заборгованості по заробітній платі не обмежується будь-яким строком.

Поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків (п. 2.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного суду України № 8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року).

Більше того, відповідно до п. 2.3 мотивувальної частини Рішення Конституційного суду України № 9-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року передбачено, що спір щодо стягнення не виплачених власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням  строків її виплати є трудовим спором, пов’язаним з недотриманням законодавства про оплату праці.

Так, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України  розглядаючи справу від 26.10.2016 р. за  № 6-1395цс16 підтвердили раніше висловлені правові позиції.

Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

ВАЖЛИВО: За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (Аналогічна правова позиція викладена у постанові  Верховного суду України від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс13).

ВАЖЛИВО: Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» та Постанова ВСУ від 29.01.2014 року по справі № 6-144цс13 (№ в ЄДРСРУ 37007895).

Більше того, сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності (Постанова ВСУ від 03.07.2013 року по справі № 6-60цс133 (№ в ЄДРСРУ 32532907).

У частині другій статті 2 Закону України від 24 березня 1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» передбачено, що додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 цього Закону).

ВАЖЛИВО: Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов’язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом з тим у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

ВИСНОВОК: Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Більше того, як зазначив Конституційний Суд України, строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин (абзац п’ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012).

Так, Конституційний суд України у рішеннях № 8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року та № 9-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року чітко вказав,  що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.

Разом з цим за змістом частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права або охоронюваного законом інтересу особи. Тобто правила про позовну давність мають застосовуватись лише тоді, коли буде доведено існування самого суб’єктивного права, а відтак і обґрунтованості позовних вимог.

Таким чином, Верховний суд України акцентував увагу, що перш ніж застосовувати позовну давність, необхідно з’ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронювані законом інтереси позивача, за захистом яких той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтереси не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості.

Теги: заробітна плата заборгованість, задолженность по зароботной плате, стягнення заборгованості по заробітній платі в судовому порядку, невиплата заробітної плати при звільненні, трудові спори, розрахунок при звільнення, середній заробіток, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Визнання фізичної особи недієздатною: порядок, строки, докази

Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України у постанові від 19.10.2016 року по справі № 6-384цс16 висловився стосовно питання щодо визнання фізичної особи недієздатною, встановлення над нею опіки та призначення опікуна.

Спочатку необхідно вказати, що законодавство України встановлює презумпцію психічного здоров'я людини, якщо інше не буде встановлено в законному порядку.

Відповідно до ч. 2 ст. 237 ЦПК України, заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім'ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, психіатричним закладом.

ВАЖЛИВО: Перелік цих осіб є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Разом з цим, відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 1972 р. № 3 «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним», якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заяву подано неправомочною особою, суд повинен, не закриваючи провадження у справі, обговорити питання про заміну неналежного заявника належним виходячи з вимог ст. 105 ЦПК.

При визначенні поняття «члени сім’ї» повинна враховуватися норма, що міститься у ч.2 ст.3 СК України, відповідно до якої сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

До членів сім’ї та близьких родичів за аналогією ст.52 ЦПК України слід віднести: чоловіка, дружину, батька, матір, вітчима, мачуху, сина дочку, пасинка, падчерку, брата, сестру, діда, бабу, внука, внучку, усиновлювача, чи усиновлюваного, опікуна чи піклувальника, членів сім’ї чи близьких родичів цих осіб.

Відповідно до ст.236 ЦПК України заява подається за місцем проживання особи, щодо якої заявник звертається до суду, а якщо вона знаходиться на лікуванні у психіатричному закладі - за місцезнаходженням цього закладу. В разі знаходження/проживання  поза межами України – підсудність вирішується ухвалою судді Верховного суду України (ч. 2 ст. 236 ЦПК України).

ВАЖЛИВО: Підставами для обмеження цивільної дієздатності фізичної особи визнаються:

а) наявність у особи психічного розладу, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

б) зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, якщо фізична особа цими діями ставить себе чи свою сім'ю, інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ст.36 ЦК України).

Основним, але не єдиним, доказом для визнання фізичної особи недієздатною,   встановлення над фізичною особою опіки та призначення опікуна  є висновок судово-психіатричної експертизи.

Як роз’яснено у п. 3 постанови Пленуму Верховного суду України  "Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним"  за № 3 від 28 березня 1972 року із змінами та доповненнями (надалі – «Постанова Пленуму»), даними про психічну хворобу можуть бути довідки про стан здоров'я,  виписка з історії  хвороби й інші документи, видані лікувально-профілактичними закладами.

В свою чергу п. 2 ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачає, що тяжкий психічний   розлад   -   розлад  психічної  діяльності (затьмарення свідомості,  порушення  сприйняття,  мислення,  волі, емоцій,  інтелекту  чи  пам'яті),  який  позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність,  свій психічний стан і поведінку.

За  положеннями частини першої статті 39 ЦК України фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

При цьому діагноз психічного розладу не може базуватися на незгоді особи з існуючими в суспільстві політичними, моральними, правовими, релігійними, культурними цінностями або на будь-яких інших підставах, безпосередньо не пов'язаних зі станом її психічного здоров'я (ч. 1 ст. 7 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

П.4. Постанови Пленуму вказує, що згідно   зі   ст.258  ЦПК  судово-психіатрична  експертиза  призначається у справах про визнання громадянина недієздатним.  В ухвалі  про  призначення  експертизи на вирішення експертів мають бути поставлені такі питання:

     1) чи хворіє даний громадянин на  психічну  хворобу;

     2) чи розуміє він значення своїх  дій  та  чи  може  керувати ними.

 Окремо необхідно вказати, що розгляд справ про визнання громадянина обмежено дієздатним  чи  недієздатним повинен відбуватися  з  обов'язковою участю представника органу опіки та піклування (п. 5 Постанови Пленуму).

Важливим елементом також є те, що за  загальним  правилом  громадянин вважається  недієздатним  з  часу  набрання законної сили рішенням суду про визнання його недієздатним.

У тих  випадках,  коли  від  часу  виникнення  недієздатності залежать певні правові наслідки,  суд на прохання осіб, які беруть участь  у  справі,  з  урахуванням  висновку  судово-психіатричної експертизи й інших даних про психічний стан громадянина, в рішенні може зазначити, з якого часу громадянин є недієздатним (п. 9 Постанови Пленуму).

 ВАЖЛИВО: Верховний суд України акцентує увагу, що суд має право, але не зобов’язаний визнати фізичну особу недієздатною.

Частиною другою статті 39 ЦК України встановлено, що порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється ЦПК України.

Відповідно до статті 239 ЦПК України суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу.

Метою проведення судово-психіатричної експертизи є з’ясування наявності чи відсутності психічного розладу, здатного вплинути на усвідомлення особою своїх дій та керування ними.

Правові,  організаційні і фінансові основи  судово-експертної  діяльності  з метою  забезпечення   правосуддя  визначає Закон України «Про судову експертизу».

Судово-експертна діяльність здійснюється    на   принципах законності, незалежності, об'єктивності і повноти дослідження (стаття 3 цього Закону).

Законодавство України  про  судову  експертизу складається також з інших нормативно-правових актів, зокрема  Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 08 жовтня 2001 № 397 (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 35 Порядку висновок експертизи повинен бути обґрунтованим і  містити відповіді   на   поставлені   перед   ним  питання  у  межах  його компетенції,  мати конкретний характер. У разі виявлення експертом важливих фактів, з приводу яких йому не були поставлені запитання,
він дає відповідь з власної ініціативи. Відповіді не можуть  мати
форму рекомендацій або вказівок слідству чи суду.

З аналізу наведених норм вбачається, що висновок про недієздатність  фізичної особи слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в сукупності за умови, що особа страждає саме хронічним, стійким психічним розладом, внаслідок чого у особи виникає абсолютна неспроможність особи розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про визнання особи недієздатною не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

ВАЖЛИВО: Отже, при проведенні експертизи щодо наявності в особи хронічного, стійкого психічного розладу експерт повинен:

1. Дослідити стан психічного здоров’я особи протягом певного часу, пославшись на медичні документи, їх аналіз та особисте дослідження особи;

2. Зробити висновок щодо наявності в особи саме  стійкого, хронічного психічного розладу;

3. Визначити час, з якого в особи виникло таке захворювання;

4. Встановити чи повністю особа не здатна внаслідок цього захворювання усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Відтак, з зазначених питань висновок експерта повинен бути повним та категоричним, та не має допускати іншого розуміння змісту, ніж зазначений.

Висновком вказаного є те, що у такого роду провадженнях вирішальну роль відіграє висновок експертного дослідження і якщо в ньому не буде відомостей про час, з якого особа страждає на психічні захворювання або буде  відсутність категоричного висновку щодо наявності в особи саме хронічного, стійкого психічного розладу, внаслідок чого вона не здатна усвідомлювати свої дії та керувати ними, то висновки суду щодо визнання особи недієздатною будуть передчасними.

Теги: дееспособность, недееспособный, визнання недієздатним, цивільна дієздатність фізичної особи, судово-психіатрична експертиза, висновок судово-психіатричної експертизи, судова практика, судебная защита, юрист, Адвокат Морозов

Фіктивний правочин: ознаки, сторони та тягар доказування

Адвокат Морозов (судебная защита)

19.10.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1873цс16 зробив правовий висновок щодо фіктивності правочину

Спершу необхідно вказати, що Верховний Суд України 24 вересня 2014 року розглянувши справу № 6-116цс14, предметом якої був спір про визнання договору фіктивним зробив правовий висновок у відповідності з яким фіктивний правочин – це правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином (ст. 234 ЦК України). Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є не фіктивним, а удаваним ( ст. 235 ЦК України).

В свою чергу 19.10.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1873цс16 зробив правовий висновок щодо фіктивності правочину, чим фактично підтвердив раніше висловлену правову позицію відносно цього питання.

Зокрема суд вказав, що згідно статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

ВАЖЛИВО: Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.  

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому  її  прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.   

Основними ознаками фіктивного правочину є:

 1. введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників;

2. свідомий намір невиконання зобов’язань договору;

3. приховування справжніх намірів учасників правочину.

Більше того, ознака вчинення фіктивного правочину лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. (Постанова ВСУ від 21.01.2015 року по справі № 6-197цс14 (№ в ЄДРСРУ 42496157).

Разом з цим чинний закон не передбачає обмежень звертатися до суду з позовами про визнання правочинів фіктивними для інших заінтересованих осіб. Оскільки сторони не вчиняли жодних дій для здійснення фіктивного правочину, суди приймали рішення про визнання такого правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

Необхідно враховувати, що саме по собі невиконання сторонами правочину не означає, що укладено фіктивний правочин. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача. (Узагальнення Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.   

Теги: фіктивний правочин, фиктивная сделка, последствия сделки, недействительность сделки, недійсність угоди, наслідки недійсного правочину, реституція, нікчемний, договір, приховання правочину, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Обов’язковість згоди іншого із подружжя при відчуженні спільного майна

Адвокат Морозов (судебная защита)

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, однак чи дійсна ця теза при розпорядженні майном подружжя розкрив Верховний суд України.

Предметом дослідження Верховним судом України у справі  № 6-1587цс16  були судові рішення відносно розгляду  позовної заяви одного із подружжя щодо визнання нотаріально – посвідченої заяви про згоду на укладення договору та визнання самого договору купівлі-продажу квартири недійсними.  

Так, 12.10.2016 р. суд вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права зазначив, що відповідно до статті 60 СК Українимайно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна (Рішення Верховного суду України від 26.03.2008 р. у справі № 6-25432св07, від 20.08.2008 р. у справі № 6-5349св08 та від 02.10.2013 р. у справі № 6-79 цс 13).

Разом з цим, досліджуючи судову практику щодо зміни правового режиму майна подружжя у випадку його поділу необхідно звернути увагу на Постанову Верховного суду України від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15.

Знаковою цю постанову робить те, що суд назвав критерії, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна, зокрема це:

1) час набуття такого майна;

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття);

3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

ВАЖЛИВО: належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. (Постанова Верховного суду України від 01.07.2015 р. справа № 6-612цс15 та від 16.12.2015 р. справа № 6-2641цс15).

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 вересня 2016 року у справі 6-801цс16 тільки підтверджує все вищевказане, зокрема статтею 60 СК  України визначено, що майно,  набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того,що один них не мав з поважноїпричини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доход).

За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

ВАЖЛИВО: Законодавством не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.

Отже, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так,  Правовою позицією Верховного суду України від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15 та  постановами від 07.09.2016 року по справі № 6-727цс16 та від 12 вересня 2012 року в справі за № 6-88цс12 передбачено, що відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Крім того, вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з’ясовує наявність обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні в  натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Правові наслідки, передбачені статтею 216 ЦК України, застосовуються лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України.  

За змістом статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (Постанова ВСУ від 18.06.2014 №6-69цс14 та п.19 Постанови пленуму ВСУ від 06.11.2009  N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Отже, правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно трапилась і що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з мотивів, визначених статтею 229 ЦК України, повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність помилки щодо обставин, які мають істотне значення.

Аналогічні правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України від 8 квітня, 13 травня, 10 червня 2015 року, 30 березня, 13 квітня 2016 року.

У справі, яка була предметом дослідження Верховним судом України, позивачка, яка не є стороною оспорюваного правочину, надала письмову згоду своєму чоловіку на укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, що є спільною сумісною власністю подружжя, за ціною та на умовах на його розсуд. При цьому в письмовій згоді зазначено, що позивачка підтверджує, що діє вільно, цілеспрямовано, свідомо і добровільно, розумно та на власний розсуд, та, крім іншого, не помиляючись щодо обставин, викладених у цьому правочині. Вимоги чинного законодавства щодо змісту і правових наслідків цього правочину та зміст, зокрема, статей 203, 215, 229 ЦК України нотаріус їй роз’яснив.

Тому правових підстав, передбачених нормами статей 215, 216, 229, 369 ЦК України, статті 65 СК України, для задоволення позовних вимог про визнання недійсними заяви про згоду на укладення договору купівлі-продажу та самого договору купівлі-продажу немає.

Теги: згода іншого із подружжя, нотаріально посвідчена згода подружжя, договір купівлі – продажу, відчуження майна подружжям, недійсний правочин, помилка, чоловік, дружина, спільна сумісна власність, спільна праця подружжя, юрист, судова практика, Адвокат Морозов