Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту, як поважна причина для прийняття спадщини

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Коли необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини

26 червня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 686/5757/23, провадження № 14-50цс24 (ЄДРСРУ № 120396086) досліджувала питання щодо необізнаності спадкоємця про наявність заповіту, як поважної причини пропуску строку для прийняття спадщини.

Згідно зі статтею 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Спадкоємець за законом першої черги здійснює право на спадкування в такому ж порядку, що й спадкоємець за заповітом, відповідно до статей 1268-1270 ЦК України, та на нього поширюються наслідки пропущення строку для прийняття спадщини, передбачені статтею 1272 ЦК України.

Тож факт усвідомлення спадкоємцем першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом (у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування), який не знав про існування заповіту, наявності в нього права на спадкування та невчинення ним неодмінних активних дій щодо встановлення спадкової маси і прийняття спадщини не свідчить про виникнення в нього об`єктивних обставин, які унеможливили або істотно ускладнили йому своєчасне звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини у передбачений ЦК України строк у зв`язку з його необізнаністю про існування заповіту, складеного на його ім`я. Сам факт відмови нотаріуса, за цих обставин, у видачі спадкоємцю свідоцтва про право на спадщину не порушує принцип свободи заповіту.

Важливим під час вирішення питання про надання особі додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини також є факт прийняття спадщини іншими спадкоємцями за законом, оскільки в такому разі може відбутися втручання у право власності інших осіб, порушення принципу правової визначеності стосовно особи, яка добросовісно реалізувала власні цивільні права. Наведене зумовлює потребу в дотриманні принципу «пропорційності» втручання у права спадкоємців, які прийняли спадщину.

Принцип пропорційності тісно пов`язаний з принципом правовладдя (верховенства права): принцип правовладдя є фундаментом, на якому базується принцип пропорційності, натомість принцип пропорційності є умовою реалізації принципу правовладдя і водночас його неодмінним наслідком. Судова практика Європейського суду з прав людини розглядає принцип пропорційності як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності.

Дотримання принципу пропорційності передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде порушенням статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, потрібно визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж потрібно для реалізації поставленої мети.

У спірних правовідносинах дотримання принципу пропорційності безпосередньо залежить від наявності об`єктивних, непереборних та істотних обставин, які є підставою для визначення спадкоємцю додаткового строку на подання заяви про прийняття спадщини. У разі якщо таких обставин суд не встановив, то не можна допускати втручання у права спадкоємців, які прийняли спадщину, навіть з огляду на такий фундаментальний принцип спадкового права, як свобода заповіту, оскільки це порушить принцип правової визначеності стосовно особи, яка добросовісно скористалася власними цивільними правами, та не відповідатиме принципу пропорційності втручання у право власності на спадкове майно.

(!!!) З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду висновує, що необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, що випливає з принципу свободи заповіту, проте таку необізнаність суд не повинен ототожнювати з його (спадкоємця) незнанням про його право на спадкування загалом, оскільки в такому випадку особа з незалежних від неї причин не вчиняє юридично значущих дій, які пов`язані з набуттям нею певних прав, що випливають із спадкування.

Коли ж особа усвідомлює чи повинна усвідомлювати, що вона є учасником процесу спадкування, зокрема на підставі своєї спорідненості зі спадкодавцем як спадкоємець першої черги спадкування або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування, і не вчиняє активних дій, спрямованих на прийняття спадщини (засвідчення своєї згоди на вступ у всі правовідносини спадкодавця) виходячи з обставин, які не пов`язані з об`єктивними, непереборними та істотними труднощами для своєчасного прийняття спадщини, то її необізнаність про наявність заповіту не може розглядатися як підстава для визначення їй додаткового строку на подання заяви про прийняття спадщини.

Відмова нотаріуса, за наведених обставин, у видачі свідоцтва про право на спадщину спадкоємцю першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування, на користь якого було складено заповіт, не порушує принципу свободи заповіту, оскільки усвідомленим невчиненням дій для прийняття спадщини спадкоємець на власний розсуд реалізовує своє право на відмову від прийняття спадщини.

Після закінчення строку, передбаченого ЦК України для подання заяви про прийняття спадщини, право спадкоємця на прийняття / відмову від прийняття спадщини є реалізованим, а його результат не підлягає зміні у зв`язку з обставинами, які залежали від самого спадкоємця, до яких, зокрема, входить пасивна поведінка спадкоємця, який усвідомлює чи повинен усвідомлювати (у зв`язку зі своєю спорідненістю зі спадкодавцем та відсутністю спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування) наявність в нього права на спадкування.

У цьому аспекті потрібно також враховувати, що право на прийняття спадщини є суб`єктивним цивільним правом, зміст якого полягає в тому, що спадкоємцю надано альтернативу: прийняти спадщину або відмовитися від неї.

Право особи на відмову від прийняття спадщини може бути реалізоване, зокрема, й шляхом неподання спадкоємцем протягом встановленого ЦК України строку заяви про прийняття спадщини, а реалізація цього права передбачає виникнення чи можливість виникнення в інших осіб права на спадкування та, як наслідок, набуття ними матеріального права, втручаючись у яке, потрібно дотримуватися, зокрема, й принципу «пропорційності».

ВИСНОВОК: Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, якщо особа вчиняє активних дій, спрямованих на прийняття спадщини (засвідчення своєї згоди на вступ у всі правовідносини спадкодавця), проте таку необізнаність суд не повинен ототожнювати з його (спадкоємця) незнанням про його право на спадкування загалом

  

 

 

Матеріал по темі: «Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини»

 

 

 

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Співвідношення принципу свободи заповіту з правом спадкоємця за заповітом відмовитися від прийняття спадщини

26 червня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 686/5757/23, провадження № 14-50цс24 (ЄДРСРУ № 120396086) досліджувала питання щодо співвідношення принципу свободи заповіту з правом спадкоємця за заповітом відмовитися від прийняття спадщини.

Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17, під час вирішення питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права.

Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належно вираженим, підлягає правовій охороні і після смерті заповідача.

Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також неодмінність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Тобто, складаючи заповіт, спадкодавець виражає свою волю на набуття спадкоємцем права на визначене в ньому майно.

Водночас прийняття спадщини є правом, а не обов`язком спадкоємця, який, відмовляючись від прийняття спадщини, не порушує свободи заповіту, а діє у власних інтересах.

Відмова від прийняття спадщини може бути виражена як у формі подання заяви про відмову від прийняття спадщини, так і шляхом невчинення спадкоємцем дій, потрібних для прийняття спадщини.

Натомість, за загальним правилом, прийняття спадщини потребує активних дій спадкоємця.

Враховуючи зазначене, дотриманням свободи заповіту в частині реалізації волі спадкодавця є забезпечення спадкоємцю можливості прийняти спадщину в порядку, встановленому чинним законодавством.

Водночас, як уже зазначалося, вирішення питання щодо прийняття чи відмови у прийнятті спадщини, за загальним правилом, є безумовним правом спадкоємця, яке він реалізовує на власний розсуд.

ВИСНОВОК: Тож відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не порушує принципу свободи заповіту.

 

 

Матеріал по темі: «(НЕ) Поважні причини для визначення спадкоємцю додаткового строку для прийняття спадщини»

 

 

 

 

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

(НЕ) Поважні причини для визначення спадкоємцю додаткового строку для прийняття спадщини

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поважні причини для визначення спадкоємцю додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини

26 червня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 686/5757/23, провадження № 14-50цс24 (ЄДРСРУ № 120396086) досліджувала питання щодо поважних причин для визначення спадкоємцю додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Подання заяви про прийняття спадщини є дією, що її повинен вчинити спадкоємець, який бажає прийняти спадщину у разі, коли він не проживав на час відкриття спадщини постійно зі спадкодавцем.

Для прийняття спадщини встановлено строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини (частина третя статті 1272 ЦК України).

(!!!) Поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є такі, що пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть застосовуватися, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не використав право на прийняття спадщини через брак інформації про смерть спадкодавця, незнання приписів закону тощо, тоді немає правових підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1486цс15, а також у постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі № 766/14595/16, від 30 січня 2020 року у справі № 487/2375/18 (провадження № 61-10136св19), від 31 січня 2020 року у справі № 450/1383/18 (провадження № 61-21447св19) та інших.

З урахуванням фактичних обставин конкретної справи поважними причинами пропуску строку суд може визнати, зокрема: 1) тривалу хворобу спадкоємців; 2) велику відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем розташування спадкового майна; 3) складні умови праці, які, зокрема, пов`язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; 4) перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України тощо.

Суд не може визнати поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна та відкриття спадщини, похилий вік, непрацездатність, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, брак коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови тощо.

Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 17 березня 2021 року у справі № 638/17145/17, від 22 березня 2023 року у справі № 361/8259/18 та багатьох інших.

Практика суду касаційної інстанції у цій категорії справ є сталою та незмінною.

З урахуванням наведеного, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду із позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви.

За конкретних фактичних обставин кожної справи пропуск строку для прийняття спадщини суд має оцінювати з урахуванням тривалості такого пропуску та загальних засад цивільного законодавства, як-от розумність, добросовісність та справедливість.

(!!!) Головною ознакою поважних причин такого пропуску є те, що вони унеможливлюють своєчасне звернення із заявою про прийняття спадщини.

Неподання заяви умисно чи з необережності (недбалості) не може бути підставою для визначення спадкоємцю додаткового строку для прийняття спадщини.

Вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. Оцінка поважності причин пропуску строку звернення із заявою про прийняття спадщини повинна, першорядно, стосуватися періоду від моменту відкриття спадщини й до спливу шестимісячного строку, встановленого законом для її прийняття. Саме протягом цього періоду мають існувати об`єктивні та істотні перешкоди для прийняття спадщини. Інші періоди досліджуються, якщо ці перешкоди почали існувати протягом шестимісячного строку та тривали до моменту звернення до нотаріуса або до суду.

ВИСНОВОК: Суди мають враховувати, що безпідставне надання додаткового строку для прийняття спадщини є порушенням правової визначеності як елемента правовладдя (верховенства права) та є незаконним втручанням у права спадкоємців, які прийняли спадщину, а у разі відсутності таких спадкоємців - в інтереси територіальної громади, яка має право на визнання спадщини відумерлою.

  

 

 

Матеріал по темі: «Визнання заповіту недійсним: початок перебігу позовної давності»

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозо

 

Зміна нормативної грошової оцінки землі = перегляду розміру орендної плати

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати

05 червня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 914/2848/22, провадження № 12-66гс23 (ЄДРСРУ № 120396090) досліджував питання щодо використання нормативної грошової оцінки для визначення розміру орендної плати за землі державної та комунальної власності

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що для визначення розміру орендної плати за землі державної та комунальної власності базою для обрахунку є нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Порядок проведення нормативної грошової оцінки земельних ділянок встановлено Законом України «Про оцінку земель».

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону України «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується, зокрема, для визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Статтею 13 Закону України «Про оцінку земель» встановлено випадки обов`язкового проведення грошової оцінки земельних ділянок. Відповідно до абзацу другого частини першої статті 13 Закону України «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі, зокрема, визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Згідно із частиною першою статті 15 Закону України «Про оцінку земель» підставою для проведення оцінки земель (бонітування ґрунтів та нормативної грошової оцінки земельних ділянок) є рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

За змістом статті 18 Закону України «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться відповідно до норм, правил, а також інших нормативно-правових актів на землях усіх категорій та форм власності. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться: розташованих у межах населених пунктів незалежно від їх цільового призначення - не рідше ніж один раз на 5-7 років; розташованих за межами населених пунктів земельних ділянок сільськогосподарського призначення - не рідше ніж один раз на 5-7 років, а несільськогосподарського призначення - не рідше ніж один раз на 7-10 років. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться юридичними особами, які є розробниками документації із землеустрою відповідно до Закону України «Про землеустрій».

Порядок затвердження технічної документації з оцінки земель визначений статтею 23 Закону України «Про оцінку земель». Частинами першою, третьою та четвертою цієї статті передбачено, що технічна документація з бонітування ґрунтів та нормативної грошової оцінки земельних ділянок затверджується відповідною сільською, селищною, міською радою. Протягом місяця з дня надходження технічної документації з бонітування ґрунтів, нормативної грошової оцінки відповідна сільська, селищна, міська рада розглядає та приймає рішення про затвердження або відмову в затвердженні такої технічної документації. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається органами, що здійснюють ведення Державного земельного кадастру. Рішення рад, зазначених у цій статті, щодо технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок набирають чинності у строки, встановлені відповідно до пункту 271.2 статті 271 Податкового кодексу України.

Пунктом 271.2 статті 271 Податкового кодексу України встановлено, що рішення рад щодо нормативної грошової оцінки земельних ділянок офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування нормативної грошової оцінки земель або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Положеннями пункту 289.1 статті 289 Податкового кодексу України передбачено, що для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до законодавства.

Отже, нормативна грошова оцінка земель встановлюється шляхом затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок, яка здійснюється відповідною сільською, селищною, міською радою. Зазначене імперативне регулювання унеможливлює встановлення нормативної грошової оцінки земельних ділянок договором, зокрема договором між органом місцевого самоврядування і орендарем.

Водночас обов`язковість врахування нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної та комунальної власності під час визначення розміру орендної плати встановлена законом (абзац другий частини першої статті 13 Закону України «Про оцінку земель»). Отже, у разі зміни нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної та комунальної власності змінюється також розмір орендної плати. Зазначене відповідає положенням частини другої статті 632 ЦК України, відповідно до якої зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду висновує, що з моменту початку застосування відповідно до пункту 271.2 статті 271 Податкового кодексу України нового розміру нормативної грошової оцінки земельних ділянок державної та комунальної власності автоматично змінюються і права та обов`язки сторін договору оренди в частині розміру орендної плати, якщо він визначений у відсотковому співвідношенні до нормативної грошової оцінки.

(!!!) Нормативне регулювання визначення розміру орендної плати за оренду земельних ділянок державної або комунальної власності відбувається за імперативно встановленою формулою множення нормативної грошової оцінки на коефіцієнт, який погоджується сторонами в договорі, але у законодавчо встановлених межах. Розмір нормативної грошової оцінки згідно з наведеними вище законодавчими нормами встановлюється відповідним органом місцевого самоврядування.

Орендодавець у випадку зміни розміру орендної плати у зв`язку зі зміною нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної чи комунальної власності вправі вимагати від орендаря сплати орендної плати у зміненому розмірі, в тому числі і шляхом звернення до суду з позовом про стягнення спірної суми.

Належному способу захисту орендодавця у такому випадку відповідає позовна вимога про стягнення орендної плати, не сплаченої орендарем. Водночас несплачена орендна плата підлягає стягненню за весь період прострочення з моменту початку застосування відповідно до пункту 271.2 статті 271 Податкового кодексу України рішення ради щодо зміни розміру нормативної грошової оцінки земельних ділянок державної та комунальної власності.

ВИСНОВОК Великої Палати Верховного Суду:

Із системного аналізу приписів Закону України «Про оренду землі», Закону України «Про оцінку земель», Податкового кодексу України слідує висновок, що зміна нормативної грошової оцінки земельних ділянок державної та комунальної власності призводить до зміни розміру орендної плати.

Технічну документацію з нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що орендується, затверджує орган місцевого самоврядування відповідним рішенням. В органу місцевого самоврядування відсутній обов`язок узгоджувати таке рішення з орендарем земельної ділянки.

Натомість в орендаря земельної ділянки державної або комунальної власності з моменту введення в дію нормативної грошової оцінки земельної ділянки виникає обов`язок сплачувати орендну плату відповідно до зміненої нормативної грошової оцінки.

З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду конкретизує свій висновок щодо застосування у сукупності статей 5, 13 Закону України «Про оцінку земель», статті 21 Закону України «Про оренду землі», пункту 271.2 статті 271 Податкового кодексу України, викладений у постанові від 09.11.2021 у справі № 635/4233/19, про те, що зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати.

 

 

Матеріал по темі: «Визначення розміру орендної плати за землі комунальної форми власності»

 

 

 

 

Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, сума орендної плати, нормативно – грошова оцінка землі, припинення права користування земельною ділянкою, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Визначення розміру орендної плати за землі комунальної форми власності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості оренди та плати за землі комунальної форми власності 

05 червня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 914/2848/22, провадження № 12-66гс23 (ЄДРСРУ № 120396090) досліджував питання щодо особливостей оренди землі комунальної форми власності.

Відповідно до частини першої статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

За змістом частини дев`ятої статті 93 ЗК України відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

У пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України закріплено, що серед загальних засад цивільного законодавства є, зокрема, свобода договору.

Частинами першою та третьою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

У статті 627 ЦК України закріплено принцип свободи договору та визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно із частинами першою - третьою статті 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Зміст договору, укладеного на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, обов`язкового для сторін (сторони) договору, має відповідати цьому акту. Особливості укладення договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування встановлюються актами цивільного законодавства (частини перша та друга статті 648 ЦК України).

Відповідно до частин першої - третьої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Згідно із частиною першою статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання.

У постанові від 09.11.2021 у справі № 635/4233/19 Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши зазначені вище норми права, виснувала, що за загальними правилами договори укладаються сторонами цивільних правовідносин, різновидами яких є правовідносини, які виникають з договорів оренди землі, на принципах рівності сторін, свободи договору, з урахуванням обов`язкових вимог щодо такого виду договорів та зазначенням його істотних умов і у відповідній формі.

Відповідно до статті 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

У статті 13 Закону України «Про оренду землі» вказано, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

За змістом статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Відповідно до частин першої та другої статті 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).

Згідно із частиною другою статті 23 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, переглядається за згодою сторін.

Частиною третьою статті 22 Закону України «Про оренду землі» визначено, що розрахунки щодо орендної плати за земельні ділянки, що перебувають у державній і комунальній власності, здійснюються виключно у грошовій формі.

За змістом частини четвертої статті 23 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності, передані в оренду на земельних торгах, не може бути зменшена за згодою сторін протягом строку дії договору оренди, а також у разі його поновлення.

Отже, договір оренди землі є цивільно-правовим договором оренди (найму), що регулюється ЦК України, іншими нормативними актами. Особливості правового регулювання відносин з оренди землі обумовлюються, зокрема, формою власності на земельні ділянки, що орендуються.

ВИСНОВОК: Норми, що регулюють розмір, форму та порядок внесення орендної плати за землі державної та комунальної власності, характеризуються більшим ступенем імперативності регулювання порівняно із землями приватної власності.

 

 

Матеріал по темі: «Реалізація переважного права на укладення договору оренди землі»

 

 

Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, сума орендної плати, нормативно – грошова оцінка землі, припинення права користування земельною ділянкою, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, судова практика, Адвокат Морозов