Забезпечення позову, як засіб захисту порушених корпоративних прав учасника ТОВ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Захист порушених корпоративних прав Учасника при його виключені зі складу учасників Товариства.

09 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 915/508/18 (ЄДРСРУ № 77749125) досліджував питання захисту порушених корпоративних прав Учасника шляхом забезпечення позову.

Так, разом з позовною заявою щодо визнання недійсними рішень загальних зборів, скасування державної реєстрації змін до установчих документів, захисту корпоративних прав, заборони відчуження майна товариства, виключення учасника і т.і. Позивач в порядку статей 136-139 Господарського процесуального кодексу України подав до суду заяву про вжиття заходів забезпечення позову.

Відповідно до положень ГПК України:

- господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову; забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду (стаття 136);

(!!!) - позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 3) встановленням обов'язку вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; 6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; 7) передачею речі, що є предметом спору, на зберігання іншій особі, яка не має інтересу в результаті вирішення спору; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об'єкти інтелектуальної власності; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини (частина перша статті 137).

Статтею 136 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

ВАЖЛИВО: Забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи. Воно полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судового рішення або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Заходи до забезпечення позову можуть вживатися лише за умов, визначених статтею 136 Господарського процесуального кодексу, а саме:

- якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду;

- якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

При вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову господарський суд має оцінити обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням таких умов:

- розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову;

- забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу;

- наявності зв'язку між заявленим заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги,

- імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду, імовірності ускладнення чи непоновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, у разі невжиття таких заходів;

- запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

(!!!) Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається.

Заходи до забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Відповідно до частини 5 статті 137 Господарського процесуального кодексу України не допускається забезпечення позову у спорах, що виникають з корпоративних відносин, шляхом заборони, зокрема, проводити загальні збори акціонерів або учасників господарського товариства та приймати ними рішення, крім заборони приймати конкретні визначені судом рішення, які прямо стосуються предмета спору; здійснювати органам державної влади, органам місцевого самоврядування, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб покладені на них згідно із законодавством владні повноваження, крім заборони приймати конкретні визначені судом рішення, вчиняти конкретні дії, що прямо стосуються предмета спору.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 137 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується, зокрема забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов'язання.

Згідно з пунктом 31 частини 2 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб: дата прийняття, дата набрання законної сили та номер судового рішення, на підставі якого проведено реєстраційну дію.

Відповідно до частини 10 статті 13 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" державна судова адміністрація України забезпечує передачу до Єдиного державного реєстру примірника судового рішення, яке тягне за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі, судового рішення про арешт корпоративних прав та про заборону (скасування заборони) вчинення реєстраційних дій - у день набрання рішенням суду законної сили.

Відповідно до частини 5 статті 14 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" направлення судових рішень, які тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі, та про заборону (скасування заборони) вчинення реєстраційних дій здійснюється у порядку інформаційної взаємодії між Єдиним державним реєстром та Єдиним державним реєстром судових рішень.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 25 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться на підставі судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі або заборону (скасування заборони) вчинення реєстраційних дій, а також надійшли в електронній формі від суду або державної виконавчої служби відповідно до Закону України "Про виконавче провадження".

Пунктом 2 частини 1 статті 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" передбачена така підстава для відмови у державній реєстрації, як "у Єдиному державному реєстрі містяться відомості про судове рішення щодо заборони проведення реєстраційної дії".

ВИСНОВОК: Отже, якщо обставини виключення позивача зі складу учасників Товариства та зміни складу учасників зазначеного товариства свідчать про те, що Товариство може приймати будь-які рішення щодо діяльності товариства (в тому числі і розпорядження майном) без участі позивача, якого було виключено зі складу учасників товариства спірним рішенням, в той час як позивач не погоджується з його виключенням з товариства і ці обставини щодо обґрунтованості та законності прийняття рішення про виключення учасника є предметом судового спору, то заборона вчинення реєстраційних дій є одним із визначених законом способів забезпечення позову, який передбачений зокрема Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань".

P.s. Оскільки Учасник звернувся до суду з позовними вимогами немайнового характеру, судове рішення у разі задоволення яких не вимагатиме примусового виконання, то в даному випадку така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, не підлягає дослідженню, а має застосовуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

При цьому в таких немайнових спорах має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки позивач не зможе їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.08.2018 у справі № 910/1040/18 (ЄДРСРУ №76972611 ).

Теги: визнання недійсними рішень загальних зборів, скасування державної реєстрації змін до установчих документів, захист корпоративних прав, відчуження майна товариства, виключення учасника, перерозподіл корпоративних прав, судова практика, Адвокат Морозов

Строки давності щодо застосування адміністративно-господарських санкцій

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строки давності щодо застосування адміністративно- господарських санкцій: суперечність між ст. 250 ГК України та ст. 114 ПК України

09 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 823/2010/16, адміністративне провадження № К/9901/42360/18 (ЄДРСРУ №  77748990) досліджував питання застосування процесуальних строків щодо притягнення до відповідальності платника податків, а саме статті 250 ГК України в частині  адміністративно-господарських санкцій в контексті прийнятого податкового повідомлення -рішення.

Так, оцінюючи законність вказаного податкового повідомлення-рішення, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що воно прийнято поза межами строків, визначених статтею 250 ГК України, однак  касаційний суд вважає висновки суду апеляційної інстанції про незаконність зазначеної постанови передчасними, та такими, що зроблені без повного з'ясування обставин, що мають значення для вирішення справи, а оцінка наявних у матеріалах справи доказів здійснена без дотримання положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України.

(!!!) Згідно з частиною першою статті 250 ГК України адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Проте, з набранням 01.01.2011 чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Податкового кодексу України» від 02.12.2010 № 2756-VI зі сфери дії статті 250 ГК України виключено штрафні санкції, розмір і порядок стягнення яких визначені Податковим кодексом України та іншими законами, контроль за дотриманням яких покладено на органи державної податкової служби та митні органи.

Порядок застосування цих санкцій з 01.01.2011 врегульовано статтями 113, 114 Податкового кодексу України.

Зокрема, пунктом 113.3 статті 113 ПК України передбачено, що штрафні (фінансові) санкції (штрафи) за порушення норм законів з питань оподаткування або іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, застосовуються у порядку та у розмірах, встановлених цим Кодексом та іншими законами України.

Застосування за порушення норм законів з питань оподаткування або іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, штрафних (фінансових) санкцій (штрафів), не передбачених цим Кодексом та іншими законами України, не дозволяється.

Згідно з підпунктом 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 ПК України контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму грошових зобов'язань, зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення (збільшення) від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або від'ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, якщо, зокрема, згідно з податковим та іншим законодавством особою, відповідальною за нарахування сум податкових зобов'язань з окремого податку або збору, застосування штрафних (фінансових) санкцій та пені, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, є контролюючий орган.

В свою чергу, відповідно до пункту 114.1 статті 114 ПК України граничні строки застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) до платників податків відповідають строкам давності для нарахування податкових зобов'язань, визначеним статтею 102 цього Кодексу, пунктом 102.1 якої передбачено, що контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право самостійно визначити суму грошових зобов'язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня, що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації та/або граничного строку сплати грошових зобов'язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем їх фактичного подання.

ВИСНОВОК: Відповідно до частини 2 статті 250 ГК України дія цієї статті не поширюється на штрафні санкції, розмір і порядок стягнення яких визначені Податковим кодексом України, Законом України "Про банки і банківську діяльність" та іншими законами, контроль за дотриманням яких покладено на органи доходів і зборів.

Вказана позиція також відповідає висновкам Верховного Суду, які були викладені під час розгляду ним аналогічних спорів, зокрема постанова від 06.02.2018 у справі №809/951/17 (К/9901/3204/17) та від 27.03.2018 у справі №815/2663/16 (К/9901/1673/17).

Теги: штрафні санкції, порядок стягнення, штраф, пеня, податковий борг, строки давності, 1095 днів, шість місяців, адміністративно господарські санкції, судова практика, Адвокат Морозов

Відшкодування збитків у спосіб визнання права власності на річ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування збитків у спосіб визнання права власності на річ в наслідок невиконання попереднього договору.

У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 635 ЦК України встановлено, що попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Положення частини другої статті 635 ЦК України містять спеціальну норму, якою передбачено перелік правових наслідків порушення попереднього договору.

Цією нормою встановлено обов'язок сторони, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Положеннями ЦК України й інших актів цивільного законодавства, прямо не передбачено такий правовий наслідок невиконання попереднього договору, як відшкодування збитків у спосіб визнання права власності на річ, що мала бути придбана в майбутньому за договором купівлі-продажу (Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2018 року у справі № 303/5686/16, провадження № 61-15709св18 (ЄДРСРУ № 77696568), від 16 жовтня 2018 року у справі № 303/554/17-ц, провадження № 61-25269св18 (ЄДРСРУ № 77197439), від 21 березня 2018 року у справі № 607/5343/17,провадження № 61-1333св17 (ЄДРСРУ № 72970123), від 28 лютого 2018 року у справі № 303/504/16-ц, провадження № 61-5234св18 (ЄДРСРУ № 72587448)).

Припинення зобов'язання з попереднього договору внаслідок не укладення основного договору протягом установленого попереднім договором строку унеможливлює спонукання до укладення основного договору в судовому порядку, виконання обов'язку в натурі чи виникнення основного договірного зобов'язання як правової підстави для виникнення в набувача права власності на майно.

Положеннями ЦК України й інших актів цивільного законодавства, прямо не передбачено такий правовий наслідок невиконання попереднього договору, як відшкодування збитків у спосіб визнання права власності на річ, що мала бути придбана в майбутньому за договором купівлі-продажу.

Вказаний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від  2 вересня 2015 року у справі № 6-226цс14.

ВИСНОВОК: Невиконання умов попереднього договору унеможливлює: 1) спонукання до укладення основного договору в судовому порядку; 2) виконання обов'язку в натурі чи виникнення основного договірного зобов'язання як правової підстави для виникнення в набувача права власності на майно.

Встановлення ринкової вартості майна відчуженого без згоди іншого з подружжя

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв'язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості.

Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Така позиція суду підтверджується висновками Верховного Суду України викладених в постанові від 22 червня 2017 року по справі № 6-3058цс16, а також в постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року по справі № 726/2165/15-ц.

Так, статтею 60 СК України майно, передбачено, що набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.

Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

За положенням частин першої та другої статті 364 ЦК України, яка регулює правовідносини з виділу власником належної йому частки, що є у спільній частковій власності, співвласник має право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості. Саме така правова позиція міститься в Постанові  Верховного Суду від 03.05.2018 р. справа N 755/20923/14-ц, застосування якої  відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України є обов'язковим.

Частиною першою статті 69 Сімейного кодексу України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно ст. 65 СК України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц зроблено висновок, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв'язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на спільне майно.

Визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 362/884/16-ц зроблено висновок, що «визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, ефективним та окремим способом захисту та поновлення порушених прав у судовому порядку. Вказана правова позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом України, зокрема у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2824цс15 та у постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-319цс15.

Так, у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2824цс15 зроблено висновок, що «оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку».

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України, 2004 року, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно положень статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до роз'яснень, викладених у абзаці 2 пункту 2 Постанови   Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», виходячи з положень статей 8, 124 Конституції, статей 26, 30, 87-90, 97, 100, 102, 118, 123, 128, 143-146, 149, 151, 153-158, 161, 210,  212 ЗК України, глав 27, 33, 34 ЦК України, статті 15 ЦПК України, статті 12 ГПК України судам підсудні справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками.

Окремо необхідно вказати, що вчинення на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта, як недійсного (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 11 березня 2015 року у справі № 6-22цс15).

Більше того, підстави припинення права власності на земельну ділянку, як скасування рішення органу виконавчої влади, на підставі якого було видано державний акт на право власності на земельну ділянку, ЗК України не передбачено. Вказаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 12 вересня 2012 року у справі № 6-71цс12.

ВИСНОВОК: Оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності і видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень, то у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Коли майно, набуте без достатньої правової підстави, не підлягає поверненню?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Коли майно, набуте без достатньої правової підстави, не підлягає поверненню?

8 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 520/16679/16-ц, провадження № 61-28165св18 (ЄДРСРУ № 77696660) підтвердив усталену правову позицію стосовно не повернення майна, яке набуте особою без достатньої правової підстави.

Згідно частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.

До правовідносин щодо набуття грошових коштів без достатньої правової підстави, якщо ці кошти є заробітною платою і платежами, що прирівнюються до неї, яка проведена іншою особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача, застосуванню підлягають положення статті 1215 ЦК України, за якою зазначені грошові кошти поверненню не підлягають.

У статті 1215 ЦК України передбачено загальне правило, коли набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню.

Її тлумачення свідчить, що законодавцем передбачені два виключення із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки зі сторони особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності зі сторони набувача виплати.

При цьому правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2018 року у справі № 556/1231/17 зроблено висновок, що лічильна (рахункова) помилка - це помилка, яка була допущена під час проведення арифметичних підрахунків.

Подібні висновки щодо застосування статті 1215 ЦК України викладені у: постановах Верховного Суду України від 22 січня 2014 року, справа № 6-151цс13, та від 02 липня 2014 року, справа № 6-91цс14; постановах Верховного Суду від 07 березня 2018 року, справа № 517/186/17, від 28 березня 2018 року, справа № 173/166/17, від 03 травня 2018 року, справа № 473/2859/17.

Отже, при вирішенні подібного спору необхідно встановлювати чи довів позивач (платник грошових коштів) факт недобросовісності відповідача (набувача грошових коштів) та наявність рахункової помилки.

Аналогічні висновки зроблені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року у справі № 524/2223/17-ц, провадження № 61-27620св18 (ЄДРСРУ № 76822490), від 01 серпня 2018 року у справі № 352/118/17, провадження № 61-22537св18 (ЄДРСРУ № 76290825), від 07 червня 2018 року у справі № 607/6782/17, провадження № 61-1453св17 (ЄДРСРУ № 74536800) та ін.

Штрафні санкції при наявності судового рішення про розстрочення податкового боргу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судове рішення про стягнення податкового боргу, яким встановлено порядок його виконання шляхом розстрочення сплати боргу, не звільняє платника податків від відповідальності у вигляді штрафних санкцій.

5 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2а-9232/12/2670, адміністративне провадження №К/9901/782/18 (ЄДРСРУ № 77636278) підтвердив раніше висловлену правову позицію стосовно того, що судове рішення про стягнення податкового боргу, яким встановлено порядок його виконання шляхом розстрочення сплати боргу, не звільняє платника податків від відповідальності у вигляді штрафних санкцій.

Відповідно до пункту 57.1 статті 57 Податкового кодексу України платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем   відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до підпункту 14.1.265 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України штрафна санкція (фінансова санкція, штраф) - плата у вигляді фіксованої суми та/або відсотків, що справляється з платника податків у зв'язку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи, а також штрафні санкції за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Пунктом 126.1 статті 126 Податкового кодексу України передбачено, що у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов'язання протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу у таких розмірах: при затримці до 30 календарних днів включно, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов'язання, - у розмірі 10 відсотків погашеної суми податкового боргу; при затримці більше 30 календарних днів, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов'язання (як в даному випаду), - у розмірі 20 відсотків погашеної суми податкового боргу.

Відповідно до приписів пункту 32.1 статті 32 Податкового кодексу України зміна строку сплати податку та збору здійснюється шляхом перенесення встановленого податковим законодавством строку сплати податку та збору або його частини на більш пізній строк.

(!!!) Згідно пункту 32.2 статті 32 Податкового кодексу України зміна строку сплати податку здійснюється у формі: відстрочки; розстрочки.

Зміна строку сплати податку не скасовує діючого і не створює нового податкового обов'язку (пункт 32.3 статті 32 Податкового кодексу України).

Відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий борг - це сума узгодженого грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов'язання.

Таким чином, виникнення податкового боргу є юридичним фактом, який пов'язаний із несплатою узгодженої суми грошового зобов'язання протягом установленого строку.

В контексті спірних правовідносин процедура виконання судового рішення, на підставі якого з платника податків стягуються кошти, є самостійною процедурою, яка регулюється окремими нормами Податкового кодексу України (порядок стягнення податкового боргу платників податків регулюється статтями 95 - 99 Податкового кодексу України).

ВАЖЛИВО: Розстрочення є лише формою розрахунків платника з бюджетом шляхом зміни строків платежу, яка може застосовуватись в тому числі і у процедурі примусового стягнення податкового боргу. Рішення суду про розстрочення сплати податкового боргу є лише процесуальним рішенням, що визначає спосіб виконання судового рішення про стягнення податкового боргу.

Постановлення такого рішення не змінює статус такої заборгованості - податковий борг - несплачена сума узгодженого (самостійно задекларованого) грошового зобов'язання, та не спростовує того факту, що боржник вчинив податкове правопорушення у вигляді несплати такого і таке правопорушення триває до часу погашення боргу в добровільному чи примусовому порядку.

При цьому у даній справі колегія суддів зауважує, що розстрочення виконання судового рішення про стягнення податкового боргу приймалось судом за заявою платника податків, який усвідомлював, що ним було допущено податкове правопорушення у вигляді несвоєчасної сплати самостійно узгоджених податкових зобов'язань. Тобто позивач був обізнаний, що несплата податкових зобов'язань заподіює шкоду суспільним інтересам у вигляді несвоєчасного надходження до Бюджету узгоджених сум податкових зобов'язань, і така шкода є наслідком протиправної бездіяльності саме платника, а отже втручання держави шляхом нарахування штрафних санкцій на такі суми податкового боргу є правомірним та передбачуваним для останнього, з огляду на встановлену відповідальність за несвоєчасне перерахування податкових зобов'язань, та не є надмірним з огляду на визначеність розміру такої відповідальності та правовідносин, що склались.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 20.03.2018 у справі № 812/8730/13-а (К/9901/4427/18) та від 08 травня 2018 року у справі № 802/777/16-а, адміністративне провадження № К/9901/19309/18 (ЄДРСРУ № 74002977).

ВИСНОВОК: судове рішення про стягнення податкового боргу, яким встановлено порядок його виконання шляхом розстрочення сплати боргу, не звільняє платника податків від відповідальності у вигляді штрафних санкцій, передбачених  статтею 126 Податкового кодексу України.

Теги: судове рішення, податкові спори, стягнення податкового боргу, порядок виконання, розстрочення сплати боргу, звільнення платника податків від відповідальності, штрафні санкції, судова практика, Адвокат Морозов