Адвокат Морозов (судовий захист)
Встановлення факту самостійного виховання дітей в
порядку окремого провадження для звільнення від призову на військову службу під
час мобілізації на підставі Закону України «Про мобілізаційну підготовку та
мобілізацію»
04 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії
суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/5665/23, провадження
№ 61-13064св23 (ЄДРСРУ № 122092311) досліджував питання щодо встановлення факту
самостійного виховання дітей в порядку окремого провадження для звільнення від
призову на військову службу під час мобілізації на підставі Закону України «Про
мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме
провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого
розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності
юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи
або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або
підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК
України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення
фактів, що мають юридичне значення.
Частинами першою, другою статті 315 ЦПК України
передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних
відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3)
каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по
загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу,
розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки
без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я,
по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не
збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї
особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження
особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації
актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі
неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану
факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували
їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку
внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У
судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких
залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних
осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються
справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти
породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або
припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не
пов`язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту,
виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за
умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку
останнього між цими особами виникає спір про право.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10
квітня 2019 року у справі №
320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено висновок, що в порядку
окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності
певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні
наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи
майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх
встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений
чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;
встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.
Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи
про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення
суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне
значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату,
знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок
встановлення таких фактів.
(!) Справи про
встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за
таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати
юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення
особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту
потрібно з`ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов`язується з подальшим
вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту
заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде
висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення
в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює
цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи
відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього
заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження
того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за
одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було
відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність
запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого
позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
З таких самих критеріїв виходила Велика Палата
Верховного Суду у постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження №
14-567цс18), від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23).
Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове
встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи
заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому
порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу.
Такі ж висновки містяться у постановах Великої Палати
Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18
грудня 2019 року у справі №
370/2898/16 (провадження № 14-573цс19).
З урахуванням наведеного можна констатувати, що існує
два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий
і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.
(!!!) У разі
оскарження до суду відмови відповідного органу в установленні юридичного
факту, який підлягає встановленню у позасудовому порядку, такий спір слід
розглядати в порядку адміністративного судочинства і суди насамперед
перевіряють, чи відповідає оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень
критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, а відповідач в
адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності
суб`єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 77 КАС України
повинен довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою,
третьою статті 5 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`я, дитинство,
материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та
підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного
виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально
враховувати інтереси дитини.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7
СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю
(договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися
з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні
відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності,
відповідно до моральних засад суспільства.
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що
права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від
них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в
порядку, встановленому статтями 122та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та
обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні
права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі
між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не
впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім
випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.
Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо
своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є
забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України
«Про охорону дитинства»).
За приписами частини другої статті 150 СК України
батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та
моральний розвиток.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК
України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку,
передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо
від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте
спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права
перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та
брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному
розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення
батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від
дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному
посвідченню.
Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору
є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто
проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо
від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та
виконувати обов`язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором
певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є
такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу
особу.
Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є
обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть
бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за
законом.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що
невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою
для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю
(договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо
виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав
(стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів,
що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може
обмежуватися або у певному обсязі припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини
батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері
обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що
сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не
можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних
юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами
цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення
батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та
позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та
обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один
з батьків самостійно їх виконує (пункти 73-74 постанови Великої Палати
Верховного Суду від 11 вересня 2024 року
у справі № 201/5972/22 (провадження
№ 14-132цс23)).
СК України не встановлено підстав припинення
батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як
визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних
обов`язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов`язків,
якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК
України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним
засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є
підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
У цій справі заявник просить встановити факт
самостійного виховання ним дітей, проте встановлення такого факту може мати
негативні наслідки для матері дитини, потребує дослідження й врахування
інтересів дітей.
У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які
мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За
частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про
позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун,
піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я,
навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та
піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
З огляду на зазначене, вбачається, що ця справа
пов`язана з вирішенням спору про право - зокрема, спору щодо участі
одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від виконання батьківських
обов`язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з
врахуванням інтересів дітей.
Доведення факту самостійного виховання дитини батьком
пов`язане з встановленням обставин щодо невиконання матір`ю батьківських
обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання
одним з батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно
впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові
наслідки, визначені законом.
(!!!) Такий факт
одноосібного (самостійного) виховання дитини одним з батьків не може
встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в
тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового
рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки у такому
випадку завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих
інтересів дитини.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено
підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена
частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків
свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо
виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може
бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у
спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.
Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення
преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право
(пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року
у справі № 201/5972/22 (провадження
№ 14-132цс23)).
Отже, подана заява про встановлення факту, що має
юридичне значення, не підлягає розгляду у порядку окремого провадження. За
встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з
батьків у вихованні дітей.
З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві
принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у
тому числі від обов`язків виховання дитини, питання, заявлене у цій справі, не
може з`ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у
межах відповідного спору про право між батьками дитини у позовному
провадженні.
ВИСНОВОК: Факт
самостійного виховання дітей батьком не може бути встановлений за правилами
окремого провадження, у зв`язку з чим суд відмовляє у відкритті провадження у
справі в порядку окремого провадження з підстав, передбачених частиною
четвертою статті 315 ЦПК України.
Матеріал по темі: «Вид окремого (непозовного) провадження»
Теги: окреме провадження, непозовне провадження, встановлення
фактів, юридичне значення фактів, відсутній спір про право, судова практика,
Верховний суд, Адвокат Морозов
