Звільнення гуртожитків від оподаткування податком на нерухоме майно

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови для звільнення гуртожитків від оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки

17 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/5693/18, адміністративне провадження №К/9901/30615/19 (ЄДРСРУ № 91603326) досліджував питання щодо звільнення гуртожитків від оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Згідно з підпунктом 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 ПК України платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

Об`єктом оподаткування, згідно з положеннями підпункту 266.2.1. пункту 266.2 статті 266 ПК України, є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.

Підпунктом 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України визначено перелік об`єктів житлової та нежитлової нерухомості, будівель і споруд, які не є об`єктом оподаткування. Так, відповідно до підпункту «г» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України не є об`єктом оподаткування гуртожитки.

Відповідно до підпункту 266.3.1 пункту 266.3 статті 266 ПК України базою оподаткування є загальна площа об`єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток.

Підпунктом 266.3.2 пункту 266.3 статті 266 ПК України встановлено, що база оподаткування об`єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема документів на право власності.

У пункті 266.4 статті 264 ПК України встановлено пільги зі сплати податку. Так, відповідно до підпункту 266.4.1 пункту 266.4 статті 266 ПК України база оподаткування об`єкта/об`єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток, що перебувають у власності фізичної особи - платника податку, зменшується: а) для квартири/квартир незалежно від їх кількості - на 60 кв. метрів; б) для житлового будинку/будинків незалежно від їх кількості - на 120 кв. метрів; в) для різних типів об`єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток (у разі одночасного перебування у власності платника податку квартири/квартир та житлового будинку/будинків, у тому числі їх часток), - на 180 кв. метрів.

(!!!) З аналізу наведених вище законодавчих положень, зокрема підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, слідує, що невключення окремого виду нерухомості до об`єкта оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, пов`язане із встановленням законодавцем прив`язки до статусу суб`єкта, який володіє такою нерухомістю, та/або виду цієї нерухомості, її стану, місця розташування, а також специфікою діяльності, в якій  використовується такий об`єкт нерухомості.

На думку Верховного суду, невключення гуртожитків до об`єктів оподаткування податком на майно, відмінне від земельної ділянки, зумовлене саме видом таких об`єктів нерухомого майна.

Стаття 127 Житлового Кодексу Української РСР встановлює, що для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Для тимчасового проживання осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк і потребують поліпшення житлових умов або жила площа яких тимчасово заселена чи яким повернути колишнє жиле приміщення немає можливості, а також осіб, які потребують медичної допомоги у зв`язку із захворюванням на туберкульоз, використовуються спеціальні гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

За визначенням, наведеним у пункті 2 розділу І Положення про гуртожитки, затвердженому наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 27 квітня 2015 року № 84, гуртожиток - це спеціально споруджений або переобладнаний жилий будинок, який використовується для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання.

Відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17 серпня 2000 року № 507, гуртожитки віднесено до підрозділу 11 «Будівлі житлові» групи 113 «Гуртожитки» класу 1130 «Гуртожитки». Вказаний клас включає житлові будинки для колективного проживання, включаючи будинки для людей похилого віку та інвалідів, студентів, дітей та інших соціальних груп, наприклад, будинки для біженців, гуртожитки для робітників та службовців, гуртожитки для студентів та учнів навчальних закладів, сирітські будинки, притулки для бездомних та т. ін.). Клас 1130 складається з підкласів 1130.1 «Гуртожитки для робітників та службовців», 1130.2 «Гуртожитки для студентів вищих навчальних закладів», 1130.3 «Гуртожитки для учнів навчальних закладів», 1130.4 «Будинки-інтернати для людей похилого віку та інвалідів», 1130.5 «Будинки дитини та сирітські будинки», 1130.6 «Будинки для біженців, притулки для бездомних», 1130.9 «Будинки для колективного проживання інші».

З аналізу наведених вище положень нормативно-правових актів слідує, що віднесення об`єктів нерухомості до гуртожитків зумовлене функціональним призначенням останніх, яке полягає у наданні місця для тимчасового проживання певним категоріям населення, які навчаються, виконують певну трудову функцію чи наділені відповідним статусом.

ВИСНОВОК: Таким чином, на переконання Верховного суду, звільнення гуртожитків від оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, слід пов`язувати не тільки з наявністю у такої будівлі статусу гуртожитку, а й з дійсним використанням такої нерухомості для тимчасового проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших визначених законодавством осіб, які можуть використовувати гуртожитки для проживання.

Отже предметом доказування у аналогічній справі має бути:

• Статус будівлі, як гуртожитку (реєстрація в виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради, витяг з реєстру право власності і т.і );
• використання такої будівлі за функціональним призначенням;

Матеріал по темі: «Змінено критерії застосування податкової пільги стосовно будівель промисловості»

 

Відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та правова можливість відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води в багатоповерховому будинку

10 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 344/928/17, адміністративне провадження № К/9901/32175/18 (ЄДРСРУ № 91444996) досліджував питання щодо можливості відключення споживачів від мережі централізованого опалення та постачання гарячої води.

Частиною 1 статті 24 Закону України "Про теплопостачання" від 02.06.2005 №2633-IV визначено, що споживач теплової енергії має право на вибір одного або декількох джерел теплової енергії чи теплопостачання, якщо це можливо за існуючими технічними умовами (абзац 2).

Пунктом 24 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення та типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення (Постанова КМУ від 21 липня 2005 р. № 630) встановлено, що споживачі можуть відмовитися від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води.

В силу пункту 25 Правил № 630 відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства.

При цьому, за змістом пункту 26 Правил №630, відключення споживачів від мереж централізованого опалення і постачання гарячої води здійснюється у разі, коли технічна можливість такого відключення передбачена затвердженою органом місцевого самоврядування відповідно до Закону України "Про теплопостачання" схемою теплопостачання, за умови забезпечення безперебійної роботи інженерного обладнання будинку та вжиття заходів щодо дотримання в суміжних приміщеннях вимог будівельних норм і правил з питань проектування житлових будинків, опалення, вентиляції, кондиціонування, будівельної теплотехніки, державних будівельних норм з питань складу, порядку розроблення, погодження та затвердження проектної документації для будівництва, а також норм проектування реконструкції та капітального ремонту в частині опалення.

Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 06.11.2007 №169, що зареєстрований в Міністерстві юстиції України 28.11.2007 за №1320/14587, до Порядку №4 були внесені зміни, загальний зміст яких зводиться до можливості відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води лише цілого житлового будинку, а не його окремих приміщень.

Зі змісту наведених правових норм вбачається, що дозвіл на відключення від мереж централізованого опалення та теплопостачання може бути виданий лише за умови відключення цілого житлового будинку, на підтвердження чого додається копія протоколу загальних зборів мешканців будинку щодо створення ініціативної групи з вирішення питання відключення від мереж централізованого опалення та гарячого водопостачання та прийняття рішення про влаштування у будинку системи індивідуального або автономного опалення. При цьому, можливість відключення окремої квартири (приміщення) Порядком №4 не передбачена, а заява, що надходить від власника або наймача (орендаря) окремого приміщення житлового будинку, Комісія має право не розглядати.

Зазначена правова позиція у згоджується з тією, що міститься у постановах Верховного Суду   від 27.02.2018 у справі №234/1116/16-а, від 15.08.2019 у справі №210/2496/15-а(2-а/210/14/16) та від 03.07.2020 у справі №234/15728/17.

Закон України «Про житлово-комунальні послуги» від 09.11.2017 № 2189-VIII (далі - Закон № 2189), набрав чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 1 травня 2019 року.

Пункт 7 Розділ VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2189 вказує, що у багатоквартирних будинках, у яких на день набрання чинності цим Законом не менш як половина квартир та нежитлових приміщень відокремлена (відключена) від мереж централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води, власники квартир та нежитлових приміщень, приєднаних до таких мереж, не зобов`язані, але мають право виключно за власним рішенням у встановленому порядку відокремити (відключити) від них свою квартиру чи нежитлове приміщення та влаштувати систему індивідуального теплопостачання (опалення та/або гарячого водопостачання) у такій квартирі чи нежитловому приміщенні.

(!!!) Не допускається примусове відокремлення (відключення) від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води власників квартир та нежитлових приміщень, приєднаних до таких мереж, у багатоквартирних будинках у разі відокремлення (відключення) від цих мереж інших власників квартир та нежитлових приміщень.

Так, Верховним Судом у постанові від 03.07.2020 року справа № 234/15728/17 (ЄДРСРУ № 90199108) (п. 24) зазначено: «Таким чином, відповідно до вказаної вище норми з 10.12.2017 можливе відключення квартири від мереж централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води і влаштування системи індивідуального теплопостачання у разі, якщо у багатоквартирному будинку на день набрання чинності Законом України «Про житлово-комунальні послуги» від 9 листопада 2017 року № 2189-VIII не менш, як половина квартир та нежитлових приміщень відокремлена (відключена) від мереж централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води.».

Більше того, норми Закону №2633 встановлюють право окремого споживача обирати одного або декількох джерел теплової енергії чи теплопостачальних організацій, якщо це можливо за існуючими технічними умовами, а Правила № 630 уточнюють, що таке здійснюється у разі, коли технічна можливість такого відключення передбачена затвердженою органом місцевого самоврядування відповідно до Закону України "Про теплопостачання" схемою теплопостачання. 

Аналогічне твердження закріплено в наказі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 26.07.2019 року № 169, який набрав чинності з 17.09.2019 року і затверджено Порядок відключення споживачів від систем централізованого опалення та постачання гарячої води: «Власники квартир та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку, приєднаного до ЦО та ГВП, мають право відокремити (відключити) свою квартиру чи нежитлове приміщення від ЦО та ГВП у разі, якщо на день набрання чинності Законом України «Про житлово-комунальні послуги» не менше як половина квартир та нежитлових приміщень цього будинку відокремлена (відключена) від ЦО та ГВП, та влаштувати систему індивідуального теплопостачання (опалення та/або гарячого водопостачання) у такій квартирі чи нежитловому приміщенні».

ВИСНОВКИ:

1. Відключення споживачів від мереж (систем) централізованого опалення та/або гарячого водопостачання розглядатиме постійно діюча комісія, створена органом місцевого самоврядування як консультативно-дорадчий орган. Засідання Комісії відбуватимуться не рідше одного разу на місяць.
2. Відключення будівлі від централізованого опалення та/або гарячого водопостачання здійснюється лише в міжопалювальний період, але не пізніше ніж 1 вересня.
3. Не допускається примусове відокремлення (відключення) від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води власників квартир та нежитлових приміщень, приєднаних до таких мереж, у багатоквартирних будинках у разі відокремлення (відключення) від цих мереж інших власників квартир та нежитлових приміщень;
4. На офіційних веб-сайтах ОМС та виконавців відповідних послуг має бути розміщена інформація про перелік багатоквартирних будинків, в яких не менше ніж половина квартир та нежитлових приміщень відокремлена від ЦО та ПГВ;
5. Власники квартир та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку, приєднаного до центрального опалення та гарячого водопостачання, мають право відокремити (відключити) свою квартиру чи нежитлове приміщення від ЦО та ГВП у разі, якщо на день набрання чинності Законом України «Про житлово-комунальні послуги», а це 01.05.2019 не менше як половина квартир та нежитлових приміщень цього будинку відокремлена (відключена) від ЦО та ГВП.

 

Порядок відключенняспоживачів від систем централізованого опалення та постачання гарячої води

 

Матеріал по темі: «Правова можливість відключення від мереж централізованого теплопостачання»

Теги: відключення споживачів від мереж централізованого опалення,  постачання гарячої води в багатоповерховому будинку, отключение от централизованого отопления, горячая вода, отопление в квартире, комуналка, оплата коммунальных услуг, оплата за отопление, автономное отопление, Верховный суд, Адвокат Морозов

 

Зміна черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави для задоволення позову щодо зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування

17 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/14155/16-ц, провадження № 61-23350св19 (ЄДРСРУ № 91614435) досліджував питання щодо підстав для задоволення позову щодо зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування.

Спадкування за законом здійснюється у наступній черговості (при цьому кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків зміни черговості одержання права на спадкування, встановлених статтею 1259 ЦК України):

перша черга: діти спадкодавця (у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті), той з подружжя, який його пережив, та батьки;

друга черга: рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері;

третя черга: рідні дядько та тітка спадкодавця;

четверта черга: особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини;

п`ята черга: інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення, та утриманці спадкодавця (неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім`ї спадкодавця, але не менш як п`ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування).

Статтею 1258 ЦК України передбачено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Системне тлумачення положень статей 1258, 1259 та інших положень книги 6 ЦК України дозволяє стверджувати про необхідність розмежовувати такі правові конструкції як «одержання права на спадкування наступною чергою» (частина друга статті 1258 ЦК України) та «зміну суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом».

«Одержання права на спадкування наступною чергою» (частина друга статті 1258 ЦК України) стосується другої - п`ятої черг і пов`язується із такими негативними юридичними фактами як: відсутність спадкоємців попередньої черги; усунення спадкоємців попередньої черги від права на спадкування; неприйняття спадкоємцями попередньої черги спадщини; відмова від прийняття спадщини.

На «зміну суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом» в межах певної черги впливають так юридичні факти як: зміна черговості на підставі договору або рішення суду (стаття 1259 ЦК України); застосування правил про право представлення (стаття 1266 ЦК України); відмова спадкоємця від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за законом (частина друга статті 1274 ЦК України); спадкова трансмісія (стаття 1276 ЦК України); збереження правового зв`язку при усиновленні (частина третя статті 1260 ЦК України). Зміна суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом стосується першої - п`ятої черги.

Відповідно до статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали із спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини.

При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

(!!!) Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом у першу чергу на підставі статті 1261 ЦК України.

За змістом частини другої статті 1259 ЦК України фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Безпорадним станом слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона самостійно не може забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування. Безпорадний стан повинен бути підтверджений відповідними записами в медичних документах. Таке тлумачення міститься в постанові Верховного Суду від 30.05.19 року у справі №346/1178/17.

Підставами для задоволення позову щодо зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування є сукупність наступних юридичних фактів, встановлених у судовому порядку: 1) здійснення опіки над спадкоємцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами, тощо); 2) матеріальне забезпечення спадкодавця; 3) надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири; 4) тривалий час здійснення дій, визначених у пунктах 1-3; 5) безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом.

Для задоволення такого позову необхідна наявність всіх п`яти вищезазначених обставин.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 18 січня 2018 року у справі № 487/878/16-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 200/21452/15-ц, провадження № 61-18578св18, у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 713/1528/16-ц, провадження № 61-20208св18, у постанові від 19 травня 2020 року в справі № 453/968/17, провадження № 61-17623св19, від 05 серпня 2020 року у справі № 742/3382/18 (ЄДРСРУ № 90847612).

Матеріал по темі: «Зміна черговості спадкування за законом та підстави усунення від спадкування»

 

Позбавлення батьківських прав є виключною мірою та крайнім заходом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позбавлення батьківських прав за висновком органу опіки та піклування, який суперечить інтересам дитини

15 вересня 2020 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №537/2238/18, провадження № 61- 4161св20 (ЄДРСРУ № 91554984) досліджував питання позбавлення батьківських прав як виключну міру та крайній захід, який може бути застосований судом.

Відповідно до частин другої та третьої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.

Частиною третьою статті 157 СК України закріплено, що той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України.

Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори як кожен окремо, так і в сукупності можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох із урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити у задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного суду від 06.05.2020 р по справі № 753/2025/19 (ЄДРСРУ № 89209715)

ВАЖЛИВО: Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і при наявності вини у діях батьків.

У силу частини шостої статті 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Відповідно до ч.ч. 5, 6 цієї статті висновок органу опіки та піклування щодо доцільності позбавлення відповідача батьківських прав стосовно малолітніх дітей не є обов`язковим для суду, від його висновку суд має право мотивовано відступити.

Вказаний вище висновок має рекомендаційний характер, він не містить в собі відомостей щодо наявності виключних обставин, підтверджених відповідними доказами, які б свідчили про свідоме нехтування матір`ю своїми обов`язками, та які б були законною підставою для застосування такого крайнього заходу впливу, як позбавлення батьківських прав стосовно дітей, які проживають з матір`ю відповідача.

Таку ж позицію висловив Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17, у постанові від 23 квітня 2020 року у справі №420/1075/17, у постанові від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19.

Окрім цього, у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2020 року (справа №420/1075/17, ЄДРСРУ № 88979390 ) зазначається, що відсутність участі у вихованні дитини через проживання одного з батьків на окупованій території не може свідчити про злісне ухилення від участі у вихованні дитини, оскільки це об`єктивно ускладнює спілкування та участь у її вихованні.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграфи 57, 58).

У статті 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року зазначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (параграф 100).

ВИСНОВОК: Висновок органу опіки та піклування, який до того ж суперечить інтересам дитини, не є 100 % підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки він має для суду «рекомендаційний характер», окрім цього такий захід в судовій практиці є виключною мірою та крайнім заходом, який можливо застосовувати лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і при наявності вини у діях батьків.

Матеріал по темі: «Позбавлення батьківських прав: судова практика Верховного суду»

 

 

Теги: позбавлення батьківських прав, лишение родительских прав, висновок органу опіки та піклування, орган опіки, інтереси дитини, захист інтересів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Стандарт доказування "вірогідності доказів"

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стандарт доказування "вірогідності доказів" на відміну від "достатності доказів"

Принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається у якості підтвердження або заперечення вимог. При цьому, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за таким підходом сама концепція змагальності втрачає сенс (Постанова Верховного Суду у від 23.10.2019 року у справі № 917/1307/18).

Термін "стандарт доказування" (standard of proof) для позначення рівня ймовірності, до якого обставина повинна бути підтверджена доказами, щоб вважатись дійсною, бере витоки з доктрини правових систем загального права, звідки він був запозичений у теорію та практику доказування у міжнародному комерційному арбітражі [Пільков К. М. Теорія і практика доказування у міжнародному комерційному арбітражі: Монографія. К., Освіта України. 2016]

При оцінці достатності доказів діють спеціальні правила - стандарти доказування, якими має керуватися суд при вирішенні справи. Стандарти доказування є важливим елементом змагальності процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.08.2018 у справі № 910/23428/17.

11 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/16505/19 (ЄДРСРУ № 91466041) вказав, що 17.10.2019 набув чинності Закон України від 20.09.2019 № 132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 21 серпня 2020 року у справі №  904/2357/20 (ЄДРСРУ № 91092249).

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного вище вбачається, що «стандарт доказування» в судовому процесі змінено і на сторони покладено обов’язок за допомогою належних та допустимих доказів довести вірогідність факту або події, фактично формула доказування повинна бути наступна: «50% + 1%», таким чином доводи однієї сторони судового процесу повинні переважити над доводами протилежної сторони.

Маркетингові послуги в податковому обліку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належне відображення маркетингових послуг в податковому обліку платника податків

11 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/839/16, адміністративне провадження № К/9901/32724/18 (ЄДРСРУ № 91485203) досліджував питання щодо відображення маркетингових послуг в податковому обліку платника податків.

П.14.1.108. ст. 14 ПК України встановлює, що маркетингові послуги (маркетинг) - послуги, що забезпечують функціонування діяльності платника податків у сфері вивчання ринку, стимулювання збуту продукції (робіт, послуг), політики цін, організації та управлінні руху продукції (робіт, послуг) до споживача та післяпродажного обслуговування споживача в межах господарської діяльності такого платника податків. До маркетингових послуг належать, у тому числі: послуги з розміщення продукції платника податку в місцях продажу, послуги з вивчення, дослідження та аналізу споживчого попиту, внесення продукції (робіт, послуг) платника податку до інформаційних баз продажу, послуги зі збору та розповсюдження інформації про продукцію (роботи, послуги).

Правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування податкового кредиту наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності, що пов`язані з рухом активів, зміною зобов`язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами.

Аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції.

Наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, що є обов`язковою умовою для формування податкового кредиту.

За положеннями пункту 17 та 19 ПС(Б)О 16 витрати на збут включають серед витрат, пов'язаних з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг), витрати на дослідження ринку (маркетинг).

Відтак, лише послуги, які забезпечують функціонування діяльності платника податків у сфері вивчення ринку, стимулювання збуту продукції (робіт, послуг) до споживача та після продажного обслуговування споживача в межах господарської діяльності такого платника податків можуть визнаватися маркетинговими у розумінні пункту 14.1.108 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України. При цьому первинні документи, надані платником податків на підтвердження реальності отримання таких послуг повинні відповідати вимогам статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", пункту 201.1 статті 201 Податкового кодексу України, Положенню № 88.

(!!!) До маркетингових послуг відносяться, зокрема, але не виключно, послуги: із розміщення продукції в місцях продажу; вивчення, дослідження та аналізу споживчого попиту; унесення продукції (робіт, послуг) до інформаційних баз продажу; збирання та поширення інформації про продукцію (роботи, послуги).

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 січня 2019 року у справі № 805/2440/15-а, адміністративне провадження №К/9901/39876/18 (ЄДРСРУ № 79503501).

Проведення маркетингових заходів є важливою складовою у ринкових відносинах. Проте для підтвердження платниками податків витрат на маркетингові послуги необхідним є детальне документальне фіксування надання таких послуг, доведення їх доцільності та наявність економічного ефекту від використання таких послуг.

Документи повинні мати всі обов`язкові реквізити первинних документів, передбачені ч. 2 ст. 9 Закону про бухгалтерський облік. Крім того, звіти про надані маркетингові послуги мають містити відомості про проведення певних маркетингових досліджень, результати наданих послуг та досліджень, відповідні рекомендації замовнику послуг, а також документи, що підтверджують економічний ефект від таких послуг збільшення обсягів продажу, розміру доходу, попиту на той чи інший товар тощо.

Тобто для врахування витрат на маркетингові послуги у податковому обліку необхідне доведення безпосереднього зв`язку таких витрат з господарською діяльністю платника податків та належне документальне підтвердження проведення таких операцій. Таким чином, на підтвердження фактичного здійснення операцій з проведення рекламних акцій, дегустацій, презентацій, інших маркетингових заходів, враховуючи специфіку таких послуг та договорів, що їх регламентують, платник податків повинен мати відповідні належно оформлені первинні документи, зокрема і ті, які посвідчують мету, об`єктивну необхідність, економічну доцільність отримання відповідних послуг, а також можливість проведення таких операцій контрагентами (виконавцями послуг) з урахуванням необхідного часу, місця, матеріальних ресурсів необхідних для надання таких послуг.

Аналогічна позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 06.06.2018 р. у справі №816/2231/15, зокрема суд зазначив наступне: «оцінивши додані до матеріалів справи звіти, складені з посиланням на поставку від Товариства маркетингових послуг, які не містять чітких напрямків дослідження; відсутність у них будь-яких рекомендацій за наслідками виконання; ненадання у судовому процесі доказів використання вказаних досліджень у власній господарській діяльності та їх економічну доцільність, зроблено обґрунтований висновок про недоведеність позивачем у судовому процесі наявності у нього розумної економічної причини витрат на оплату маркетингових послуг».

Таким чином маркетингові послуги належать до безтоварних операцій і за своєю суттю є витратами на збут. Для формування витрат та податкового кредиту за маркетинговими операціями необхідною умовою, яка надає таке право суб`єкту господарювання є доведення безпосереднього зв`язку таких операцій з господарською діяльністю платника податків та підтвердження їх (операцій) належними первинними документами, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, які б засвідчували факт здійснення господарської операції.

Підтвердженням зв`язку витрат на маркетингові послуги з господарською діяльністю суб`єкта господарювання можуть бути наказ по підприємству про необхідність проведення таких маркетингових досліджень, час проведення, територію, межі тощо, договір на проведення маркетингових досліджень, із зазначенням виду маркетингових досліджень, мету їх проведення тощо. У підтвердження фактичного отримання маркетингових послуг можуть бути надані акт приймання-передачі послуг або інший документ, що підтверджує фактичне надання таких послуг, звіт про проведення маркетингових досліджень, у якому мають бути викладені результати таких досліджень, надані рекомендації замовнику, тощо.

Теги: маркетинг; телемаркетингові послуги; маркетингові досліджування, маркетингові послуги в податковому обліку, договір на проведення маркетингових досліджень, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Правила виключної підсудності відносно нерухомого майна

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правила виключної підсудності відносно нерухомого майна або виключення з правил - Верховний суд

09 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/6644/18 (ЄДРСРУ № 91436902) досліджував питання виключної підсудності відносно нерухомого майна.

Розпочати необхідно з того, що в постановах Верховного Суду від 23.01.2018 року у справі №460/4286/16-ц, від 16.05.2018 року у справі №640/16548/16-ц та від 19.06.2019 року у справі №760/6693/17 виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (частина перша статті 114 ЦПК). Згідно з положеннями статті 181 ЦК до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Виходячи з аналізу зазначених правових норм, правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною умов договору, об`єктом якого є нерухоме майно, вимог іпотекодержателя.

Однак у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17.10.2019 у справі №905/1732/18 (ЄДРСРУ №85154462) зазначено, що на відміну від спору про визнання договору іпотеки недійсним, у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, предметом доказування є правомірність набуття або переходу права власності чи права користування майном від однієї особи до іншої за вже вчиненим правочином, коли зобов`язання за ним виконані повністю чи частково.

До позовів про права на нерухоме майно відносяться позови щодо захисту речових прав на нерухоме майно, зокрема: віндикаційний - про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 Цивільного кодексу України); негаторний - про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 Цивільного кодексу України); про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 Цивільного кодексу України) тощо.

Тому правила виключної підсудності (частина третя статті 30 Господарського процесуального кодексу України) не поширюються на позови, що виникають із зобов`язань щодо прав на нерухоме майно (найм, оренда, застава, іпотека тощо). До таких позовів застосовуються загальні правила підсудності.

Окрім цього, припинення іпотеки має наслідком припинення записів про іпотеку та обтяження в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Вимога здійснити державну реєстрацію припинення іпотеки та обтяження є також похідною від припинення іпотеки за договором іпотеки.

За таких обставин, вимога про скасування державної реєстрації іпотеки є не основною, а похідною.

Така правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.02.2018р. у справі №910/16461/16.

Вирішуючи питання визначення територіальної підсудності даного спору, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звертається до висновків Великої Палати Верховного Суду, що були викладені у постанові від 07.07.2020 у справі № 910/10647/18 і зазначає таке.

Приписи статті 30 ГПК України встановлюють правила виключної підсудності господарських спорів.

Так, відповідно до частини 3 статті 30 ГПК України спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

ЦК України при класифікації речей як об`єктів цивільних прав поділяє речі на рухомі і нерухомі.

Відповідно до частини 1 статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

(!!!) Отже, основним критерієм віднесення речей до нерухомих є фізична прив`язка об`єктів, розташованих на земельній ділянці, переміщення яких неможливо без їх знецінення. Вказані ознаки є основними і їх розглядати необхідно у сукупності.

За змістом частини 2 статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

У розумінні частини 2 вказаної статті ЦК України житлові будинки, будівлі, споруди тощо охоплюються поняттям "нерухоме майно". Однак вказаний перелік об`єктів нерухомого майна не є вичерпним.

Так, зокрема, відповідно до статті 5 Закону України від 1 липня 2004 року №  1952-ІV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" об`єктами нерухомого майна є житлові будинки; квартири; будівлі, споруди, житлові та нежитлові приміщення.

Таким чином, нерухоме майно є особливим об`єктом права власності, оскільки наділене специфічними рисами - сталий зв`язок із землею, особлива цінність,  неможливість переміщення без знецінення та зміни її призначення.

Особливістю правового режиму нерухомого майна є те, що у процесі створення воно може набувати статусу як незавершеного будівництвом нерухомого майна, так і завершеного нерухомого майна.

Виходячи з аналізу чинного законодавства, вбачається, що об`єкт будівництва (об`єкт незавершеного будівництва) - нерухома річ особливого роду: фізичне її створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб`єктивних майнових, а також зобов`язальних прав у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.

У частині 3 статті 30 ГПК України йдеться про виключну підсудність справ у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, тобто, перелік спорів цієї категорії розширено.

ВИСНОВОК: Отже, виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном.

P.s. Велика Палата Верховного Суду  при розгляді справи № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати.

Матеріал по темі: «Безпідставне ототожнення «підсудності» з «юрисдикцією» (підвідомчістю)»