Витребування майна реалізованого на електронних торгах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позов про витребування майно реалізованого на електронних торгах у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень 

30 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 644/1148/22, провадження № 61-16719св24 (ЄДРСРУ № 127224820) та від 19 березня 2025 року в рамках справи № 753/23213/16-ц, провадження № 61-5302св24 (ЄДРСРУ № 125985655) досліджували питання щодо витребування майно реалізованого на електронних торгах у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. 

Відповідно до статті 41 Конституції України та частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. 

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності  є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 

За загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. 

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. 

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. 

Отже, право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача, однією з яких є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. 

Водночас відповідно до частини другої статті 388 ЦК України майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. 

З урахуванням викладеного можна дійти висновку, що можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. 

Верховний Суд у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 285/3414/17 (провадження № 61-38274св18) зазначив, що, застосовуючи положення частини другої статті 388 ЦК України про те, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, суд повинен мати на увазі, що позов власника про витребування майна в особи, яка придбала його в результаті публічних торгів, проведених у порядку, встановленому для виконання судових рішень, підлягає задоволенню лише в тому разі, якщо торги були визнані недійсними, оскільки відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати майно, яке вибуло з володіння поза його волею, і в добросовісного набувача. 

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження№12-104гс19) власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. 

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) зроблено висновок про те, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зроблено висновок про те, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть. Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном. 

(!!!) Підставою для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених Порядком, а саме: правил, які визначають процедуру підготовки, проведення торгів (опублікування інформаційного повідомлення певного змісту про реалізацію нерухомого майна; направлення письмових повідомлень державному виконавцю, стягувачу та боржнику про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна тощо); правил, які регулюють сам порядок проведення торгів; правил, які стосуються оформлення кінцевих результатів торгів. 

Відповідно до постанов Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року в справі № 3-242гс16 та від 29 листопада 2017 року в справі № 668/5633/17, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 465/650/16, від 23 січня 2019 року в справі № 522/10127/14, при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити, чи мало місце порушення вимог Тимчасового порядку та інших норм законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів. 

Тобто, для визнання судом електронних торгів недійсними необхідним є: 

- наявність підстав для визнання прилюдних торгів недійсними (порушення правил проведення електронних торгів); 

- встановлення, чи порушується суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. 

При цьому підставою для пред`явлення позову про визнання електронних торгів недійсними є наявність порушення норм закону при проведенні торгів водночас із порушенням прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. 

Також, особа не позбавлена можливості на захист свого права відповідно до статей 22, 390, 661 ЦК України. Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, наведеному у постанові від 16  грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15 та висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/6211/14-ц та від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц. 

ВИСНОВОК: Позов власника про витребування майна в особи, яка придбала його в результаті публічних торгів, проведених у порядку, встановленому для виконання судових рішень, підлягає задоволенню лише в тому разі, якщо торги були визнані недійсними, оскільки відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, власник має право витребувати майно, яке вибуло з володіння поза його волею, і в добросовісного набувача.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Електронні торги проведені на підставі правочину, який в подальшому було визнано недійсним»
 

Правочин вчинений під впливом обману

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості визнання правочину недійсним вчиненим під впливом обману

07 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 463/4067/17, провадження № 61-10084св24 (ЄДРСРУ № 127160120) досліджував питання щодо особливостей визнання правочину недійсним вчиненим під впливом обману.

Уст. 204 ЦК України зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Верховний Суд у постановах від 22.02.2022 у справі № 296/8719/16-ц та від 01.11.2023 у справі № 317/2213/21 роз`яснює, що згадана презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). Виходячи із презумпції правомірності правочину, обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює. Згідно зі ст.16,203,215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення.

Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин.

Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

(!) Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

До того ж обман чи помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення (абз. 2 п. 20постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», постанови Верховного Суду від 07.06.2018 у справі № 537/4201/16-ц, від 15.04.2020 у справі № 489/3570/16-ц, від 02.02.2022 у справі № 202/6796/18, від 21.06.2023 у справі № 643/9458/19, від 01.11.2023 у справі № 317/2213/21 тощо).

Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення  у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Схожі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 522/24006/17, від 26 липня 2022 року у справі № 760/21633/15.

Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які він повинен був зробити (зокрема, умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо). Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману.

Аналогічні висновки Верховного суду викладені у постановах від 19.10.2022 у справі № 522/21730/19, від 01.02.2023 у справі № 755/17313/17. 

Якщо ж особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша  статті 229 ЦК України).

ВИСНОВОК: Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Визнання правочину недійсним вчиненим під впливом помилки, обману, насильства»
 

 

Теги: фіктивний правочин, фиктивная сделка, обман, під впливом обману,  последствия сделки, недействительность сделки, недійсність угоди, наслідки недійсного правочину, реституція, нікчемний, договір, приховання правочину, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Особистий огляд як виняткова форма митного контролю

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості, порядок та наслідки проведення особистого огляду особи при перетинанні державного митного кордону

13 березня 2025 року Верховний суд в складі колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 138/1081/23, провадження № 51-3393км24 (ЄДРСРУ № 125876619) досліджував питання щодо особливостей, порядку та наслідків проведення особистого огляду особи при перетинанні державного митного кордону.

За змістом ч. 1 ст. 340 МК особистий огляд як виняткова форма митного контролю проводиться за письмовим рішенням керівника митного органу або його заступника, якщо є достатні підстави вважати, що громадянин, який прямує через митний кордон України чи перебуває в зоні митного контролю або у транзитній зоні міжнародного аеропорту, приховує предмети контрабанди чи товари, які є безпосередніми предметами порушення митних правил або заборонені для ввезення в Україну, вивезення з України чи транзиту через її територію.

Перед початком огляду посадова особа митного органу повинна пред’явити громадянину письмове рішення керівника митного органу або його заступника, ознайомити громадянина з його правами та обов’язками під час проведення такого огляду і запропонувати добровільно видати приховані та/або не задекларовані товари (ч. 2 ст. 340 МК України).

Факт ознайомлення громадянина з рішенням про проведення особистого огляду засвідчується посадовою особою митного органу відповідним написом на рішенні про проведення такого огляду. У разі відмови громадянина від добровільної видачі прихованих та/або не задекларованих товарів на рішенні про проведення особистого огляду робиться відповідний запис, завірений підписом посадової особи митного органу, яка пред’являла зазначене рішення громадянинові (ч. 3 ст. 340 МК України).

Громадянин, стосовно якого здійснюється особистий огляд, має право:

1) до початку проведення особистого огляду ознайомитися з рішенням про проведення особистого огляду та порядком його проведення;

2) ознайомитися із своїми правами та обов’язками під час проведення особистого огляду;

3) надавати пояснення та заявляти клопотання;

4) добровільно видати товари, що переміщуються ним через митний кордон України з порушенням вимог законодавства з питань митної справи;

5) робити заяви з обов’язковим внесенням їх посадовою особою митного органу, яка проводить особистий огляд, до протоколу проведення такого огляду;

6) користуватися рідною мовою та послугами перекладача;

7) ознайомитися з актом проведення особистого огляду після його складення та зробити заяву, яка підлягає внесенню до акта;

8) оскаржувати рішення, дії митного органу щодо проведення такого огляду (ч. 4 ст. 340 МК України).

Особистий огляд проводиться в ізольованому приміщенні, що відповідає встановленим санітарно-гігієнічним вимогам, посадовою особою митного органу однієї статі з громадянином, стосовно якого проводиться особистий огляд, у присутності не менш як двох понятих тієї самої статі. Як поняті запрошуються особи, не заінтересовані у результатах огляду. Понятими не можуть бути родичі особи, яка підлягає особистому огляду, та працівники митних органів. Доступ до приміщення, де проводиться огляд, громадян, які не беруть участі в ньому, і можливість спостерігати за проведенням огляду з боку таких громадян мають бути виключені. Обстеження органів тіла громадянина, який підлягає особистому огляду, проводиться виключно медичним працівником (ч. 4 ст. 340 МК України).

(!!!) Під час проведення особистого огляду складається протокол за формою, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 10.04.2015  № 414 «Про затвердження форм рішення про проведення особистого огляду та протоколу особистого огляду» із змінами, внесеними згідно з Наказом Міністерства фінансів № 626 від 20.10.2020 р.

Протокол (котрий є документом (ст. 99 КПК) і в силу ч. 2 ст. 84 КПК джерелом доказів) підписується посадовою особою митного органу, яка проводила огляд, громадянином, який пройшов особистий огляд, понятими, які були присутні під час огляду, а в разі обстеження медичним працівником - і цим працівником. Громадянин, який пройшов особистий огляд, має право зробити заяву з обов’язковим занесенням її до протоколу (ч. 7 ст. 340 МК України), а копія протоколу надається громадянинові (ч. 8 ст. 340 МК України).

Верховний суд наголошує, що особистий огляд як форма митного контролю не тотожний обшуку особи в розумінні КПК. Особа, яка перетинає державний кордон, усвідомлено й добровільно підкоряється спеціальному правовому режиму прикордонного та митного контролю і  (!!!) самим фактом здійснення перетину державного кордону дає згоду на передбачені законом обмеження її прав, та виконання обов`язків, пов`язаних зі спеціальним правовим режимом, притаманним перетину державного кордону.

ВИСНОВОК: Зайшовши на територію прикордонного контрольного пункту, особа фактично своїми діями підтверджує добровільну згоду на застосування до нього правил спеціального правового режиму, що передбачають, зокрема, можливість здійснення особистого огляду.

 

P.s. Особистому огляду не підлягають Президент України, Голова Верховної Ради України, народні депутати України, Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр України, Голова та судді Верховного Суду, Голова та судді Конституційного Суду України, Міністр закордонних справ України, Генеральний прокурор та члени їхніх сімей, які прямують разом з ними (ч. 9 ст. 340 МК України)

 

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Форма рішення керівника митного органу про взяття проб (зразків) товарів»

 

Теги: митниця, особистий огляд, рішення керівника, протокол, доповідна записка, оскарження рішення митниці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Судовий розгляд, якщо настала смерть сторони до відкриття провадження у справі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відкриття та продовження судового розгляду у справі якщо настала смерть сторони до відкриття провадження у справі 

01 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 159/2311/23, провадження № 61-1175св25 (ЄДРСРУ № 127050258) досліджував питання щодо відкриття провадження у справі якщо настала смерть сторони до відкриття провадження у справі.

Відповідно до частин першої та другої статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. 

У статті 46 ЦПК України визначено, що здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи. 

За змістом правового висновку Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 20 червня 2019 року у справі №185/998/16-ц (провадження №61-33766сво18) та Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі №473/1433/18 (провадження №14-35цс20) на момент звернення із позовом до суду відповідач у справі повинен мати цивільну процесуальну правосуб`єктність. 

Згідно з частиною першою статі 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи. 

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша стаття 48 ЦПК України). 

(!) Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті (частина четверта статті 25 ЦК України). 

Згідно з частиною першою статті 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. 

Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України). 

У постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 473/1433/18 (провадження № 14-35цс20) Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що цивільне процесуальне законодавство України не містить норм, які б передбачали здійснення провадження у справах щодо осіб, які померли до відкриття провадження у справі. 

Отже, ЦПК України визначає порядок процесуального правонаступництва лише у тих справах, де сторона учасник процесу, вибула з певних причин, у тому числі й у зв`язку зі смертю після відкриття провадження у справі. У позовному провадженні процесуальне правонаступництво відбувається в тих випадках, коли права або обов`язки одного із суб`єктів спірного матеріального правовідношення в силу тих або інших причин переходять до іншої особи, яка не брала участі у цьому процесі. Отже процесуальне правонаступництво тісно пов`язане з матеріальним, оскільки процесуальне правонаступництво передбачає перехід суб`єктивного права або обов`язку від однієї особи до іншої в матеріальному праві. При цьому не залежно від підстав матеріального правонаступництва, процесуальне правонаступництво допускається лише після того, як відбудеться заміна в матеріальному правовідношенні. 

Таким чином процесуальне правонаступництво у разі смерті фізичної особи в порядку ст.55 ЦПК України можливо лише шляхом залучення правонаступника померлої сторони за умови, що смерть фізичної особи настала після звернення позивача до суду та після відкриття провадження у справі, адже залучення правонаступників особи, яка померла до відкриття провадження у справі, суперечить принципам цивільного судочинства. 

Оскільки чинним законодавством України не передбачено судового вирішення спору з особою, яка до відкриття провадження у справі судом померла та правоздатність якої відповідно до вимог ст.25 ЦК України припинено, та в силу вказаного вище не могла бути стороною у справі, то провадження у справі підлягає закриттю з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст.255 ЦПК України у зв`язку з тим, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. 

Крім того, якщо на стадії відкриття провадження у справі у результаті виконання вимог частини першої статті 187 ЦПК України суд встановить, що фізична особа знятий з обліку у відповідному органі реєстрації місця перебування та місця проживання особи у зв`язку із смертю, у відкритті провадження належить відмовити на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України у зв`язку з тим, що відповідна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 

Наведений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 08.05.2019 року у справі № 635/7261/17. 

ВИСНОВОК: Таким чином, встановивши що провадження у справі відкрито після смерті позивача/відповідача у справі, то суд повинен закрити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

 

  

Матеріал по темі: «Закриття кримінального провадження у зв`язку зі смертю підозрюваного»

 

 

 

 

 

Теги: закриття цивільного провадження, смерть позивача, смерть відповідача, презумпція невинуватості, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов 

Надсилання "копії апеляційної скарги" учасникам справи через підсистему ЄСІТС різними представниками однієї сторони

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Надсилання "копії апеляційної скарги" учасникам справи через підсистему ЄСІТС різними представниками однієї сторони, як належний доказом надсилання копії первинної апеляційної скарги

02 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/16769/24, адміністративне провадження № К/990/42440/24  (ЄДРСРУ № 127060002) досліджував питання щодо особливостей надсилання "копії апеляційної скарги" учасникам справи через підсистему ЄСІТС різними представниками однієї сторони.

Право на апеляційне оскарження реалізується у спосіб подання в установленому порядку апеляційної скарги, форма та зміст якої також визначається процесуальним законом.

Умовою прийнятності апеляційної скарги до розгляду є її відповідність вимогам щодо форми і змісту, які визначені у статті 296 КАС України, а також дотриманні термінів її подачі, обов`язковому поданні переліку матеріалів, що повинні бути додані до неї.

Так, частиною п`ятою цієї статті встановлено, що до апеляційної скарги додаються: 1) документ про сплату судового збору; 2) копії апеляційної скарги відповідно до кількості учасників справи; 3) копії доданих до апеляційної скарги письмових матеріалів, що відсутні в учасників справи, відповідно до кількості учасників справи; 4) докази, що підтверджують дату отримання копії оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, за наявності.

Згідно з частиною другою статті 298 КАС України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 296 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 1 частини п`ятої статті 298 КАС України, апеляційна скарга повертається, якщо апелянт не усунув недоліки апеляційної скарги, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.

Апеляційний суд вважав, що надіслання через підсистему ЄСІТС документа, підписаного іншим представником, не є належним доказом надсилання копії первинної апеляційної скарги.

Вимога пункту 2 частини п`ятої статті 296 КАС України щодо надсилання "копії апеляційної скарги" іншим учасникам справи має тлумачитися функціонально, з урахуванням цілі - забезпечити інформування сторони про зміст поданої скарги. Повторне технічне формування апеляційної скарги в ЄСІТС, яке не змінило її змісту, а було зумовлене необхідністю використання РНОКПП для адресування документа, за своєю суттю виконує функцію копії, необхідної для ознайомлення іншої сторони.

Верховний Суд зазначає, що основною метою вимоги щодо надсилання копії апеляційної скарги іншим учасникам справи є забезпечення їхнього права бути поінформованими про факт подання скарги та її зміст для реалізації своїх процесуальних прав, зокрема права на подання відзиву.

(!) Метою вимоги щодо надсилання копії апеляційної скарги є забезпечення інформування інших учасників справи про подання скарги, а не суворе відтворення форми документа незалежно від його змісту чи технічної доступності.

Той факт, що процесуальний документ був технічно сформований в системі ЄСІТС повторно та підписаний іншим уповноваженим представником скаржника (повноваження якого підтверджені долученими документами), не може вважатися таким, що порушив права позивача чи свідчить про невиконання вимог суду щодо інформування позивача про зміст апеляційної скарги.

Варто наголосити, що процесуальний закон не містить у положень, якими б заборонялося підписання документів різними представниками однієї сторони за наявності у них належних на те повноважень.

Таким чином, Верховний суд вважає, що хоча направлена скарга й була підписана іншим представником, її зміст та функція як повідомлення позивача про наміри відповідача залишились незмінними. З огляду на технічні обмеження системи ЄСІТС, документ, що є ідентичним за змістом, може бути прийнятий як належне виконання вимог суду щодо інформування, навіть якщо формально не є «копією» первинного документа.

Посилання апеляційного суду на те, що наданий документ є «іншою апеляційною скаргою», є формальним, оскільки суд не аналізував ідентичність змісту первинної та повторно надісланої скарг.

Враховуючи можливі технічні особливості функціонування підсистеми ЄСІТС, які могли об`єктивно ускладнити надсилання саме первинного файлу, та той факт, що скаржник вжив заходів для інформування позивача шляхом надсилання ідентичного за змістом документу через офіційний канал електронного зв`язку (ЄСІТС), Верховний Суд вважає, що скаржник діяв добросовісно та мав намір усунути недоліки апеляційної скарги.

На підтвердження добросовісної процесуальної поведінки відповідача у цій справі Суд враховує, що скаржник самостійно з`ясував технічну причину неможливості адресування скарги позивачу, встановив необхідні ідентифікаційні дані, сформував ідентичний за змістом документ та направив його в електронний кабінет позивача без необґрунтованої затримки. Такі дії свідчать не про уникнення обов`язку, а про активне прагнення виконати його в доступний спосіб.

Верховний Суд виходить із того, що процесуальна вимога щодо направлення копії апеляційної скарги має бути оцінена не лише з формальної, а й з функціональної точки зору.

Судом також враховано, що скаржник мав об`єктивні підстави не використовувати альтернативні способи направлення копії апеляційної скарги (зокрема, в паперовій формі), оскільки підсистема ЄСІТС є пріоритетним та обов`язковим каналом комунікації між учасниками. За відсутності заборони щодо повторного формування скарги в ЄСІТС і з огляду на оперативність дій скаржника, такий спосіб інформування є достатнім і прийнятним.

ВИСНОВОК: Надсилання "копії апеляційної скарги" учасникам справи через підсистему ЄСІТС різними представниками однієї сторони є належним доказом надсилання копії первинної апеляційної скарги.

 

 

 
Матеріал по темі: «Апеляційна скарга після закінчення апеляційного розгляду справи за скаргою іншої особи»

 

 

 

 

 

Теги: електронний позов, электронный иск, ЕЦП, електронно-цифровий підпис, подання позову через електронний суд, електронний суд, єдина судова інформаційна (автоматизована) система, ЄСІТС, судова практика, Адвокат Морозов